Анжелика Рудницкая

Добрий день! Рада можливості поспілкуватися з вами. Мені останнім часом здається, що всі живуть у соцмережах, і все один про одного знають. Але зустрічі з деякими людьми розвіюють цю ілюзію. І кожне таке спілкування завдяки популярним медіа ресурсам дає можливість поговорити на важливі для всіх нас теми. І, судячи з кількості запитань, поговорити нам є про що.
Дякую всім за запитання.

Не впевнена, що ми можемо змінити це правило. Але якщо будемо достатньо мудрими, то можемо бути чудовим винятком. Україна залишається країною великих можливостей, але ці можливості пов'язані з великою відповідальністю, а от її брати на себе більшість із нас не хоче.

Відповідь на це запитання може розтягнутися на довгу розмову. Краще розповім про особливо пам’ятні. Пригадую 5-річну дівчинку, досі пам’ятаю її очі, яка на один із концертів "Території А" принесла мені маленького іграшкового бегемотика. Він досі "живе" у мене вдома. Мені дарували мільйон, яким я так і не скористалася, бо не захотіла виконувати умову шанувальника. Завжди неймовірними подарунками для мене є мандри. Дуже ціную всі подарунки, які привезла з фронту. Зберігаю їх у своєму "домашньому музеї".
Але найбільшим подарунком залишається життя, яке подарували мені батьки.

Останнім часом мені ніколи дивитися музичні канали, які демонструють описані Вами кліпи. А в мережі я вибираю ту музику і кліпи, які мені близькі. Тому такої особистої проблеми в мене немає.
А щодо формування музичними каналами смаку, то він, як на мене, не відповідає сучасним запитам, принаймні в Україні. Свої зауваження щодо цього кожен із нас може і повинен висловлювати на сторінках цих телеканалів і вимагати (чи просити) того, що вам найближче. Попит формує пропозицію.

Я вже казала, що українські музичні телеканали не відповідають нинішнім запитам і не відображають стан музики в Україні. У нас надзвичайно велика кількість талановитих музикантів, які залишаються за бортом форматів цих каналів. Як це змінити — про це йдеться у попередній відповіді.

Україна має бути україноцентричною. Багато століть ми змушені були пристосовуватися до імперій, які нас оточували, пригноблювали і формували нашу внутрішню політику. Зараз Україна намагається захищати свою українськість, але вона, як і раніше, залишається комфортною і толерантною до інших народів і сусідів.
Закон нічого не забороняє. Він дає шанс дітям, які не вчили українську мову раніше, продовжувати вчитися і розвиватися у своїй країні. А без знання української вони це робити не можуть. Нам треба не закон змінити, а пояснити сусідам свої дії. Українська мова має бути пріоритетною в усіх галузях нашого життя. І дискутувати довкола цього безглуздо. Без мови не буде країни. 

Ця дискусія триває, але мені приємно, що доки одні дискутують, інші — діють. Ми зі своїми друзями-митцями четвертий рік невтомно їздимо прифронтовою зоною, спілкуємося з людьми, проводимо концерти, зустрічі, презентації книжок, майстер-класи з народних ремесел, поповнюємо українськими книжками бібліотеки. І потихеньку, таким чином, реінтегруємо схід.
Відвертої нелюбові до українського я практично не зустрічала. Люди можуть не любити українських політиків, бо в них є для цього підстави, але вони так само, як і в будь-якій іншій області країни, люблять і знають народні традиції, пісні, із задоволенням із нами спілкуються і не виявляють при цьому агресії.
Найбільша наша проблема в тому, що в реальності люди спілкуються з одними митцями, а у медійній реальності їм доводиться бачити інших. Тобто телебачення створює іншу реальність, яка не репрезентує ані український сучасний культурний процес, ані формує українське середовище.
Лагідна українізація — це поступовий процес. Вона не може наступити одного дня, як Різдво. Щоб цей процес пришвидшити, нам усім треба ще більше працювати і вирішувати проблему системно. Саме для цього я й пішла працювати радником міністра, щоб поєднати свій волонтерський досвід із міністерськими можливостями.

