Мирослав Вантух

Правда — і перше, і друге. Коли Павло Павлович Вірський помер у 1975 році, мене запросили на бесіду з тодішнім міністром культури Романовським, який запропонував мені керівництво колективом. Я відмовився, проте він сказав, що мене все одно прийме секретар ЦК. Приїхали ми туди, і цю ж пропозицію озвучив тодішній секретар Маланчук. І відмовлявся, бо у Львові створив колектив з нуля — «Юність», і мені шкода його було кидати. Я сказав, що не хочу ходити Києвом з опущеною головою, бо після Вірського керувати колективом буде важко. У Львові ж мене дуже шанували і люди, і керівництво. Тоді Маланчук спитав: "Ви — комуніст?" Кажу — так. "Тоді летіть додому, звільняйтеся і приймайте колектив тут!" …Я цього не зробив. Приїхав до Львова, пішов до першого секретаря обкому партії, описав ситуацію, на що він сказав: "Не хочу, щоб ти їхав, лишайся — захищу". Мене часто запрошували головним балетмейстером до урядових концертів, крім того, колектив «Юність» виїжджав за кордон (проїхав 35 країн світу і завойовував золоті медалі). Років п’ять я ще працював у Львові, а потім знову постало це питання — мене запросив той же секретар, сказав, що я переріс «Юність» і маю їхати до Києва. Також тоді сказав Щербицький: "Юність — це прекрасно, але гине державний колектив! Не ховайте Вантуха — хай їде до Києва".
Спочатку було дуже складно. Наприклад, я 20 років пропрацював у Львові, і не було жодної анонімки проти мене. А тут з’явилися. Складно було керувати колективом, коли він був на грані розвалу, застарів віковий ценз артистів (мистецтво танцю — це мистецтво молодих, а основній масі людей було за 40 років — такі не затанцюють). Мені довелося набирати новий колектив — безперечно, люди були не задоволені. Було таке, що люди тижнями не ходили на роботу, тож доводилося карати, звільняти. Це — болісний процес. Це ні для кого ніколи не було легко. Для того, щоб творити, потрібна хороша атмосфера, не має бути внутрішньої боротьби.
Мені здається, я витримав той період достойно, бо не познімав з програми шедеври Павла Вірського, а навпаки поновив і поволі почав ставити своє. Вірський творчо і авторитетно стояв вище нас усіх. Я — не прямий учень Вірського, але всі ми вчилися на його творчості.

