Евстратий (Зоря)

На це питання я відповів на початку.
 
Дякую всім за увагу до конференції, а редакції - за надану можливість поспілкуватися з аудиторією!

Нинішнє керівництво УПЦ МП і особисто митрополит Онуфрій, по суті, відмовляються від діалогу. Якщо два з половиною роки тому після змін в Україні була надія на те, що нове керівництво УПЦ МП буде більш проукраїнським і виходитиме у своїх діях з інтересів України, а не свого московського керівництва, то події минулого часу свідчать — ця надія не справдилася. Митрополит Онуфрій та його оточення перебувають під повним впливом Москви, яка забороняє їм вести діалог із Київським патріархатом. Причина такої заборони полягає у побоюванні Москви, що діалог буде успішним, і їхня структура в Україні відійде від Російської церкви та об’єднається з українською — так, як це починалося у 2008-2009 роках при покійному митрополиті Володимирі. Тому, на жаль, у нинішніх умовах конструктивного діалогу з керівництвом УПЦ МП немає, хоча ми залишаємося відкриті до спілкування.

Одним із головних фінансових донорів Московського патріархату в Україні були колишній президент Янукович, його оточення та пов’язані з ним бізнесмени. Очевидно, що у них зараз не найкращі часи. Саме цим я можу пояснити, в першу чергу, зупинення будівництва на багатьох об’єктах.
Друге — це те, що в цілому в Україні за останні два з половиною роки змінилося ставлення людей до Московського патріархату. Все більше віруючих відходить від цієї церкви, у зв’язку з чим і її фінансові можливості зменшуються.
Третя причина — загальна економічна криза, від якої потерпають в тому числі і церкви.

Ми знаємо про те, що у парафіях Московського патріархату протягом багатьох років відбувалася, а подекуди і далі відбувається настанова людей в дусі "русского мира", потреби єднання з Москвою, як нібито з єдиним православним центром, без якого не можна досягнути спасіння. Така пропаганда, на нашу думку, є однією з причин російської агресії проти України. Адже в Москві вважали, що український народ достатньо підготовлений для прийняття "російських визволителів", і, коли вони рушили на нашу землю, що українці не будуть чинити опору. Враховуючи те, що Дмитро Тимчук є професіоналом своєї справи, думаю, що його інформація відповідає дійсності.

На даний час у Криму діє дев"ять громад Київського патріархату. Вони перебувають під тиском російської окупаційної влади, адже залишаються чи не єдиними відкрито діючими проукраїнськими спільнотами на півострові. З боку окупаційної влади робляться заходи з метою або примусити наші громади до лояльності Росії, або примусити їх до ліквідації чи еміграції. Однак, як заявив архієпископ Кримський Клімент, який очолює нашу єпархію в Криму, ніщо не змусить його полишити українську паству. Він сказав, що він народився в Криму, все своє життя присвятив служінню тут і, якщо доведеться, готовий за свою паству віддати навіть життя.
До окупації на території Криму було офіційно зареєстровано 44 релігійні громади Київського патріархату, з них діяли повноцінно менше половини, адже і тоді місцева влада всіляко перешкоджала розвитку нашої церкви. Після окупації низка церков були або захоплені, або закриті під тиском влади у тих випадках, коли молитовне приміщення громада винаймала, а окупаційна влада тиснула на власника з метою розірвати угоду оренди. Однак, наприклад, у Севастополі, де було відібрано у громади храм, вона відновила своє богослужіння у приватному помешканні. Тому хоч і у важких умовах, але церква Київського патріархату в Криму живе і діє.

