Александр Гаврош

Хочеться у це вірити. Прецеденти є. Колись Варшава була російськомовною, а Прага – німецькомовною. Тепер у таке навіть не віриться. Тож цілком можливо і наша столиця заговорить мовою народу, який складає 80% населення України. І українська література буде шанована не тільки в Центрі і на Заході держави, а й на Сході і на Півдні. Процеси йдуть. Інтрес до української літератури і там зростає. Господні млини мелють повільно, але впевнено. :)    На цій оптимістичній ноті хочу відкланятися від вас.    Дякую всім за цікаву розмову!    До наступних зустрічей – на сторінках книжок і поза ними!

Їх багато. Назву тих, чиї твори мені особливо припали до душі: Галина Малик, Сергій Степа, Петро Мідянка, Мирослав Дочинець, Сергій Федака, Оксана Луцишина, Ірися Ликович, Андрій Любка, Лесь Белей, Ірина Надворна та інші. На Закарпатті нині ціле гроно самобутніх авторів.

Багато таких тем і ще більше таких героїв. Про одного такого я вже розповів – силовий атлет Іван Сила, за якого і праві, і ліві. Бо він показав, як завдяки своєму характерові досяг визнання у цілому світі.

Не знаю, чи стануть їх через це більше читати. Я не готовий до відповіді на це запитання. Не знаю, наприклад, як до цього поставляться видавці. Взагалі-то у світі це називають «піратством».

Її справді бракує. Я це відчуваю по своїх творах для дітей. Майже нема рецензій. Одна-дві-три… І це ще вважається благом. Критика необхідна для автора. Це як безкоштовна консультація лікаря для хворого. Вона має допомогти.    Навіть на твори Володимира Рутківського – і то кілька відгуків. А це ж головна дійова особа наших днів в український дитячій літературі!    Тому критика є, але її – мало.    Однак вчора і позавчора її було ще менше. :) Як і української дитячої літератури загалом. (Маю на увазі кінець 90-х-початок 2000-х років).    Тому я в цьому питанні стриманий оптиміст.

Я себе вважаю і журналістом, і письменником. На жаль. :) А, може, й на щастя. Бо пишу і статті, і художні тексти. Не знаю, чого в такому поєднанні більше: плюсів чи мінусів?    З одного боку, журналістика дає можливість більше зануритися в життя, більше всього побачити, відчути, пізнати. З іншого, у неї - інакший погляд на творчість. Стиль журналістики докорінно відмінний від письменницького, хоча вони обидва оперують словом.    Мабуть, я маю можливість відпочивати від журналістики, коли пишу літературні твори і навпаки. Це дає можливість не «перегоряти».

Та чому нема. Є. Але шлях твору до свого визнання, тим паче за кордоном, не такий простий. Тут грають роль чимало факторів. Два з яких я вже називав.

Чесно кажучи, не знаю. Українці, мені здається, живуть в умовах кризи все життя. Тому сподіватися доводиться хіба на життя вічне. Може, хоч там криз немає. :)

Можливість бути не стороннім спостерігачем. Наприклад, Закарпатська організація Національної спілки письменників України мовби не помічає талановиту молодь. Зараз звернули увагу на Ірину Надворну. Нарешті! Але таких є значно більше.    Будь-яку критику збоку «спілчани» «не чують». Бо хто ти такий? От вони «професійні письменники». А всі решта, значить, непрофесійні. Відбувається діалог глухого з німим. :) А всередині організації вже треба буде якось зважати на іншу думку. Принаймні я на це сподіваюся. :)

Ні.

Я не знаю. :) Це питання радше до психологів, педагогів. Я пишу так, як мені пишеться. А видавці вже визначають, для якого це віку. :) Тішить, що вони ще жодного разу не помилилися.

В жодному. Я не люблю телешоу. Та й телевізор не дивлюся вже років зо п’ять.

1. Дивлячись які. :)    2. На «Медвіні» планую бути.    3. Різних письменників і різних авторів. Адже кожен читач потребує свого чтива. Головне, щоб воно йшло від голови і серця. Погану книжку не будуть читати. Її просто відкладуть на перших сторінках.

П’єсу «Ромео і Жасмин» поставили торік Київський студентський народний театр «Вавилон» і Дніпропетровський академічний український театрі імені Т.Шевченка. У неділю буде прем’єра у Закарпатському обласному ляльковому театрі «Бавка». Показуватимуть, до речі, «Цирк Івана Сили», що став переможцем цьогорічної «Коронації слова» у номінації «П’єса для дітей». Власне, завдяки цьому ми й маємо можливість спілкуватися у чаті. :)

У принципі, так. Мені би було гріх скаржитися, що моя творчість не поцінована чи непомічена. Я ж тільки себе шукаю. Літературою став займатися в останні п’ять років.    А яким має бути сучасний український письменник? Перш за все – цікавим! :)

На жаль, я не настільки багато подорожував, як мені би того хотілося. Найкраще мені пишеться там, де ніхто мене не відволікає. Наприклад, у батьківському селі Порошково Перечинського району на Закарпатті. Там є старенька хата, в якій вже ніхто не живе. Я люблю туди приїжджати днів на п’ять. І за цей час, живучи відлюдником у горах, встигаю багато написати. А мешкати хотілося би там, де би були умови для літературної праці. Я справді люблю подорожувати і спостерігати за іншим життям. Це дає багато поживи для роздумів.

