Мирослав Гай

Кто в армии служил, тот в цирке не смеется.

Нормальному человеку свойственно сомневаться всегда и во всем, а умном человеку еще важно перепроверять, что, к сожалению, не всегда возможно, а также задавать себе вопросы. Конечно, многие действия наших властей иногда ставят под сомнение их конечные цели в этой войне и методы. Но, судя по последним заявлениям высшего военного командования и президента, судя по подписанным договорам о военном сотрудничестве, судя по тем событиям, которые происходят в мире (военные учения, увеличение военных бюджетов стран НАТО, подведение техники к границам России, новые договоренности США и Кубы, ситуация в Сирии), все это позволяет предположить, что Украина является одним из многочисленных плацдармов в возможной будущей войне. И даже скептикам очевидно, что в этой войне Украина — на стороне цивилизации, Запада, поэтому хочет наше руководство страны или нет, мы заставим его работать и воевать на благо Украины. И если не получится, то мы будем менять столько раз правящие элиты, сколько потребуется, чтобы достичь нужного результата. На данном этапе войны я рад, что мы выбрали правильную сторону, у нас есть союзники и друзья, как Польша и Литва. Наша же задача в войне за цивилизацию не потерять себя и Украину.

Таких речей багато. Війна створює не тільки героїв, але й дістає все зле та гидке у людини зсередини, вмикає жорстокі інстинкти убивці, бо інакше не вижити. Крім того, є ті, хто воюють, а є ті, хто на війні заробляють. Жоден телеканал не покаже вам ті шалені обсяги контрабанди, бо вони просто не зможуть це зняти і залишитися живими. Війна змушує бути жорстокими воюючі сторони з обох боків. Крім того, під час війни будь-яке військове керівництво зобов'язане приховувати реальні втрати з деяких причин. Перша з них полягає в тому, що противник не має розуміти ступінь своєї ефективності. Якщо ви повідомляєте конкретну кількість загиблих та поранених у конкретному місці та в конкретний час, ви самі стаєте коригувальником і запорукою подальших успішних дій вашого ворога. Крім того, будь-які повідомлення про втрати деморалізують у суспільство, яке в своїй більшості не живе реаліями війни, не визнає її та навіть вважає її штучно створеною за домовленістю двох сторін (чув я і такі версії). Також за нинішніх умов ГШ, військове командування не можуть повідомляти чи підтверджувати повідомлення про наші успішні операції та дії через те, що маємо Мінські домовленості. Тому у пересічного громадянина виникають деформовані враження щодо наших успіхів та перемог або невдач.

За нинішньої політичної моделі — не відчуваю. Нам потрібна реформа виборчого законодавства. Нам потрібна реформа політичної моделі. Нам потрібні механізми контролю громадськістю політиків, можливість дострокового відкликання депутата своїми виборцями, можливість кримінальної відповідальності, а не тільки політичної, за свідому чи несвідому шкоду інтересам країни, зняття недоторканості, але виключно за наявності незалежних судів та прокуратури, щоб депутати не стали заручниками волі президента. Тоді можна говорити про те, що одинокий депутат — комбат він, економіст чи науковець — має хоч якийсь вплив. Наразі все не так.