На окупованих територіях Донбасу громади Київського патріархату зазнають утисків. У деяких храмах богослужіння не звершується через загрозу життю священиків та парафіян. У деяких звершується, але з вживанням максимально можливих заходів безпеки. По можливості наша церква допомагає цим громадам матеріально і фінансово. Також ми постійно привертаємо увагу міжнародного співтовариства до порушень прав віруючих на окупованих територіях Донбасу і Криму.
Якщо на початку загрози діяльності громад Київського патріархату були великі, то зараз ситуація стабілізувалася і значною мірою залежить від місцевих умов. В одних населених пунктах окупаційна влада ставиться до наших громад спокійніше, в інших — більш вороже. Відповідно до цього і визначаються умови їхнього існування. Подібна ситуація є з усіма іншими релігійними громадами за виключенням церкви Московського патріархату, яка від окупаційної влади має повне сприяння.

Думаю, що зустріч у Гавані стала ще одним пунктом, через який посилилася напруга як у відносинах між православними церквами, так і всередині самої церкви Московського патріархату. З одного боку, патріарх Кирило все своє свідоме життя займався екуменічною діяльністю, зокрема, розвитком контактів із католицькою церквою, неодноразово бував у Ватикані і має там давні зв’язки. Можна сказати, що в душі він є симпатиком Ватикану і католицької церкви. Однак через політичні умови, які склалися в сучасній Росії, патріарх публічно, особливо в останні роки, почав спиратися на консервативні кола в Російській церкві і державі на тих, які ставляться з недовірою і навіть ворожістю до всього західного, в тому числі і до католицької церкви.
Зустріч із Римським Папою, яка готувалася в таємниці, навіть від самої Російської церкви, загострила цю суперечність і, на мою думку, в цій ситуації патріарх Кирил вирішив свої екуменічні традиції принести в жертву потребам даного моменту, щоби здаватися "своїм" для консервативних кіл, на які він спирається, чим і викликана його підтримка тих критичних зауважень на адресу проектів документів Собору, зокрема, щодо відносин із іншим християнським світом, яку ми зараз спостерігаємо, і яка є фактором напруги навколо Собору.

Сутність конфлікту між Москвою і Константинополем полягає в суперечці за першість у світовому православ’ї. На підставі канонів та історичної традиції Константинопольський патріархат є першою серед православних церков. Однак Московський патріархат за своєю структурою є не просто найбільшою церквою, але він є більшим, ніж всі решта 13 визнаних помісних церков разом узяті. Тому Москва вважає, що хоча формально патріарх Константинопольський є першим, насправді патріарх Московський є першим, і без його волі і згоди ніякі рішення у світовому православ’ї не повинні прийматися. Особливо загостреного розвитку протистояння між Москвою і Константинополем набуло після відновлення московської патріархії у сталінський час, після Другої світової війни. Тоді Кремль розглядав Московську патріархію як можливий "антиватикан" — альтернативний Римові центр об’єднання християн всього світу навколо Москви у її протистоянні Заходу в щойно розпочатій "холодній війні". З цією метою у 1947 році в Москві планувалося провести Вселенський Собор, на якому Московського патріарха хотіли проголосити вселенським. Протести церков грецької традиції не дозволили провести такий собор, а відбулося лише зібрання у 1948 році, яке назвали Всеправославною нарадою. З цього часу і відбувається то із загостренням, то із замиренням конфлікт між Москвою і Константинополем. Константинополь хоче утвердити своє положення, а Москва хоче перебрати першість собі. По суті, цей конфлікт є відображенням геополітичного конфлікту Кремля із Заходом. Адже Константинопольський патріарх — це не просто патріарх грецької меншини в Туреччині, а це і перший за авторитетом ієрарх грецького церковного світу та грецької діаспори у Європі і Америці, тобто його можна умовно назвати православним патріархом Заходу. Символічно цей конфлікт можна зрозуміти через ті самоназви, які вживають обидві церкви щодо себе: Константинопольський патріарх є патріархом «Нового Риму», а Москва любить іменувати себе «Третім Римом», що є запереченням авторитету Риму Нового, або Другого.

