Михаил Гончар

"Нафтогаз" має аналізувати всі можливі варіанти. Однак екстремальні варіанти — тотальний програш чи повний джекпот — малоймовірні. Швидше, Стокгольмський арбітраж прийме якесь "соломонове рішення", де кожна зі сторін в чомусь виграє і в чомусь програє. І навряд чи все зведеться до простого балансу. Але якщо гіпотетично допустити екстремальний варіант, то варто буде скористатися правовими процедурами, що не допускають виконання рішень судових інстанцій на користь держави-агресора в умовах здійснення нею агресію проти України.

Росії в цілому воно не потрібно. Окремим ділкам з російського боку дармове вугілля може виявитися в нагоді — просто бізнес, грабіжницький бізнес.

Логіка війни диктує необхідність уникнення залежностей ворогуючих сторін одна від одної. З одного боку, на позитивному балансі є успіх — обнуління імпорту газу з Росії, зменшення імпорту ядерного палива, але з іншого боку — в негативі — те, що була сформована і розвинена антрацитова залежність від постачань із контрольованих Росією як агресором територій, і це є неприпустимим.

Як всяка влада, вона використовує поточний момент, навіть коли він негативний для неї, собі на користь. Звісно, з метою — перекласти відповідальність на інших суб’єктів і зняти її з себе.

Це ілюзія, що ці підприємства були повністю підконтрольні Україні. Гадаю, що існував режим своєрідного спільного управління, де окупаційна влада формально була не представлена, але керувалася принципом недоторканності олігархічного бізнесу, допускаючи бюджетні і податкові трансфери, але не на волонтерських засадах. Очевидно, що було створено інший механізм розрахунку за недоторканість. Беручи до уваги, як широко олігархічними структурами використовуються офшорні схеми, можна припустити, що плата за недоторканість здійснювалася саме в такий спосіб. Ситуація назад може бути відіграна тільки у випадку капітуляції Києва, коли українська влада прийме російське бачення виконання так званих Мінських домовленостей. Тоді як своєрідна винагорода може бути відновлений статус кво "спільного управління", який існував до цього.

У війні гібридного типу тактика, а не тільки стратегія має фундаментальне значення. Спочатку Росія намагалася створити "Новоросію" — не вийшло, тоді намагалися окупувати весь Донбас, якщо розуміти його в рамках Донецької та Луганської областей, — не вийшло. Завдяки опору наших Збройних Сил та добровольчих батальйонів. "Новоросійський бліц-криг" Путіна зазнав краху. Усе, що вийшло, — це огризки Донбасу у вигляді так званих "ЛНР" і "ДНР". Ці "огризки" не потрібні Росії. Вони їй не замінять проект "Новоросія", тому по ходу війни відбулася зміна цільового призначення "ДНР" і "ЛНР" — запхати їх назад в Україну і зробити плацдармом для внутрішньо-української експансії, зсередини України. Саме це вона намагалися зробити за допомогою "мінського процесу". Не вийшло. Можна як завгодно сварити наш парламент, але все-таки він став бар’єром для реалізації цього сценарію. І вже за це йому варто сказати спасибі. Тому тепер Росія міркує над тим, як із статусу де-факто контрольованих нею частини територій Донбасу перевести його в статус де-юре. Тому звідси і ця "паспортна ідея" — як початок етапу поступової легалізації "Л/ДНР" в російському правовому полі.

ОРДЛО — це не весь Донбас. Окуповані території — це реалії війни. Логіка війни полягає в тому, щоб змусити агресора платити вищу ціну за його агресію. Тим більше, що згідно з міжнародним правом і Женевськими конвенціями, агресор несе відповідальність за окуповані території. Тому потрібно керуватися саме таким підходом, а не тим, який нам нав’язують під виглядом турботи про Донбас.

Він і був найбагатшим. Українцем він є хіба що за географічною ознакою походження його капіталу. Я не бачу в його діях — ні зараз, ні раніше, що Україна є в його серці. Для нього це територія «роблення» бізнесу, причому бізнесу паразитарного, який не розвиває ні територію, ні країну в цілому. Паразитарна олігархія використовує корумпований держапарат задля збагачення. Поки існує корупція, існує й паразитарна олігархія — вони взаємно підтримують один одного. Це і є "секрет успіху" олігархічного бізнесу в Україні. Навряд чи ви десь в інтернеті знайдете інформацію, скільки коштів перерахував олігарх Ахметов на потреби оборони України під час війни. Між тим, не тільки він один такий...

Гадаю, що цифри, які називаються з боку влади, є сильно перебільшеними. Окрім того, вони не перебувають в балансі з втратами і збитками, які несе держава через окупацію частини території. Покладайтеся на оцінки незаангажованих знавців колишнього міністра економіки Володимира Ланового, колишнього члена Ради директорів ЄБРР Олександра Савченка, оцінки яких серйозно різняться з тим, що говорять з владного "олімпу".