Любой военный инцидент с погибшими и разрушениями требует специального разбирательства экспертных комиссий. Мало того, сейчас в зоне АТО многие дела, которые квалифицируются как военные преступления, расследуются по законам мирного времени, поскольку официально война у нас не объявлена. Ситуация под Зеленопольем, Иловайском и Дебальцево рано или поздно должны получить военную, экспертную и юридическую оценку. Но мы должны понимать, что идет война, где людям свойственно погибать. Наша задача — уничтожить противника, нанести ему максимальный ущерб, и такая же задача стоит перед противником. В 2014 году в Украине было всего лишь две тысячи боеспособных человек, это чуть меньше двух бригад. Да, у нас было много солдат, срочников, но боеспособных подразделений с техникой, опытом, готовых подняться на защиту страны и оказывать адекватное противодействие врагу, было очень мало. На момент Иловайска у нас даже были не готовы полустанки для загрузки техники. Мало того, не было возможности создать "зеленые коридоры" для военных эшелонов, которые отправились на помощь ребятам в Иловайск. Руководство Донецкой железной дороги на момент Иловайска было в Донецке, а на момент Зеленополья Украина была с абсолютно небоеспособной армией. Соответственно, конечно же, мы терпели военные неудачи. Однако, судя по тому, что я отвечаю вам на вопросы, сидя в Киеве, и, судя по тому, что я наблюдаю в зоне АТО ежемесячно — качественное увеличение личного состава, улучшение снабжения, новая техника, можно сказать, что в 2014 году мы проиграли битву, но не только остались целы, а и сохранили страну, укрепили свои позиции, силы, армию, дали возможность международным партнерам на законодательном уровне принять документы и нормативные акты для военной поддержки Украины, подтянуть свои силы, флот, установить системы ПРО на границах с Украиной, организовать самые массовые в истории НАТО и Украины совместные учения.
Вот таков мой ответ вам. Война продолжается, нас ждет еще много потерь, но я искренне верю в победу. Вижу, что государство и народ вкладывают в нее много сил.

Я регулярно бываю на фронте, даже после своей демобилизации я был на фронте волонтером, а зимой стал офицером ВСУ. Поэтому адреналина мне хватает.
По поводу привычек — да, появились, от некоторых было сложно избавиться. Во-первых, если я слышу громкие звуки или свист, то обычно сразу понижаюсь, присаживаюсь на корточки. Очень долгое время в путешествиях даже по мирной территории, даже в Закарпатье во время поездок по трассе на автомобиле в случае вынужденных остановок по физиологическим причинам, всегда делал свои дела, не сходя с асфальта. Эта привычка возникает в связи с тем, что обочины часто заминированы на войне. Но, слава Богу, это со временем проходит. Я всегда ношу в кармане нож, зажигалку и веревку — это тоже одна из привычек. Я никогда не оставляю машину с неполным баком горючего. Все документы ношу с собой, включая военные билеты, и офицерские. Имею копии всех документов в электронном виде. И еще у меня появилась ежедневная привычка проверять почтовый ящик, в который до войны я не заглядывал месяцами, — жду повестки.

В мирной жизни я — преподаватель актерского мастерства и мастерства телеведущего, работаю на телеканале СТБ. До войны я 15 лет преподавал в Университете им. Карпенко-Карого. У меня есть своя небольшая продакшн-студия, которая снимает социальную рекламу, а последние полтора года работает для военных. Я — профессиональный медийщик.
До войны ежегодно уезжал в «дикие» путешествия. Я был в Тибете, Индии, Китае, Непале, Африке. Даже попадал в зоны боевых конфликтов. Был в горах и джунглях. Все свои поездки я обычно совершал автостопом и бесплатно, с минимальными затратами. Это первые два года, когда я никуда не ездил, кроме Донбасса. Когда закончится война, я возьму своего сына, и мы уедем в увлекательное путешествие, может быть, в Африку — без отелей и ресторанов, а только с палаткой и котелком.

Мне повезло. Наша волонтерская организация не получает никакой помощи от государства. Соответственно, нам никто не диктует, как вести нашу деятельность. Бюрократические сложности бывают, особенно при доставке волонтерских грузов из-за рубежа. Это очень сложно, чисто по документации. Но, как ни странно, чиновники среднего и нижнего уровня часто идут навстречу. В последнее время мы делаем инфраструктурные проекты, поэтому нам приходится подписывать меморандумы с государственными организациями о сотрудничестве. А так как мы не лезем ни в какие денежные вопросы, а «возим трусы» на фронт или снимаем фильмы, не переходя сильно никому дорогу, то и нас особо не трогают. Но присматривают. :)

