Андрій Кокотюха

А Бог його знає... Поки що я не бачу результатів роботи. Якщо я їх побачу, тоді можна буде оцінювати сенс, користь, шкідливість.

Давайте спершу відсвяткуємо день нашої перемоги в цій війні. І якщо на той час згадана мною теза про заміну політичних смислів культурними хоч якось почне втілюватися в життя, суспільство відтвориться, на мою думку, впродовж 10-15 років. Повинно народитися перше покоління, котре не знало війни. Це доведено практиками відтворення після всіх війн, котрі мали місце в історії людства.

Бути якомога довше цікавим якійсь кількості людей.

Звичайно, про згвалтованих донбаських пенсіонерок! Можливо, російські "ватні" пенсіонерки сприймають такі фейки з таємною чи явною заздрістю.

Нинішнє "російське" — це неорадянське. У 1990-х роках так не було. Так не було навіть у перші роки правління Путіна. Всі в Україні лають російський серіал "Бригада", а не в курсі, що саме цей серіал був заборонений особисто Путіним для показу по федеральних каналах. Путін, як носій російської радянської ідентичності, даремно не заборонить. Заборон в епоху інтернету не існує як таких. Хочете, знайдіть собі в мережі яке-небудь "Падіння Берліну" або "Свинарка і пастух" і дивіться, ніхто вам не заборонить.
А ось відмовлятися — це корисно. Загалом ті ж самі пости, придумані для того, аби людина від чогось відмовлялася з користю для власного організму. Вважайте поступову відмову від російського радянського, а заодно й українського радянського, одним великим-великим постом.

Звичайно, вистачає. Просто Ви їх не помічаєте в силу того, про що я сказав раніше. Новини політики завжди забивали новини культури, не залежно від того, була в Україні війна чи ні.
У нас не вистачає моральних авторитетів та справді авторитетних для всіх постатей в культурі. Проте це не означає, що їх немає — їх просто не показують по телевізору в зручний для масового глядача час. Замініть політиків діячами культури і створіть культурні дискусії, і почнуть формуватися культурні смисли, а заразом на перші місця вийдуть люди культури, котрі найкраще ці смисли формулюють.

Черга на Книжковий арсенал говорить сама за себе. Аналогічний кайф я отримую, коли стою в черзі до кінотеатру або бачу повні зали в кінотеатрах. Мені некомфортно дивитися кіно, коли, крім мене, в залі нікого немає. І мені некомфортно бути на книжковій виставці, коли відвідувачів дуже мало. Тому нинішній Арсенал мене цілком задовільнив.

Вітчизняна література не має повноцінного ринку. В своєму сегменті я, на жаль, не відчуваю конкуренції. Загалом же, в популярній літературі мій конкурент за тиражами — Сімона Вілар, але вона працює для зовсім іншої аудиторії. І ось у неї конкурентів повно. Я по-білому їй заздрю.

Масовий український читач ще не сформований. От як сформується і озвучить свої вимоги, будемо говорити про зміни.

Звичайно, є. Найбільше їх — серед докторів та кандидатів філологічних та філософських наук.

Бориса Акуніна, Юлію Латиніну. Класика — окреме питання. Дивлячись, кого вважати классиками: є класика ХVIII, XIX, XX століття.

Цей серіал я не бачив, але моя думка — я і не повинен його дивитися. Я не є цільовою аудиторією такого серіалу. Серіали — це взагалі не мистецтво. Це — культура, культура масова, а, значить, їх повинно бути багато, і вони мають бути різної якості. Якщо "Останній москаль" породить зо два десятки подібних проектів, хоча б один із них задовольнить ту аудиторію, яка негативно сприймає саме цей серіал.

Так, звичайно, звертаюся. Історична правда для мене дуже важлива. Але історики так само розуміють, що я пишу художній твір, тобто розповідаю вигадану історію. Вони стежать, аби реалії кожного конкретного часу відповідали історичній правді.

Для читачів, котрі нічого не читали в своєму житті і вирішили долучитися до читання за допомогою моїх книжок.

