Виталий Кулик

Є дві великі різниці: економічна співпраця там, де це вигідно, і союзницькі відносини та стратегічне партнерство. Китай та Індія попри дружні (насправді, так здається) стосунки з Москвою чітко послуговуються національними інтересами. Там, де це вигідно Китаю, він підтримує Росію: постачання нафти, газу, реалізація спільних транспортних проектів, торгівля. А там, де не вигідно, наприклад, будівництво вузькоколійки в Узбекистані та прокладення транспортних коридорів великого шовкового шляху 2.0, Китай є конкурентом РФ. Окрім того, Китай має певні види на території РФ, і у випадку дестабілізації чи розвалу РФ у Пекіні сподіваються, що місцеве населення вибере стабільний КНР, а не нестабільну РФ.

Я поки що реваншу як такого не бачу, хоча його елементи прослідковуються як в рішеннях окремих місцевих рад, так і в діях деяких політичних сил. Активне громадянське суспільство, як і спецслужби, мають реагувати на подібні виклики і створити максимально некомфортні умови для "ватної" пропаганди чи діяльності. Якщо у держави зв’язані руки правовими нормами, то громадський остракізм, публічна позиція та тиск можуть зробити набагато більше.

За наявності ресурсів — інформаційних, адміністративних, медійних — розкрутити партію можна за квартал. Якщо партія буде вигідно позиціонована, вже на можливих дочасних виборах цього року такі проекти можуть взяти нішевий сегмент розчарованого електорату. Наприклад, до парламенту можуть потрапити партії, які позиціонуються як антиістеблішментські — такі собі політичні неполітичні проекти.

Я не звинувачую НАБУ в політичних замовленнях. На мою думку, НАБУ як структура перехідного етапу, враховуючи специфіку українських державних інституцій, проявляє багаторівневу лояльність до всіх зацікавлених сторін: у цьому питанні вони лояльні до інтересів США, тут вони прислухаються до бажань Банкової, а там приймають до розгляду подання від Шабуніна. І, таким чином, намагаються довести свою ефективність і незаангажованість.

Я не розумію цієї ініціативи, проте вітаю будь-який перфоманс. Це може бути місцем дискусій між прихильниками та противниками ідеї захисту прав ЛГБТ, місце баттла. :)

З моєї точки зору, безвіз таки буде. Але питання — наскільки довго він буде, і хто ним скористається. В ЄС відбуваються процеси фрагментації, зростання ксенофобії та бажання закритися. Розширення безвізового простору підтримується сьогодні лише 60% громадян, і не факт, що у недалекому майбутньому деякі країни ЄС не почнуть виходити з безвізового режиму. Але ж це не проблема України, це — проблема ЄС. Ми своє домашнє завдання виконали.
Окрім того, з мінімальною зарплатою в 3200 гривень подорожувати Європою доволі складно, а робочих місць там майже немає.
А в цілому, безвіз — це перемога.

Мабуть, тому що пан Лавров перейнявся проблемою іміджевого позиціонування — потрібно ж якось боротися з мемом "унылая лошадь". Ось він і юморить.
Якщо серйозно, то використання подібних форм у політтехнологіях зветься відволіканням від суті його заяв та дій. Медійна спільнота бере в фокус уваги "Лаоську народну республіку" і не помічає важливі позиції щодо безкоштовного надання електроенергії, збільшення допомоги тощо.

Почну з головного — з ціни питання. Для того, щоб подорожувати довкола світу, квитки слід купувати за півроку до подорожі, шукати знижки та так званий "помилковий тариф". Мені квиток Мадрид-Ліма-Шанхай-Мадрид обійшовся в 560 євро. Ми не проживали в готелях та не брали трансферти, а наш спосіб подорожі — це наплічник, каучсерфінг (система гостинності) та економ-режим. Якщо хочете повторити наш шлях, звертайтеся до Юлії Шкурко та компанії Make My Trip. Я вже 10 років з ними їжджу. Наша подорож тривала два з половиною місяці. Ми побували в Перу, Еквадорі, в тому числі на Галапагоських островах, Іспанії, Німеччині, Великобританії, Японії, Південній Кореї та Китаї.

