Василий Попадюк

Вважаю, що всі люди є «зірками» і геніями, тільки кожен у своїй сфері. Бог усіх створив однаковими. «Зірковість» – це дуже не мудро і не розумно, це тупість. Треба бути самим собою. Ти ж не можеш бути на кухні одним, на вулиці іншим, на сцені третім. Я такий, який є. Як і всі люди, я користуюся всім, чим зручно пересуватися.
Мене завжди дивує: от є геніальні лікарі, які могли б бути супер-зірками, які рятують життя людей, але про них знають тільки ті, хто захворів. Всі ми гості тут, і часу бавитися в «зірок» – це тупість.

Це – чутки. Навпаки, зараз дирекція палацу нарешті йде назустріч усім українським артистам, радо допомагає. Я не хочу розкривати чиїсь секрети, але оренда палацу здійснюється завдяки проданим квиткам: продали квитки – можете виступати, не продали – не будете виступати. Так що оренду ми платимо разом із публікою. А публіка зараз ходить на українських артистів. Дирекція палацу бере на себе основний ризик, приймає рішення, чи збереться публіка оплатити видатки (адже артист може взагалі нічого не заробляти). Колись усе оплачували спонсори, а тепер все завдяки люядм, які йдуть на концерт. Дякую від усіх артистів киянам за те, що вони ходять на концерти, недивлячись ні на що. Молодці.
А бізнесмен з мене цікавий: я можу тільки дорожче купити і дешевше продати. Я ж кажу, день їм, день – ні, тому і виглядаю нормально. :)

Брехня, мені не 49 років, а десь 23-24. Я свій день народження не святкую. Ніяких дієт нема, сама класна дієта – це стрес. Я у постійному стресі. А ще, до речі, може, ятак виглядаю тому, що багато літаю: коли літак піднімається вгору, час повільніше йде – ці роки в польоті мене законсервували.

Через ситуацію на сході, навпаки, я став частіше бувати в Україні. Раніше не тягнуло взагалі, просто приїздив на концерти. А зараз тягне бути з Україною – не в інтернеті, а в самій країні. Я не думаю над тим, перебиратися в Україну, чи ні. Бо у музиканта немає батьківщини. Я живу і там, і тут. Який сенс переїжджати, якщо я всюди працюю?

У Канаду було кілька хвиль еміграції. Перша – у 1893 році, коли канадійські агенти приїжджали в Австро-Угорщину набирати людей на заробітки. Друга – під час Першої світової війни. Багато людей із другої хвилі – це ті, хто служили в австрійській армії. Першим двом хвилям було дуже важко: людей просто кидали в поле і казали "виживайте", і вони жили в землянках, копали, виживали. Тобто не можна сказати, що вони приїхали до раю.
Але потрохи українці зайняли в Канаді своє місце. 25 років губернатором був українець. Зараз багато українців в уряді. Загалом, українці посідають достойне місце в громаді.
У мене по-сусідству живе дочка сенатора Юзека пані Віра. Завдяки йому прийняли закон про багатокультурність і те, що кожна нація в Канаді рівна і має право розвивати власну громаду, як захоче. У нього тоді цей пункт не прийняли, але точилися дебати про те, щоб зробити третьою державною мовою – українську.
До речі, одна з моїх дочок Софійка вручала квіти прем’єр-міністру Харперу на День Канади. Вона і інші діти-індіанці. Вона у школі тепер герой. Але нам говорили, що не треба національного костюма, і ми вдягли її цивільно. А от індіанці прийшли по-своєму – вбрані у національний одяг. Так що у неї була цікава компанія...

Не можна сказати, бо ці речі не порівнюються. У Канаді жити легше, в прицнипі, і не тільки українцям. Не ліпше, не гірше – інакше. Але цікавіше – в Україні.

Будуть нові речі. Назва концерту змінилася – "На біс".

