Андрій Кокотюха

Я брав участь лише як експерт. Автори були під псевдонімами. Тому я не можу виділити нікого конкретно з півсотні молодих людей, але на загал скажу: писати вміє багато хто, але грамотно та внятно висловити свою думку здатні одиниці.

Біда авторів у тому, що коли їхні твори називають інтелектуальними, вони поважніють, надувають щоки і дуже тішаться. Хоча насправді будь-яка книга, навіть комікс, вже є плодом інтелектуальної праці. Я не хотів би спекулювати терміном «інтелектуальний», бо в такому разі наявність інтелектуальної складової треба доводити спеціально. А це вже шкодить як автору, так і твору. Адже поняття «інтелектуал» скомпрометоване. Я швидше назвав би себе професійним автором, який орієнтується насамперед на твори європейських та американських авторів. Не тому, що російські автори погані. Напевне, вони хороші. Проте, поза сумнівом наслідуючи американські та європейські зразки, російські колеги беруть із них лише жанрову конструкцію, зовсім забуваючи: західна література вирощена на визнанні, відстоюванні, популяризації та експорті насамперед ліберально-демократичних цінностей. Скажімо, Джеймс Бонд, якщо відкинути видовищний бік сюжету (постріли, алкоголь, сексуальні жінки), в кожному романі боровся з тоталітарними режимами. Таким чином, західна література, в тому числі і насамперед жанрова масова, культивує повагу до людини як особистості, ставить людські інтереси вище інтересів держави, а держава в свою чергу часто перемелює людину. Через те мені ближче західні автори, ніж російські. Я просто намагаюся адаптувати певні ідеї, стилі та жанри до українських реалій. Думаю, мені це вдалося, тому що для українського україномовного детектива і трилера найбільш придатне, за моїми спостереженнями, поєднання геперреалізму з певною містичною складовою. Українці забобонні, і це якось не уживається з їхньою підозрілістю. Тобто вони можуть не повірити лікареві, який виписав рецепт, але охоче повірять ворожці, за візит до якої коштуватиме втричі більше аптечного чека. А про новаторство – хай скажуть інші люди, їм видніше. Маю на увазі читачів.

Пишу я щодня. Це – потреба.

Я проти обов’язкової шкільної програми з літератури. Програмне положення – це моноліт. Вчитель не рекомендує учневі робити вибір під час читання та робити вибір книги, а нав’язує невідомо чию думку. За непрочитання якоїсь книги, котра молодій людині зовсім не цікава, вона отримує погану оцінку. Ця молода людина автоматично втрачає інтерес до читання. Тому мені важливіше, аби школярі просто читали і мали змогу вибрати із запропонованих авторів ті твори, які їм більше до душі. А вчитель мусить просто давати загальну інформацію, щось на зразок огляду, і вже потім запитувати школяра про враження та висновки, котрі він, школяр, отримав та зробив, прочитавши свідомо вибрану книгу. Через те я не хочу бути в шкільній програмі. Я не хочу, щоб мої книжки нав’язували.

Вона ніяк не змінилася, тому що далі збереглося саме словосполучення «культурна політика». Всюди, де присутня політика або хоча б термін «політика», змін не відбувається. Принаймні в Україні. Влада, яка в нас від минулого року, є найменш культурною та освіченою за останні 20 років. Це помітно по їхніх справах. Але саме тому культура від цього не постраждає. Влада просто не розуміє, що таке культура, і як з нею треба поводитися.

Ваші слова та Богу б у вуха! На них існує звичайний попит. Високий попит в Україні на фантастику та жіночі романи. На останні, я б сказав, підвищений попит. Без зайвої скромності визначаю себе як автора насамперед чоловічої літератури. Вона світоглядно чоловіча. Колись я сказав, що пишу чоловічі романи, а у відповідь почув щире: «Господи, як Ви можете писати порнографію!» Натомість чоловічі цінності – це не безперервний секс, не футбол, не качки і не дівки з порцеляновими головами та цицьками. Справжнім мужчиною чоловік може лишатися навіть у інвалідному візку, а література, в якій слабо представлений, або зовсім відсутній чоловічий сегмент, це все одно що неповна родина, в якій діти виховуються переважно жінками.