Мы — друзья с Семеном. Сам он из Луганска. Он — настоящий патриот, прекрасный аналитик и очень много сделал полезного для наших военных, разных служб и победы Украины, иногда рискуя жизнью. Семен — патриот своего города и болезненно воспринимает сложившуюся ситуацию. Любые разговоры о том, что «в Луганске остались одни предатели», или что «за этих людей не стоит бороться», вызывают у него понятное мне негодование. От себя добавлю. Много ли самосудов вы наблюдали в освобожденных Славянске и Краматорске, Мариуполе и Северодонецке? Все, кто взяли в руки оружие, сбежали. Откровенные зачинщики и предатели, которые не смогли бежать, были арестованы. И все.
Задача Украины — отвоевать свои территории, отключить там российское телевидение, установив украинские каналы. Как только произойдет "разминирование" сознания населения этих территорий, они сами укажут и накажут предателей.

Без комментариев. Промолчу и просто буду продолжать делать то, что делаю. Наверное, это будет самый правильный ответ.

По поводу владения оружием в Украине бытует множество мифов, и все они происходят от безграмотности. Любой здоровый человек от 25 лет может в свободном доступе купить лучшую снайперскую винтовку, о которой на фронте только мечтают, или помповое ружье, тактическое, с пистолетной рукояткой, которое в случае попадания в человека приводит к летальному исходу в 95%. К этому ружью вы можете купить пули, которые в спецподразделениях используются для принудительной остановки транспортных средств (грузовиков или автобусов), и все это абсолютно легально. Единственное, чего вы не можете приобрести в Украине, так это автоматическое или короткоствольное оружие (пистолет). Но хороший стрелок, умный солдат в 90% стреляет одиночными. А пистолет, дистанция попадания которого — до 20 метров в городе, не заменит вам хорошей винтовки, с дальностью прицельной стрельбы — 500-800 метров. А для работы в здании, помещении лучше помпового ружья еще ничего не придумали.
Другой вопрос — о нормах и законодательной базе по самообороне. Она не отрегулирована. Если вы застрелите преступника, который ворвался в ваш дом, и даже бил ваших детей, сядете в тюрьму. Нам нужен грамотный закон о самообороне.
P.S. Преступники всегда вооружены, население — нет.

Так говорят только дураки, безграмотные люди, не военные. Буду пытаться объяснить ситуацию... У нас семь потенциально опасных направлений, из которых два — на юге Украины, они полностью закрыты украинской армией и Нацгвардией (то, что я говорю, — это общая информация, не секретная), два направления — на севере (там серьезные проблемы, у нас там нет достаточных сил, они фактически не закрыты) и три частично закрытых направления на востоке Украины, где на данный момент выстроена оборона в несколько эшелонов и происходит маневренная оборона. Сил для того, чтобы закрыть восток полностью, у нас нет, потому что нужно держать резервы, проводить ротацию, а самое главное — нет такого количества финансов. Россия имеет в наличии больше военной техники, потенциально имеет больше живой силы и в состоянии наносить ракетные удары по украинским позициям с расстояния до 500 километров со своей территории. Кроме того, у России больше авиатехники и пилотов, которые пока что не были задействованы в войне на Донбассе.
В таких условиях говорить о том, что Украина самостоятельно в состоянии была выиграть войну, может только военно безграмотный человек (без военного образования, пусть и с боевым опытом) или сумасшедший. Даже США, готовясь сейчас к возможной агрессии России, в первую очередь обеспечивают себе время для подготовки при помощи дипломатии, а за США стоит все НАТО. Заметьте, я еще ничего не говорил о наличии тактического ядерного оружия, о стратегическом — молчу, потому что это бы уже означало глобальный мировой конфликт без победителей.
Если Украина хочет победить, то она, в первую очередь, должна наращивать свой военный потенциал, готовить личный состав, особенно офицеров младшего и среднего звена, и полностью наладить кооперацию, сотрудничество, обмен информацией, опытом и военной поддержкой с союзниками. Что, в принципе, сейчас и происходит.

Повернути окуповані частини Донбасу та Крим можливо тільки в комбінації дипломатичних та силових методів. Немає дипломатичного вирішення, як і чисто силового.