Мала Батьківщина для кожної людини — це Батьківщина. Я там зріс, я там став відомим. Я був наймолодшим заслуженим діячем мистецтв України (отримав звання у 28 років), у 1977 році отримав звання народного артиста. Але справа не в званнях, бо вони талантів не додають, а от відповідальності — так. Не буду приховувати, мені було приємно, що мене відзначили. До речі, ніколи ні у кого не просив регалій — мені було не до цього, я працював, я фанатично ставився і ставлюся до своєї роботи, бо надзвичайно люблю її. Для мене головне — рівень виконавської культури, рівень визнання народу, визнання світу. Не тому що я марнославній, ні. Але коли твою творчість шанують у світі, коли стоять народи всіх континентів, коли в залі нема жодного вільного місця, я пишаюся. Пишаюся тим, що я — українець, що я належу до такої культури, належу до свого народу. Адже кожен митець, кожна людина — частинка свого народу.
Скажімо, у Парижі я був тридцять разів, знаю його, як Київ. Коли невпинно аплодує п’ять з половиною тисяч людей шістнадцять концертів підряд, я стою за кулісами і сльози на очах — від гордості, радості й задоволення. Ніде так не відчуваєш любові до своєї землі, як тоді, коли ти знаходишся далеко від неї.
У мене таке враження, що якби я не народився на Львівщини, то не став би тим, ким є. Я народився в селі у 1939 році, і в 1946 році пішов у сільську школу, потім було училище. Батько після війни помер, коли мені було шість років, мати померла, коли я навчався у 10 класі. Ми лишилися вдвох з сестричкою, яка сьогодні живе на Львівщині. Тож я знаю, що таке ціна шматку хліба, що таке повага людей, коли все дитинство пройшло в біді, голоді і холоді. Після жнив, після того, як прибирали картоплю, ми ще ходили з сестрою і збирали колоски. Це навчило мене бути людиною і відповідально ставитися до всього. Наприклад, після армії я прийшов і два роки не знімав шинель, бо не було чого вдягти. Вчився у Львові  і танцював. Танцював у клубі трамвайників, потім — у клубі будівельників, потім працював у палаці Гагаріна, де я у 1964 році створив «Юність». Також працював баяністом, репетитором. Одним словом, школа немала.
Але, здається, якби я не народився і не працював у Львові, може, я і не був би таким, як є. Львів — це особливе місто, це духовна колиска з високою культурою. Коли я у 1980 році переїхав до Києва, дуже шкодував. Кільканадцять років ходив із Дарниці, де я тоді жив, пішки на вокзал, зустрічав поїзди зі Львова — може, хтось приїде знайомий. Ностальгія була приголомшлива! Тим більше, що я переїхав сюди один, а сім’я лишилася у Львові. Тож я вважаю себе львів’янином, і ніколи не забуду те, що мене люди там шанували.
І Київ мені сьогодні не чужий, а теж рідний, бо я тут вже 35 років керую колективом. Я — почесний громадянин Києва, що вважаю для себе високою честю. Львів’янам вдячний, бо вони створили фестиваль-конкурс ім. Мирослава Вантуха. У цьому конкурсі змагаються по 75 колективів з України. Це теж для мене честь і повага до моєї праці.
Де б людина не працювала, ми всі громадяни України, і ми повинні любити нашу землю, робити все для культури, міцності держави, добробуту народу. Ми повинні шанувати того пенсіонера, з якого сьогодні знімають 15%, чого немає у жодній країні. Мене це обурює. Я — патріот України. Я міг сто і один раз лишитися за кордоном, але я завжди відмовлявся, хоча пропонували чималі гроші. Тоді я відповів так: я хочу ходити по своїй землі, дихати повітрям вдома, а якщо померти, то, хай під плотом, та на своїй землі. І я не шкодую про це. І, разом із тим, нікого не засуджую з тих, хто виїхав, — мільйони українців розкидані по всьому світу. З різних причини люди їхали з України. Але знаю, що, як Зевсу земля давала силу, так і мені моя земля дає наснагу працювати на користь України, творити духовність для людей.
А духовність — це особлива сфера діяльності. Духовну культуру не поставиш на вагу, не скажеш, скільки вона коштує, бо вона безцінна. І приклад тому — наші брати і сестри створюють різні пісенні, танцювальні і музичні колективи по всьому світі, бо не хлібом єдиним — людині треба і пісня, і танець, і слово. Ще за радянських часів я переконався в цьому, коли ми їздили по світу, і на концерти приходили наші люди, навіть на інвалідних візках приїжджають. Коли Ансамбль Вірського танцює, весь світ шанує, люди аплодують, по десять разів завіса піднімається, а вони не розходяться, — це не так просто витримати, бо це психологічне приємне навантаження. Для тих, хто виїхав, це і приємно, і боляче, бо вони згадують свою землю і культуру. Але, мені здається, слава Богу, вони ніколи не забувають свою мову, пісню, музику, і це правильно.

