Надежда Волкова

Чесно кажучи, я б не говорила, що це якийсь урок українцям. Тому що насправді Савченко — така ж звичайна людина, яку героїзували свого часу, бо людям потрібно було в щось вірити. А реакція людей на її сьогоднішні дії, на мій погляд, не зовсім адекватна. Я не дуже розумію, чому всі розчарувалися. Для мене її дії є показовими в тому сенсі, що вона єдина, хто почав виконувати свої обіцянки. Вона єдина з української сторони, хто потрапив до хлопців, які сидять в "ЛДНР", хто побачив умови, в яких вони утримуються, дізнався їх стан, кількість. Для родичів цих хлопців це найголовніше, що їм нарешті привезли якусь вісточку — з’явилася хоча б якась надія. Тому не бачу причин розчаровуватися в її діях.

С юридической точки зрения, смысл есть, и он важен, потому что суд, в первую очередь, должен решить вопрос юрисдикции и, таким образом, ответственности России. Даже если Путину наплевать, то мировому сообществу не наплевать. Также не должно быть все равно Украине, потому что если мы называем себя правовым государством, это значит, что мы сможем использовать это решение в других международных инстанциях для отстаивания своих интересов.

Насправді сьогодні, коли в держави відсутня будь-яка стратегія визволення своїх громадян з-за ґрат у Росії, це дуже складно. Тому що Україна зайняла таку позицію, коли вона дослухається до того, чого вимагає Путін, а ці вимоги є нереальними для виконання, і, власне, відсутній предмет домовленостей.
Структура, яка у нас займається конкретно політв’язнями в Росії та Криму, відсутня. Тобто у нас немає тих, хто відповідає за визволення цих людей.
Ми розробили державну концепцію визволення військовополонених, заручників та політв’язнів, в якій пропонуємо, базуючись на практичному досвіді щодо роботи з такими справами, модель того, яка з державних установ має відповідати за які питання, та як це робити.
Як родичі полонених можуть достукатися до рідних, що перебувають за ґратами в РФ? Це в кожному випадку індивідуально. З власного досвіду знаємо, що доходять листи, особливо на стадії судового розгляду, коли є зв’язок через адвоката. В такій ситуації, як, наприклад, зі Станіславом Клихом, який перебуває у складному психічному стані, і якого вже етапували дуже далеко від дому, і в нього старенькі батьки, — майже нереально з ним зв’язатися. До інших, наприклад, до Валентина Виговського, їздять батьки на побачення — рідко, але їздять. До деяких взагалі немає доступу, наприклад, до кримських татар, що утримуються в Криму, та до "диверсантів".

По моему субъективному мнению, Россия признает эти "паспорта" для того, чтобы показать, что ей все равно, что о ней думают — она все равно будет вести свою политику, гнуть свою линию. Это можно сравнить с поведением подростка, который все время провоцирует старших. Но другого смысла я особо в этом не вижу.
Эти документы ничего не стоят. Может быть, в России с ними можно будет устроиться на работу или поступить учиться. Но для других стран эти "паспорта" тоже ничего не значат. Что касается второго вопроса, то думаю, что такой человек может обратиться с запросом в государственные органы Украины, и думаю, что там ему не откажут в выдаче паспорта. Но такие вопросы лучше прояснять с Минюстом и другими компетентными органам.

Непростой вопрос, поскольку он касается проблем переходного правосудия. Когда закончится война, это должно выноситься на повестку дня как последствия войны — кто несет ответственность за разрушения, в какой части. Ведь в военных действиях принимает участие два государства. Скорее всего, там должно расследоваться максимально тщательно, кто производил обстрелы, вследствие которых были разрушения, кто находился на этой территории, кто стрелял.
В тех делах, которые мы ведем по разрушенному имуществу на Донбассе в Европейском суде, ставим ответчиками оба государства — Россию и Украину. Но, к сожалению, пока никаких решений нет, поэтому нет однозначного ответа.

Я б не застосовувала термін "адекватний", тому що ситуацію, коли люди перебувають у полоні, назвати адекватною важко. Та й обміни не завжди рівноцінні. Здається, цієї зими українська сторона просто як жест доброї волі віддала 115 осіб, сподіваючись на таку саму відповідь з боку противника. Але її не було.