З 25 листопада 2015 року "Нафтогаз" не здійснює закупівлі газу в "Газпрому". Себто 16 місяців і дві зими Україна пройшла без російського газу. По імпорту, але виключно з країн ЄС, закуплено понад 11 мільярдів кубічних метрів. Завдання уряду і парламенту створити умови, щоб протягом найближчих п’яти років вийти на збільшення видобутку газу до рівня, який дозволить нам відмовитися від імпорту як такого, не залежно від того, чи то це газ із Росії, чи то з європейського напрямку.

Ймовірно, що буде так, як і у випадку з Кримом. Як вже зазначалося, логіка війни диктує необхідність мінімізації зв’язків з агресором.

Створення цього комітету — це один із кроків, який демонструє готовність певних кіл з російського боку, але поки що не всієї російської влади, легалізувати російський статус окупованих територій Донбасу. При цьому говорячи про весь Донбас. І, як правило, слідом за російською пропагандою і українські ЗМІ повторюють цю фразу. Безперечно, це є одним із елементів тиску на партнерів по "нормандському формату", але згодом може виявитися, що за цим стоять плани по інтеграції окупованих територій до Ростовської області РФ. Такий процес розпочався не сьогодні, наприклад, поштові адреси населених пунктів на окупованих територіях починаються саме з "Ростовская область", і це було формалізовано ще в першій половині минулого року.

Мінські угоди мають свій кінцевий термін придатності — 31 грудня 2015 року. Як відомо, користування продуктом, термін дії якого закінчився, небезпечно для здоров’я і життя. Тому ми і спостерігаємо перманентну активізацію бойових дій на різних ділянках фронту, не дивлячись на численні домовленості про припинення вогню і відведення важкої техніки. Мінські домовленості — не угоди, а саме домовленості. Для Росії вони є інструментом досягнення стратегічної мети — поразки України. Офіційне запровадження блокади не підриває Мінські домовленості більше, ніж вони були підірвані до того російською стороною. Згадаймо Дебальцево через тиждень після підписання «Мінська-2».

На жаль, влада у нас традиційно плентається в хвості подій замість того, щоб бути в авангарді. Окрім того, погодившись на запровадження блокади, тут же було озвучено, що так званий обмежений обмін товарами може поновитися, як тільки Росія та її маріонетки повернуть Україні вкрадені підприємства. Абсолютно хибний торговельно-бізнесовий підхід в умовах, коли має домінувати оборонно-безпековий підхід, який диктує мінімізацію прямих та опосередкованих зв’язків із агресором.

Буде дорожче. Це цілком зрозуміло. Під виглядом російського вугілля переважно буде надходити вугілля з окупованих територій. Але підхід тут має бути не бухгалтерський, а, як уже зазначалося безпековий. А за безпеку потрібно платити більше.

Варіанти імпорту антрацитового вугілля не з окупованих територій, не з Росії є, існують, і ними успішно користувалися, починаючи з 2015 року. Приклад — вугілля з Південної Африки. Проблема полягає в тому, що дехто у владі просто не хоче бачити інших альтернатив. Але так само було і з російським газом.

Найбільший прорахунок влади в питанні блокади — це те, що вона тривалий час ігнорувала необхідність розгляду і прийняття закону про статус окупованих територій. Саме це і породило ініціативу знизу у вигляді блокади. І що, власне, вивело блокаду поза межі правового поля. Тепер рішенням РНБО це унормовується. Також негативним аспектом є те, що влада намагалася і намагається дезінформувати суспільства щодо реального стану речей із блокадою, її наслідками для економіки. Цим вона підрубує і без того мінімальну довіру до себе з боку суспільства.

МВФ завжди нікуди не поспішає. Блокада для МВФ — лише ситуативний аспект. При своїх обрахунках вони й так не брали до уваги окуповані території. Оскільки у Вашингтоні добре розуміють, на відміну від Києва, що таке окуповані території. Головна причина, на мій погляд, це ті корупційні оборудки, які стали відомі як в Україні, так і за кордоном, які, власне, підточують фундамент співпраці України не тільки з МВФ, але й з іншими донорами.

Знову ж таки спрямовую до оцінок Володимира Ланового та Олександра Савченка, які фахово висвітлили це питання.

Тому що ініціатива введення надзвичайного стану була своєрідною страшилкою для суспільства і блокадників, і яка луснула, як мильна булька, оскільки ні через 13, ні через 40 днів після запровадження блокаду, ніякого енергетичного колапсу не трапилося. І це теж крок, який підриває довіру до влади і надає можливість ворогу скористатися цим у майбутньому, створивши дійсно проблемну ситуацію для української енергетики чи то через відповідні обмеження енергетичних постачань, чи то через кібератаки на енергосистему.

До певної міри виглядає саме так, хоча насправді є ланкою легалізації олігархічних апетитів в енергетичному секторі.

Міг би подумати, але не так. Чому — дивіться в попередніх відповідях.

Це наслідок потурання влади олігархічним забаганкам, починаючи практично з кінця 90-х. А період президентства Януковича призвів до максимального врахування інтересів донецької ОПГ (організованої політичної групи) щодо володіння тими чи іншими активами. На жаль, Антимонопольний комітет України не бачить в зосередженні в руках Ахметова 70% теплової генерації прояву монополізму.

На мій погляд, так.