Ми створили з дружиною школу 22 роки, бо життя заставило. Тоді зарплата в колективі була 250 гривень, це не зарплата. І коли піднялася «залізна завіса», артисти почали виїжджати пачками. Для того, щоб підготувати професійного виконавця, потрібно, як мінімум, п’ятнадцять років. І уявіть собі два повних склади (а це сто людей у балеті — один склад), які виїхали. Я був у розпачі, думав, що не витримаю, бо на очах валився колектив.
Щоб урятувати його, потрібно було створити школу, що ми і зробили. Сьогодні у нашій школі навчається десь 280 діточок. Всі вони прийняті за конкурсом. Це — наше щастя і спасіння.
До речі, Ансамбль Вірського єдиний у світі має триступеневу освіту. Тобто ми набираємо дітей з шести років, і вони навчаються у нас десять років. Одразу скажу, ми вчимо їх не тільки танцювати, але й жити, правильно поводитися, любити свою культуру і мистецтво. І вони в наших стінах проводять десять років і стають патріотами і колективу, і держави, і народу, і мистецтва.
Після закінчення школи вони вступають до нашої студії, яку створив 52 роки тому Павло Вірський, теж за конкурсом. Там вони навчаються ще два роки. А по закінченню за конкурсом вступають до Ансамблю Вірського. Та навіть провчившись 12 років, вони ще не є майстрами. Якщо три-п’ять років вони пропрацюють в Ансамблі, тоді можна говорити, що вони — майстри.
Затрачені знання, розум, нерви, бажання навчити і виховати артиста, і — він від’їжджає за кордон. Коли вони подають заяви, сидячи в моєму кабінеті, плачуть. Чого ти їдеш? Вони кажуть: «Мирославе Михайловичу, не хочу їхати, але що я тут зароблю. У мене ні кола, ні двора — мешкаю в гуртожитку. Зарплата маленька, а мені пропонують від 3,5 до 5 тисяч доларів. Я поїду — може, хоч щось зароблю». І я їх розумію. Для мене це трагічна ситуація.
Коли ми створили цю школу, а потім я мав честь бути прийнятим Президентом Кучмою, двічі. Президент Кучма з усіма підлеглими і міністрами прийшов до мене на репетицію, подивився і запитав, що потрібно. Ремонт був потрібен. Дякуючи Леоніду Даниловичу, ремонт зробив покійний Кирпа за чотири місяці, і цей ремонт коштував 12 мільйонів доларів за тими часами. Кучма сказав тоді Кирпі: «Зроби там ремонт, достойний колективу, бо колектив знає весь світ. Зроби такий ремонт, щоб люди приїжджали і бачили, що ми поважаємо і цінуємо свою культуру».
Потім я звернувся до Кучми з приводу зарплати, і він підписав наказ про звання національних колективів (Хору Вірьовки, Ансамблю Вірського тощо), і зарплати підняли.
І тоді зупинився відтік кадрів. У нас при Кучмі і міністрові культури Богуцькому ми збільшили склад: у нас у колективі 120 артистів балету, 30 артистів оркестру, а всього з бухгалтерами і т. д. у нас 184 чоловік. У нас ціла фабрика і кузня, де куються кадри на майбутнє, найкращі в світі! Наші виконавці цінуються у всьому світі. В «Ріверданс» танцювали наші артисти й отримували по 10 тисяч доларів на місцяць. Така зарплата нам навіть не сниться.
Тому я пишаюся своїми артистами. Ми можемо танцювати класику, співпрацюємо з Оперним театром, їздимо за кордон. Це багато говорить про народний колектив, якщо він має таких підготовлених артистів. У нас є такі висококласні артисті, що володіють унікальною техніку, якою навіть за радянських часів у жодному професійному колективі не володів. У нас є урок техніки, де артисти вивчають архіскладні елементи і трюки, які прикрашають народний танець.
Коли ми виступали в Монте-Карло на відкритті Чемпіонату світу з великого тенісу, за столами сиділи гості, повен зал, на кожному столі стояли квіти. Коли ми почали виступати, всі офіціанти зупинилися, ніхто не розносив наїдки та напої. І так більше години ми відтанцювали, а потім всі встали, квіти з кожного стола зібрали і кинули під ноги артистам. Тоді підійшов міністр культури Монако до мене, каже, що запрошує принц Альберт. Я підійшов його столу, він мені подякував і сказав: «Знаю, що у вашій країні ще є економічні негаразди, але коли у вашого народу є така висока культура, ви з усім впораєтеся. Бачте, ці ситі мільярдери стоять в цьому залі вдруге — вперше вони аплодували стоячи, коли ми відкривали цей зал і співав Лучано Поваротті. А сьогодні вони стоять на вашому виступі».
Потім ми ще три роки поспіль літали туди виступати, він присилав за нами літак. Це говорить про колосальний інтерес світу і провідних діячів. Скажімо, на нашому концерті в Лондоні в «Альберт-Холі» була Єлизавета ІІ, прийшла за куліси, подякувала і на другий день запросила всіх (120 чоловік) до себе в резиденцію. Десь півтори години ми спілкувалися. Вона говорила: "Ви дивуєте світ, і світ за це вам вдячний".
Королева Данії була у нас концерті в Копенгагені. Теж приходила до нас за куліси, а потім запросила на прийом. Жак Ширак запросив нас на прийом до себе. Фідель Кастро був тричі. Ден Сяопін з Китаю — з ним я пив чай в Оперному театрі. Він прийшов на концерт разом із усіма членами політбюро. Коли мене запросив наш посол Червоненко і познайомив мене з Ден Сяопіном, я тоді ледь не знепритомнів: я тоді ще був зовсім молодим, мене посадили поряд із ним, пили чай, розмовляли. Ден Сяопін казав, що наш колектив такий популярний, що весь Китай збурив, тож він із членами політбюро не міг не прийти до нас на концерт. Із розстріляною родиною Чаушеску я зустрічався, всі вони були у нас на концерті. В Угорщині приходив на наш виступ Янош Кадар.
В Америці ми були одинадцять разів. Буквально тиждень тому імпресаріо приїхала звідти, дивилася наш колектив, а після цього розплакалася. Наступного року в з листопаду на два з половиною місяці вона нас запросила вже вдванадцяте відвідати США. У нас у планах — Ізраїль, Іспанія, Франція. Дякувати Богу нас запрошує і цінує світ.
Коли ми виїжджаємо за кордон на гастролі, держава ані копійки не дає. Все — за рахунок приймаючої сторони. От, наприклад, цього року «Сухішвілі» їде до Америки. І держава, тобто Грузія, сплачує їм квитки туди і назад. У нас такого не буває.
Іноді кажуть, що ми — "вчорашній день". Правда, дивлюся, хто це говорить. На зорі незалежності хтось із політиків сказав, що вистачить вишиванок і шаровар — треба входити в світ у «метеликах», тобто потрібна академічна культура, а не народна, бо вона є «вчорашнім днем». Це говорять не говорять не громадяни України, а вороги, зрадники.
Я завжди казав у відповідь: будь ласка, входьте, але майте на увазі, що до вас уже давним-давно шаровари і вишиванки завоювали світ.
Я навів вам цифри. Це ж не просто так — набрати сім тисяч люду і відіграти п’ять концертів поспіль. Ми в Буенос-Айресі давали 32 концерти на одному місці. Зал на 11 тисяч був битком набитий у вихідні, а в середу-четвер була половина, п’ять або шість тисяч людей. У Греції 30 концертів на одному місці! У Франції — 40 концертів на одному місці! Скажіть, якби імпресаріо програвав і прогорів у плані прибутку, хіба він запросив нас?! Ніколи!
Уявіть собі мій стан, як громадянина України і митця, академіка і професора. Через мої руки пройшли тисячі людей, адже я завідую кафедрами в Академії мистецтв Міністерства культури і в Драгоманова, займаюся наукою, вивчаю. Не знаю, як можна говорити, як інколи кажуть сьогодні: «Нам не треба народного — це «вчорашній день»!» А де тоді наш батьківський поріг? Звідки ми пішли? Сьогодні Європа і світ трохи розгубили своє, хочуть повернути назад, але це зробити не так просто. Ми ж робимо все, щоб зберегти звичаї і обряди. А це можна зберегти тільки тоді, коли ти розвиваєш це все, а не лишаєш усе, як у музеї застиглий експонат. Так і в культурі, в мистецтві — кожен новий день диктує щось нове для митця. Ми повинні йти в ногу з суспільством, а то й на 15-20 кроків попереду.
Якби наше мистецтво не цінувалося, то я, може, і повірив би, що це «вчорашній день». А коли наше мистецтво навіть в Африці сприймають, і народ стоїть! І в Японії — люди стоять, аплодують! Відкрилася завіса — аплодують, до кінця концерту — аплодують. Навіть дивуюся, як вони витримують дві години аплодувати? Коли це бачиш, то пишаєшся, що ти українець, що належиш до такої культури. Вважаю, що аплодують не Вантуху — це аплодують нашій державі, народові, культурі.
Незалежну Україну пізнали не тільки завдяки Чорнобилю, футболісту Шевченку, братам Кличкам, але й Ансамблю Вірського. Я в цьому не один раз переконався. Чи варто нам ризикувати і нищити свою культуру, не зберігати, не розвивати? Що ми тоді лишимо, на чому тоді будемо виховувати підростаюче покоління? Ми ж хочемо, щоб наші люди були достойними громадянами держави. А як без культури? Я маю на увазі не тільки мистецьку культуру, а й загальнолюдську культуру. Чим вища культура, тим вищий рівень. І культура в будь-якій державі є колосальним помічником у вихованні суспільства.

