Алексей Мельник

Из той информации, которая сейчас доступна по обстоятельствам крушения Ту-154, абсолютно очевидно, что события на борту самолета развивались катастрофически быстро, и экипаж либо не имел возможности сообщить диспетчеру об аварийной ситуации, либо он чрезмерно был занят попытками избежать катастрофы и не счел возможным сообщать об этом на землю. В этой связи я вижу, как минимум, два возможных сценария. Первый — взрыв на борту или же катастрофический отказ авиатехники, который привел к разрушению самолета. Второй — ошибка пилотирования, возможно, также связанная с отказом техники или ошибкой одного из членов экипажа. При этом экипаж полностью уделяет внимание пилотированию и устранению ошибки вплоть до столкновения с поверхностью земли.
Что настораживает в этой ситуации, так это то, что с самого начала была попытка исключить версию теракта. При расследовании авиационных катастроф, как правило, рассматриваются все возможные версии — от наиболее очевидной до наиболее вероятной, таковой, как воздействие непреодолимой физической силы. Поэтому исключение версии теракта следует воспринимать как сигнал о том, что даже если такой теракт и был, то официальное расследование не собирается его озвучивать.

Я не поділяю повністю жодну з радикальних позицій: і ту, що це Божа кара, і всі загиблі цього заслужили, і позицію тих, хто щиро шкодує загиблих і співчуває родичам загиблих, оскільки вони люди. На мій погляд, формулювання ставлення до цієї катастрофи мало б враховувати принаймні відмінність від звичайної катастрофи на зразок російського пасажирського літака над Синайським півостровом, пасажирами якого були ні в чому не винні люди, які просто летіли з відпочинку. Екіпаж літака Ту-154 був військовим, більшість пасажирів цього літака були військовослужбовцями ЗС РФ. Цивільні особи на борту літака, образно кажучи, придбали квиток на цей фатальний рейс в обмін на лояльність до політики російського президента.
Окремо хотілося б сказати про журналістів, які також загинули на борту літака, яких радше можна назвати солдатами пропагандистської війни Путіна, ніж професійними журналістами. Репортажі саме тих каналів, звідки були ці журналісти, були одним із найпотужніших мобілізаційних ресурсів для російських добровольців, які щиро вірили в те, що вони повинні вбивати українців заради ідеалів "русского мира".

Продовжуючи тему катастрофи російського військового літака Ту-154 і причин, які могли призвести до катастрофи, не виключено, що однією з причин могли бути особливості організації подібних перельотів у військовій авіації. Багаж пасажирів таких літаків не проходить перевірку на безпеку, як це робиться у цивільних аеропортах, тому не виключено, що в багажі могли бути легкозаймисті рідини або вибухові предмети.
Чи був у пасажирів шанс вціліти? Був, якби це була просто відмова двигунів, як говорить одна з версій, в результаті "зіткнення з птахами". Один із таких недавніх прикладів це була посадка пасажирського американського літака на водну поверхню Гудзона, коли досвідчений пілот, колишній військовий, зумів посадити літак із непрацюючими двигунами, і всі пасажири були безпечно евакуйовані.

Я абсолютно уверен в том, что Россия и Украина когда-нибудь будут добрыми соседями. Абсолютно понятно, что это не произойдет в краткосрочной перспективе, и это маловероятно в перспективе следующих трех-пяти лет. Мировой опыт говорит о том, что очень многие страны-соседи, особенно те, которые связаны совместной историей, которые были когда-то составляющими либо одной страны, либо большой империи, живут в цикле ухудшения-улучшения отношений. Поэтому нельзя исключать, что через какое-то время Россия изменится как страна, к власти там придут другие люди, изменится российское общество, и отношения между нашими странами станут добрососедскими. Единственное, на что не следует надеяться, и чего не хотелось бы — чтобы они опять были "братскими". Потому что в этом случае Россия никогда не откажется от статуса "старшего брата".