Російська влада – це російські буржуазні націоналісти. А українська влада – жодним чином не українські буржуазні націоналісти. Наголошую на слові «буржуазний». Україні потрібна національно налаштована буржуазія. Тільки тоді з’явиться національно орієнтований сантехнік, хлібороб та повія. Взагалі національно орієнтована проституція – моя мрія: в окупованій німцями Франції частина повій домовилася між собою не надавати сексуальні послуги окупантам.

Пам’ятники Леніну, нинішній склад Верховної Ради, ЖКГ, стан українських доріг та електрички зі смердючими туалетами.

Хотів би працювати загалом у книжковому та кіно бізнесах. Дуже хочу в перспективі працювати на складі великого книжкового супермаркету. Але те, чим я займаюся, все ж таки визначається трьома словами – письменник, журналіст, сценарист.

Все, що пов’язано з політкоректністю, політикою, спортом, сільським господарством, квантовою фізикою, молекулярною біологією, дитячою смертністю та родинним насильством. З останнім, як і з наркоманією, треба просто боротися, бо про це вже давно написано.

Я не живу майбутнім – я живу сьогоденням. Сьогодення суперечливе, але завжди краще за вчорашній день. І Україні, як і будь-якій країні, краще не жити вчорашнім днем, а робити з нього висновки.

Твори графомана завжди з претензією на геніальність та неповторність. Чим більше пафосу в текстах, тим більше підстав вважати автора графоманом. Хороші письменники пишуть без претензії на геніальність, вони просто намагаються розповідати історії.

В жінках я ціную, по-перше, те, що вони є. По-друге, жінка повинна бути вродливою. Такий у мене гріх. Люблю красивих жінок. Жінка не повинна, як на мене, викреслювати зі свого життя чоловіків і, тим більше, постійно говорити, як їй добре, що вона сама без підтримки домоглася чогось у житті. Чоловіки так себе не поводять, принаймні нормальні чоловіки. Вони з повагою ставляться до жінок, але при цьому мусять розуміти, що вони, мужчини – жіноча підтримка. А жінка – тил чоловіка, куди можна відступити після цілоденної боротьби за грошові одиниці і просто відлежатися. Поруч із жінкою, як на мене, чоловікові мусить бути комфортно мовчати.    Взагалі я люблю людей, котрі не висувають претензії до того, як облаштований світ, не залежно від того, чоловік це, чи жінка.

Головне, аби цей потік не перетворився на потік свідомості. Це – моя робота. Якщо, наприклад, лікар, хірург з високою кваліфікацією, щодня робить складні операції, Ви ж не говорите, що операції він поставив «на потік». Якщо хірург професійний, він втримається «в потоці» і кожну операцію робитиме як першу і єдину. У мене з писанням те саме.

Провокація, на яку не варто піддаватися. Але це та провокація, на яку не можна не піддатися. Вона рівнозначна тому, що хамло на вулиці плює тобі в пику. Витертися і піти – не можна. Дати здачі – хамло сильніше. Почати щось доводити хамлу – себе не поважати. І все одно втягуватися в конфлікт.    Російська мова в Україні спеціального захисту не потребує.

Ні, не виникало. Досить з того, що я, як кожна людина, щодня ходжу в туалет. Від цього більше користі, ніж від української політики.

Ні. Мабуть, мені цікаво було б прочитати по діагоналі ту книгу, яку б Янукович справді сам написав. Я з більшим задоволенням слухаю його промови, викладені в Інтернеті на «Ю-тубі». А політики взагалі люди неписьменні. Тому я не певен, що хочу витрачати час на те, що надиктують політики своїм спічрайтерам і потім назвуть це книгою. Написане і сказане політиком взагалі нещире. Комікс про Капітана Америку набагато щиріший за книгу якої-небудь Ганни Герман. Але ця хоч сама пише. Хоча від цього популярність її не зростає. Та й письменницею її вважати не можна, бо письменник, людина, яка вигадує історії – професійний брехун, але він хоч собі не бреше.

На першому курсі університету (1987 рік) у нас було завдання дослідити етимологію власних прізвищ. Моє означає «багато говорити». Оскільки в побуті та приватному спілкуванні я загалом більше люблю слухати, а професія журналіста взагалі цього вимагає, то значення прізвища трансформується в кількість написаних текстів. Якби я любив багато говорити, як вимагає моє прізвище, я писав би набагато менше. А так, з поваги до прізвища знаходжу компроміс – небагато балакаю, зате багато пишу. І потім, коли висловишся в тексті, точно знаєш, співрозмовники тебе не перебиватимуть, а дочитають текст до кінця, а вже потім скажуть, наскільки неправий його автор.