Ані в Тернопільській області, ані в інших регіонах України не відбувається ніяких "захоплень храмів Московської патріархії". Адже Московська патріархія, згідно українського законодавства, не може мати в Україні жодного храму. За законом, храми належать релігійним громадам як юридичним особам. До якого релігійного центру належати, визначає саме громада. І якщо громада в законний спосіб більшістю своїх членів вирішує вийти з-під порядкування МП та увійти до Київського патріархату, то це в жодному разі не можна називати "захопленням". Адже розпорядником майна громади, в том числі храмі, залишаються ті самі віруючі, які ним розпоряджалися і в минулому. Часом у зв’язку з таким рішенням відбувається розділення громади, і менша частина, яка бажає залишатися в МП, висуває свої претензії на все майно релігійної громади, заявляючи про захоплення. Насправді ці заяви не відповідають дійсності. Ми неодноразово намагалися знайти з церквою Московського патріархату порозуміння щодо механізму, яким чином релігійна громада, якщо вона хоче змінити своє підпорядкування, може реалізувати це своє законне право. Однак МП відмовляється від того, щоби знаходити порозуміння. З нашої точки зору, причина цього є проста — вони побоюються, що в разі, коли громади будуть знати, що вони можуть без перешкод з боку МП вийти з нього, таких громад буде значно більше, ніж є зараз.

У суботу, неділю та понеділок Церква святкує не "Зелені свята", а день Святої Тройці, свято П’ятидесятниці, подію Сходження Святого Духа на учеників і апостолів Христових. "Зеленими святами" ці дні в народі називають тому, що є традиції храми та житло прикрашати зеленим віттям і травами, як символом животворчої дії Святого Духа на людину. В суботу перед Святом Трійці звершується загальне поминання померлих. Цього дня вранці в храмах підносяться посилені молитви за упокій душ всіх у вірі спочилих. Тому по можливості православні християни повинні взяти участь у цій молитві. Адже піднесення молитов за померлих є виявом нашої любові і турботи про них. У неділю богослужіння відбувається за особливим чином: після завершення літургії звершується Вечірня з читанням особливих молитов, у яких ми просимо, і на нас послати Святого Духа та укріпити нас у вірі. Ці молитви звершуються на колінах на знак нашого смирення перед Богом. Як велике свято, День Святої Тройці продовжується і у понеділок особливим вшануванням Святого духа. В храмах, які присвячені Святій Тройці цього звершується богослужіння на честь престольного свята.

Українці є порівняно релігійною нацією. Близько 3/4 населення України називають себе віруючими (наприклад, у Чехії 2/3 називають себе атеїстами, в Україні таких приблизно 9%). Однак, попри це, більша частина віруючих українців не є практикуючими, тобто визнаючи свою віру в Бога і приналежність до певної релігійної традиції (у більшості — до православ’я), наші співгромадяни у переважній більшості виконують приписи Закону Божого лише вибірково, звертаючись до церкви лише в разі власної потреби або з нагоди великих свят.
Що стосується збільшення кількості віруючих з початком випробувань для нашої країни, то ми це спостерігаємо. Головне — щоби не сталося, як у народній приказці: "Як тривога — так до Бога, як по тривозі — так і по Бозі".

Перше — треба визначитися із дефініціями: не існує "Московського Патріархату УПЦ", а існує УПЦ Московського патріархату, тобто не Українська церква має в своїй структурі Московський патріархат, але Московський патріархат має владу над частиною Української церкви.
Друге — на наше переконання, і це підтверджується подіями останніх років, проповідь через структури МП в Україні ідей "русского мира" буде одним із елементів підготовки до агресії проти нашої держави. Якби Московський патріархат не переконував російську владу у своєму домінуючому впливі на український народ, думаю, що навряд чи кремлівське керівництво наважилося би на таку агресію, яку воно вчинило в 2014 році проти України, адже навіть найбезумніші політики не починають справи, не будучи впевнені в її успіху. Тому сама церква МП в Україні як церква не є і не може бути загрозою для української держави. Загрозою є залежність частини української церкви від МП та залежність МП від кремлівського керівництва. Якби МП в Україні не використовувався як інструмент для впровадження ідей "русского мира", то, на мою думку, значної частини тих проблем, з якими зараз зіткнулася Україна, просто не було би.