Мистецьке волонтерство існує, і це вже тішить. Його потужність і впливовість залежать від кожного з нас, бо кожен може підтримати митця-волонтера, купивши його книжку, альбом, квиток на концерт, виставу, фільм або пожертвувавши кошти на волонтерські потреби. Митці, які займаються волонтерством, за ці роки дуже виснажилися — емоційно, фізично і фінансово. Але артисти, які продовжують заробляти найбільше грошей в Україні, не приєднуються до цього руху.
Мета мистецького волонтерства — це лагідна українізація, емоційна підтримка цивільних і створення особливої домашньої атмосфери, коли це стосується військових.

Ніхто не проводив досліджень, які б могли визначити відсоток байдужості. Але ідея хороша. Більшість тих, хто займається мистецьким волонтерством, — це люди, котрі були активними з перших днів війни. Якийсь невеликий відсоток артистів долучається, але більшість чекає, що хтось повинен організувати, запропонувати, запросити, припросити, нагодувати, завезти, ще й нагородити за подвиги. Митці-волонтери — це ті, хто не чекає запрошень і вказівок, а в багатьох випадках навіть за власні кошти їде туди, де він найбільше зараз потрібен.
Розворушити артистів, які досі не зрозуміли, що в країні війна, і країні потрібна їхня допомога, можуть їхні глядачі, які ігноруватимуть їхні концерти, вистави, презентації і т.д. в мирній частині країни. Це було би гарним уроком. Але чи готовий і чи розуміє це глядач...

Слава Богу, під обстріли ми не потрапляли за всі три з хвостиком роки наших поїздок. Але екстремальні ситуації, звичайно, траплялися. Не впевнена, що я готова про них зараз говорити. Можливо, колись, після української перемоги, напишу мемуари.
Найпам’ятнішим  концертом для мене залишиться мій перший виступ на фронті, в обстріляному Щасті, в місці дислокації батальйону "Айдар", в якому воював мій дядько Олег Михайлов. Туди я потрапила через два чи три тижні після його загибелі. І під час пісні "Я у тебе є, а тебе нема" плакала і я, і всі його побратими. Вже три роки я не співаю цю пісню на концертах.
Ще один дуже пам’ятний концерт на передовій був минулого року. Я святкувала свій день народження на Світлодарській дузі. Хлопці подарували мені величезний букет маків, зібраний на мінному полі. Заради цього букета довелося знімати розтяжки. Більш дорогого букета в моєму житті не було ніколи... І досі не розумію, де наші захисники взяли вранці під час нашого виступу святковий торт зі свічечкою, який вручили мені у бункері, де всі разом — і артисти, і військові — співали "Многая літа" і навіть приготували мені вегетаріанський сніданок.

"Український Схід" — це проект Міністерства культури України, що спрямований на підтримку військових і цивільних, які знаходяться в зоні АТО. За три місяці його існування ми провели спільно з Луганською та Донецькою військово-цивільними адміністраціями та волонтерами, які теж долучаються, 14 акцій: завезли в зону АТО кілька тонн книжок, провели безліч зустрічей і концертів, відзначили найактивніших митців сходу і митців-волонтерів подяками від міністра, побували у багатьох місцях, куди давно не доїжджали наші артисти. До проекту "Український Схід" долучилися Сергій Жадан, гурти "Без обмежень", "Собаки", "Папа Карло", "Врода", "ГуляйГород", "Фіолет", Наталія Шелепницька, Оксана Стебельська, Борис Севастьянов, Ілларія, Андрій Князь, Соня Кей, Борис Таршис, Валентина Степова, Мирослав Кувалдін, Поль Манондіз.