Командування не займається евакуацією окремих бійців. Це мають організовувати командири підрозділів, які контролюють конкретну ділянку або сектор. Тому звертатися по допомогу бійці могли виключно до командирів батальйону або роти в районі своєї дислокації. Якщо евакуація не відбулася, то це питання до таких командирів. Може, на той момент вона була неможливою через шалені обстріли, пошкоджену техніку або загрозу для особового складу. Командиру на місці видніше, яким чином більш правильно вчинити.
Я не чув офіційних заяв від "Правого сектору" щодо будь-яких звинувачень чи нарікань у бік ЗСУ. Але розумію реакцію Генерального штабу щодо інциденту. Бійці ПС не входять до лав ЗСУ, а згідно з Мінськими домовленостями деякі дії взагалі заборонені і негативно можуть вплинути на політичні переговори, зірвати підписання важливих військових документів із країнами НАТО або обмін військовими полоненими, якщо такий планується.
Тому штаби обходять такі питання стороною. І, на мою думку, правильно роблять. Це — війна. У нас теж були випадки, коли ми не могли викликати вертольоти для евакуації через те, що їх постійно збивали над нашими позиціями. Були випадки, коли підрозділ не отримував тижнями постачання, зокрема, води, через те, що були загрози знищення наших колон. Це війна…
У Військовому статуті написано, що боєць має стійко переносити всі труднощі та випробування військової служби. На курсах із військової тактичної медицини є залізне непорушне правило, яке вказано в усіх протоколах країн НАТО, в Українському статуті. Воно говорить, що під час обстрілу, якщо є загроза втратити особовий склад, допомога пораненому може і не надаватися через те, що група або медик, який побіжить надавати таку допомогу, найімовірніше, загине сам і, таким чином, ми отримаємо не одного пораненого, а декількох загиблих.
Крім того, чесно кажучи, ми не знаємо всієї ситуації на шахті, принаймні я. Тому складно коментувати інформацію з інтернету. Я можу тільки закликати дотримуватися протоколів та бойового статуту, бо вони написані кров’ю.

Політичне керівництво країни робить політичні заяви. Якщо ви помітите, останній рік заяв щодо можливої повномасштабної війни було не так уже й багато. Активно про це заговорили різні політичні фігури та спікери в останні два тижні. Це роблять не тільки українські політики, зокрема президент, але й головнокомандувач НАТО та незалежні аналітичні агенції. Про це попереджали військові інститути країн Європи, зокрема, Королівський інститут Великобританії, на різних військових конференціях, присвячених Криму та «гібридній війні», які відбувалися цього року, зокрема, в Києві. Про можливий повномасштабний наступ влітку говорило багато військових експертів. Якщо президент країни чи голова РНБО, чи військова розвідка роблять такі публічні заяви, то, повірте, у них є вагомі підстави для цього, і ці заяви повністю узгоджені з західними військовими партнерами. Від себе додам, що на кордоні з Україною дійсно помітне накопичення особового і військового складу та військової техніки РФ, зокрема, в місті Клевці на кордоні між Україною, Білоруссю та Росією, де розмістилася 28-а окрема механізована бригада, а в найближчих планах Путіна — розмістити цілу дивізію. Ще дві дивізії мають бути дислоковані на східному кордоні з Україною. В Криму наразі відбуваються масштабні навчання з використанням авіації, зокрема, стратегічних бомбардувальників. Я пишу про війну та подальше загострення вже два роки, послідовно, а нинішні політичні заяви від високопосадовців України сприймаю як сигнал про те, що ми, можливо, вже готові до надання такого спротиву.