До всіх православних віруючих ставлюся як до братів і сестер по вірі, не залежно від того, до якого патріархату вони належать. Проблема не у відвідуванні тої чи іншої конкретної парафії, а в тому, чи приймає людина під виглядом "православ’я" російські імперські ідеї "Третього Риму" та "русского мира". До таких ідей ставлюся негативно, адже вони за своєю суттю спрямовані на знищення української державності.

Ніякої законодавчої ініціативи по забороні МП в Україні не існує. Якщо хтось говорить про таку ініціативу, він говорить неправду. У парламенті розглядаються два законопроекти, один із яких покликаний упорядкувати процедуру зміни громадою своєї юрисдикції, адже в діючому законі право на це громада має, а процедура не визначена, що породжує конфлікти.
Другий законопроект передбачає зобов’язання релігійних організацій, керівний центр яких знаходиться в державі-агресорі, у своїй повній юридичній назві відображати приналежність до такого центру. Ніяких обмежень для самої релігійної організації це не передбачає, але надає можливість громадянам свідомого вибору — чи хочуть вони належати до конфесії, керівництво якої перебуває в країні-агресорі.

Відповідь на Ваше питання має два аспекти. З одного боку, РПЦ, як і всяка помісна церква, діє в Росії як церква, тобто звершує богослужіння, навчає своїх парафіян християнській вірі, спрямовує їх до спасіння. З іншого боку, як структура, очолювана Московською патріархією, ця церква перебуває в залежності від державної влади. На жаль, в Росії, на відміну від України, склалася історична традиція повної залежності церковного керівництва від керівництва світського. Так було і в часи Московського князівства, і в часи Царства, і в часи Російської імперії, і за СРСР, так є і зараз. Тому треба розрізняти РПЦ як церкву і її керівні механізми, які є частиною державного апарату з управління справами православного віросповідання в Росії.
Такий тісний зв’язок між МП і Кремлем насправді є шкідливим для церкви, і я прогнозую, що в недалекому майбутньому Російську церкву чекають дуже серйозні випробування, подібні до тих, які вона зазнала після Революції 1917 року, коли держава із союзника церкви перетворилася в її гонителя. Вже зараз можна бачити тенденції у російському керівництві спрямовувати суспільне незадоволення на церкву як нібито винуватицю багатьох негараздів. Зі збільшенням внутрішніх політичних і економічних проблем таких спроб перекласти відповідальність за них на церкву буде більше.

Головним каменем спотикання є залежність церкви МП від свого російського керівництва. Якби керівники УПЦ МП у своїх рішеннях і діях були незалежними, вони давно би розпочали діалог із нашою церквою для пошуку шляху до єдності. Але, як я відповідав раніше, Москва блокує всі спроби такого діалогу саме тому, що побоюється його успішності і, відповідно, втрати свого контролю над структурою в Україні.

Після російської агресії проти України, на мою думку, ми стали ближчими до церковної єдності, адже ставлення нашої церкви і церкви МП до агресії стало визначальним чинником для багатьох в Україні щодо їхнього ставлення до відповідних церков. Соціологія фіксує невпинне зростання числа прихильників Київського патріархату і зменшення числа прихильників Московського патріархату. Зараз в Україні перших вдвічі більше, ніж других. Думаю, що ця тенденція зберігатиметься, і під її тиском, а також враховуючи зовнішні фактори, вже не у такому віддаленому часі перспектива церковної єдності стане реальністю.