Історія України багато разів доводила, що під час війни будь-які протести призводили до втрати Україною державності. Чи готові ми наступити ще раз на ці ж граблі? Я пояснювала у Фейсбуці, чому я не приєдналася цього разу до протесту. Якщо коротко: він точно не на часі. Та й вимоги, які співпадають із задачами влади, а не суперечать їм, теж мені видаються надто дивними.
Крім іншого, багато з лідерів цього протесту ніколи не викликали у мене не те що захвату, а навіть поваги. Але Україна — демократична держава, тож кожен може висловлювати свою точку зору всіма доступними способами.
Мій особистий протест проти речей, які мені не подобаються в нашій державі, — це робота, яку я на себе звалила.

Військові завжди сприймають нас неймовірно тепло, радісно, в прямому і переносному розумінні носять на руках, співають разом із нами, обов'язково намагаються нас пригостити хоча б чимось. Раніше ми теж намагалися возити їм гуманітарну допомогу та їжу, а зараз, коли забезпечення армії поліпшилося, зазвичай веземо якісь смаколики і невеличкі подаруночки. Хлопці часто кажуть, що для них важливішим є сам наш приїзд, аніж подарунки. До речі, вони завжди дуже радіють журналам і книжкам.
Чи є такі серед військових, хто вважає виступи в зоні АТО недоречними... Передусім варто розуміти, що артисти до військових ніколи не приїжджають з бухти-барахти. Не можна приїхати в зону бойових дій просто поспівати... Траплялося так, що заплановані концерти не відбувалися, тому що в цей же час йшли бої, і нас просто не пускали через блокпости. Але в таких випадках, як правило, хлопці кажуть: "Ну, нам цього разу не пощастило, то поїдьте, наприклад, до цих...". Вони передавали повідомлення по внутрішньому зв'язку, і нас зустрічали якісь інші військові та везли в інше місце дислокації, якщо це було можливо і доречно.
Бували ситуації, коли ми у хлопців запитували, чому вони такі сумні, не усміхаються, тим більше, в День захисника. На що вони могли відповідати: "А знаєте, скільки ми часу вже знаходимося в лісі? Ми здичавіли, ми тут не бачимо людей, особливо дівчат".
Буває, що хлопці сидять, слухають, аплодують, підспівують, але думають в цей час про інше (наприклад, у них танк розібраний), і це помітно. Це було тільки єдиний раз, мене це дуже вразило, тому що до цього за три з хвостиком роки такого не траплялося.
А якось ми виступали у розвідників, до яких дуже-дуже давно ніхто не приїжджав, бо в те місце дислокації мало хто навідується з артистів. Вони аплодували після кожної пісні, але зовсім не усміхалися. Вони пояснювали: вони - розвідники, у них завжди однаковий вираз обличчя. Тобто чи то іронічна пісня лунає, чи зворушлива жіноча, вони не реагують яскраво, бо вони просто тренуються не виявляти емоції.
Якось ми виступали у хлопців після якоїсь їхньої важкої нічної вилазки, вони дуже довго сиділи практично незворушно, але в якийсь момент стався перелом. Знаєте, як буває, коли ти втомлений, а потім до тебе доходить хвиля позитивної енергії і наповнює силою. Тож потім вони і обнімалися, і цілувалися.
І ще... Нас, дівчат, завжди дивує - де вони беруть квіти! Де б я не виступала, хлопці то восени принесуть весняні квіти, то в якихось полях-лісах вони десь знаходять червоні троянди зі стрічками. Вони завжди сміються, коли запитуєш їх про це.