Ні. Там треба кроїти розумну пику і косити під інтелектуала. Чесне слово, у нас в країні є кому косити під інтелектуала!!!

Вибачте, будь ласка, за те, що зараз я не в одній зі своїх улюблених кумедних футболок! Хотів же потішити тих, хто стежить за моїми футболками. Але якось така карта сьогодні лягла, нефутболочна.    Загалом, смішні футболки ношу з 1996 року і якось не замислювався, чому саме такі. Просто відчуваю до них певний потяг. Вони відповідають моєму внутрішньому станові. І якщо я часом буваю заклопотаний, то футболка зі смішним малюнком нагадує оточуючим, що її власник – людина загалом позитивна і тільки тимчасово така собі бука. Я не думав ніколи, що вони спеціально привертатимуть увагу. Насамперед мені подобається комфорт, який відчуваю, одягнувши майку з зображенням якогось персонажа, не обов’язково з мультиків. Це може бути навіть напис. Очевидно, ці футболки і привертають увагу, бо наше суспільство загалом консервативне і не звикло до таких майок. А закордоном, де їх повно, вони вважаються нормою і уваги зовсім не привертають.

Яку перемогу Ви маєте на увазі? У мене вісім статуеток і дев’ять дипломів – кожен із них є маленькою перемогою. Коли у 2006 році переміг сам себе, тобто мій роман «Темна вода» переміг мій же роман «Зоопарк», і відповідно я посів перше та друге місце, мені було приємно в фінансовому плані, але в моральному – не дуже. Бо це неправильно, коли формату конкурсу на 100% відповідає лише один український автор, причому відповідає настільки, що інші автори не можуть з ним конкурувати в певних жанрах. А мені хочеться конкуренції, бо це нормально. Моя подвійна перемога свідчить про явну кризу письменництва як професії. Тим не менше, я все одно продовжую писати і закликаю інших авторів спробувати повторити мій подвиг, а саме – написати дві жанрові популярні книги в різних стилях, які були б абсолютно несхожі одна на одну. Але, повторюся, сам із собою змагатися не хочу, але на конкурс щось написати планую, не залежно від того, що нібито вже ветеран. «Коронація слова» для мене, як для журналіста, цінна тим, що створила за десять років певний інформаційний простір, куди прагнуть потрапити письменники. Бути почутим і заявити про те, що ти є, нашому автору набагато корисніше, аніж мовчки написати автобіографію.

1. Я заробляю на життя не письменницькою діяльністю. Тобто з книжок я не живу, хоча їх пишу регулярно. Але я заробляю на життя написанням текстів. Тому художня книга для мене – це в кожному разі інформаційний привід для того, аби підтвердити, що я є саме тією людиною, яка здатна внятно формулювати думку, складати слова в речення і в результаті видавати на гора певну історію. Такі автори затребувані всюди. Хоча я дуже хочу, аби була можливість жити лише з того, що пишеш книжки, а потім перетворюєш їх на сценарії.    В Україні письменники не живуть із гонорарів за написані книжки, адже ринок маленький. Андрій Курков, найвідоміший закордоном український письменник, затребуваний там абсолютно, і книги, якого на захід від України відразу на старті мають тиражі від 50 тисяч, в Україні свою останню книгу видав тиражем 1500 примірників. Але писати не припиняє, бо для українського автора видаватися в Україні поки що імідж, а не спосіб заробітку.    Якщо Вам цікаво, хто з письменників дійсно заробляє на книжках, візьміть п’ять прізвищ українських фантастів – не помилитеся. Фантастика – універсальна література. Гобліни, інопланетяни та бластери – доволі космополітичні. Через те наші Дяченки, Олді, Валентинов та Валетов цілком успішні і самодостатні ще з середини 1990-х років.    2. Вершина творчості письменника – це не конкретні фільми, а затребуваність у кінематографі та задіяність у кіно-бізнесі. Поясню чому. Мені дуже допомагає регулярне спілкування з виробниками кіно. Там мислять дуже реальними категоріями і сприймають тільки чітко сформульовану думку. А кожен письменник, як автор ідеї, дуже тішиться з того, коли його ідея зрозуміла, прийнята, взята на озброєння і в результаті дає роботу професійній знімальній групі в кількості 60-80 людей. Приємно бути роботодавцем:) Якщо ти сам навчився висловлювати свої думки і досяг у цьому того, що тебе розуміють з півслова і готові обговорювати ідеї, котрі стукнули тобі в хвору голову, оце справді не вершина, але наближення до неї. Бо взагалі підкорювати вершини – справа марна. Ось залізти сьогодні на Говерлу, а потім тобі захотілося видертися на кудись на Памір, або на Шибку. Головне не зупинятися на цих вершинах – падати боляче.