На мою думку, Росія все більше входить у режим міжнародної ізоляції. І спроби сформувати систему міжнародної підтримки своїм рішенням та діями, а, тим більше, політичні альянси, завершуються пшиком. Проте не можна заперечувати успіхи російської дипломатії та лобістів у просуванні так званих «м’яких форматів» дестабілізації консолідованої позиції ЄС в українському питанні. Російські лобісти працюють з ультраправими та ультралівими, активно вкладаються кошти в медійну сферу, активізовується енергетична дипломатія. Тому грошам "Газпрому" достатньо важко протидіяти, якщо спиратися лише на спільність цінностей з ЄС. Україні потрібна більш наступальна інформаційна політика та зовнішньополітична стратегія.

З моєї точки зору, "Мінськ" сьогодні ілюструє тупиковий формат. Протягом останнього часу не було досягнуто жодних суттєвих зрушень по жодній із тем порядку денного переговорів: не відбувається обміну полоненими; не забезпечено дієвий моніторинг застосування зброї, навпаки, кількість обстрілів збільшилася; у зоні військових дій загинув американський громадянин, представник ОБСЄ; не вирішується питання розмінування; створюються умови видавлювання нелояльних до сепаратистів громадян, які проживають у "сірій зоні"; у людей забирають майно (не лише промислові активи, але й банально квартири та навіть городи тощо). Тому "Мінськ" — це формат бездіяльності. Але відмовлятися від нього є сенс тільки тоді, коли почне діяти інший. Діалог без результату завжди краще, ніж гаряча фаза військового конфлікту.

На сьогодні активізувалася робота офісу ОБСЄ у Відні по підготовці моделі озброєної місії. Поки що мова не йде про те, що це буде місія для Донбасу. Це така собі теоретична модель, яка передбачає протокол застосування зброї представниками місії, протокол прийняття рішень, схеми оперативного командування тощо.
З іншого боку, ані в нормандському форматі, ані в мінському протягом останніх півроку тема озброєної місії ОБСЄ на Донбасі серйозно не піднімалася. Є окремі заяви, проте вони не містять конкретики.
Варто зазначити, що озброєна місія ОБСЄ, на яку міг би погодитися Київ, повинна мати доступ до військових об’єктів на окупованій території: складів, блокпостів, місць утримання заручників. Вона має бути озброєна не просто стрілецькою зброєю, але й системами ведення вогню. Тільки тоді можна говорити про її дієвість. У складі такої місії не можуть бути присутні представники країни-агресора та її союзники по ОДКБ. В ОБСЄ є така процедура як «виключення за незгодою». Тобто якщо якась країна, де розгортається місія, не погоджується з присутністю представників певних держав, то їх викреслюють у загальноконсенсусному порядку. Питання в тому, що Росія може не погодитися...
Тому озброєна місія ОБСЄ — це більш теоретична модель.

Північна Корея може дійсно володіти ядерними технологіями. В неї вже є система ракетних комплексів, здатних долетіти до Японії.
Спроба США та їх союзників завдати точкові удари по військових об'єктах КНДР може призвести до атаки у відповідь, у тому числі з застосуванням хімічної, бактеріологічної та ядерної зброї. Але війни бояться як країни регіону, так і сама КНДР. Тому історія з ядерними випробуваннями матиме продовження в переговорному процесі та пошуку компромісного рішення, наприклад, відновлення поставок продовольства до КНДР в обмін на тимчасове припинення ядерних випробувань.

Почну з останнього — Гройсмана не варто розглядати як маріонетку Порошенка. Останнім часом прем’єр зблизився з представниками "Народного фронту", що не може не викликати незадоволення Банкової. Окрім того, в апараті глави уряду перестали чутливо реагувати на забаганки Адміністрації президента.
Що ж до успішності уряду Гройсмана, то, з моєї точки зору, є суттєві прорахунки як в кадровій політиці, так і в рішеннях. Але Гройсман був заручником алгоритму формування уряду. Він залежав від впливу БПП, тобто Банкової, впливів інших груп, які дали йому голоси під час його призначення (фракції мажоритарників). Гройсману доводилося постійно балансувати між інтересами, а в деяких питаннях йому просто зв’язували руки. Це все не заперечує окремі некомпетентні рішення в частині промислової політики, податкової реформи, медичної реформи, децентралізації тощо. За великим рахунком, Гройсман не довів свою компетентність.
А з Яценюком порівнювати його поки що не варто — інші історичні умови.

