Андрей Новак

Фінансовий сектор є обслуговуючим по відношенню до реальних секторів економіки, в яких формується виробництво матеріалів і цінностей, тобто товарів і послуг. Тому вирішувати проблеми реальних секторів економіки виключно фінансовими методами неможливо.
Для того, щоб вирішити проблеми реальних секторів економіки (промисловості, аграрного сектору, сектору послуг, ІТ-сектору), треба здійснювати кроки безпосередньо в цих секторах, стимулюючи виробничі цикли в своїй державі в кожному з цих секторів. Для цього треба стимулювати розміщення виробництва саме на території України.
Стратегічна мета будь-якої держави — це максимальне виробництво власних товарів і послуг та мінімальний імпорт чужих товарів і послуг. Можна це називати «протекціонізмом», можна це називати «національним економічним егоїзмом», але у будь-якому випадку саме така мета дає будь-якій країні (чи нації) можливість бути розвинутою і мати сталий економічний, а відповідно і соціальний та культурний розвиток.
Курсова стратегія — це один із елементів реалізації цієї стратегічної мети для кожної країни. В курсових стратегіях є два підходи. Перший — перманентна девальвація національної грошової одиниці заради інтересів експортерів країни, які нібито мають стати драйверами національної економіки. Другий — стабільність, міцність національної грошової одиниці понад усе.
Саме перша стратегія — девальвація — реалізується в Україні протягом усіх років незалежності, в тому числі всю історію впровадження в обіг та існування в обігу гривні. Ми постійно час від часу девальвуємо гривню заради наших головних експортерів, які нібито повинні витягнути нашу економіку на сталий динамічний розвиток. Як бачимо за власним досвідом, ця стратегія є хибною, стратегічно помилковою. Тому що ті ж експортери при такому підході розраховують, що держава час від часу буде девальвувати національну грошову одиницю в їхніх інтересах, а тому їм не треба особливо працювати над зниженням собівартості власної продукції, підвищенням її якості. Держава для них буде девальвувати національну грошову одиницю, тобто здорожчувати іноземні валюти. І в будь-якому випадку вони можуть розраховувати на принцип роботи демпінгу цін.
Водночас друга стратегія — міцність і стабільність національної грошової одиниці — змушує будь-якого виробника розуміти, що держава заради нього не буде девальвувати національну грошову одиницю, а він повинен працювати над зниженням собівартості своєї продукції і підвищенням її якості, а у підсумку — над підвищенням конкурентоздатності своєї продукції.
Саме таку стратегію проповідують провідні країні світу, зокрема, країни «Великої сімки». Це і німецький, і американський, і британський підхід. В результаті виробники цих країн на сьогодні є найбільш конкурентоздатними на будь-якому з ринків товарів і послуг.
Я є прихильником саме такої стратегії — забезпечення стабільності і зміцнення національної грошової одиниці, щоб будь-який український виробник розумів, що він має працювати над собою, над своєю конкурентоздатністю як по собівартості, так і по якості своєї продукції, і не розраховувати при цьому, що заради нього держава буде девальвувати національну грошову одиницю. До речі, всупереч інтересам усіх громадян країни. Бо девальвація національної грошової одиниці означає її знецінення та знецінення доходів громадян країни.
Проблема в тому, що в Україні відсутня будь-яка стратегія економічної політики держави, в тому числі курсової політики.

Перспективи подібного судового спору залежать від того, як Україна як держава позиціонує себе в цій справі. Зараз, на час прямої військової агресії Росії проти України, будь-які відносини з РФ Київ має розглядати і вибудовувати виключно в контексті війни, яку Росія розв’язала проти нас. Тільки так українська сторона буде мати правову перевагу перед агресором.
Якщо українська сторона поведеться на суто нормативні юридичні норми міжнародного права, міжнародних угод, конвенцій тощо, то в більшості випадків Україна має всі шанси програти. Але коли Україна у відносинах із РФ почне все пов’язувати з російською агресією щодо неї, незаконною анексією Криму та введенням російських військ на Донбас, то у такому позиціонуванні Україна матиме всі шанси перемагати в будь-яких міжнародних судах із будь-яких питань.