"Територія А", звичайно, потрібна країні. І сьогодні вона потрібна не менше, ніж наприкінці 90-х. Ми переживаємо чергове піднесення. А у "Території А" є своя історія, ідеологія, яку можна і треба скоригувати і осучаснити. Але наївно вважати, що варто лише мені захотіти, клацнути пальцями - і "Територія А" повернулася в ефір. Потрібно, щоб це розуміли і хотіли власники і власники телеканалів.
Я не педалюю ніяк цю історію, тому що, по-перше, хіт-парад мені, як дівчинці, яка трішки підросла, можливо, менш цікавий, ніж те, чим я займаюся сьогодні. А, з іншого боку, робота, якою я займаюся, настільки об'ємна, настільки вимагає фізичних, інтелектуальних, моральних та емоційних зусиль, що вклинитися з якимось телевізійним проектом складно.
Але - вже є розроблений телепроект, де я маю бути ведучою. Але я зараз величезний відсоток свого часу провожу на сході. А телеведуча, під яку потрібно буде підлаштовуватися цілому телеканалу, - це не дуже комфортно. А поки що у Краматорську чи Сєвєродонецьку ми не відкрили велику студію, в якій би я могла працювати, коли я знаходжуся там, щоб робити паралельно проекти. Який це проект, поки що не скажу. Якоюсь мірою там буде присутня музика, але це не буде головним.
"Територія А" присутня в соцмережах. Існує сайт "Території А". Існують фестивальні проекти "Території А", наприклад, "ЕтноЗима" або "Святий Миколай мандрує Україною". Плюс "Територія А" робить постійну акцію "Територія Книги": ми збираємо книжки для сходу, а потім їх відвозимо або пересилаємо в конкретні бібліотеки точково, і до цієї акції можна долучатися.
"Територія А" займається зараз оцифровуванням усіх своїх архівів, які мені здаються нескінченними. Це теж вимагає зусиль, коштів... Усе, що вдається врятувати, ми завантажуємо на наш канал в YouTube. Приєднуйтеся, коментуйте, пропонуйте, давайте разом думати, якою ви бачите сьогоднішню "Територію А". Ми відкриті для ідей. Війна все одно колись закінчиться. Так, зараз я зайнята, але я завжди думаю про те, що стратегічно неправильно думати тільки про поточний момент - потрібно думати й про те, що буде потім. Чи більше буде мирних думок, тим швидше ми доберемося до цього миру.

Завжди дивуюся, коли артисти розповідають, що вони у 48-ий раз приїхали на фронт, або що вони провели сто концертів у зоні АТО.
Я реально не знаю, скільки разів я була там і скільки концертів дала за цей час - я їх ніколи не рахувала. Колись хотіла порахувати, але виявилося, що це даремне витрачання часу. Зараз поясню - чому... Нещодавно "Територія А" святкувала своє двадцятиліття, і ми взяли на себе зобов'язання зробити 20 благодійних заходів із цієї нагоди протягом року. Але всі 20 відбулися вже за кілька місяців, а потім - що, далі не робити просто через те, що ми пообіцяли 20. Коли є хороші ідеї, їх треба реалізовувати, а рахувати і фіксувати - це взагалі мені не цікаво. Мій результат - це не кількість акцій.
Розумію, для чого інші рахують свої виступи в зоні АТО. Вони потім отримують звання "народних артистів". Але часто, коли ми з ними виступаємо на спільних заходах, їх чомусь не впізнають, а мене, не народну, упізнають. Це я до того, що не звання і кількість концертів вимірює зроблене тобою в житті і в мистецтві.
Є митці-волонтери, які отримали за виступи на фронті звання. Є люди, які фіксують свої поїздки, тому що вони хочуть оформити статус учасника бойових дій. Я про це довідалася десь два роки тому, коли приїхала до наших десантників. І коли ми після виступу вантажили апаратуру в свій бус, заповзали змерзлі і кричали водію, аби вмикав пічку, бо зуб на зуб не попадав, а командир нас запитав: "А подяки і довідки ви що, не берете? Про те, що ви у нас були...". Ми здивувалися: "Ні, а навіщо?". Він каже: "Як це? Всі збирають - хочуть учасника бойових дій отримати". Ми всі заклякли. Наша команда, яка вкладала свої гроші в поїздки, випрошувала у своїх друзів і знайомих, бо думали, що це наш внесок в українську перемогу, а не спосіб отримати чергові пільги. У нас і так країна пільговиків і "шаровиків". І коли артисти, які, слава Богу, мають руки і ноги, мають талант і можуть собі заробити іншим способом, окрім оформлення пільг, починають здобувати такі статуси, то, мені здається, навіть соромно мало би бути.
Сьогодні я говорила про 14 акцій в рамках проекту "Український Схід". Їх я змушена рахувати, тому що це державна програма. Насправді, за державною програмою, це мало бути шість великих концертів. А як я можу поїхати з великим концертом і не заїхати в дитячий центр, у центр інвалідів, де мене чекають, не зустрітися з громадськістю, яка мене запрошує, не поїхати в дитячий табір, де відпочивають тисячі дітей з усього Донбасу, включаючи окуповані території? Звичайно, маючи артистів, апаратуру, професіоналів, я намагаюся якомога ефективно використати можливість. Ми не просто ставимо галочку про те, що ми це зробили, - ми максимально відпрацьовуємо. Хоча ми всі виснажуємося. Люди, які часто їздять зі мною, вони кажуть: "О, сьогодні було три концерти за один день - усе як ти любиш".