Є підстави говорити про те, що голова ПАРЄ Педро Аграмунт напише заяву про відставку. Немає жодної політичної групи в ПАРЄ, яка б відверто встала на його захист. Позиція окремих країн не може слугувати підґрунтям для його політичного збереження. Іміджевий удар по Аграмунту був таки суттєвим. Але в ПАРЄ відсутня процедура імпічменту, тому це питання, скоріше, віри в чесноти Ради Європи.

Запровадження візового режиму з Росією мало б сенс у 2014 році. Як і оголошення Росії агресором на Донбасі, як і розрив дипломатичних відносин, як і введення воєнного стану тощо.
Проте на сьогодні візовий режим буде сприйнятий як завдання шкоди трудовим мігрантам та мешканцям окупованих територій та "сірої зони". Не секрет, що в’їзд на окуповану територію з України ускладнено, тому люди, які вимушені туди їздити, роблять це через територію Росії і навпаки. Потік російських громадян в Україну не настільки великий, щоб його обмеження завдало економічних збитків РФ. Але у випадку прийняття закону про статус окупованих територій та іншого закріплення в законодавчих актах Росії як країни-агресора я не виключаю як розриву дипломатичних відносин із Москвою, так і запровадження візового режиму. Просто цей засіб повинен бути використаний у потрібному місці і в потрібний час.

Питання надання та позбавлення громадянства потребує суттєвого перегляду. І не лише вихідцям із Росії. Сьогодні в світі спостерігається криза інституту громадянства. Потрібно шукати нові підходи до цього питання та, можливо, застосовувати більш гнучкі алгоритми, наприклад, впровадити концепцію "відповідального громадянства", яка передбачала б і процедуру позбавлення громадянства держави.

Ні, не можливе. Тому що сучасна система ООН хоча і не досконала і не ефективна, але все ж таки це найбільша міжнародна організація, до якої входять майже всі визнані держави. Це певна угода про майданчик, де вирішуються спірні питання, де відбувається взаємодія. ООН потрібно реформувати. Створити альтернативну світову інституцію на сьогодні вкрай важко та поки що неможливо.

Нагадаю суть концепції "відповідального громадянства". В країні відбувається перезаснування держави. Люди підписують новий суспільний договір. Це є свідомий акт політичної волі громадянина. В суспільному договорі є не лише права людини та громадянина, але й обов’язки громадянина перед спільнотою. У випадку порушення цих обов’язків, людина може бути позбавлена громадянства. Після підписання угоди громадянин складає іспит на знання мови та основ нового конституційного ладу (нового суспільного договору) і набуває права голосувати та бути обраною до органів влади. Всі інші, хто не підписав угоду, мають всі ті ж права, що й відповідальний громадянин, окрім права голосу та права бути обраним (призначеним) в органи влади.
Фантастика? Є приклади, коли елементи відповідального громадянства були застосовані в Латвії та Естонії, а позитивне обмеження виборчих прав є у Данії — там голосувати мають право лише платники податків. Як бонус для відповідальних громадян може бути запровадження безумовного доходу, виплати частки від доходів, отриманих від експлуатації спільного майна (державного). Не в абстрактний державний бюджет, а безпосередньо кожному відповідальному громадянину. Таким чином можна вирішити питання пенсій, субсидій тощо.
Знову фантастика? Ні. Елементи безумовного доходу вже застовуються в місті Утрехті, у Фінляндії, Намібії, на окремих територіях Канади тощо.
Хочете знати більше? Заходьте на сторінку Конституційна Республіка Україна у Фейсбук. Альтернатив так званій буржуазній демократії вистачає — потрібна лише політична воля відповідальних громадян.