Російське керівництво загнало себе у глухий кут. Кремль намагається невирішеність внутрішніх економічних і соціальних проблем вирішувати за рахунок штучної імітації зовнішніх загроз для Росії, на які вона начебто повинна реагувати зовнішньою агресією. Цивілізований світ фактично проігнорував на історію зі штучним утворенням «Придністровської народної республіки» та російську агресією проти Грузії, тож Росія розраховувала, що і в історії з Україною цивілізований світ також залишить це без уваги, а Москва не отримає жодних наслідків від своєї агресії.
Але, очевидно, Україна — це не Молдова і не Грузія. Вона надто важлива держава на європейському континенті. І цивілізований світ у цьому випадку все-таки відповів певним чином (почи що доволі м’яко) на російську агресію. В результаті тепер верхівка російської влади знаходиться у глухому куті: вона змушена своєму населенню постійно демонструвати якісь зовнішні загрози, на які Росія відповідає прямими військовими діями (чи то в Сирії, чи то в Україні, чи то десь ще). І це єдиний аргумент російської влади для внутрішньої російської політики. Саме тому Кремль не рахується з тим, у скільки фінансово обходяться Росії війни в Україні і Сирії, бо це все робиться заради того, щоб подати російському виборцю імітацію того, що російська влада в Кремлі сильна, потужна і тільки щохвилини й думає, як забезпечити безпеку росіян, їхнє відчуттям міцності, величності і могутності.

Політика в США — це зовсім не те, що політика в РФ. США є найкращим прикладом демократії, і там жодна окремо взята особа не може сконцентрувати загальнодержавні рішення у своїх руках. Навіть президент США не має повноважень і можливостей одноосібно вести політику «держави номер один». Там працює демократична система противаг, тому жодна особа, ким би вона не була, не може в політиці США диктувати особисті мотиві чи прагнення.
Тому сьогодні передчасно робити далекоглядні висновки з приводу майбутньої політики новообраного президента США. Як мінімум, найближчі півроку все залежатиме від того, якими будуть перші реальні ініціативи і кроки нового президента та реакція на ці ініціативи інших американських органів влади (Конгресу, Сенату, Палати представників), а також засобів масової інформації США, з якими поки що всі заяви нового президента знаходяться в різкій конфронтації.
Тобто не можна сказати, що за волею Трампа політика США різко зміниться, в тому числі по відношенню до РФ.

Будь-які економічні санкції та обмеження завжди б’ють по обох сторонах. Завжди це є практично дзеркальні втрати для обох сторін. Адже якщо відбувається торгівля будь-якими товарами чи послугами між будь-якими країнами чи об’єднаннями країн, така торгівля і обмін відбуваються тому, що це вигідно для обох сторін. Будь-які взаємні інвестиції відбуваються тільки тому, що це вигідно для обох сторін. Як тільки включаються будь-які обмеження і санкції, це вдаряє майже однаково по обох сторонах.
Але, враховуючи об’єм, масштаб та структуру російської економіки та європейської економіки, звичайно, будь-які обмеження і санкції з боку Росії більше б’ють по економіці РФ, ніж європейських країн. Адже структура конкурентного ВВП Росії є дуже бідною і фактично зводиться до продажу на європейському ринку лише енергоносіїв. Водночас структура виробництва і продажу на російський ринок європейських товарів є надзвичайно широкою і розгалуженою. І при цьому товари є високотехнологічними, науковоємними, їх неможливо швидко замінити власним виробництвом.
Тому умовні санкції Росії проти ЄС чи США більше шкодять самій Росії, ніж економікам країн ЄС чи США.

