Мария Бурмака

Ну, то, може, і зустрінемося десь випадково — я по Подолу часто гуляю.

Це я виклала тільки одну пісню, записану на репетиції, — "Не забувається любов". Можливо, днями викладу давню пісню "Розлюби". Коли ми її грали, вона зворушила мене саму.
Але, повірте, це треба слухати наживо. До речі, 8 квітня, в п’ятницю, близько 9 ранку ми будемо з музикантами в програмі "Сніданок з 1+1". Ну, і запрошую вас на концерт.

Я отримала шалене задоволення, багато чому навчилася і зрозуміла, що хотіла би серйозно повчитися акторській майстерності. Моя перша спроба в театрі, сподіваюся, не була безталанною, хоча головними, звичайно, були мої пісні. От пишу другий "Дитячий альбом" — може, досвід дитячої вистави повториться.

Бувають моменти, коли насправді не знаєш, що робити. Як допомогти Надії Савченко, і що зробити можу саме я? Це була ніч перед мітингом на підтримку Надії 8 березня, я не могла спати і просто змонтувала з її фотографій і своєї пісні "Все починається, коли…" відеоролик. Музика — це все-таки, мабуть, моя головна зброя: https://www.youtube.com/watch?v=Shy2QHh81ZM

Колись я багато часу проводила в Канаді з особистих причин. Але Україна перемогла.

Я б не погодилася. Я — не чиновник. У цій системі, яка зараз, навряд чи могла б щось зробити, а щоб зробити себе мішенню... для цього у мене немає зараз моральних сил.

Ты не прекрасен, может быть, наружно, зато душой красив наверняка?

У мене є декілька пісень, перекладених польською мовою. Зараз думаю про концерти в Польщі. Можливо, влітку.

Місто? Ви не сказали, яке місто. :)
А якщо серйозно, то знайти навіть зайву годину зараз дуже складно. Але мені приємне ваше запрошення. Можливо, колись вип’ємо кави, і вам усе розкажу.
А пісня улюблена — остання — "Якби ми". На неї днями буду знімати кліп.

Кожна людина відповідає за свої вчинки перед своєю совістю. Я — не суддя, щоб судити інших. Але щодня надходить інформація про втрати з фронту. Росія — агресор і окупант. Громадянами якої країни вважають себе ті люди, які їздять до Росії зараз, я не знаю. Можливо, вони не мислять себе громадянами України. Але це на їхній совісті.

Насправді є багато людей у Росії, які запрошували і запрошують мене на концерти. Скажу тільки, що нащадки тих, хто був репресований, досі живуть в Магадані і Воркуті, і для мене дуже хвилююче розуміти, що Україна для них — і мої пісні в тому числі. Але в даній ситуації я, звісно, не поїхала б за жодних обставин.

Я вважаю, що участь Джамали має дуже велике значення. По-перше, вона — прекрасна співачка. По-друге, вона — кримська татарка, яка представляє Україну. А, по-третє, її пісня — це її особиста історія та історія цілого народу. Для неї дуже важливо виступити на цьому конкурсі і розказати про свій біль світу. Для мене, як її співвітчизниці, це дуже важливо також, бо Крим — це Україна, а її біль — це і мій біль. Зрозуміє це Європа чи не зрозуміє, це вже питання друге. Але те, що всі провідні газети світу написали про Джамалу і про реакцію Москви на її пісню, — це вже перемога.
Щодо мене, то таких планів у мене ніколи не було. Для мене в пісні дуже важливий зміст. Це — не поп-музика. Тому я не думаю, що на "Євробаченні" я змогла би донести те, що хочу сказати.

Це, звичайно, відчувається. Багато українських артистів зараз у турах. В палаці "Україна" постійно проходять концерти українських виконавців, і зали повні. Хотілося б, щоб українська музика була представлена ще більш різножанрово. Мені здається, що так і буде.