Церква МП в Україні не є окремою церквою, і тому своєї власної участі у підготовці до Великого Собору не бере. Вся її участь залежить від волі Московського патріархату. Кілька архієреїв Російської церкви в Україні були включені до складу делегації на Собор, але так як Російська церква офіційно відмовилася брати в ньому участь, то і ці архієреї на Собор не поїдуть. Це, до речі, є ще одним доказом того, що насправді немає ніякої "незалежної УПЦ", як про це говорять її представники, — це лише структура Російської церкви в Україні, яка вільно чи невільно діє виключно в межах, визначених для неї з Москви.

Раніше я вже говорив про причини конфлікту між Москвою і Константинополем. Саме з ними пов’язана і нинішня відмова. Російська церква зацікавлена в тому, щоб процес підготовки до Собору розтягувати до нескінченості, адже і його проведення, і остаточна відмова від нього означають втрату Москвою серйозного важеля впливу на Константинопольський патріархат. Всеправославний Собор є давною мрією патріарха Варфоломія, і він багато зусиль вклав у його підготовку. Москва, знаючи це, постійно ув’язувала свою участь у підготовці до Собору з вимогою до Константинополя не бути активними в українських церковних справах. Патріарх Варфоломій, вважаючи, що Всеправославний Собор є важливішою і вагомішою подією, ніж можливі кроки в українських церковних справах, був вимушений обмежуватися в своїй активності щодо України. Але зараз, коли остаточно стало зрозуміло, що Москва та її сателіти пішли шляхом зриву Собору, на мою думку, Константинопольський патріархат звільняється від попередній дипломатичних зобов’язань перед МП. Тому і під час Собору, який неодмінно відбудеться, хоч і не за участі всіх церков, а особливо після завершення Собору, слід очікувати більш активної позиції Константинополя у протидії гегемоністичним планам Москви, в тому числі і щодо України.

На мою думку, в Україні немає клерикалізму як загального явища. Можливий якийсь локальний вплив на рівні місцевої громади, релігійного діяча, заснований на загальному впливі конфесії на місцеве населення. Але в цілому Україна залишається світською державою, і вплив кліру на державні справи, те, що і називається клерикалізмом, безумовно, є обмеженим. З моєї точки зору, для найкращого розвитку суспільства потрібно підтримувати збалансовану модель державно-конфесійних відносин, засновану на взаємодії і партнерстві при розділенні державних і релігійних функцій, коли церква не втручається у сферу державної відповідальності, а держава — церковної. Однак обидві співпрацюють на благо суспільства. Адже і церква, і держава складаються з одних і тих самих людей, які є і віруючими, і громадянами. Тому церква відділена від держави, але не може бути відділена від суспільства. У взаємодії потрібно шукати балансу, бо відхилення від нього в один і інший бік лише шкодитимуть і суспільству, і державі та церкві.
Що стосується реституції, то йдеться про відновлення справедливості, адже в радянський час держава свідомо пограбувала всі релігійні громади, відібравши у них все майно, рухоме і нерухоме. За законодавством СРСР, релігійні громади були лише користувачами навіть тих релігійних предметів, які вони самі набули і використовували у служінні. Тому повернути релігійним громадам храми, інші релігійні споруди для відновлення в них релігійного життя — це є акт справедливості по відношенню до релігійних громад. Очевидно, що не всю власність, якою користувалися релігійні громади до радянського часу, можливо повернути. І тут з боку церков були висловлені пропозиції щодо відповідних компенсаційних механізмів, наприклад, коли держава надає релігійним громадам безкоштовно земельні ділянки для будівництва нових релігійних споруд. У будь-якому разі такі компенсаційні механізми мають встановлюватися законом.

Відповідь на Ваше питання можна знайти в будь-якому підручнику з церковної історії, переказувати який, особливо в добу інтернету, вважаю не потрібно.