Неправда. Уявіть собі, розруха, війна... І повні зали в Луганську, Донецьку, Горлівці, Краматорську — всюди. Як їм може не подобатися Україна, якщо вони приходять після концерту і встають на коліна. В таких випадках важко стриматися, бо це розчулює. Завжди піднімаю їх, дякую. Повірте, більшість там — українці, і більшість там — за Україну. Так, є потужна пропаганда Росії, яка працює на те, щоб налаштувати людей проти нас, але це їм не зовсім вдається. Знаю, що людям жилося краще, коли вони були при Україні, ніж зараз при ЛНР і ДНР. Там лишилися мої друзі, мої колеги. Деякі колективи переїхали, бо спасалися. Деякі лишилися. Мені дзвонять звідти і питають: "Коли це скінчиться? Ми без України і нашої спілки не уявляємо подальшу творчість". Колись був проект, в рамках якого у Крим їздили національні колективи. Я вважав, що це цікавий проект, бо весь час туди їздили лише російські виконавці. А у українських колективів то не було грошей, то ще чогось. Люди завжди звикають. Чому я борюся сьогодні за те, щоб ансамбль їздив Україною? Тому що ми не хочемо бути в ізоляції.  Якщо ми, національні колективи, не їдемо до свого народу, то ми відлучаємо народ від свого мистецтва. А народ забуває нас, коли ми не їздимо. А коли ми їдемо, у людей зовсім інші емоції. Люди дивляться на свою культуру і відповідно реагують.
Деякі керівники нині кажуть, що народні колективи не потрібні. У мене тоді питання: а ким ви тоді будете керувати, навіщо ви тоді потрібні? Є такі губернатори, які написали колективам листа з вимогою «довести доцільність свого існування».
Коли Англія була у війні, а Черчиллю принесли кошторис, в якому не було пункту про культуру, бо не вистачало грошей. Він поклав кошторис на стіл і запитав: «А чого ми тоді воюємо, як культури нема?» А у нас суми коштів, які виділяються державою на культуру, освіту та охорону здоров’я, стають все менше і менше.