У мене немає пісень про війну, тому що, коли я вперше побувала на фронті, я пообіцяла, що співатиму тільки про любов і говорити з людьми тільки про любов. Бо любов - найсильніше і найважливіше в світі, і ніщо не може перемогти любов. Я впевнена, що більшість українських військових на фронт привела любов - до країни, землі, родини, а не інша мотивація. Тому пісня, в якій є слово "війна", називається "Вірю", і вона написана для мене спеціально Артуром Кульповичем і Костею Гнатенком. Вона теж про любов і про жінок, які чекають своїх коханих з війни. Така пісня не могла не з'явитися в моєму репертуарі, тому що я їжджу весь час на схід і хочу розказати чоловікам, що, коли їм там важко (а їм там справді дуже важко - і фізично, і психологічно; часто це жахливі умови існування), нам важко теж, коли ми не можемо додзвонитися, коли ми не можемо дізнатися, що з ними, коли ми не можемо відверто говорити про якісь речі, тому що ми боїмося їх чимось образити, бути для них незрозумілими чи навпаки. Я дуже вдячна Кості, що він відчув і зрозумів те, що мені хотілося сказати. Спочатку всі думали, що я сама собі написала цю пісню, що вона обов'язково автобіографічна. Але це автобіографічна пісня всієї країни. Адже кожна родина, в якій хтось воював, постраждала. І Україна як жінка теж страждає, тому що втрачає своїх синів і тих, хто цінний для неї.
Зараз ми працюємо над новою піснею. Дуетною Я пообіцяла, що до початку зйомок кліпу ми не будемо розголошувати ім'я. Але днями ми вже дозводимо цей трек і дозапишемо кліп. Пісня називається "Колискова" і буде присвячена всім загиблим за Україну. Це дуже стара пісня. Не народна. Я її дуже люблю. І дуже чекаю, коли вже можна буде її вам показати і все про неї розповісти. Дует - зі співаком, хлопцем.

Коли з'явилися соцмережі, мої помічники зареєстрували мене, мабуть, в усіх. Я не хотіла жодну з них вести, тож туди завантажували кліпи і фотографії. Я особисто спілкуюся тільки у Фейсбуці, це мої сторінки.
У мене просто немає часу бути активно присутньою в усіх соцмережах. Тому від заборони користуватися частиною з них я особисто не постраждала.
У Вконтакті сторінка у мене є, але на неї я не заходила вже тисячу років...
В будь-якому разі правильно, що російські соцмережі зараз заборонені, бо зараз вони нам точно не потрібні.