На сході країни наразі відбувається ескалація. Але немає свідчень про можливість терористів вчинити повномасштабний наступ. Противник веде обманні дії, але деякі військові експерти, зокрема, з розвідки, попереджають про можливі спроби прориву в районах Авдіївки, Мар’їнки. Але так було протягом усього року. Наразі українські військові перевищують кількістю особового складу бойовиків на окупованих територіях Донецька та Луганська. Та противник має перевагу у військовій техніці. Наразі потреби завезти бойові екіпажі не становить для нього складнощів.
На мою думку, ескалація на Донбасі має на меті спробу спровокувати українські підрозділи на вогонь у відповідь з огляду на те, що бойовики ведуть атаки з житлових кварталів. Така відповідь українських військ має призвести до великих жертв серед мирного населення. Це б не дало змоги РФ звинуватити українську сторону у зриві Мінських угод та військових злочинах, вбивстві своїх же мирних громадян і створити негативні відгуки та хвилю незадоволення серед європейських політиків та населення, що могло б призвести для зриву низки важливих для України угод та політичних рішень, зокрема, щодо надання летальної зброї та голосування щодо військових бюджетів для допомоги Україні. Наше щастя, що наразі українське військове командування на провокації не ведеться, і певні необхідні угоди вже були укладені в світі.
Крім того, будь-які втрати ЗСУ на Донбасі використовуються ворогом для широкомасштабної інформаційно-психологічної операції, що має на меті викликати незадоволення у населення вищим командуванням країни і призвести до розхитування політичної ситуації всередині України. Це стандартні дії будь-якої країни, яка знаходиться у стані війни. Україна теж використовує втрати противника для деморалізації ворога та населення РФ.

На жаль, на мою думку (але я можу помилятися), найближчим часом, найближчими роками повернення України до меж своїх адміністративних кордонів станом на лютий 2014 року — не можливе.

Будь-які мирні угоди чи домовленості з ворогом, який постійно їх порушує, можуть викликати тільки обурення. Але якщо відкинути емоції і подивитися на Мінські угоди під іншим ракурсом, то стають очевидними деякі вигоди. Давайте їх розглянемо.
Перша — безперечно, втрати українських військових до Мінських угод були неспівмірно більшими, ніж зараз. Проте ця вигода в будь-який момент може зникнути. Та поки що це так.
Друге — Мінські угоди дали змогу нашій стороні підготуватися, зокрема, відремонтувати техніку, оновити системи ПВО, провести мобілізацію, підготувати бійців, провести військові навчання, налагодити систему оборони, побудувати другі і треті лінії захисту, відкрити свою лінію виробництва набоїв яка частково компенсувала втрачений луганський завод. Волонтери змогли налагодити системи зв’язку, виробництва безпілотних апаратів за світовим взірцем, докупити спецзасоби, які набагато легше провезти в мирний час, розпочати роботу з місцевим населенням на деокупованих територіях тощо.
Третє — тисячі переселенців, які не змогли облаштуватися в Україні чи за кордоном, повернулися до своїх помешкань, що в стратегічному плані є нашою поразкою, але в тактичному — несе певні вигоди.
Четверте — Україна змогла підписати угоди світового значення з країнами Європи, США, Японією, що було б неможливо зробити під час активних бойових дій.
П’яте — Мінські угоди, в яких Росія виступає однією зі сторін переговорного процесу, є одним із доказів того, що РФ причетна до війни на Донбасі, є учасником цього процесу. Можливо, це очевидно для кожного українця, але це абсолютно не очевидно для пересічного американця чи європейця, що ускладнює пояснення урядами країн наших союзників своїм платникам податків, чому виділяються колосальні бюджети на допомогу Україні. Мінські угоди юридично закріплюють за Росією статус одного з учасників цього конфлікту.
Шосте — Мінські угоди дали змогу Україні продемонструвати свої мирні наміри та готовність до співпраці та переговорів заради досягнення припинення війни. А це дало можливість більш ефективного лобіювання наших інтересів щодо надання нам допомоги, зокрема, військової.

В лавах противника, за інформацією наших розвідників та українців, які проживають на окупованих територіях, йдуть постійні розмови щодо скорого наступу та майбутньої «великої перемоги над українськими Збройними Силами». Інститут політруків та відповідальні за морально-психологічне забезпечення в армії нашого ворога отримали наказ підтримувати в особовому складі настрої та психологічне налаштування на подальшу війну. Якби ворог планував піти з Донбасу, то завдання політрукам та військовим психологам було б поставлено інакше.
Потрібно розуміти, що морально-психологічне забезпечення в армії — це комплекс складних заходів, які завжди проводяться по конкретному чіткому плану із залученням великої кількості фахівців. Це все дає мені підстави припустити, що плани ворога не мирні і направлені на ескалацію.