На жаль, ми зараз є свідками дії одного з законів історії, який звучить дуже цинічно, але правдиво: кому війна, а кому — мати рідна. Це відбувається прямо на наших очах, причому по дуже багатьох напрямках, навіть тих, які начебто безпосередньо і не пов’язані з війною. Ми це бачимо і по напрямках кардинального збільшення офіційного фінансування Збройних Сил і спецслужб України, яке чомусь при цьому не призводить до кардинальної зміни ситуації в озброєнні ЗСУ, фаховості, кількості озброєнь різних видів. Фінансування збільшено приблизно в 7-8 разів, але кількість і якість озброєння відповідно не зросла.
Вже не кажу про те, що війною, як ширмою, прикриваються у нас практично всюди, навіть говорячи про курс гривні. Так само війною прикриваються, коли говорять про звуження соціальних зобов’язань держави по відношенню до громадян. Так само війною прикриваються, коли говорять про те, що твориться у банківській системі країни. Війною прикриваються навіть у питаннях обмеження фінансування різних сфер і галузей (медицини, освіти, науки). Тобто, на жаль, війна зараз для української влади стала зручною ширмою, за якою провертаються дії на десятки мільярдів гривень і більше. А насправді це корупція, швидке самозбагачення чиновників, які зараз перебувають на найвищих державних посадах, від яких залежать великі державні фінансові потоки.

Державний борг сам по собі не є проблемою. Проблема — як використовуються боргові ресурси. Якщо економіка росте, і борговий ресурс використовується в реальних секторах економіки, тоді державний борг не є проблемою. Але якщо держав запозичує гроші, але не вкладає коштів у розвиток реальних секторів економіки (промисловості, аграрного сектору, сектору послуг тощо), а лише проїдає чи розкрадає, то збільшення державного боргу стає все більш обтяжливим і важчим для виконання.
Сьогодні Україна фактично є єдиною державою, яка зупиняє своїми людьми, територією та ресурсами російську агресію і не пускає її до цивілізованого світу Європи. Очевидно, провідними країнами світу (тією ж «Великою сімкою») прийнято стратегічне рішення підтримувати Україну в будь-якому випадку. Краще підтримувати Україну, яка є великою стіною, яка зупиняє російську агресію, ніж отримати війну на своїй території.
Тому Україна найближчим часом все-таки може розраховувати на стратегічну підтримку цивілізованого західного світу в різних формах: фінансовій, торгівельній тощо.
Але багато залежить і від того, як цю допомогу використовує українська влада. Сьогодні українська влада, м’яко кажучи, не демонструє ефективності використання зовнішньої допомоги, яку нам надає цивілізований світ. Але наша надія і перевага є в тому, що цивілізований світ підтримує Україну як державу, а не українських окремих чиновників.

Я впевнений, що немає прямого зв’язку між «боргом Януковича» в 3 мільярди доларів і стратегічною співпрацею України та МВФ, яка знаходиться в контексті стратегічного рішення провідних країн світу про підтримку України. Лунають окремі заяви окремих чиновників від МВФ чи Євросоюзу. Я розглядаю їх як проплачені Російською Федерацією лобістські дії та заяви.

В економічній системі не можна допускати різкого одноразового підвищення податкового навантаження на будь-які види діяльності чи різку зміну принципів податкового навантаження. У січні (у порівнянні з груднем) уряд вирішив одразу вдвічі збільшити базовий соціальний податковий показник — мінімальну зарплату. Це змушує дуже багатьох роботодавців рухатися в напрямку тінізації трудових відносин і тінізації податкових платежів. Це природна реакція на різке збільшення податкового навантаження. Адже в січні у порівнянні з груднем у жодній установі та організації немає різкої зміни фінансових результатів і роботи.
Держава ж вимагає різкої зміни податкових платежів і збільшення податкового навантаження. Тому природна реакція бізнесу (малого і середнього) — тінізація трудових відносин і податкових платежів.
На жаль, уряд працює, не розуміючи навіть базових законів і принципів не тільки макроекономіки, а навіть мікроекономіки.