З 1988 року я записую в спеціальні блокноти, скільки книжок і яких прочитано за рік, скільки часу затрачено на кожну і під кінець року визначаю, що справді сподобалося, а що не сподобалося категорично. Так ось в середньому я прочитую 70-90 книжок на рік. Як правило, не залежно від кількості плюсом відзначаю позицій 20-25, мінусом, тобто час, витрачений дурно – 10-15. Решта все може або бути, або не бути, тобто замість цієї книги я міг би прочитати іншу – кращу, гіршу або таку саму.    Можливо, у нас різні критерії оцінок, бо для мене читання книжок – це як щоденне харчування. Звісно, є улюблені жанри та автори. Але це не означає, що коли не знаходиш книгу того чи іншого автора або того чи іншого жанру, який звик читати, ти не мусиш читати нічого, тобто, проектуючи це до харчування, мусиш лишатися голодним, бо всього Кафку уже прочитав, а більше нічого тебе не цікавить. Через те немає, як на мене, універсальних книжок, які варто порадити всім без ризику нарватися на фразу «А я такого не люблю».    Звісно, хотілося, щоб Ваші слова були правдиві, і ті книги, які радив я, дійсно читали всі грамотні українці ще в дитинстві. Але це не так, повірте мені. До того ж твори, які рекомендував я, їхніми авторами від самого початку НЕ ПИСАЛИСЯ для дітей. Це тепер вони, наприклад, Стівенсон, Дюма чи Майн Рід, перекочували в розряд дитячої та підліткової літератури і стоять на одній полиці з «Гаррі Поттером». Існує певний набір книг, які можна читати в будь-якому віці, щоб привити собі любов до читання і дорослішати разом із ними.    Щодо боязні витратити 50 гривень на книгу, яка може не сподобатися, скажу так. Пішовши в кіно, Ви заплатите ті ж самі гроші за квиток, але комедія, на яку Ви пішли, так само буде несмішною, мелодрама – нудною, трилер – банальним, авторське кіно – лише понтами. Виходить, гроші теж витрачені дурно. Але напевне Ви ще підете в кіно. З книжками те ж саме. Не бійтеся витратити гроші і попектися. Саме так формуються смаки. Ну, а мої книги, сподіваюся, на всі смаки:)

Література розвивається, а книжок – мало. Ви знаєте, у різного роду політичних штабах пачки з агітаційними брошурками, підписані яким-небудь політичним довбодятлом, теж називають літературою. Повноцінно література відбудеться, коли в Україні в кожному райцентрі з’явиться хоча б один книжковий магазин. Це створить ринок. А на цей ринок обов’язково прийде в десять разів більше письменників та видавців, ніж це є зараз. У нас в літературі поки що не вистачає жанрової різноманітності, натомість багато людей пишуть сповідальні тексти про свою невизначеність у цьому житті, про вороже суспільство, про духовний Чорнобиль, прищі, наркоманію та імпотенцію. Таку книгу можна написати один раз. Друга книга на цю тему вже «не проканає», бо її автор один раз уже висловився і тепер повторюється. Щойно письменники перестануть змагатися, хто елітніший та незрозуміліший, а почнуть просто розповідати історії з початком та розвитком дії, кульмінацією та фіналом, тоді ми зможемо говорити про становлення літератури.