У 2014 році я та група моїх товаришів з Нацгвардії після проходження вишколу були десантовані в село Андріївка на в’їзді у місто Слов’янськ під гору Карачун. Там стався перший бій із російсько-терористичною групою, в якому ми зазнали втрат — тоді загинуло двоє. Протягом наступних місяців на моїх очах загинуло вісім хлопців з Івано-Франківська разом із бойовим генералом Нацгвардії Сергієм Кульчицьким. Загинув видатний комбат першого батальйону 95-ї бригади Тарас Михайлович Сенюк, якому я завдячую життям. Але усвідомлення справжньої війни для мене прийшло в той перший бій, біля підніжжя гори Карачун.

Люди дуже втомилися від війни. Допомога від громадян дійсно поменшала. Наш благодійний фонд ніколи не ставив на перше місце збір коштів. Найчастіше нам допомагали речовим забезпеченням населення та діаспори (передачею гуманітарних вантажів). Кошти переважно були потрібні на логістику, мита та транспортні витрати для пересування зоною АТО. Ті кошти, яких ми потребуємо для інфраструктурних проектів, зокрема, для встановлення радіоточок, які б транслювали військове радіо з позицій ЗСУ, зібрати за допомогою населення дуже складно. Дякувати Богові, що нам поки що вистачає на оплату оренди складів, поточні ремонти та пересування. Якщо у вас є бажання допомогти, ви можете це зробити не тільки грошима, а й особисто — заходьте в гості до нашого фонду за адресою вул. Шолуденка, 30. Для тих, хто хотів би надати фінансову допомогу, наші реквізити на сайті: mirco.com.ua — будемо вдячні. Там є і юридичний рахунок для юридичних осіб; ми маємо чудового бухгалтера, яка прекрасно веде звітність. Та ви й самі можете побачити все на власні очі, якщо зайдете в гості. З повагою, Мирослав Гай.

Наразі на Донбасі є три основні сили, які утримують полонених. Це — безпосередньо підрозділи ОРДЛО, російські війська та польові командири ПВК. Доля полоненого залежить від багатьох чинників, зокрема, до кого він потрапить. Бували випадки, коли цивільні волонтери сиділи по 90 діб, а іноді й по року в застінках, виходили звідти дивом, бо офіційні переговірники навіть не знали про їхнє існування. Наразі потрапити в полон ОРДЛО може не обов’язково волонтер і навіть не обов’язково проукраїнський громадянин. До підвалу потрапляють бізнесмени, які не йдуть на поступки бойовикам, громадські діячі, місцеві мешканці, власність яких вподобали ті чи інші ватажки озброєних угруповань. Іноді у полон в якості рабів потрапляють молоді люди, які не бажають брати зброю до рук, воювати, але, таким чином, їх змушують рити окопи та виконувати брудну роботу. Тому все залежить від того, до кого ви потрапили і за яких обставин.
Я познайомився з одним волонтером, який вийшов на волю з полону. Але до цього його намагалися продати російському ФСБ у якості українського коригувальника артилерії.
Якщо ви волонтер і потрапили в полон, найголовніше і найперше, що ви маєте зробити всіма правдами і неправдами, — це дати знати про це своїм товаришам та родичам. Бо цивільні часто не потрапляють у списки на звільнення, через те, що ніхто не веде обліку. волонтерів.