Для нас велика радість те, що ми виступаємо в Україні, і я не бачив ще жодного порожнього крісла, більше того, стоять люди під стінами — повний аншлаг. Журналісти питають мене, яка країна нас приймає краще. Всюди! Але — виступати перед своїм народом найбільш відповідально і найбільш приємно. І наш народ приймає не гірше інших країн. Ми зажди особливо стараємося, готуємося до виступів, працюємо до десятого поту, щоб вийти до свого народу з високим рівнем виконання і високою танцювальною культурою. Я завжди кажу зі сцени: зберігайте свою культуру, бо жоден «дядя Сем» ніколи за нас не працюватиме тут, тим більше, в культурі.
Ми готуємося до концерту 18 листопада, намагаємося частково змінити програму. Цього року була 110-та річниця Павла Вірського, і ми поновили його прекрасну роботу, за яку він отримав Шевченківську премію, — "Про що верба плаче": козак іде на війну, гине, а потім його побратими приносять шаблю дружині; але лишився син, в кінці він бере шаблю до рук, притискає до грудей, і звучить тема "козацькому роду нема переводу". Також покажемо знаменитий танець Вірського, який не йшов у нас кілька років, — "Ой, під вишнею". Ясно, буде і «Пвзунець», і «Запорожці», і «Гопак».
До 18 числа наші артисти повернуться з гастролей, я приступлю до нової постановки — дай Бог, щоб ми встигли, і щоб вона мені вдалася. Це буде «Буковинська сюїта», триптих на 12 хвилин.
Всіх запрошую на концерт, бо нам приємно, коли повен зал шанувальників, коли вони задоволені. Нам приємно, що ми недаремно їмо хліб. Наші зараз їздять Україною — всюди аншлаги, всюди аплодують стоячи. Значить, ми народу потрібні.

Я кожного Божого дня вдягаю репетиційну форму і йду на роботу в ансамбль. Вибачаюсь за вираз, але штани у кабінеті я не протираю. Я щоранку качаю 60 пресів качаю, а свого часу упродовж 30 років прокидався о шостій ранку і бігав по 10 кілометрів — і зимою, і у мряку, і в сніг. Веду правильний образ життя. Я — обов’язкова людина, ніколи не запізнився на роботу навіть на хвилину. Ніколи не приходив на роботу так, щоб від мене чимось пахло, тобто я з «цим ділом» не дуже, хіба на свята буває, але небагато. Брехати не навчився, тож говорю правду. За своє життя я не взяв ані півкопійки — нікому нічого не винен. Живу на зарплату.