Коли я говорив про «партії нового типу», мав на увазі передусім їх внутрішню організацію. Сьогодні яку б партію ми не будували, отримуємо КПСС. Принцип демократичного централізму на практиці завершується лідерським проектом, авторитарним внутрішньопартійним режимом. Місцеві депутати від таких партій стають просто кріпаками, яких здають в оренду різним олігархічним групами, або франшизами на відкуп. У суспільстві зростає втома від подібних партій.
Натомість у світі з’являються нові політичні сили, які ґрунтуються на принципово іншому способі організації: партії-ордени, побудовані за принципом церковної організації; партії-коаліції (об’єднання різних угруповань на спільній ідеологічній платформі); партії-мережі (інтерактивні системи мобілізації та поширення ідея без бюрократичного партійного апарату). Саме такі партії сьогодні здобувають перемогу у багатьох країнах світу: "Рух 5 зірок" в Італії, партія Макрона у Франції, "Сіріза" в Греції тощо.
Я очікую появи таких партій нового типу і в Україні. Бо це і є ті самі неполітичні політичні проекти, які за рахунок своєї альтерістеблішментської позиції можуть здобути прихильність розчарованих виборців. І ми знову перевинайдемо політику.

Так, Стратегія державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства була затверджена в 2012 році Указом президента. Вона передбачала розширення умов для формування демократії участі, спрощення процедур утворення та реєстрації громадських організацій та благодійних фондів. Саме тоді нам вдалося створити базис для державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства. У ВР було прийнято два системоутворюючі закони — про громадські організації та благодійну діяльність, які стали потужним імпульсом для розвитку громадянського суспільства, яке до кінця 2013 року змогло вийти як суб’єкт у подіях на Майдані.
На сьогодні президентом затверджена нова редакція стратегії, і попри певну спадковість ідей між документом 2012 року та новим документом простежується певна невідповідність та неузгодженість. Революція Гідності вимагала розширення простору свободи, запровадження механізму участі громадян у виробленні управлінських рішень, зменшення присутності держави (бюрократії) в житті людини. Натомість з 2014 року по 2017 рік прийнято цілий кейс законів та нормативних актів, які обмежують права людини, створюють проблеми для діяльності громадських організацій та благодійних фондів, вихолощують принципи демократії участі. У такій царині як демократія участі на місцях, тобто участь мешканців міст та сіл в управлінні своїми територіальними громадами, фактично законодавчо не врегульована. У державі відбувається децентралізація. Органи місцевого самоврядування набувають нових повноважень та отримують ресурси. Але органи місцевого самоврядування — це не громадяни, а передусім чиновники. І ці чиновники прописують механізми залучення людей до обговорення місцевої політики таким чином, щоб мати можливості для маніпуляції, неврахування позиції громади, обмеження впливу громадськості, недопущення контролю та аби не звітуватися перед людьми.
Досі не прийнято закон про місцевий референдум, про конференцію (збори) за місцем проживання, нову редакцію закону про органи самоорганізації населення, про місцеві ініціативи та громадські слухання тощо. Уряд свідомо блокує ці питання. На чолі цієї блокади стоять ідеологи реформи децентралізації, їм не потрібна демократія участі на місцях.

Уряд Гройсмана навряд чи знімуть у короткостроковій перспективі, і це не означає успіх президента. У Гройсмана просто з’явилися нові політичні партнери. У Порошенка достатньо мало кадрів, які могли б претендувати на посаду голови Кабміну. Повернення Яценюка виключаю. Але іншого кандидата, окрім Гройсмана, який міг би пройти голосування у ВР, Банкова ще не має. Можливо, до вересня голоси з’являться. Або Гройсман припинить займатися формуванням власного політичного іміджу. :)

Технологія відклику депутатів є новою. Така процедура передбачена законом про статус місцевих депутатів. Але вона настільки дивно прописана, що складається враження, що автори навмисно заклали такі норми для того, щоб партійна бюрократія змогла чинити розправу над неугодними депутатами-кріпаками. З іншого боку, наприклад, у Дніпропетровській області «Опозиційний блок» ініціює відкликання своїх депутатів-"тушок", які підтримали мера Дніпра Філатова у міськраді. У відповідь Філатов за допомогою активу партій "Сила людей", "УКРОП", "Самопоміч" тощо ініціює відклик представників депутатських груп, що входять до ситуативної більшості у міськраді у місті Кривий Ріг.
Подібні випадки є і в інших містах. Але яке це відношення має до інтересів територіальних громад, до бездіяльності окремих депутатів?
Окрім того, в законі існує низка суперечливих позицій, які легко можуть бути оскаржені в суді. Наприклад, що означає невиконання депутатом, якого відкликають, програми — це ж суб’єктивна оцінка. Таких прогалин більше, ніж досить. Думаю, що протягом травня ми станемо свідками запеклого баттлу в Тернопільській, Дніпропетровській, Луганській та Херсонській областях. Там планується застосовувати технологію відклику депутатів по повній. ЦВК поки мочить...