На війні бувають різні випадки. Бували ситуації, коли військове командування неадекватно реагувало на ті чи інші повідомлення від розвідки або давало накази, зокрема, про розміщення підрозділів по мапам, які не відповідають реальній ситуації на місцевості. Проте найчастіше запорукою виживання підрозділу є не командування штабу АТО або сектору, а дії, досвід. знання та кваліфікація командирів середньої ланки на рівні батальйону, роти, взводу. Найбільше втрат трапляється через незнання або порушення командирами та особовим складом бойових статутів. Крім того, додам, за статистикою на зимові місяці у нас тільки одна втрата з шести була бойовою. Інші п’ять — побутові, по хворобі чи недотриманню правил безпеки. Генерал армії може віддати наказ бригаді розміститися в тому чи іншому місці та зайняти район оборони, але він не може і не має перевіряти, чи вирив собі солдат окоп, чи грамотно побудовані захисні споруди, бліндажі, чи організовані безпека та охорона. Кожен командир, сержант та солдат має діяти за чітко встановленими правилами, які вказані в бойових статутах і написані кров’ю. У більшості ситуацій це значно підвищує можливості виживання особового складу.

Я радий кожному українцю, якого вдалося повернути з полону. Я бачив різних людей, які повернулися, розмовляв із військовими, які просиділи у застінках ворога по року і більше.
Тому моя позиція щодо «Надії Савченко — у президенти» така: я не вірю, що у людини, яка провела в полоні два роки в камері-одиначці, зазнавши шалених випробувань сухим голодуванням, після яких часто не виживають навіть фізично підготовлені люди, зазнавши у будь-якому випадку шалених стресових травмувань під час бойових дій, на війні, бачивши загибель десятків товаришів перед полоном, міг не розвинутися посттравматичний синдром, який, можливо, вона навіть не усвідомлює, чи який ще не проявився у повною мірою. У цивілізованих країнах будь-який боєць, який пройшов і менші випробування, в обов’язковому порядку проходить довгу психологічну реабілітацію і знаходиться певний час під контролем фахівців. Це закон для військових у країнах НАТО, який з’явися через прикрий і трагічний досвід. На жаль, Україна ще не має таких стандартів. А мала б. Це і буде моєю відповіддю на ваше запитання.

Я був на позиціях у різних батальйонах, підрозділах ЗСУ, добровольців, Нацгвардії та навіть партизан. Все залежить від досвіду та знань командира. бували випадки, коли позиції ПС були ліпше укріплені (під Авдіївкою), за всіма правилами військової науки, через те, що їхнім командиром був колишній кадровий військовий із бойовим досвідом. І, навпаки, бували випадки, коли я приїздив у "располагу" батальйону чи бригади ЗСУ, проїжджав без перешкод до штабу, і мене не запитували, хто я, чи паролі для пересування табором, бо їх не було. Але я особисто, отримавши досвід добровольчого батальйону і повернувшись до Києва, у перший же день відправився до військкомату для того, щоб стати на облік і в раз війни проситися виключно до ЗС. Для цього я півроку витратив на отримання первинного офіцерського звання і закінчив вишкіл на курсах офіцерів запасу при Національному університеті оборони ім. Івана Черняховського. Бо вважаю, що в разі повноцінної, а не гібридної війни, ЗС більш ефективні, дисципліновані та підготовлені.

Біда на Донбасі і можливість такої ситуації склалися через ментальну спадщину радянського минулого. Це — ностальгія місцевих мешканців за своєю молодістю, коли їхній регіон був одним із найпотужніших промислових центрів, та популістські обіцянки від керівництва РФ. Люди Донбасу мріяли потрапити не до Росії, а до Радянського Союзу. Ви маєте зрозуміти, що в Україні станом на 2014 рік за кордон у країни цивілізованого світу їздило тільки 4% населення. Мільйони людей не були навіть у Росії, не кажучи вже про Туреччину чи Єгипет. Тому у людей не було можливості порівняти, зрозуміти, усвідомити різницю між рівнями життя в Україні та Європі чи глибокій Росії. Вони будують свою картину світу за фільмами, серіалами та повідомлення з телевізора. А телевізор на Донбасі — російський. Путін дуже добре зрозумів і усвідомив, що на пострадянському просторі виграє той, хто володіє "блакитним екраном".