Говоря о варианте "стены" не как конструкции, а как формата отношений между основной частью Украины и ее оккупированной территорией, именуемой ОРДЛО, нужно понимать, как минимум, два аспекта. Первый — то, что решение проблемы во многом зависит от Киева, но не находится полностью в его руках. Второй — время, которое потребуется на разрешение конфликта и восстановление территориальной целостности, все-таки во многом зависит от того, что будет делать украинская власть, а сфера обороны в данном случае — очень важная, но не самая главная.
Можно ли отпустить Донбасс в "свободное плавание"? На данном этапе я думаю, что это не самый худший вариант. Исходя из того, что Россия ни в коем случае не допустит поражения так называемых "ополченцев", что было убедительно продемонстрировано летом 2014 года и зимой 2015 года. Украине вряд ли стоит всерьез рассматривать вариант проведения молниеносной наступательной операции.
Вместе с тем, как показали события после заключения вторых Минских соглашений, Кремль также не заинтересован в проведении больших наступательных операций, поскольку вариант "тлеющего конфликта" сейчас практически полностью соответствует российским интересам. Поддерживая конфликт малой интенсивности, Россия оказывает постоянное дестабилизирующее влияние на Украину и до определенной степени маскирует свое прямое участие в этом конфликте, тем самым лишая Запад аргументов в пользу продления или усиления санкций.
Важно также заметить, что Россия не собирается включать оккупированные территории в состав России, поэтому, хотим мы этого или нет, ОРДЛО будет еще неопределенное время находиться в "свободном плавании". Задача Украины — научиться с этим жить и делать все, чтобы люди, которые остались на той территории, не зависимо от их отношения к Украине, получали все больше и больше убедительных сигналов в пользу того, что с Украиной им было бы лучше.

На мій погляд, не слід перебільшувати ситуацію із звинуваченнями у протестах. Дійсно, окремі українські політики, суспільні активісти, але насамперед політики, вигідно використовують загрозу Кремля у протидію своїм опонентам у спробах виправдати власні прорахунки. Але давайте будемо об'єктивними, українці мають право на протест, мають можливість реалізувати це право. Також варто розуміти, що Кремль досить успішно використовує українське суспільство втемну, тобто люди, які виходять на протести, створюють досить часто картинку для російського телебачення. Це не говорить про те, що люди не повинні протестувати, щоб не полегшувати роботу російському телебаченню, але про це також не слід забувати. Але є й інші протести під надзвичайно патріотичними лозунгами, які інакше як провокацією назвати складно.

1) Я звільнився з військової служби (20 років стажу і 2000 годин нальоту) після того, як отримав діагноз від лікарів про обмежену придатність до льотної роботи. Професія льотчика певною мірою подібна до професії спортсмена, і той, хто обирає цю професію, повинен бути готовий до того, що йому досить рано доведеться починати все заново на іншому поприщі.
2) Я брав участь у миротворчій операції на території колишньої Югославії в середині 90-х років і, дійсно, на мій погляд, досить добре знаю "кухню" зсередини. Звичайно, я підтримую ідею введення миротворчих сил на Донбасі. Але я абсолютно не поділяю оптимізму тих, хто сподівається на подібне рішення.
З власного досвіду можу сказати, що успіх миротворчої операції UNTAES був зумовлений кількома факторами. По-перше, наявністю консенсусу на рівні ООН про необхідність розгортання такої операції. По-друге, досягненням реальних політичних домовленостей про врегулювання конфлікту та місце миротворчого контингенту ООН в цьому врегулюванні. По-третє, оперативним розгортанням потужного військового контингенту з чітким мандатом та вольовим керівництвом.
Якщо проводити аналогії між тією місією та конфліктом на Донбасі, то всі ці три чинники наразі відсутні. А, з технічної точки зору, орієнтовна чисельність військового контингенту повинна бути близько 40 тисяч осіб, що наразі є абсолютно нереалістичним.
Що стосується потенційних ризиків наполегливості деяких політиків у запрошенні миротворців на Донбас, то хотілось би, щоб вони не виключали ймовірність того, що головним миротворцем може виступити Росія, а також можливості того, що їй це дозволять, або вона дозволить собі сама.
3) Погоджуюся з тим, що Росія є загрозою номер один для України в якості воєнної загрози. Водночас, як свідчать у тому числі соціологічні опитування, найголовнішою загрозою національній безпеці України є наші внутрішні проблеми. Актуальність воєнної загрози з боку Росії обумовлена не лише суттєвою різницею військових потенціалів, наявністю ядерної зброї у нашого сусіда, агресивною політикою російського режиму, але й не в останню чергу внутрішньою слабкістю України як держави, відомими всім нам проблемами корупції, слабкої економіки, неефективної державної влади. Саме наша внутрішня слабкість провокує Росію до агресивних дій.