Я критикую цей політичний рух, бо він базується на українофобії та невігластві. Але його критикують усі більш-менш помітні інтелектуали Закарпаття. Сама назва «русини» уже свідчить, що ми належимо до українського народу. Адже це історична самоназва всіх українців. Досить взяти до рук будь-яке історичне джерело, наприклад, часів козаччини.    Як ставиться владика Мілан до еротичної поезії? Гадаю, так само, як і владика Феодор. :)    Думаю, їх вона не цікавить як така. Так само, як мене не цікавлять, наприклад, деякі зимові види спорту. Я їх просто не помічаю.

Спілкуюся із читачами не дуже часто, бо практично не маю вільного часу. Весь у роботі. :) Але коли маю зустрічі з дітьми, то якихось проблем особливих не виникає. Скільки років моєму читачеві – сказати важко, бо пишу різне і для різних читачів. Якщо йдеться про дитячі повісті, то думаю, що від шкільного віку і вище.    Окремо питаннями вікової психології не займався. Бо не є суто дитячим письменником. Пишу на свій страх і ризик. На свій смак. Не звіряючись із рекомендаціями психологів. Хоча це, можливо, й неправильно.    Так, у кількох інтерв’ю я згадав, що мій син не дуже полюбляє читати. Але я мав на увазі не так його, як ціле його покоління, для котрого художня книжка в ієрархії вартості далеко позаду комп’ютера, фільмів, ігор чи Інтернету. Данило, на щастя, читає. Не так багато, як хотілося би батькові, але значно вище середнього рівня в його класі.

У журналістиці таку тему маю: стараюся не писати про кримінальні історії, смакуючи жахливими подробицями. Бо вважаю, що від цього світ не стане кращим і злочинів не буде менше. А от життя людям такою «чорнухою» завдяки ЗМІ ми отруюємо. І навіть за цю свою позицію якось отримав «по шапці» в «Україні молодій», не бажаючи писати про автоаварію, яку спричинила донька мера. Бо бачив тут не політику, а людське горе.

Запорукою успіху у будь-якій справі є голова, руки і серце. Треба думати, робити і вболівати. Мене надихають цікаві ідеї, яких безліч довкола. Україна – це як незорана цілина для письменника і журналіста. Тим паче, Закарпаття. За що не візьмешся, усюди можеш стати першим. Але для цього треба по-чорному працювати.    До поезії я не можу «планувати» повертатися. Бо поезія – це те, що народжується саме собою. Це почуття, які не залежать від мене. Вони або «іскрять», або – ні. Це завжди експромт. Принаймні для мене.

Це дуже важливе питання для письменника – перший читач. Це людина, думці якій довіряєш майже, як собі. Це завжди найрідніші люди.    Але це не значить, що всі їхні зауваження враховуються. Просто це гарна можливість звіритися з іншим баченням твого твору.

Мій Григір Пинтя – фольклорний герой. До історичного він має тільки умовну прив’язку: обидва були відомими карпатськими опришками. Повість «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» написана за мотивами українського фольклору про опришків. Тут зібране все найцікавіше, що мені вдалося знайти, аби витворити цілісну розповідь про цей унікальний феномен нашої історії та звитяги.    Щодо «Неймовірних пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу», то тут справді чимало взято із реального життя прототипа головного героя Івана Фірцака (Кротона), якого в народі ще називали Іваном Силою. Біографія цього силового атлета така «голлівудська», що не треба було багато вигадувати. Але, ясна річ, дитяча повість вимагає особливого підходу, тому з’явилися інші герої – друзі, вороги, таємна поліція. І ясна річ – гумор. Бо, на моє переконання, він має бути постійно присутнім у творах для дітей. Особливо – в нелегких умовах сучасної України.

А хто би такого не хотів? :) Екранізація дає можливість познайомити твоїх героїв із значно ширшим колом. А оскільки і Пинтя, й Іван Сила – реальні люди, то це ще й пропаганда нашої історії.

Поїсти я люблю. :) Але в їжі невибагливий, бо голова весь час забити творчими планами. Але вареники з сиром, капустою чи з вишнями із задоволенням смакую у будь-який час і в будь-якій кількості. :)

Ні, такого графіку не маю. Пишу радше «ривками». Серед ночі також не пишу. Люблю писати зранку, коли свіжа голова і ще ніхто тебе нічим не «дістав»: ні Янукович, ні інші несприятливі фактори. :)    Над своїми книжками люблю працювати. Дістаю особливе задоволення у процесі збору матеріалу, його читанні, опрацьовуванні. У цьому є якийсь розвідувальний кайф, смакування, розмірковування, вибудовування майбутньої оповіді. Ти ніби весь час пишеш книжку в голові. Тобто, творчість в її найприємнішому і найчистішому вигляді.