Почнемо з закону про мови. Він був ухвалений із порушеннями, тому його скасування — цілком законна процедура, яку помилково використовують як привід для початку війни. Об’єднувати українців повинне бажання комфортного існування, а ми не можемо комфортно існувати в країні, де зберігаються символи комуністичної тоталітарної системи. Не може людина нормально розвиватися в сучасних умовах і говорити про демократію і свободу особистості, про громадянські права та вільне підприємництво, про активний культурний розвиток і навіть про здоровий спосіб життя, коли у неї з вікна видно пам’ятник Леніну — тому, хто придумав диктатуру пролетаріату і благословив масове знищення людей. Довкола цього не може бути суперечливих питань. І бажання позбавитися цього повинне об’єднувати.

Якщо Вас цікавить моя думка, Крим повернеться під юрисдикцію України протягом трьох найближчих років. Минулого року, поки не відбулося російське вторгнення на Донбас, я вважав, що Росія почне повернення Криму вже до кінця 2014 року, коли антимайдани на Донбасі будуть локалізовані.
Але Крим, він — кримськотатарський, і давайте визнаємо цей факт. Українці, як і росіяни, на кримській землі — лише гості. В цьому особливість Криму — в його полікультурності.
Та частина Донбасу, яка зараз окупована, в найближчі роки сформується в своєрідний аналог Північної Кореї або, в кращому разі, НДР. І коли тимчасовий кордон, котрий проходить по лінії фронту, зруйнується, як Берлінська стіна, українськість на нині окуповані території не повернеться. Чому? Тому що на території колишньої НДР навіть сьогодні дуже велика ностальгія східних німців за соціалістичною Німеччиною. І поколіннями цю ностальгію навряд чи вдасться швидко видалити.

Були прогнозовані різні антимайдани. Але якби не було російського вторгення, на Донбасі не було б війни. Місцеві жителі тримали б дулю в кишені, бурчали, потай молилися на Путіна, але прийняли б ту владу, яку Путін називає "хунтою".

В Росії можливий тільки "русский бунт, бессмысленный и беспощадный". Український Майдан — явище цілковито осмислене. Це буржуазна революція, яку робили індивідуалісти. У нинішній Росії індивідуалізм відсутній як явище. Є тільки бажання схопити сокиру і проломити комусь голову.

Так, є. Але сепаратисти не російські і не проросійські — це сепаратисти радянські. Вони хочуть повернути Радянський Союз. Насправді оголилася ситуація, котра існує в багатьох державах, наприклад, у Канаді, Італії, Іспанії, Великій Британії. Єдина різниця — на Донбасі відчутний зовнішній вплив. Проте якщо Росія перестане впливати на уми і серця жителів Донбасу, їхній радянський сепаратизм нікуди не подінеться. Ті люди, з місцевих, котрі воюють з Україною щиро, цілком відповідають слогану пролетарської революції: "С Лениным в башке и с наганом в руке".

Звичайно, діячі культури можуть мати вплив, якщо вони будуть інтегровані в український інформаційний простір так само щільно, як політичні діячі.

Ви неправильно розумієте. Є ще такі чудові і актуальні сьогодні радянські фільми про війну, як "Перевірка на дорогах" Олексія Германа, "Йди і дивись" Елема Климова, "Сходження" Лариси Шепітько, зрештою, "Ати-бати, йшли солдати" того ж Бикова. Список можна продовжувати. Але давайте домовимося ось про що: Радянський Союз, у якому жило і працювало багато талановитих людей, сам по собі був побудований на поширенні брехливої інформації, в тому числі про Другу світову війну. Щоб Ви розуміли, про що я говорю: не було визволення України від німців. Спершу була радянська окупація, і почалася вона від січня 1918 року. Потім російсько-радянських окупантів замінили окупанти німецько-фашистські. А потім знову повернулася комуністична окупація, яка тривала до 1991 року. Визволення означає надання прав та свобод мешканцям звільнених територій. Українці ж однаково боялися, як НКВД, так і Гестапо, а потім — КГБ. Отже, навіть найталановитіший радянський фільм про війну позбавлений правдивого українського контексту.