Чому ми так рідко виступаємо в Україні? Це питання для нас болюче, особливо для мене, як до керівника. Ми створені у 1937 році для збереження та розвитку української народної хореографічної культури, все це ми робимо. А виїхати на гастролі без підтримки держави надзвичайно складно: треба винайняти автобус (для нашого великого колективу потрібно два), треба забезпечити виплату добових, треба винайняти готель, орендувати зал. Це все — немалі кошти.
За роки незалежності ми по лінії Мінкульту виступали всього п’ять разів, і то по тижню-два. Тому нас критикують люди справедливо, говорячи, що ми мало виїжджаємо. Я з цим згоден, але не вважаю, що це правильно.
Зараз, коли йде війна, коли треба всі кошти спрямувати на армію — це закономірне явище. А коли війни не було? Як прибалти і поляки вийшли швидко з кризи? Я знаю, як сьогодні живуть польські колективи, які вони мають умови для роботи! Те, що мають ансамблі «Мазовше» і «Шльонск», нам навіть не снилося. У них є свої готелі, музеї, театр в парковій зоні під Варшавою, будинок для артистів, харчовий блок. А у нас останнім часом напруга, напруга і ще раз напруга. Кажуть, що треба передати театри в муніципальну власність. А де Київ візьме кошти, щоб утримати колективи! Це просто знищення колективів і культури! Вже були розмови про те, щоб виставити наш будинок на торги. Правильно, радянська влада побудувала, Кучма і Кирпа відремонтували, чого тепер не виставити.
Коли чиновники інколи кажуть, що народна культура — це «вчорашній день». Скажіть, вас мати народила? Що це значить, що українська пісня і танець — це «вчорашній день»? Ми не фольклорний, а академічний колектив і несемо кращі зразки світового рівня. Коли пан Троїцький говорить, що Хор Вірьовки і Ансамбль Вірського — це «вчорашній день», то я хотів би його спитати: «А Ви — який день? Що Ви створили і зробили для української культури, що давало б Вам право таке говорити?» Говорити легко, творити — складно. Для цього треба мати хист і дар від Бога. Тому, хто відмовляється від свого, можу сказати слова з Шевченка: "Чужому навчайтеся і свого не цурайтеся!".