У день свого першого бою, коли нас блокували нібито місцеві мешканці Краматорська та Слов’янська під горою Карачун разом із першим батальйоном 95-ї бригади, одним із моїх завдань було організувати пропускний пункт та перевірку документів місцевого населення. Тоді я ще не усвідомлював всього, що відбувається. При перевірці мною документів у того натовпу, який намагався пройти через наші позиції до міста Слов’янська, було багато людей, які хизувалися російськими паспортами, це були громадяни Росії, які приїхали нібито підтримати населення Слов’янська, а по факту організувати масові заворушення та військове протистояння ЗСУ та Нацгвардії. Ще тоді не лунало словосполучення "гібридна війна", і ми не арештовували людей тільки за наявність російського паспорта при його перебуванні в зоні АТО.
Також я мав розмови із затриманими людьми, які коригували артилерію ворога або фотографували місця посадок наших вертольотів, після чого і сталася одна з відомих трагедій, коли загинув генерал Кульчицький. Це були різні люди.
Одного разу ми спіймали наркомана, судячи з його татуювань, із кримінальним минулим, який шлявся по кущах і був взятий біля нашого місця дислокації, був затриманий нашим "Секретом". По документах він був із Придністров’я. Ми передали його в СБУ.

По-різному. Були випадки, коли ми рятували місцеве населення, зокрема, в Дебальцевому, але воно все одно продовжувало думати, що ми — "карателі".
Та для мене є більш вагомим ставлення деяких корінних мешканців Донецької та Луганської областей, які, ризикуючи життям, допомагали ЗСУ проводити спецоперації, коригували вогонь наших батарей для того, щоб уникнути жертв серед мирного населення, людей, які переховували воїнів ЗСУ, які потрапили в скрутну ситуацію.
Я знайомий із двома волонтерами з Луганської області, які допомагали українській армії продуктами, а, потрапивши у полон і просидівши майже рік у якості рабів, у місті Луганську, дивом потрапили у список обміну і винесли під одягом велетенський український прапор, яким бойовики користувалися як ганчіркою для ніг у Луганській комендатурі. Зараз цей прапор знаходиться в Історичному музеї Києва.
Таких людей я знаю багато, для мене вони — Герої. Та навіть наявність декількох мешканців Донецької та Луганської області з такою патріотичною та відчайдушною любов’ю до України не дає мені жодних підстав навіть подумки відмовитися від поверненя Донецька та Луганська на батьківщину.

У мене були такі думки, поки я не познайомився з патріотами Донбасу. Це диво, але у мене є один знайомий, який був начальником штабу одного з підрозділів ПС Донецької області зі Слов’янська. Це мужній чоловік, який покинув свій бізнес та родину, не витримавши того, що коїться в його домівці, більше року захищав, ризикував життям, воював на «нульових постах» під Авдіївкою у лавах ПС, доки там не стався розкол.
У моєму підрозділі було декілька людей із Донбасу, зокрема, з окупованої Горлівки, один товариш — із Криму. Про деяких людей я розповів у відповіді на попереднє питання.
Земля у сучасному світі вже немає такої цінності, як це було 50-100 років тому. Найцінніше — це люди. Такі патріоти відганяють будь-які думки про можливість змирення з втратою цих територій. Крім того, мені чомусь видається, що ми знайдемо хороших людей і після того, як повернемо Кубань. :) Слава Україні!

На жаль, доля Донбасу найближчим часом невесела. Поки я відповідаю на ваші питання, на Донбасі продовжуються обстріли, йдуть повідомлення про те, що противник готується до «веселої» ночі, зокрема в Горлівці. Крім того, ми маємо зрозуміти, що підприємства Донбасу знищені або морально застарілі. У сучасному світі не можливе повернення до такої економіки, яка там була протягом останніх 50 років. На світових заводах зараз працюють роботи, найбільший капітал приносять корпорації, які займаються інтелектуальною працею, а не виробництвом, на сучасних шахтах вплив людини обмежений. Додайте війну, додайте вивезені виробництва в Росію, додайте гуманітарну кризу — і ви самі дасте відповідь на ваше запитання.