З юридичної точки зору, вивчивши документи, які надавалися сторонами, на мою особисту думку, шанси невеликі. Але якщо це буде все-таки політичне рішення на користь України, то, звісно, шанси збільшуються.

Державі, звісно. На мою думку, майже три роки держава нічого не робить, адже нікого не притягнули до відповідальності за події на Майдані, хоча об’єктивних причин немає. Держава могла вже давно провести розслідування і оголосити всіх причетних у міжнародний розшук. Є дуже багато механізмів, які можна застосувати. Але розслідування у нас не проводиться, і для того, щоб задовольнити бажання суспільства та міжнародної спільноти бачити підозрюваних у скоєнні злочинів покараними, була прийнята поправка до Кримінального кодексу, яка дозволить заочно притягти до відповідальності Януковича та інших.
Але це все — ілюзія, тому що насправді з заочним засудженням дуже багато проблем, і найбільша з них полягає в тому, що воно порушує право на справедливий суд підозрюваного. Осуджена особа може звернутися до Європейського суду з прав людини і скаржитися на порушення ст.6 — право на справедливий суд. І, напевно, суд задовольнить звернення.

Тому що вона не знає — як.

Признание Украиной — второстепенно, но немаловажно. Потому что статус военнопленного или заложника по международному гуманитарному праву получают те люди, которые участвуют в военном конфликте. Определить, являются ли те военные действия, которые у нас происходят военным конфликтом, могут Международный Красный Крест или Международный уголовный суд. Поэтому те люди, которые сейчас находятся на оккупированной территории, уже являются военнопленными, с точки зрения международного права. Это значит, что если они будут обращаться за защитой своих прав в тот же Международный уголовный суд, их права будут рассматриваться в разрезе их статуса, согласно международному гуманитарному праву. Для чего Украина должна определиться с определением конфликта и статуса таких людей? Во-первых, чтобы решать вопросы, связанные с защитой прав этих людей на национальном уровне. Во-вторых, чтобы их защитить от своевольного преследования национальными правоохранительными органами и наделить их правами, согласно национальному законодательству.
Действительно, на сегодняшний день мы имеем ситуацию, в которой люди, которые возвращаются из плена, никоим образом не защищены от своевольного преследования правоохранительными органами. Любой, кто выходит из плена, может быть обвинен как в госизмене, так и в сотрудничестве с террористами.

У нас прошло дело по разрушенному имуществу, и мы выиграли первую инстанцию. Но Апелляционный суд отменил это решение. Поэтому сейчас будут пройдены все стадии обращения в национальные суды, и можно будет подавать в Европейский суд по правам человека. Хотя наша организация напрямую подает в ЕСПЧ, потому что в настоящее время на национальном уровне нет механизмов защиты тех, кто потерял имущество вследствие конфликта.

Если наказывать лично Путина, то для этого нужно, чтобы лично Путина привлекли к ответственности. А индивидуальную ответственность он может нести только в рамках процесса в Международном уголовном суде. Если говорить об ответственности России в лице Путина, то за нарушение Конвенции о финансировании терроризма и расовой дискриминации Россия может понести ответственность приблизительно через десять лет. Если будет признана юрисдикция МС ООН в рассмотрении данных нарушений.

Я бы не привлекала таких людей к урегулированию конфликтов, потому что любой, кто не является независимым, непредвзятым, беспристрастным профессионалом в урегулировании конфликтов, не должен участвовать в таких процессах. А Медведчук, как известно, таковым не является.

Коалиция правозащитных организаций, в которую входит УХСПЧ, разработала концепцию, согласно которой вопрос обменов должен быть выведен из "минского формата" и должен решаться в гуманитарно-правовой плоскости. По нашему мнению, "минский формат" — это формат, касающийся решения политических, экономических и военных вопросов. Вопрос обмена входит в политическую составляющую, соответственно, освобождение военнопленных напрямую зависит от политических договоренностей. И военнопленные являются заложниками политических торгов. А это, в свою очередь, нарушает международное право.