Церковна нагорода відрізняється від світської тим, що вона є ознакою заклику Божого благословення на нагороджувану людину для заохочення її до подальших добрих справ. Світська нагорода має цінність сама в собі, в той час як церковна є цінною як зовнішня ознака звернення до Бога про благословення у відповідь на добрі справи нагороджуваного. Тому, якщо сказати умовно, остаточна цінність нагороди визначається не самою церквою, а Богом, який знає серце і достоїнство кожної людини. Якщо виявляється, що людина, нагороджена церковною відзнакою, насправді є недостойною, то і Божого благословення вона не отримує. Це можна уподібнити до того, що Христос покликав до звання апостолів 12 осіб, яких особисто вибрав, хоча і знав, що один із них — Іуда, виявиться недостойним. Але і йому майбутньому зраднику, він під час Тайної Вечері подав свої тіло і кров для причастя. Однак якщо всі апостоли причастилися на спасіння, Іуда причастився в суд і осудження як недостойний. Те саме стосується і осіб, які приймають церковні відзнаки, не будучи достойними їх або ставши недостойними через свої подальші дії. Для таких людей ці відзнаки є не благословення, а осудженням як для недостойних.
Що стосується боротьби з корупцією, то наша церква постійно в усіх публічних заявах, проповідях, спілкуванні, в тому числі з високопосадовцями, нагадує про відповідальність не лише перед законом, але і перед Богом, за гріх корупції. Патріарх Філарет постійно наголошує, що корупція є головним ворогом для України, більш страшним і небезпечним, ніж зовнішні вороги, адже руйнує і суспільство, і державу зсередини. Тому ми закликали і будемо закликати всіх корупціонерів отямитися, покаятися і полишитися цю злу справу, бо інакше їх чекає гнів Божий, і якщо людського суду з тих чи інших причин вони можуть і уникнути, Божого осудження вони не уникнуть.

Причина відмови низки церков від участі в Соборі — в позиції Московського патріархату, про яку докладніше я сказав раніше. Якби Московський патріархат не торпедував цей Собор, то і решта церков, які оголосили про свою відмову, цього б не зробили.
Про камінь спотикання також сказано вище.
Що стосується суті цього Собору, то, на мою думку, вона полягає у відновленні соборного механізму взаємодії на рівні всіх православних церков, бо кожна церква окремо має свої внутрішні соборні механізми, але коли йдеться про все православ’я, то такого соборного механізму не було протягом багатьох століть. Ключову роль у відновленні цього соборного механізму відіграє Константинопольський патріархат, як церква, яка головує на Соборі. Така роль Константинополя не подобається Москві. Тому і відбуваються процеси, свідками яких ми є.

Наша церква, як і інші церкви та релігійні організації в Україні, негативно ставиться до пропагування одностатевих відносин, бо такі відносини ясно і не двозначно осуджені Богом як гріховні та аморальні. Церква не може не засуджувати пропаганду гріха, незалежно від того, яку природу чи ознаки має цей гріх. Більш докладно позиція і нашої церкви і в цілому релігійної спільноти України викладена в документах, які можна знайти на офіційному сайті Київського патріархату та Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій.
Що стосується підтримки традиційної сім’ї, то 4 червня в Києві відбулася багатотисячна хода, ініційована ВРЦіРО. на жаль, переважна більшість ЗМІ її, на відміну від гей-параду, проігнорувала.

Про причини, які спонукають віруючих відходити від Московського патріархату і єднатися з Київським, сказано раніше. І в даному конкретному випадку рішення залежало не від суду, а від більшості віруючих у селі, які не хочуть бути у Московському патріархаті. Суд лише підтвердив їхнє законне право як громади вийти з-під порядкування МП.
Що стосується проблеми, яка виникає через розділення громади, коли більша частина хоче відійти від МП, а менша хоче залишитися, то ця проблема навряд чи може бути розв’язана на місцевому рівні. На наше переконання, вона буде розв’язана тоді, коли в Україні буде єдина помісна православна церква, і тоді людей уже не буде обдурювати московська пропаганда, що нібито тільки церква, пов’язана з Московським патріархом, є єдиною канонічною, бо саме ця пропаганда змушує українців навіть у час російської агресії залишатися вірними МП як керівного церковного центру.