У мене в університетському дипломі написано: "Спеціальність №206 Журналістика", отже, я не педагог і не вихователь, щоб когось виховувати. З мене взагалі поганий учитель. Мені чуже моралізаторство. Я просто хочу розважити читача, тобто розказати історію, яка б його зацікавила. Якщо при цьому читач отримує для себе інформацію, якої не знав раніше, значить, моя робота не пішла даремно. Взагалі, моя мета — аби людина, котра читала написану мною книгу, витратила на це один-два повноцінних вечори.

Соромно — ні. Соромно хай буде тому, хто краде, вбиває, гвалтує чи обдурює дітей та інвалідів з метою збагачення. Незадоволення собою є постійне, але з таким підходом одну книгу можна переписувати все своє свідоме життя. Вона написана, і все.

Звичайно, у мене нема нічого, що я писав би сам для себе. Все пишеться на замовлення. Як Ви собі уявляєте написану журналістом статтю, яку йому ніхто не замовляв, і яка не потрбна читачеві? Мій головний замовник — навіть не видавці, з якими я працюю, а читачі, котрі готові купувати саме написане мною.

Оскільки в Україні, як я вже говорив, не сформована власна українська, створена на українському фундаменті, масова культура, тобто "попса", рано говорити про справді "попсових письменників". Один мій знайомий колись назвав Юрія Андруховича "попсою для філологів", Оксану Забужко за аналогією називають "попсою для феміністок", Василь Шкляр — "попса для національно свідомих". Все це, звісно, досить умовно, але "попсові письменники" з’являться лише тоді, коли вони самі матимуть такі амбіції. Поки що в більшості колег амбіцій на Джеймса Джойса, Франца Кафку чи Марселя Пруста або на Віктора Пєлєвіна. І ні в кого, крім мене, нема амбіцій на Олександра Дюма, Бориса Акуніна, Майн Ріда або Стівена Кінга. Значить, поки що я — єдиний "попсовий письменник" України.

Не знаю. Культовим себе не відчуваю. А вміст гаманця не свідчить про авансовану Вами популярність.

Щоб в Україні зародилася і зміцнилася власна індустрія виробництва кіно і телесеріалів, а також щоб налагодилося розповсюдження книжок і інтелектуального продукту взагалі. Якщо ми говоримо про втрату чи пошук українцями власної ідентичності та власного українського контексту, то, вибачте за пафос, саме масова культура і нематеріальне цю ідентичність створює і формує.

Прибутковіше бути народним депутатом України, працівником податкової, інспектором ДАІ чи податківцем. Альтернатива цьому для мене — лише кіно і телебачення. Мене годує професія кінодраматурга, а також рідна журналістика. Якщо Оксана Забужко скаже Вам, що можна жити з продажу книжок в Україні, Ви їй не вірте. Ніхто в Україні не живе з гонорарів, отриманих від продажу книжок з їхніми прізвищами на обкладинках. Чому — я пояснив вище.

Українському сьогоденню я вже присвятив книгу, вона називається "Вогняна зима". У травні її вже можна шукати в українських книгарнях.
З війною на Донбасі — складніше. По-перше, вона ще не скінчилася. По-друге, на фронті, на відміну від Майдану, я жодного разу не був. Писати ж художній твір за мотивами чужих репортажів не вважаю для себе прийнятним, поки йде війна. Щойно вона скінчиться, з’явиться і перша художня проза. Я пишу багато про Другу світову війну, на якій теж не був. Але, як говорив Володимир Висоцький про свої військові пісні, це — не ретроспекції, а асоціації. Колись будуть художні асоціації і на тему цієї війни. Хоча видавці вже вимагають, задумки є, але прямо війни вони не стосуються.
Зрештою, для чого Вам зараз художні книжки про війну на Донбасі? Дивіться телевізор чи читайте репортажі у ЗМІ.