Вартість відбудови Донбасу можна буде оцінити тільки після того, як українська влада зможе отримати фізичний доступ до тимчасово окупованих територій Донбасу, аби підрахувати матеріальні й фінансові втрати від військової агресії Росії на Донбасі.
Хто має відшкодовувати? Звісно, частина відновлення Донбасу буде відбуватися за рахунок державного і місцевих бюджетів України. Але більшу частину Україна може залучити від зовнішніх донорів, передусім, країн-гарантів Будапештського меморандуму, які гарантували територіальну цілісність і безпеку України. Але тут все залежить від офіційної позиції України на той момент, коли ця позиція буде виловлюватися після повернення українською владою контролю над окупованою частиною Донбасу і Кримом.

Міжнародне право, яке формувалося після завершення Другої світової війни, ґрунтується на недоторканості кордонів країн і націй. І якщо ми хоча б на квадратний метр відійдемо від цього принципу, зламається вся конструкція принципів міжнародного права, яка формувалася після 1945 року.
Україна не повинна робити навіть натяків на згоду на відмову хоча б від квадратного метру своєї території. А питання економічного життя і діяльності — це питання і внутрішньої економічної політики України, і залучення зовнішніх фінансових і матеріальних ресурсів, в тому числі до тимчасово окупованої території. З точки зору психологічного фактору реінтеграції окупованої частини Донбасу, це питання виключно і стовідсотково внутрішньої політики України — інформаційної, соціальної і економічної. Якщо внутрішня політика буде спрямована на реінтеграцію людей, які зараз перебувають в тимчасовій окупації з різними поглядами і оцінками цієї окупації, то через певний період часу на сьогодні окупована частина Донбасу буде звичайною частиною України. Але це тільки при наявності відповідної внутрішньої економічної політики та її реалізації.

Номінально, судячи з державного бюджету на 2017 рік і виходячи з усних заяв високопосадовців уряду, у 2017 році передбачено збільшення мінімальних зарплат у два рази, збільшення зарплат вчителям та лікарям на 30-50%. Але реально навіть всі ці підвищення будуть здійснюватися, по-перше, за рахунок скорочення працівників у сферах медицини, освіти, науки, культури, спорту (що відбувалося раніше і буде відбуватися активніше у 2017 році); по-друге, за рахунок інфляційного ефекту — для чого і далі штучно продовжують девальвувати гривню, щоб через інфляційний ефект наповнювати центральний та місцеві бюджети; по-третє, за рахунок збільшення державного боргу — і внутрішнього, і зовнішнього. Тобто номінально буде нібито підвищення соціальних платежів, але, по-перше, тільки для тих, хто залишиться на роботі, по-друге, інфляційний ефект дасть показники інфляції далеко не ті, що передбачені в бюджеті, по-третє, збільшення державного боргу, яке лягатиме борговим навантаженням на наступні роки.

У відносинах із МВФ є два моменти: оперативний і стратегічний. Оперативний полягає в тому, що сьогодні Україна є державою, на території якої відбуваються військові дії. А для фінансового світу капіталів це держава з підвищеними ризиками. Якщо з такою державою не працює МВФ, як остання рятівна інстанція у світових фінансах, то з такою державою не буде працювати практично ніхто. Тому для нас зараз важливі не стільки гроші і об’єм траншів МВФ, скільки сам факт продовження співпраці з Фондом, на який орієнтуються всі інші наші кредитори та інвестори. А стратегічно Україна може обходитися без грошей МВФ. Але чому нам відмовлятися від грошей МВФ? Це найдешевші за кредитними ставками гроші, які Україна в найближчій перспективі може залучити на світовому фінансовому ринку. Інше питання — якби внутрішня економічна політика України була більш ефективною, то нам би не треба було постійно отримувати список вимог МВФ до України, які зводяться до однієї мети — досягнення платоспроможності українського державного бюджету. Якби внутрішня економічна політика була більш ефективною, то у нас і так була б платоспроможність держбюджету, і кошти МВФ чи інших кредиторів ми б спокійно могли повертати як частину власного економічного розвитку. Питання — в самому економічному зростанні та розвитку. А це вже залежить від ефективності внутрішньої економічної політики.