Коли приїжджаю додому, то я, як єврейська мама, у мене дуже щільний графік. Встаю о шостій, їду на каву, потім повертаюся і готую сніданки та ланчі дітям, везу їх до школи, потім готую обід, потім забираю доньок зі школи, везу на гімнастику, фігурне катання тощо. А «виживаю» я, вже коли у п’ятницю ввечері сідаю в машину і їду за кілька сотень кілометрів у Торонто.
На жаль, не часто буваю вдома з сім’єю. Але дівчат дуже люблю. Змучуюся за перші пару днів із ними, але тільки від’їду пару кілометрів від них – знову хочу назад.

Київська публіка досить тепла, інтелігентна – дуже подобається. Не думаю, що вона вже аж така вибаглива, судячи з бігбордів та афіш…

Сюрпризів буде багато, зокрема, ми будемо виконувати чимало нових речей (зараз ми на репетиційному періоді), тож чекайте багато прем’єр. У нас також з’явився новий музикант. Я його знайшов давно, але тільки тепер він долучиться до виконання програми. Він – циган, народився в Молдовії в українському селі. Звуть Сергій Бабуч, грає на акордеоні. Побачив його в електричці: він ходив і грав на акордеоні, збирав гроші...
У нас взагалі цікаві музиканти в колективі. У нас, наприклад, є "моржі". Андрій Шусть, взагалі, йог, годинами медитує, тож ми його будимо, виводимо з того стану. Закус завжди приносить закусь. :) Нещодавно приніс квашені помідори. Сподіваємося, хоч на сцену огірки не потягне. Назар Зимбович спеціально їде до нас на тур з Нью-Йорку, він барабанщик. Коли у нас концерти у США, ми його залучаємо.

Життя і є суцільний форс-мажор, тож все сприймається спокійно. У нас дуже хороша реакція. :) Форс-мажори можна віднести до імпровізацій.
Наприклад, під час минулого концерту в палаці "Україна" був форс-мажор на самому початку. Оператор пішов знімати віолончелі, і ногами пройшовся на всіх моїх приладдях (я граю через радіомікрофон), і розтоптав усе. Мусили терміново тягнути шнур, щоб скрипку було чутно.
Я завжди готовий до форс-мажорів.

Моїм учителем був мій батько. На жаль, його уже з нами немає. До його порад я дослухався завжди. Також я дослухаюся і до порад музикантів із нашого колективу. Адже одна справа, те, що я чую своїм вухом, а інша – як це звучить зі сторони, зі сторони видніше.

Дві мої скрипки мають дуже цікаву історію зараз. Одну вкрали в Москві, іншу – в Оттаві. Де мої сироти зараз? Не знаю...
Взагалі, скрипки зроблені в Італії, причому років 200 назад. А зараз я граю на скрипці, яка створена 1770 року. Важко сказати, правда це чи ні, але етикетка така стоїть.

Митники розмовляють українською. Зараз, до речі, дуже спростилася ця вся процедура, і це тішить. Бо раніше після літака потрібно було стояти ще дві години на паспортному контролі. Тепер все швидше, на світовому рівні. Мене знають митники, бо вони щоразу мусять задекларувати скрипку.

Мабуть, не тільки артист, а ніхто не може бути аполітичним за таких умов. Як можна? Хоча я і зустрічав таких. І бачив людей, які не знають, хто така Надія Савченко. Політика уже настільки увійшла в кров кожного українця, що він не зміг би бути аполітичним, навіть якби й захотів.

Дуже теплі і яскраві. Це була зустріч із дитинством, бо я був їхнім фанатом у 13-14 років. Я навіть Яну Гіллану казав при знайомстві, що у нас була група в Києві, і ми грали їхні речі, співали «Smoke on the water».

Я вже виступав перед українськими воїнами у шпиталі в Дніпропетровській області. Також ми завжди запрошуємо на концерти поранених військових. Для них безкоштовний вхід. Так це було у Львові. Маю навіть багато знімків із ними.