Щоб правильно зрозуміти масштабність загрози, яка походить з боку Росії, дійсно важливо проаналізувати, які цілі переслідує Кремль. Насамперед слід мати на увазі, що Україна, на превеликий жаль, стала не лише мішенню Кремля, але й полігоном для реалізації глобальних цілей, які перед собою поставив Путін. Що стосується конкретно України, то Росія робитиме все можливе, щоб знову втягнути Україну в сферу власних інтересів, позбавити Україну суверенітету в ухваленні не лише зовнішньополітичних, але й внутрішньополітичних рішень. До речі, цей план досить чітко прописаний у тексті Мінських домовленостей, а ОРДЛО, інтегровані до складу України, за цим планом, й мають стати інструментом досягнення таких цілей.

Широкомасштабний наступ з боку Росії на сьогодні є малоймовірним, але такий сценарій не слід ігнорувати з огляду на ті наслідки, які він може мати для України. Наразі Росія успішно досягає поставлених цілей шляхом обмеженого та прихованого застосування регулярних військових формувань проти України. Під час загострення конфлікту в 2014 році були зафіксовані випадки застосування російської авіації, і такий сценарій також готувався, якщо пригадати повідомлення 2014 року про появу авіації у "шахтарів" та "трактористів". Дійсно, застосування військової авіації Росією призвело би до радикальної зміни якості конфлікту. Окрім людських жертв, масштабів руйнування інфраструктури, глибини нанесення ударів по території України, це також призвело б, очевидно, до суттєвої зміни сприйняття Заходом ролі Росії у конфлікті. Водночас російська авіаційна загроза неодноразово використовувалася як інструмент залякування керівництва України та західних лідерів. Я більше ніж впевнений, що одним із аргументів Путіна на зустрічах "нормандської четвірки" та у двосторонніх діалогах була саме загроза зробити так, як у Сирії.

Відповідь на це питання стане відомою протягом найближчих трьох-шести місяців. Найбільша небезпека може очікувати на Україну, якщо справдяться прогнози експертів стосовно можливих домовленостей між Трампом та Путіним по перерозподілу сфер впливу. Водночас, як свідчать оцінки західних експертів, багато радикальних ініціатив Трампа, очевидно, будуть заблоковані американською системою стримувань і противаг, а сам Трамп, не виключено, може досить швидко розчаруватися в другові Володимирові. Але найголовніше — це не надто перейматися темою Трампа, а нарешті зрозуміти, що проблеми України повинні вирішуватися в Україні.

Донбас є українським за формою і за суттю. Донбас має свої особливості, як і Закарпаття, Чернігівщина або ж Одеса. Якщо ж говорити про окремі райони, то головною умовою для того, щоб вони стали українськими і хотіли бути українськими, має бути тверде переконання, що Україна є значно кращим місцем для життя, ніж ОРДЛО чи Росія.
Британці, як відомо, мають дуже великий досвід боротьби з повстанцями. Згідно з британським досвідом, держава, яка хоче досягнути перемоги над бунтівними регіонами, має насамперед продемонструвати, що вона здатна перемагати. По-друге, вона мусить переконати населення окупованих територій в тому, що центральний уряд може запропонувати кращі умови, ніж лідери повстанців. 

Держава піклується. Важко сказати - наскільки адекватною і достатньою є допомога з боку держави. Нещодавно в Україні створене державне агентство у справах ветеранів війни та учасників АТО, що є принаймні формальною ознакою такої турботи. Десятки тисяч учасників АТО отримали відповідний статус, який гарантує пожиттєві пільги. Суттєву допомогу у реабілітації до цивільного життя ветерани отримують від наших зарубіжних партнерів. Якщо ж говорити про можливості держави та запит на подібну допомогу з боку ветеранів, то пріоритетом мають бути воїни, які отримали поранення, сім'ї загиблих або тих, які знаходяться в полоні або зникли безвісти. Я впевнений, що більшість ветеранів здатні самі дати собі раду, а держава мала б допомагати їм створенням необхідних для цього умов.

Загроза створення сухопутного коридору з території Росії до Криму нікуди не зникла. Проблеми з забезпеченням території окупованого півострова до кінця не вирішені. Як довго економічні можливості Росії дозволять задовольняти ці потреби, насамперед потужне військове угруповання на території Криму, наразі не відомо. Кримська блогосфера живе примарною ідеєю побудови мосту через Керченську протоку.

На жаль, я, як військовий експерт, не можу дати відповідь на питання стосовно найбільш загрозливих ділянок фронту. Відповідь на це питання, очевидно, знають, наші діючі військові, але я б не став задавати їм це питання публічно.

Мені не відомо про суттєві помилки українського командування за рік, що минає. Були, дійсно, досить серйозні підстави говорити про проблеми в плануванні та командуванні операціями в серпні 2014 року та лютому 2015 року, і оцінку таким діям зараз готує прокуратура. При цьому варто також розуміти важливість політичного впливу на ухвалення рішень українськими генералами.