Стратегічна помилка попереднього уряду не тільки в 2016 році, але й у 2015-му, і у 2014-му — обрана стратегія на затягування соціальних пасків, яка полягала в «заморожуванні» соціальних платежів. Цього не можна було допускати, бо це означає звуження внутрішнього попиту, споживання. Тому діючий уряд був змушений підняти мінімальну зарплату в два рази, а по зарплатах в інших сферах — на 30-50% анонсувати збільшення платежів.
Інша стратегічна помилка — стратегія НБУ і уряду «плаваючого курсу гривні». Це було помилкою, тому що така стрімка девальвація гривні розпочала ланцюгову реакцію поганих економічних і фінансових подій від різкого підвищення цін і собівартості по всій економічній системі. Для того і існує центральний банк країни, щоб забезпечувати відносну стабільність національної грошової одиниці, тим більше, що від початку агресії у нас справді була потужна зовнішня фінансова підтримка наших головних партнерів західного світу. Цю підтримку можна було використати набагато ефективніше, в тому числі в питанні курсу гривні.

Пошуки якихось варіантів латання дір пенсійної системи — чи то у вигляді оподаткування працюючих пенсіонерів, чи то часткового позбавлення певного розміру пенсії без будь-яких приводів — не вирішують проблем пенсійної системи України, доки вона не буде переведена з однорівненвої солідарної до трирівневої з накопичувальними другим і третім рівнем.
Всі ці спроби «економлять» не більше, ніж декілька мільярдів гривен, а це не є ключовою проблемою для Держбюджету та полегшення його фінансового стану.

Це означає, що сьогодні загальний бюджет Пенсійного фонду складає 280 мільярдів гривень, а дефіцит — 141,5 мільярдів гривень. Тобто половина бюджету Пенсійного фонду є дефіцитною і покривається з загального фонду Державного бюджету України.
Для пенсіонерів це нічого не означає, тому що, яким би не був дефіцит Пенсійного фонду, якою б не була його величина, вона в повному обсязі все одно буде покриватися коштом Державного бюджету. Чи то буде 140 мільярдів, чи то 130 мільярдів, чи то 150 мільярдів… Вся сума буде покриватися з бюджету, тому що виплата пенсій — це перший і головний соціальний обов’язок держави перед своїми громадянами.
Вирішувати проблему дефіцитності Пенсійного фонду можна лише одним методом — проведенням справжньої пенсійної реформи, яка полягає не у підвищенні пенсійного віку, а у переході з однорівневої солідарної пенсійної системи, яка сьогодні існує, до трирівневої, де другий і третій рівень — накопичувальні, і один із них є обов’язковим. Тільки так ми зможемо з року в рік зменшувати проблему дефіцитності Пенсійного фонду і його покриття з Держбюджету, тобто за рахунок усіх нас, платників податків.

На сьогодні об’єм імпортно-експортних зовнішніх операцій України і Росії скоротився з 30% до 8-9%. Звичайно, це серйозний удар по українській промисловості, яка була орієнтована виключно на російський ринок. Але водночас це є чітким сигналом для українських виробників, що треба виходити на інші ринки, а для цього треба працювати над собівартістю і якістю своєї продукції. Тож у підсумку з часом українські виробники тільки виграють від часткової втрати російського ринку. А потім, після завершення абсурдної агресії Росії проти України, українські виробники з легкістю зможуть повернутися на російський ринок.

Політика США — це не політика однієї особи, навіть якщо це особа президента. Там є дійсно демократичний баланс влади, і все вирішуватиме не одна особа, а Конгрес, Сенат. Політика республіканців завжди характеризувалася набагато більшою жорсткістю, особливо у зовнішній політиці. Тому російські радощі з приводу перемоги Трампа є дуже передчасними і оманливими.
В інших демократичних країнах так само — одна особа не вирішує всього. Тому вони є і демократичними. Якщо хтось із політиків буде виходити за рамки демократичних цінностей, цього політика дуже швидко демократичними методами усунуть від влади.