Насправді немає ні відмови, ні скорочення можливостей почути російську музику. Я не відчуваю, що у нас зменшилася кількість російської музики - у нас просто додалася українська музика. Але чи сталося це за рахунок зменшення російської - я не можу сказати.
Деяких російських артистів СБУ зараз не впускає в Україну, і це правильно, бо вони незаконно перетинали українські кордони та ведуть антиукраїнську діяльність. Мене дивує, чому вони досі присутні в наших теле- і радіоефірах, і чому люди, які випускають це в ефір, ставляться до цього так не відповідально. Держава змушена захищатися. Але хотілося б, щоб не держава своїми "циркулярами" щось забороняла, а щоб спрацьовувала відповідальність і свідомість людей. Треба заборонити смітити і на вулицях, і в голови людям. Бо ми живемо у свинарнику і думаємо, що це нормально. Для європейської країни не є нормальним свинство із брудом, брудними туалетами, брудними під'їздами... Але ж хто це робить, хто смітить? Ми самі собі вороги. Так само, як ми смітимо у своїх під'їздах, ми смітимо у своїх публічних і медійних просторах. Давайте мати лад в голові, тоді лад буде скрізь.

Ніхто не виграє. Нам Росія здається більш потужною, але Україна поки що тримає позицію оборони і на реальному фронті, і на інформаційному. Ми не переходимо в наступ. І робимо деякі речі неправильно. Наприклад, ми неправильно формулюємо питання квот. Мені не подобається, коли ми говоримо про квоти на українську музику - мають бути квоту на іноземну музику, а українська музика у своїй країни повинна бути пріоритетом. Це теж сміття, якого ми досі не можемо позбавитися. Як тільки ми розставимо правильні акценти, все буде правильно - і в житті, і в голові, і в іншому.

Глядач, якщо йому дуже-дуже хочеться побачити якийсь театр чи концерт, якщо він не може жити від якогось російського артиста, завжди має можливість купити квиток і поїхати на його концерт у будь-яку країну світу, включаючи Росію, з якою у нас досі відкриті кордони. Але те, що артисту не місце в країні, проти якої він веде свою підривну ідеологічну діяльність, - це однозначно. Такі питання мені здаються не надто коректними по відношенню до власної держави. Тобто вони антидержавницькі в будь-якому випадку.

Я завжди сміюся, коли мене запитують про фінансування, тому що я півроку працюю в Міністерстві культури, і в мене досі немає персонального комп'ютера. Тож я змушена контактувати з людьми, заходячи в інтернет з власного телефону. Тобто у мене фізично немає там комп'ютера. У ХХІ столітті це дуже дивно. Але це теж до питання фінансування культури.
А якщо говорити культурні проекти, про закупку книжок для бібліотек, фінансування фестивалів, акцій, виробництва фільмів та книговидавництва, то останній рік був безпрецедентним за кількістю коштів, вкладених державою в культурний продукт. Можливо, цей продукт поки що не такий, як ми б того хотіли, або, можливо, ці вкладення не настільки ефективні, як усім нам хочеться. Але вони є. Люди, що причетні до процесу, все це помічають.
Тож гроші вкладаються, хоча й, на думку багатьох людей, витрачаються не зовсім ефективно, і хочеться, щоб їх було ще більше.
Але дуже часто якщо запитати людей, які кричать про те, що держава не вкладає в культуру грошей, про те, коли вони востаннє купляли українську книжку, український диск, квиток в український театр або кіно, ходив на концерт українського музиканта, вони не можуть цього згадати. Але - якби їх запросили безкоштовно, вони б із задоволенням це зробили.
Отже, гроші повинна вкладати не тільки держава, але й споживач український продукт.
Але ми вчимося, і це - шлях. І добре, що ми йдемо, а не товчемося на місці.

Завжди є контраверсійні рішення, які мені не подобаються. завжди є проблеми, на які я звертаю увагу і намагаюся звертати увагу людей, які працюють зі мною поруч. Але мій пріоритетний напрямок - це зона АТО. Тому передусім я зараз опікуюся прифронтовою зоною. І мої зусилля спрямовані, в першу чергу, на це.
І ще один напрямок, яким я займаюся, - це нематеріальна культурна спадщина. Займатися всім - не ефективно. Я - не державний чиновник, я не впливаю глобально на державну політику, але я чесно роблю свою роботу і витрачаючи на неї вихідні і ночі. Якщо я почну хапатися за все, точно не встигну нічого зробити. Краще бути корисною в якомусь конкретному напрямку.