Це дуже непроста річ – виховання дитини. Можна написати двадцять чудових дитячих книжок і не зуміти виховати єдиного сина. Я багато разів бачив, як у заможних родинах виростали діти-«каліки». Мені здається, що найкращий спосіб виховання – це особистий приклад. Вчити дитину треба того, що сам робиш. Тоді вона це сприйматиме. Бо діти копіюють батьків підсвідомо. Це як інстинкт.    Так, я би хотів, аби мої герої – кмітливі та дотепні Григір Пинтя та Іван Сила були для дітей орієнтиром. Адже вони ніколи не здаються і завжди знаходять вихід із безнадійних ситуацій. А головне: нікому не бажають зла. Приємно чути, коли розповідають, що книжку про них деякі читачі читають вже вдруге.

Я вчився в Ужгородській середній школі №15, яка носила ім’я Леніна, єдина на Закарпатті. Читав із самого малечку. Так любив книжки, що часто починав їх читати по дорозі з бібліотеки додому. Отак прямо йшов і читав. І ні разу не гепнувся. :) Мабуть, тому й не боявся писати твори у школі.

Я завжди працюю відразу над кількома проектами, просто на різній стадії. Якщо втомлююся від одного, то відкладаю його на деякий час і переходжу до другого. Шкодую, що два останні роки мало займався дитячими книжками, бо робив великі публіцистичні проекти, які поки що не побачили світ. Але по-своєму вони цікаві і важливі.    Але вже наступного року обіцяю знову написати дитячу повість. Ідеї вже давно виношуються.

Це театр на Закарпатті. :) Він є. Він має свою історію, свої здобутки і невдачі. І час від час тішить своїми знахідками. На жаль, на Закарпатті не так багато театралів, а серед влади їх, здається, немає зовсім. Звідси і причина такого не зовсім втішного театрального стану в області, яка межує із чотирма країнами Євросоюзу, де театр – це престиж і національне надбання.

Так, у неділю, 6 листопада, об 11.00 та 13.00 в Закарпатському обласному ляльковому театрі «Бавка» відбудеться прем’єра вистави «Цирк Івана Сили». Мені приємно, що цей герой продовжить своє життя на сцені театру, який я дуже люблю і шаную. Це буде перший закарпатський ляльковий мюзикл. А тому, має бути весело. :)

Я еротичних поезій вже давно не пишу. Я з них колись починав. Але нині вік уже не той. :)    А якби Нестайко писав еротичні поезії, то мені, наприклад, цікаво би було їх почитати. :) Чому – ні? Кожному овочу – свій час.

Так, у мене є син Данило. Йому 15 років. Деякі мої дитячі книжки він читав, і я отримав його «синівське» благословення. :) Останні дві книжки він ще не прочитав, бо зараз ходить на бокс і в нього трохи інакші наразі пріоритети. :)

Не знаю. Мені пишеться легко. Може, тому що ніколи не пишу на замовлення.

Перейшов на дитячу літературу, бо з’явилися теми, про які вважав конче слід розповісти нашим дітям – карпатське опришківство та історія українського силового атлета і циркача Івана Сили, котрим захоплювався на початку ХХ століття увесь світ. Не тільки ж про Робін Гуда та Термінатора українцям знати! Ось так я став дитячим письменником. :)

Їх багато. І ви самі знайдете на них відповідь, бо краще за всіх знаєте свою дитину. Для початку спробуйте зацікавити книжками, які колись на вас самих справили незабутнє враження у дитинстві. Класика вічна. На щастя. :)

Найгіршим для української журналістики є те, що вона втрачає фінансову опору. Журналіст, а особливо у провінції, вже не в силі добре заробляти. В закарпатських газетах уже відмовляються від гонорарів як таких. А з чого тоді жити незалежним журналістам? Ба, навіть штатний «новинар» ледве «вигрібає», аби прогодувати родину. Про яку тоді політичну незалежність чи навіть людську гідність може йти мова?    Звідси й «джинса», прихована реклама. Боротися можна просто: зробити платню журналіста гідною цієї дуже важливої професії. Без вільних журналістів не може бути вільного суспільства. А без вільного суспільства не може бути нічого путнього.

Я б із задоволенням пожив би всюди, де би була можливість літературної праці. Бо кожна країна цікава по-своєму.

Проблема у мові, з якої дуже мало перекладачів у світі. І в країні, яка нічого не робить, аби ці переклади з’являлися. Але не все зразу. Головне, аби спочатку з’явилися гідні твори. А рано чи пізно вони знайдуть дорогу і до читача в інших країнах. Яскравий приклад – турецький письменник Орхан Памук.

Величезне задоволення дістаю від творів Віктора Домонтовича. Останнім прочитав його роман «Аліна і Костомаров». Раджу і вам: блискуче поєднання реальної історії і художнього стилю. Шкода, що репресії 1930-х років не дали цьому письменникові розкритися уповні. Роман про Марко Вовчка так і залишився недописаним. Шкода!