Справа — в позиції. Кожна людина повинна мати свою позицію — чи то народний, чи то заслужений, чи то просто артист, чи то просто громадянин. Мені особисто звання народного артиста Росії вручав сам Путін, я з ним знайомий. Коли ми виступали на десятому фестивалі «Слов’янський базар», де були присутні три президенти: Путін, Кучма і Лукашенко. Був концерт, не дуже хороший, в залі мало людей, як я кажу, два-три хлопки. Я сидів у залі і думав: «Не дай Бог вийде ансамбль, і буде такий прийом. Що ж мені Кучма скаже?» На щастя, так не сталося. Перед нами виступав Кіркоров, і йому вимкнули світло, зникла фонограма: заспів заспівав, а приспів — вирубили, і він руки відкрив до президентів і… сказав: "Вот видите, бывает и такое!". І пішов за куліси. Я його вважаю хорошим співаком, знаю його ще з тих часів, коли він ще не був популярним. Він — достойний чоловік, тут нема питань.
Після нього — наш виступ. Ми тоді танцювали «Гопак». А після нас виступала Пугачова з піснею «Мадам Брошкіна».
Спочатку виступ йшов мовчки, а потім ми як розкачали публіку — весь номер аплодували! Вони не знали, що після нас ще має бути Пугачова, і наприкінці нашого виступу публіка встала. Це був єдиний номер під час двогодинного концерту, коли публіка піднялася! Для мене це був бальзам на душу. Повертаю голову і дивлюся в ложу — Кучма сльози витирає. От що значить «своє»! От що значить, коли Україна так виступила!
Після цього я бігом за куліси, подякувати колективу. За мною приходить тодішній міністр культури  Богуцький, каже, що мене кличе Кучма. Ми йдемо з ним, а тим часом "мадам Брошкіна" виступила і йде прямо до президентів. Охорона почала обурюватися, але я підійшов до Кучми, бо він запросив. Кучма мене обійняв, подякував.
Путін потис мені руку і каже: "Мирослав Михайлович, я Вас от души поздравляю. К великому сожалению, мои коллективы сей час не в такой форме, как ваш". Кажу: «Чому ж? У вас є колектив Ігоря Моїсеєва». Путін відповів: «Да, Вы правы, это гениальный человек, но ему сейчас за 90, и это сказывается на коллективе».
Коли закінчився «Рік культури України в Росії», ми там виступали і повернулися сюди. Приїхав в Україну Путін і вручав у посольстві нагороди. Тоді він вручив звання народного артиста Росії мені і Тетяні Назаровій. Так уже повелося з радянських часів, що ми були брат і сестра, і я в цьому нічого не вбачав. Мені було приємно отримати таке звання.
Але коли почалася війна, коли у нас почали стріляти, то який я громадянин, якщо буду об’являти себе народним артистом Росії? І танець російський ми зняли з програми.
Нас запрошували в Кремлівський палац, як уже почалася війна. Я сказав: «Ні, ми до вас не поїдемо, і ви знаєте, чому. Бо ви у нас стріляєте і хочете, аби ми їхали до вас танцювати. Цього не буде доти доки не скінчиться війна і братовбивство». Тому я зараз ніде і ніколи не кажу, що я маю звання народного артиста Росії.
Таких, як я, багато — патріотів, людей, які зі своїм народом і в радості, і в горі. В цій ситуації мене, наприклад, обурює поведінка Кобзона. Я знайомий із ним, вважаю його блискучим артистом, із прекрасним голосом, він депутат Думи. Але ж він народився в Україні, став народним артистом тут, пам’ятник при житті він отримав тут! Україна його шанувала! А він, аби догодити Путіну, співав «гімн ДНР» — це неповага до своєї малої Батьківщини.

Я не прихильник різних революцій, щоб гинули люди і руйнувалися будинки. Я — за те, щоб зміни відбувалися шляхом гідних виборів. Щоб нова влада обов’язково враховувала помилки попередньої, а не повторювала ті самі або припускалася ще більших. Революції відкидають у розвитку.
Справа в тому, що у нас нарешті знайшовся свій імпресаріо, який організовує гастролі Ансамблю по Україні вдруге. Ми працюємо на касу. Все, що належить заплатити ансамблю за концерт, він платить. У нас є потреба виступати перед своїм народом. Радий, що у нас є такий чоловік — Тристан Володимир Миколайович. У нас якраз відбувся п’ятий концерт при повних залах. Сподіваюсь, що наш імпресаріо не буде в накладі. Хоча дуже довгі і складні переїзди — для артиста це архіскладно. Ми пішли на це для того, щоб виступити перед своїм народом.
Дякуючи керівництву палацу «Україна», який організовує наші концерти на своєму майданчику, платить нам хороші гонорари, у нас концерти і там. Дякую Роману Нєдзельському за таке ставлення до українського виконавця, до нашого колективу і до своєї культури.

Для того, щоб знати, на якому він світі, кожен митець повинен знати багато, тобто цікавитися не тільки своїм колективом, але й бачити інших. Є і цікавість пізнати через колективи їхню історію та культуру. Я отримав задоволення і від "Ріверданс", і Моїсеєва, і Красноярського ансамблю, і "Берізки" — це університети для кожного керівника. Поважаю культуру кожного народу. Ходжу і на симфонічну музику, і на оперу, і на естраду. Ну, на Данилка не ходжу...

У нас усі дівчата модельної зовнішності. Дівчата — як струночки. Певного зросту — 175 сантиметрів, це критерій. А так, артистка повинна бути красива, цікава для глядача, ефектна, з прямими ногами, з гарними руками, хорошою стопою. Ми перш за все перевіряємо дані: зріст, обличчя, ноги. Коли все є, а також є слух і відчуття ритму, ми навчимо любого танцювати.
Я сам на ваги стаю щодня. Як артистка поправилася, я одразу знімаю її з програми. Це аксіома. Як танцювати, як зайві кілограми?