Україна отримує стратегічну політичну та економічну підтримку західного світу по багатьох каналах: це і розширена програма МВФ, і розширена програма Світового банку, і збільшена програму Європейського банку реконструкції і розвитку, і розширена програма Європейського інвестиційного банку, і плюс — уряди багатьох країн надають Україні фінансову допомогу (і безповоротну, і цільову, зокрема, на оборону, і кредитну). Далі все залежить від того, як ці фінансові ресурси використовує українська влада. Поки що похвалитися українській владі в цьому питанні нема чим, крім окремих аспектів покращення ситуації у військово-промисловому комплексі.

Тільки тоді, коли буде повністю чи майже повністю замінена нинішня українська політична «еліта». Тому що та «еліта», яка керує нами, і робить це вже останні щонайменше 20 років, вже видала той результат, на який була спроможна, — майже втрата державності, майже втрату суверенітету, стрімке падіння рівня життя людей, загибель десятків тисяч людей, мільйони вимушених переселенців і вкрай критична соціально-економічна ситуація. Це підсумок роботи нинішньої політичної «еліти».
Тільки чи повна чи майже повна заміна цієї «еліти» може дати нам принципово інші результати.
У математиці є простий закон: від зміни доданків сума не змінюється. Якщо ми хочемо інший результат, нам потрібні інші доданки, тобто інші політики. Це можна зробити двома шляхами. Перший — революційний, який ми здійснили в 2004-2005 роках та 2013-2014 роках. Він нам продемонстрував, що працює закон історії: революцію роблять романтики, а її плодами користуються негідники.
Лишається другий шлях — еволюційний. Він має тільки одну форму — вибори. Тому в Україні потрібні вибори якомога частіше. І не треба цього боятися. І не треба знову прикриватися війною, як ширмою. Нам потрібні вибори якомога частіше. Тоді ми зможемо без шин і революцій зможемо на кожних виборах вичищати наш політикум від неефективних політиків та проводити до влади більш ефективних з державницьким, а не тільки кишеньковим, мисленням.

Всі без винятку вимоги МВФ, за великим рахунком, зводяться до однієї — досягнення платоспроможності державного бюджету України. Гроші, які Україна бере у МВФ, беруться у борг і сплачуються саме з державного бюджету. Єдине, що цікавить МВФ, як організацію, яка дає кредит, — платоспроможність, здатність країни повернути цей кредит із відповідними відсотками (до речі, найнижчими), за якими Україна може залучити зовнішній валютний ресурс.
Тож всі вимоги МВФ зводяться до того, що він вимагає вирішити ті проблеми, які є у нашому державному бюджеті. Все в руках уряду України.

Не думаю, що візит Байдена був пов’язаний із вимогами МВФ. Скоріше, це був прощальний жест уваги адміністрації попереднього президента США. Уваги до України, її проблем у контексті російської агресії. І це — певний сигнал, що, як мінімум, Демократична партія США російську агресію по відношенню до України, як і російські дії у Сирії, не буде залишати поза увагою. Навіть при новообраному президентові, який є республіканцем, демократи будуть так чи інакше захищати Україну та піднімати українське питання.

Вже більше року в Україні немає жодних економічних підстав для девальвації національної грошової одиниці — гривні. Девальвація, яка відбувалася протягом останнього року, — штучна, яка створюється урядом і Національним банком для того, щоб йти найлегшим шляхом, яким йшов і попередній уряд. Мається на увазі, що за рахунок девальвації вирішується одразу два завдання: виконання та перевиконання державного і місцевих бюджетів через інфляційний ефект, який іде після девальвації, а також паралельно задовольняються апетити наших пресловутих експортерів (власників головних фінансово-промислових груп та власники головних політичних сил у парламенті).