Фінансова ситуація і коливання курсу, звісно, позначилися на моєму житті. Скажу тільки, що мій батько онкологічно хворий, а хіміопрепарати і раніше були дуже дорогі, а зараз, перераховуючи на гривні, це просто космічні суми. Окрім того, у мене доросла донька. Тому я, звичайно, думаю про фінансовий бік справи. Особливо складно далі вкладати в музику, кліпи, записи. Але поки що мені вдається.
З приводу концертів, то, звісно, люди на концерти ходять менше, особливо представники інтелігенції, «бюджетники», як їх називають: вчителі, викладачі, рядові лікарі. Тому в Україні досить складно розвиватися інтелектуальній музиці, та й і чомусь іншому, що не є масовим.

Так, я — професор, працюю в Інституті журналістики Київського національного університету вже третій рік. Викладаю студентам, і мені це подобається. За перший рік викладання я підготувала свій авторський курс лекцій — було непросто. Зараз у мене невелике навантаження, але не факт, що я залишуся викладати на наступний рік, бо матеріальна винагорода настільки невелика, що я навіть не хочу це озвучувати. Але коли я перебуваю за кордоном, представлення "професор Київського національного університету" звучить, звичайно, гордо.

Марія Вікторівна — так до мене звертаються тільки мої студенти і колеги в університеті, тобто "вуха видно". :)
За нинішніх обставин дуже сумно визнавати, але, можливо, крайні східні області України ми для країни вже й втратили. Сподіваюся, що Харків — моє рідне місто — ще ні. За 25 років незалежності не було створено настільки українського інформаційного простору, щоб жителі східних областей ідентифікували себе з Україною, почувалися українцями.
В Харкові я виросла українкою лише завдяки своїй родині. Мій батько, харків’янин, усвідомив себе українцем, коли познайомився з мамою — вони разом вчилися в Харківському університеті. В чотири роки почав вчити мене української мови, мова нашої сім’ї була українська, але це було дуже нетипово для Харкова, тож на вулицях на нас звертали увагу. Шлях до українства інших харків’ян — Жадана, Фагота, Фоззі — теж, напевно, був непростим. І це, очевидно, було за принципом «силу дії народжує сила протидії». Але і тоді, і в недавньому минулому зберігали Україну в цих областях подвижники, які зараз або знищені, або залякані, або поневіряються без житла і притулку, тікаючи від відвертої агресії проти українства на сході. Тому як зберегти Україну в тих регіонах, я навіть не знаю.

Я так зрозуміла, це — риторичне запитання. Такі формулювання — це формулювання наших ворогів. А я ніяк це не можу і не хочу коментувати.

Часто російський медіа-продукт — це продукт ідеологічний. Ми знаходимося в стані війни, і, звичайно, свій продукт (музику, серіали, телепроекти) потрібно бачити на екранах. Бо інакше йде війна в тилу. Але, звісно, це непросте запитання, бо йдеться про медіа-бізнес, в якому свої закони. А медіа-менеджери і медіа-власники мають, напевно, купу аргументів проти. Тут їм було б варто, можливо, відступити від бізнес-інтересів та спитати у своєї совісті. Якщо вона, звичайно, в них є. Питання наступне. Тільки не так давно ми дізналися про реальних власників частини медіа-каналів, і не факт, що узнали правду. Якщо ж канал обслуговує ворога, то про яку совість і про приналежність до якої країни можна говорити? Насправді, я думаю, варто було б відмовитися від російського продукту на користь власного виробництва, але, якщо реально дивитися на речі, то на користь співпраці з європейськими медіа-виробниками як на рівні закупівлі продукту, так і на рівні спільного виробництва. От, наприклад, поляки — чому б не знімати україно-польські серіали і показувати і в нас, і в них? Але, звісно, я не бізнесмен і можу мислити тільки моральними категоріями.