У шість років. Бо все до того — це не хореографія, а ігри. І то в 6 років у нас працює тільки «нульовка», тобто є спеціальна методика для найменших. Вони в основному займаються ритмічними рухами, ніж танцювальними. А вже до першого класу ми набираємо з восьми років. Але бажано прийти в шість. Дитина проходить за конкурсом, ми дивимося, чи має дитина слух, дивимося на батьків, як вони товсті — не беремо. Танцівниці мають бути легкими і пересуватися по сцені, долаючи земне тяжіння.

За освітою вона, дійсно, балерина. А по кілограмах — ні...

Наприклад, коли був у Великому театрі, бачив, як танцювала Галина Уланова, Майя Плесецька, Максимова, Васильєв, Лієпа і багато інших. Також зустрічався на Кубі з Алісією Алонсо. Я ходив у балетний театр на Кубі, де вона була балериною. Її по театру водили, бо вона сліпа. Вона настільки працьовита була, вона розраховувала кожен рух. Унікальна жінка. Я бачив її у 77 років, коли вона ставала на пальці і танцювала в «Лебединому озері». Але в балеті слід враховувати вік... Як трудолюбивій людині їй треба пам’ятник ставити.

Віталій має рацію, я згоден. Але «Гопак» — це все-таки танець. Не вид спорту. Колись був бойовий гопак. Технічні варіанти з шаблею і списом — треба було вміти володіти зброєю. Тож на Січі займалися спортом. А гопак сьогодні — це квінтесенція всієї хореографічної культури. Там широта, які стрибки, крутки! Це треба все життя вправлятися, щоб усе було філігранно, щоб це було культурою! «Гопак» ніколи не піде зі сцени, бо другого такого танцю немає в цілому світі.

По-перше, уваги до культури. Не кажу про наш Ансамбль — маю на увазі всю культуру. По-друге, потрібно підняти зарплати, бо народні артисти в області отримують по дві тисячі гривень. По-третє, викинути з лексикону те, що народна культура — це "вчорашній день". Достойний колектив ніколи не буде вчорашнім днем. Американці платять гроші за наш переліт, і у нас повнісінькі зали в США, вони не кажуть про "вчорашній день". І американські журналісти пишуть у «Нью-Йорк Таймс» та «Вашингтон пост», наприклад, що «американці аплодували Ансамблю Вірського так, що почув би навіть глухий», або «називати цих артистів професіоналами, значить, образити їх, бо вони пішли набагато далі, це колектив номер один у світі». І так не тільки в Америці, але й у Франції.

За Павла Павловича це був прекрасний колектив. Він здав позиції, коли Вірського не стало. Зараз виросла виконавська культура, бо у нас всі артисті з фаховою освітою. Коли Павло Павлович організував колектив, то він викликав двічі на день артистів на репетиції, бо треба було вчити. А зараз у нас вчаться з дитинства: і виконавська культура, і техніка, і акторська майстерність виросли. Коли дитина вчиться у нас з шести років, потім працює все життя, на загал, виходить, що вони віддають 35 років свого життя. Тож ясно, що коли правильно поставлена робота, коли правильні вимоги, і артисту цікаво, то, звісно, він буде зростати, бо сама атмосфера цьому допомагає.

Бувало, що артистка, поспішаючи, виходить на сцену в одному чорному, в другому червоному чоботі. Буває... Або вінок злетить з голови. Я за такі речі наказую.
Неприємно було в 1967 році на острові Сицилія. Італійська мафія накапала на подушку одній нашій артистці морфій чи щось, вона заснула, і її о четвертій ранку виносили за руки і ноги. Нас попереджали ще в Москві у КДБ, мовляв, треба бути обережними, що можуть вкрасти артиста, а потім скажуть, що вона сама цього захотіла.

Ми не в образі. Нас світ шанує. Нас запрошували і королеви, і президенти, і принці. Тож ми не обділені увагою народу.
Я не вважаю такі телепроекти рівнем і чимось цікавим. Судді все хвалять. Але ж їх дивляться і спеціалісти... Коли вони хвалять бездарність, звісно, я це не сприймаю.
До того ж, такі проекти я бачив у десятках країн — наші «лямзять» ідеї в інших і видають за своє. І це стосується не тільки телепроектів. Своє створіть!
Я на кафедрах вивчаю сучасний танець, був за кордоном безліч разів. Повинен сказати, що наша хореографічна культура на кільканадцять голів вище.