Українська діаспора в Канаді знає топових українських артистів: Руслана, Mad Heads, ТІК, Океан Ельзи, Марію Бурмаку тощо. А саме Канада знає Ансамбль Вірського, Хор Вірьовки, Ансамбль ЗСУ, Волинський хор. Ці колективи виступають на широку публіку. Сучасна музика в Укпраїні цікава, але існує мовний бар’єр. Тому канадці відвідують концерти діаманту українського мистецтва – Хору Вірьовки та Ансамблю Вірського. Так само київський балет щороку приїздить у Гамільтон на Різдво, там вони представляють балет "Лускунчик" – ходив із дітьми.
До речі, так було і за часів Радянського Союзу: за кордоном пересічного слухача цікавлять академічні класичні колективи та танці. Зараз, правда, є проблеми з Ансамблем Вірського, бо тільки в Торонто налічується 12 українських танцювальних колективів, які мають майже ту саму програму, що й Ансамбль Вірського.

Певно, що болить. Це не може не боліти. Зараз Україна переживає дуже важкі часи. Мабуть, не можна зустріти жодного українця у світі, якому це не болить.

Дуже світлі. Вважаю, що це один із моїх найкращих періодів у житті. Тоді я багато чого навчився у театрі Назарова. Ми з Назаровим і досі у хороших стосунках, майже щодня зідзвонюємося. У Москві я також працював і у театрі Вахтангова. Це було моє юнацтво, тож це спогади про період життя.

Охоче, бо навчався у школі Лисенка. Там усі охоче займалися музикою, бо, крім неї, ми нічим більше не займалися.

Я вірю в гороскопи, бо я грішник. Вірю в астрологічні поради та передбачення. Якого оновлення чекаю? Скинути років 20, бо в душі мені завжди 23 роки. :)

Я ніяковію, бо це занадто пафосно звучить. Всі скрипалі унікальні, у кожного свої штрихи. Паганіні був генієм. Але чи хтось чув його, щоб порівнювати нас? :) Тож не люблю, коли мене так називають.
До звань я ставлюся дуже скептично. Може, це мало сенс за радянських часів, а зараз це тільки пережитки "совєтікуса". У Канаді немає звань. Там є конкурси і перемоги на них – це має знаєчення. А решта – атавізм.

Думаю, музикантам всюди працюється не дуже комфортно, бо це така професія – "день їж, день не їж". Така вже наша доля. Є концерти – комфортно, нема – не комфортно. Якщо живеш кожним днем, як я, то потрібні концерти.

Тому що у людей забагато проблем. А коли слухаєш ритм і чуєш пісню без змісту і проблем, то людям так легше. Думаю, що кожен має право на «їсти» – і «попса» в тому числі. Якщо вам не подобається «попса», слухайте щось інше, що би не набивало оскомину.

Знаю, що The Rolling Stones замовляють вісім більярдних столів – це для робочих, щоб вони могли грати, поки монтують сцену. У нас нема таких вимог. Більше води і фруктів, та й усе. Ми невибагливі. нам головне – пошвидше дістатися сцени і… скоро звідти втекти. :)

Якщо порівнювати зі спортом: якщо ви не будете розвиватися, то покотитеся донизу. Я не задумуюся, чи розвиваюся, чи ні – просто завжди хочу освіжити твір, мені цікаво експериментувати, аби чимось відрізнятися.

На афішах пишуть: "Український скрипаль-віртуоз".

Коли я виїжджав, це не була політична еміграція. Наша хвиля, то, скоріше, була «екномічна еміграція». Де було більше концертів, там було цікавіше працювати. Мене запросили до Канади, я поїхав виступати і не повернувся.

У мене дім усюди: в Україні, в США, в Канаді. Такий я бездомний. :) Мені всюди комфортно. Де є сцена, там і мій дім.