Як ви знаєте, квота на 50% українського продукту вже існує. Хоча виконується (наприклад, на радіо) часто в нічний час. З приводу закону, запропонованого зараз, який підняв стільки шуму, я вважаю, що квоти, безумовно, потрібні. Але далеко не тільки вони. Коли кажуть про подекуди невисоку якість українського, наприклад, музичного продукту, то це інколи справді так, бо створення музики, її запис, зйомка кліпів — це ще і кошти. Але якщо молоді музиканти не з’являтимуться в ефірі, вони і не розвиватимуться.
Щодо українського продукту в медіа, то радіостанції — це бізнес, тому фінансові важелі дуже важливі. Можливо, пільги при ліцензуванні, можливо, податкові пільги, але тільки так українські радіостанції надаватимуть преференції українським виконавцям. Дуже добре, що закон відправлений на доопрацювання. Важливо, що обидві сторони намагаються порозумітися (а я читала адекватні пропозиції і зі сторони, яка проти квот).
Неприємно інше: артисти і з одного, і з другого боку були ніби виставлені, як цілі для стріляння. Зараз одні одних поливають брудом, а і з однієї, і з іншої сторони є дуже достойні люди (окрім, звичайно, тих, які просто ненавидять все українське, а це можна зрозуміти по їх сторінках у соцмережах, наприклад). Але вони у глибині душі, напевне, і не мислять себе громадянами України і не раді, що Україна — незалежна держава. Тут коментувати нічого. Ще одна проблема — це власники радіостанцій (бо хто платить, той і замовляє музику, про це я сказала раніше).
Але я хочу подякувати всім, хто в цій ситуації продовжує створювати український, а особливо україномовний музичний продукт. Ваша творчість має значення для збереження ідентичності нашого народу. Це питання совісті — це, звичайно, якщо вона є.

10 квітня, в неділю, я презентуватиму в Києві свою нову акустичну програму. Це буде ніби допрем’єрний показ великої акустичної програми, яка, я це вже розумію точно, обов’язково буде. Репетиції з гітаристом Геннадієм Бондарем і перкусіоністом Орханом Агабейлі (музиканти групи Gypsy Lyre) показали мені зовсім інше звучання моєї музики. Це дуже світло, легко і позитивно. Я граю на гітарі також. У цьому концерті звучатимуть як давніші пісні, так і зовсім нові. Так от якраз після цього концерту, звичайно, є в планах поїхати в інші міста України, і в Тернопіль також. Запрошуйте — приїдемо.

Це пісня "Під облачком". Вперше я її почула на Лемківщині у 1989 році. Тоді ж почала співати. Цю пісню співає багато виконавців. Але я тоді на Лемківщині дізналася один секрет. Ця пісня — магічна. Але в чому її магія, я нікому не скажу - нехай це знатиму тільки я. Можливо, тому ви і пам’ятаєте її. Вона завжди залишається в душі і пам’яті.

Першу пісню я написала в п’ять років, коли з батьками була в Прибалтиці. Мені сподобалося литовське слово "золтете" ("золотко"). Я досі пам’ятаю ту пісню. З того часу мелодії я писала завжди. Коли стала доросла, мене часто запитували і запитують, як я пишу. У мене немає відповіді на ці запитання. Мелодії приходять, і я їх записую зараз у мобільний телефон, а раніше нотами на серветках, на руці.
З віршами — інакше. Вірші вчив писати тато. Зацікавив тим (а мені було років сім), що мені поставлять два пам’ятники: в Харкові і в Прилуках (там жила моя бабуся). А якщо серйозно, довго віршів не писала, бо знаюся на хорошій поезії. А вже коли було за 20, стало цікаво описати свої почуття своїми словами.
А мелодії приходять скрізь і весь час: за кермом, під час лекції студентам, і в супермаркеті з купою народу.

Я часто слухаю радіо, лаунжеві радіостанції, до речі, це неправда, що українська музика не може на таких радіостанціях звучати. Такої музики є багато і гарної. Іноземну не буду називати — це купа імен. А з української, наприклад, група Shopping Hour, ті ж Gypsy Lyre, Один у каное, Vivienne Mort... А надихає мене завжди музика з гітарами і зі змістом.

На побутовому рівні це, звичайно, дитинство, море, сонце, пісок або галька. До речі, коли ми були в Криму, і я була маленька, мій батько завжди розповідав про історичні кримськотатарські назви. Наприклад, з шести років знаю, що Малоріченське насправді називається Кучук Узєнь. Окрім того, історія — історія України і кримських татар дуже пов’язана. Як це завжди буває у сусідів, це не завжди була тільки дружба, але це завжди було дуже близько, потім — депортація. Українські сім’ї з Західної України теж пережили депортацію. Це їхні діти й онуки пишуть зараз мені з Магадану, Владивостоку і Воркути. Ну, і після окупації — це біль, частина нашого серця, як я сказала в слогані кампанії.