Минские соглашения (весь комплекс документов) действительно писались в Москве и претерпели лишь незначительные редактирования за столом переговоров. В случае их реализации в той последовательности мероприятий, как это зафиксировано в тексте документов, война уже прекратилась бы. Но победу праздновали бы в Москве.

Как было сказано выше, Минские соглашения писались в Москве и для достижения целей Москвы относительно Украины. К примеру, ни в одном документе нет упоминаний о роли России как агрессора или же стороны конфликта. Вместе с тем, с определенного момента что-то пошло не так, и особенно в этом году, несмотря на выверенный текст документов, Запад все чаще прямо указывал Москве на ее настоящую роль в этом конфликте и ответственность за выполнение положений, касающихся прекращения огня, отвода вооружений и других вопросов безопасности. «Минский формат» имеет определенный ограниченный потенциал по решению вопросов гуманитарного характера и иногда вопросов безопасности на очень низком тактическом уровне. Ни Минские соглашения, ни, тем более, «минский формат» не являются ключом к урегулированию конфликта. Это всего лишь инструмент и площадка контроля над эскалацией боевых действий.

Конфлікт на Донбасі, дійсно, дедалі більше набуває ознак «тліючого». Щоб оцінити перспективу його врегулювання, варто згадати долю подібних конфліктів, які були створені Росією і які успішно використовуються нею для досягнення цілей у близькому зарубіжжі. Тому слід готуватися до тривалого конфлікту, слід робити все можливе, щоб цей конфлікт якомога менше впливав на життя всієї України, слід робити все можливе для захисту українських громадян, які з вини держави опинилися в зоні конфлікту або на окупованих територіях.
Щоб закінчити на оптимістичній ноті, варто згадати події нашої недалекої історії, коли, наприклад, команда Януковича абсолютно переконливо заявляла, що вона прийшла всерйоз і надовго. В теорії стратегічного аналізу відоме таке поняття як "чорні лебеді", тобто це абсолютно неочікувані події, які кардинально змінюють лінійний хід історії.

Повертаючись до тексту Мінських домовленостей, хотів би звернути увагу на те, що майже через два роки після моменту підписання останніх жоден пункт так і не був виконаний, більше того, навіть ті позитивні тенденції з розведення сил та відведення важких озброєнь були або призупинені, або повернуті до стану на момент підписання домовленостей. Однією з головних причин постійних зіткнень на фронті, у тому числі в районі Світлодарської дуги, є те, що сторони протягом останніх місяців наблизилися впритул.

Історії з українськими "диверсантами" та "терористами" переслідують щонайменше дві головні цілі. Перша — внутрішня мобілізація російського населення, насамперед на території Криму. Друга і найголовніша — створення міжнародного іміджу України як експортера тероризму і, таким чином, спроба легітимізації можливих превентивно-агресивних дій Росії на майбутнє.

Оголошення режиму припинення вогню учасниками Тристоронньої контактної групи є, безумовно, доброю ініціативою. Водночас повне припинення вогню було передбачене останніми Мінськими домовленостями в лютому 2015 року, після чого Путін дав команду на розстріл українських військових, в тому числі поранених, які виходили з дебальцівського "котла" по "зеленому коридору". Є два ефективних способи припинення вогню: 1) команда Путіна, 2) перспектива стовідсоткового знищення будь-якого ворожого танку, гармати, міномета, який підійшов до українських позицій на дальність відкриття вогню.

Питання абсолютно слушне. Так само, як і Ваша аргументація впливу цього чинника на продовження бойових дій.

Найбільшою стратегічною помилкою української влади, на мій погляд, було підігравання агресору у нав'язуванні Україні формату "гібридної війни". Дії вищого військово-політичного керівництва України мають чіткі ознаки порушення вимог національного законодавства, насамперед Конституції України, закону "Про оборону", які вимагають абсолютно конкретних дій в разі збройної агресії та не дають жодного права їх трактування з огляду на політичні, економічні чи інші обставини.

Я дуже на це сподіваюся. А що стосується "війська без діла", то, з одного боку, це дійсно велика загроза для військової дисципліни і для боєготовності, коли підрозділи змушені вести позиційну війну протягом дуже тривалого часу. З іншого боку, не слід сприймати термін "без діла" як бездіяльність, оскільки військова служба, особливо в тих умовах, це насамперед дуже важка небезпечна робота.