Питання настільки обширне, що на нього треба давати окрему розлогу відповідь. Можна навіть у форматі якої-небудь брошури. Тому скажу лише тезово.    1. 24 серпня 1991 року я повертався з Чернігова, де тоді працював, до Ніжина з відчуттям абсолютного щастя і повної перемоги. Адже попередні дні під час путчу так «ковбасило», що в день проголошення моєї країни вільною від «совка» і заборони комуністичної партії хотілося танцювати рок-н-рол. Що було далі – читайте мою нову книгу.    2. Мріяти не вмію. Бо це з серії «розкажи Богу про свої плани...». Якось так все само виходить, бо я знаю, чого хочу, і рухаюся в цьому напрямку. А коли знаєш, чого хочеш, ця мета обов’язково зупиниться і дочекається, поки ти до неї прийдеш. За останні щонайменше 15 років я на собі переконався, що це правда.

До одягання вишиванки я, очевидно, ще не прийшов. Я її свідомо одягав у період з 1989 по 1991 роки, коли в Україні справді відбувалося щось схоже на зміни свідомості в бік розуміння жителями Української РСР того, що Україна не повинна бути радянською, а мати свої національні інтереси та їх відстоювати. Тоді вишиванка не мала такого негативного хуторянського іміджу, якого набула тепер. І в ті часи вишита сорочка була зовнішнім проявом внутрішнього стану. Очевидно, тому що я її наносився в молодості, в зрілі роки мені не потрібно одягати національне вбрання, аби підкреслювати самому собі та іншим власну національну приналежність. У нас вишиванки загалом одягають з нагоди якогось свята, а між святами вони лежать у шафах. А не хочеться носити одяг з нагоди чого-небудь.

Доброго дня! Перш ніж почати, змушений сказати кілька речень. Якщо мене запитають, чи публічна я людина, відповім: швидше так, але ця публічність вимушена. Я не знаю напевне, чи може бути повноцінно і свідомо публічною персонаж, зокрема, автор текстів, який може писати і пише 40 тисяч знаків на день. Для повноцінної публічності часу не лишається, тобто для «потусуватися» часу просто не лишається. Тим не менше, в інформаційному просторі моє прізвище і моя персона досить широко і регулярно представлені. Відповідно будь-які анонімні випорожнення в Інтернеті я не сприймаю на свою конкретно адресу, а списую це на психічний стан осіб, котрі таким чином реагують на будь-яку публічну особу. Змушений це говорити, бо уважно стежу за вашими чатами і знаю, якою невиправдано болісною є реакція менш досвідчених колег на анонімну дефекацію. Через те прошу на такі речі хоча б не реагувати. А тепер поїхали...    1. Дякую за увагу. Ласкаво просимо в книжкові магазини. Книгу можна знайти там.    Найважче було виписувати не якийсь окремий розділ чи підрозділ, а теми, котрі так чи інакше присвячені спортивним подіям, а також всьому, що пов’язано з політикою. Спортом я абсолютно не цікавлюся, а коли не в темі, але мусиш заради об’єктивності таку тему розробляти, це дуже важко, навіть якщо текст невеликий. А про політику не хочеться ані говорити, ані писати взагалі. Крім того, якщо Ви візьмете книжку до рук і погортаєте, то чим менший за обсягом розділ, тим важче було його писати. Взагалі так довго я не писав ще жодної книги. На розділ в середньому йшло від півтори до двох годин.    Найлегше писалося про культуру та наше довкілля, бо мені це просто цікаво.    2. Оскільки проект більше журналістський, ніж літературний, а я за освітою та способом сприйняття світу все ж таки журналіст, до того ж людина, від природи позбавлена того, що прийнято називати емоціями, вразити мене чимось дуже важко. Проте є два загальних висновки, які я зробив, дописавши останні на сьогоднішній день сторінки. Не знаю, чи це враження, чи просто констатація факту, але якщо подивитися на наше життя від 24 серпня 1991 року і дотепер в комплексі, то Ви, сподіваюся, побачите: з політикою все загалом «хрєново» і країною моєю не керують, а саме «рулять», причому це їзда без правил, то в культурному житті відбувається мало помітний сторонньому окові, але все ж таки прогрес. Мабуть, це тому, що прогрес у нас в усьому, в що не втручаються політики.    3. Я б хотів у якій-небудь перспективі скласти дуже умовний довідник, порадник або покажчик тем та сюжетів з нашого життя, котрі могли б надихнути письменників на актуальні жанрові тексти, сценаристів – на сучасні сценарії про нас і наше життя, а видавців та продюсерів – на створення на основі цього всього видавничих проектів, фільмів, серіалів.