Перед ретродетективом я вже з 2012 року писав романи, котрі можна назвати історичними. Тому ретророман — це різновид історичного. Є різниця, і вона полягає в тому, що герої ретророману діють у декораціях обраної епохи, і автор за допомогою героїв та сюжету відтворює часи і звичаї. Це все одно, що визирнути у вікно і побачити будь-яке місто, тільки сто років тому.
А детектив і далі вважаю одним із двох стовпів нормального книжкового ринку. Другий стовп — це любовний роман. Зараз європейський тренд — саме ретродетективи. Тому нічого нового, крім українського контексту, в ретророманах я нашому читачеві не пропоную.
Про те, як сприйняв читач перший роман циклу, згаданий Вами, говорити рано. Бо початковий тираж — лише чотири тисячі, а це не відповідає вимогам масової літератури. Чому так, я пояснив раніше.
Але є показовий факт: мої ретроромани — зараз єдині детективи українською мовою, котрі продаються в Києві на залізничному вокзалі. За примірник просять 80 гривень, і продавці говорять, пасажири купують щодня. Значить, є інтерес.

Якість — поняття дуже суб’єктивне. Для когось авторська література, позбавлена дії та зіткана з потоку свідомості — література високої якості. А для когось, і таких більше, висока якість — це романи Стівена Кінга та Дена Брауна.
Я встигаю далеко не все, бо Господь Бог створив світ, відвівши добі лише 24 години, а не хоча б 36. А так би я встигав більше. Просто існує така лженаука, як самоорганізація.
Показники Донцової для мене — це не кількість написаних книжок, а кількість проданих копій кожної книжки. Донцову видають не тому, що вона багато пише, а тому, що вона добре продається. В Україні поки що нема налагодженого книжкового розповсюдження, аби бачити свою книгу в кожному привокзальному кіоску України, як всюди лежать книги Донцової або російські бойовики про спецназ.

Жоден із запропонованих Вами результатів. Уже наступного дня після так званих "откровений Фирташа", котрі по суті своїй є елементом інформаційної війни та провокацією, в інформаційний простір викинули купу інших новин. Слова взагалі нічого не значать. Висновки треба робити після того, як буде реакція на слова Фірташа, і в залежності від того, якою вона буде.

Випадкова зустріч з актором Бориславом Брондуковим. Немолодий, хворий чоловік мирно прогулювався парком. Я його впізнав, але пройшов мимо, бо не маю звички набридати людям, тим більше, незнайомим. Але в компанії, в якій я був тоді, знайшовся один, хто так не думав і потягнув усіх знайомитися і пити з Брондуковим. Коли актор ввічливо відмовив, цей знайомий почав кричати: "Бач, зірка не може з людьми випити!". Ті випадкові люди, котрі були присутні при цій сцені, цілком справедливо обізвали останніми словами не лише мого знайомого ідіота, але й усіх нас. Мені досі соромно за те, що повівся на дурну ідею і, сам того не бажаючи, порушив особистий простір достойної людини. З того часу на подібні провокації не ведуся і нікому не раджу.
Відомі люди мають право на те, аби їх не впізнавали і на бажали з ними випити.

Дивне питання. Яку Ви хотіли б почути відповідь? «Клуб сімейного дозвілля» — одне з десяти видавництв в Україні, котре видає українську художню літературу російською та українською мовами, а також пропонує актуальну іноземну белетристику, так само в перекладі на дві згадані мови. Видавництво оперативно реагує на читацькі потреби і за багато років чи не єдине, котре в змозі продати більше, ніж дві тисячі книжок українського автора. Мені шкода, що таких видавництв у нас мало. А книги, які вони видають, можуть або подобатися, або не подобатися. Смаки — це дуже індивідуально.

Жодних думок, жодних відчуттів. Правильно буде сказати, що Олесь Бузина не цікавив мене й тоді, коли він був живим, не викликав жодних емоцій — ані позитивних, ані негативних. Я не радію з насильницької смерті будь-якої людини, якщо це не хтось значимий зі знаком "мінус" на кшталт Чаушеску або Муссоліні. Смерть або загибель людей, котрі за життя не були потрібні навіть самим собі, світ не очищає і не змінює.