У Придністров’ї знаходиться російський військовий контингент — близько 1600 солдат. Плюс — понад 400 представників спецслужб. Формально частина з них задіяна у так званій миротворчій операції під мандатом СНД у Придністров’ї. Інша частина ніби охороняє військові склади з боєприпасами у селище Кавбасна. Згідно зі Стамбульськими домовленостями 1999 року, Москва зобов’язалася вивезти ці боєприпаси та свої військові підрозділи, але потім відмовилася від своїх зобов’язань. Проблема полягає в тому, що 80% особового складу російського військового контингенту — це люди з подвійним та потрійним громадянством (Росії, України, Молдови), які постійно мешкають на території Придністров’я, мають там сім’ї. Спроба масової ротації, модернізації та заміни офіцерів та солдат була заблокована Україною та Молдовою після 2014 року. Придністров’я знаходиться між Молдовою та Україною та не має спільного кордону з Росією. Місцеві мешканці, маючи приклад Донбасу, не зацікавлені у перетворенні регіону на «гарячу точку». Проте це не знімає загрози використання РФ диверсійних груп, ведення інформаційної кампанії, проведення політичних диверсій на території Одеської області та Буковини. Також існує загроза контрабанди, зброї та незаконного перетину кордону. Але з цим наші спецслужби впораються. Після зміни керівництва адміністрації у Тирасполі риторика так званої "ПМР" суттєво змінилася з антиукраїнської на помірковану. Нова адміністрація розуміє всі ризики від загострення стосунків із Києвом і не хоче повторити негативний досвід "президента" "ПМР" Євгена Шевчука.

Так, у статті "Акт самолюстрації" я писав про тенденцію до деінтелектуалізації влади. Починаючи з президента Ющенка, згорталося фінансування фундаментальних наукових програм у сфері національної безпеки. Був ліквідований Національний інститут проблем міжнародної безпеки при РНБО, суттєво скоротили склад наукових співробітників Національного інституту стратегічних досліджень, з державних аналітичних структур пішли кращі фахівці. Ситуація частково покращилася після так званого призиву патріотично налаштованих експертів до органів влади, встановлення більш партнерських відносин із громадськими аналітичними центрами. Але досить швидко "грантожери" девальвували інтелектуальне наповнення в органах влади. Культ некомпетентності став всезагальним. Вікіпедія замінила університетський диплом. Ця тенденція набула ще більш загрозливого характеру, ніж це було за часів режиму Януковича. Тоді президент не слухав експертів, а тепер експерт — це ворог народу, якщо він критикує владу, або він працює на владу, проте не в якості фахівця, а в якості піарника чи лобіста. Парадокси гібридного часу.

Якщо говорити про Центральну Азію, то варто мати на увазі, що там сформувалися специфічні політико-правові та економічні моделі. Зміна політичного режиму може відбуватися лише шляхом транзиту влади від батьків-засновників цих країн до колективного "баші". Успіх збереження моделі та транзит влади в Туркменістані надихнув представників інших країн до його калькування. Проте ситуація в Узбекистані свідчить про збереження високої ймовірності дестабілізації, поширення політичного ісламу, проникнення терористичних груп, ведення пропаганди та агітації на користь терористичних організацій, перетворення "сплячих" груп салафітів на активне ядро місцевих філій ІДІЛ тощо. Тому місцева політична еліта потребуватиме дієвої стратегії, економічної модернізації, залучення технологій і інвестицій при збереженні відносно авторитарних форм управління. Існуючі гравці в регіоні (Китай та РФ) зацікавлені в регіональному авторитаризмі, оскільки з сильними президентами легше домовлятися. Росія намагається побудувати систему колективної безпеки та оборони з країн Центральної Азії, але протиріччя між РФ та країнами регіону не знімаються через спільну участь в інтеграційних утвореннях (Митний союз, ШОС, ЄврАзС). Країни-учасники ОДКБ обмежують свою участь у військово-політичному блоці символічними штабними навчаннями і намагаються отримати доступ до внутрішнього російського ринку озброєнь за пільговими цінами. Тож не все у Росії виходить...