Це, звичайно, вдома. Порахувала, що за весь час свого життя в Києві (я — харків’янка) я поміняла десять місць проживання в силу різних причин, і в кожному з цих місць на той момент, коли я там жила, я почувалася "вдома", тобто затишно, спокійно і у безпеці. Зараз я живу на Куренівці, зовсім недалеко від місця де зараз відповідаю на запитання. І мені подобається мій район, я люблю гуляти по Подолу і повертатися в свою квартиру.

Гітара — це тато. Він умів грати на гітарі і співати. Переконав мене в вісім років, що треба йти в музичну школу вчитися саме на гітарі (я теж знала, що дівчатка повинні вчитися грати на фортепіано). Але тато навів залізний аргумент: "Якщо тебе запросять твої друзі у похід, то гітару ти зможеш узяти, а піаніно — ні". І питання було вирішено. Насправді я вдячна батькові, що це саме гітара. На гітарі я граю з восьми років і не мислю життя без неї.

Це буде програма, складена з моїх улюблених пісень. Там буде і "Розлюби" (пам’ятаєте той мальований кліп в травах?), і "Не забувається любов", і "Черешні", і "Сонцем, небом, дощем". Я зіграю декілька нових пісень, які ще ніхто не чув. Звичайно, декілька пісень зіграю під гітару сама. А дві-три композиції зіграють хлопці в складі своєї групи. Це буде особливий настрій, тому важко про це розповідати — треба чути. Приходьте в Докер АВС 10 квітня.

У мене — Мазда. Червона Мазда. Я її дуже люблю, хоча, можливо, прийдеться міняти — вона вже старенька. Їжджу дуже обережно, принаймні намагаюся. Навіть коли веду програму, роблю це обережно, хоча мої знайомі кажуть, що хапаються за серце. Серйозних ДТП, слава Богу, в мене не було, як і небезпечних ситуацій. А щодо стресових ситуацій, я давно помітила, що в патовому моменті я якось особливо концентруюся і не істеричу, тобто очі за кермом закривати не буду. А от потім потрібна якась жилетка, бо емоції виливаються.

Особливо приємно і важливо для мене, коли мені дякують за пісню "Не бійся жити". А таких відгуків було дуже багато. Я цю пісню написала в непростий для себе момент, і тому мені важливо знати, що вона справді рятує життя і в переносному, і в прямому сенсі. Якби я написала тільки одну цю пісню, то вважала би, що зробила щось важливе у житті.

Справа в тому, що зараз це не політика, бо йде війна. Не ми її почали, ніхто її не хотів. Це жахливо, коли гинуть люди. У стані війни це справа життя — визначитися, на чиїй ти стороні. От і все...

1) Якраз зараз уже почалася робота над наступним "Дитячим альбомом". В роботі пісні "Моя зелена шапочка" і "Про дружбу бджілки і корівки". Мене дуже надихнув успіх першого альбому, а пісня з нього "Можна бути песиком, можна бути котиком" — повноцінний дитячий хіт. Мені приємно, що діти це співають, тому вирішила продовжувати.
А чи буде ще вистава, як "Мама сказала: "Ні!", я не знаю. Можливо, коли пісні будуть готові, я знову запропоную таку ідею якомусь із театрів.
2) 10 квітні в Докер АВС.
3) Дуже приємно, що ви дивитеся програму "Культ: Експрес" на Еспресо.тв. Наша творча група якраз намагається відкривати цікаві місця, розповідати про цікаві проекти. Те, що ви не побачите на жодному каналі. В Києві і в Україні відбувається багато чого цікавого. Відкриваються виставки, ініціюються екстраординарні екскурсії, на сцені ставляться експериментальні вистави, а молоді виконавці презентують свої програми — про це програма "Культ: Експрес", яку я веду за кермом машини. І ця програма мені самій надає приводи для оптимізму. Дякую, що дивитеся.

Друзі, кохання, весна, музика — от і всі рецепти.