Єдиний, хто був визволений з Криму, це Геннадій Афанасьєв. Важко говорити, що він був звільнений у рамках "мінського процесу", тому що тоді говорили, що його і Юрія Солошенка звільнили на гуманітарній підставі (за станом здоров’я). Наша концепція, до речі, передбачає створення окремого переговорного майданчика, який стосуватиметься суто переговорів по звільненню в’язнів, які знаходяться на території Криму та РФ, і призначення відповідальних за переговори.

Існує концепція, яку ми розробили на основі досвіду, здобутого в результаті роботи над такими справами — військовополонених, політв’язнів. Важко говорити про конкретний рецепт, тому що тоді мова має йти про конкретний механізм, як звільняти таких людей. А для того, щоб був механізм, потрібно розуміти всю внутрішню "кухню". До цього ми, на жаль або на щастя, доступу не маємо. Але ми готові брати участь у розробці такого механізму, але для цього має бути створена державна стратегія — як держава взагалі бачить процес звільнення своїх громадян (а таке бачення на сьогодні відсутнє).

Для мене питання блокади взагалі дуже складне. З точки зору прав людини, причому з обох боків, якщо ми говоримо про вирішення конфлікту, то мені дуже болісно усвідомлювати, що ситуація була доведена до такої межі — до блокади. Тому що страждають люди по обидві сторони. Навіть ті блокадники, які беруть участь у цій акції, — це люди, які були доведені до відчаю через бездіяльність. На мою думку, це питання можна було вирішити інакше — було б бажання.

Це було свого роду попередження. Це не була випадковість, я більше ніж упевнена в цьому.

За нашими даними, зараз в ОРДЛО — 118 осіб, на території Росії та Криму — 44, причому 29 із них перебувають на території півострова, а решта — в РФ.

Згідно з нашою концепцією, яка відображає наше бачення, головна помилка — це об’єднання політичних та гуманітарних питань, зокрема, звільнення військовополонених та заручників. Тому що військовополонені та заручники не мають бути предметом політичного торгу, як от заручників та військовополонених готові звільняти за амністію бойовикам та/або вибори, а також зняття санкцій. Помилка полягає в тому, що взагалі ці два питання опинилися в одному форматі. Якби звільнення ставилося суто як гуманітарне питання, тоді йшлося б саме про обміни людей на людей. В чому насправді і має полягає обмін або звільнення.

Определение Украиной статуса конфликта имеет значение в том смысле, что все правосудие, которое должно происходить во время конфликта и после него, сможет происходить на национальном уровне. То есть это нам даст возможность самим разбираться со своими проблемами и отстраивать надлежащую систему правосудия. Это важно для нас как граждан государства, в котором мы живем, о котором заботимся, которое хотим видеть самодостаточным и независимым. С точки зрения международного права, определение как таковое не имеет значения. Те международные институции, которые компетентны давать определение конфликту, они это делают, не зависимо от того, как Украина назовет этот конфликт. На сегодняшний день две институции, которые компетентны определять статус конфликта — Международный уголовный суд (МУС) и Международный Красный Креста (МКК). Прокурор МУСа предварительно квалифицировал конфликт в Крыму как международный, а происходящее на Донбассе — как конфликт, который имеет элементы международного и немеждународного.

Держава не чинить перешкод — скоріше, вона нічого не робить. І піариться, коли комусь із правозахисників чи волонтерів вдається визволити когось із полону.

Так, тарплялося.

Напевно, з точки зору внутрішнього українського законодавство, це правомірне рішення. Тут більше питання моральної дилеми. Не варто підміняти поняття: Самойлову не впустили в Україну не через дискримінацію за фізичними ознаками, а через те, що вона виступала на окупованій територій, що суперечить законодавству України.
Загалом, мене обурює той факт, що зараз в Україні відбуваються важливі події, пов’язані з конфліктом (вбивство одного з найважливіших свідків у справі Януковича в центрі Києва посеред білого дня, диверсія на найбільшому в Україні складі боєприпасів тощо), а наша держава з її правоохоронними органами відволікає увагу суспільства на ті події, які не мають суттєвого впливу на вирішення наших найгостріших проблем.