"Вірю" ніколи не втратить свою актуальність, тому що завжди будуть жінки, які чекають чоловіків з війни. І війна - це не тільки місце, де стріляють. Війна може бути в душах, навіть між людьми, які один одного люблять. Якраз у цьому випадку це пісня не на злобу дня, вона не публіцистична, а все-таки мистецька. А інших пісень про війну у мене немає.
І, думаю, нічого страшного, якщо пісні про те, що війна забирає у нас наших коханих, втратять свою актуальність. Я буду тільки щаслива. Хай вони повернуться живими і здоровими, і ми будемо співати веселі пісні.

Мені здається, що питання заборон в Україні сьогодні не є аж такими гострими, як це є в тоталітарних країнах. Тому що у кожного з нас є доступ в інтернеті до будь-яких джерел. І якщо людина так вже хоче щось купити, вона може замовити це з будь-якої країни світу. Чому ми замовляємо кросівки. помади, спортивні костюми, запчастини на сайтах інших країн, але не можемо замовити книгу? Це не є питанням держави - це питання власної лінії.
А акцизи ми змушені вводити, бо держава повинна захищати себе під час війни проти агресора. З наших бібліотек не вилучалися російськомовні книжки, хоча деякі з них уже давно морально та ідеологічно застаріли. І, можливо, їх взагалі варто було б списати, окрім наукових бібліотек, для яких вони є предметом вивчення. Тому я не думаю, що зараз хтось страждає від заборон.

Наприклад, є Лесь Подерев'янський, твори якого неможливо уявити без лайки - це його стилістика. Його ж не вводять у шкільну програму і не нав'язують нікому читати. Але така література є, і у неї є свої прихильники і читачі, які знаходять у ній свою правду життя. Чому б ні...
Я зараз читаю книгу мого друга і побратима по волонтерській діяльності Сергія Жадана "Інтернат". Вона про війну, про те, що зараз із нами відбувається. І там теж використовується лайка. так, можна сказати: фу, яке це паскудство! Але лайку ми чуємо у чоловічому середовищі, на війні. Якби Сергій вклав у вуста загарбника, окупанта, який прийшов на українську землю слова: "Чи не будете ви настільки люб'язними. щоб перейти з цього кутка в той, той що ви заважаєте нашим військовим розстрілювати ваше місто". Це буде повна брехня, нісенітниця і безглуздя. Тому коли він посилає людину куди подалі, прямим текстом це виглядає правдиво. Не можна писати про війну, прикрашаючи її "бантиками", замальовуючи рожевеньким грубі слова. Бо "бантиків" там немає.
Зараз, коли позалатували трохи дороги на сході, там не так страшно. А раніше, коли ти бачив розбиті дороги, спалені гектари лісів, побиті на квадрати поля, в яких закопана техніка, заміновані поля, це було страшне. Люди, які живуть у мирній частині країни і дивляться на війну в телевізорі як на кіношку, не можуть навіть усвідомити, наскільки це все жахливо і страшно. І якби вони вперше все це побачили, вони б навряд чи знайшли в собі культурні та чемні вирази, щоб описати свої відчуття.
Тож не можна бути категоричним у цьому питанні. Головне - щоб ці слова були доречними.

По-перше, аби ні в кому не розчаровуватися, не потрібно кимось зачаровуватися. По-друге, люди повинні брати на себе відповідальність. Коли наші люди, живучи на чорноземі, маючи фантастичну землю, тупо виснажують її, закопують три кілограми картоплі та викопують три з половиною кілограми, то це винні не "лідери революції". Це винна безгосподарність, безвідповідальність, неосвіченість, небажання розвиватися навіть у своїй галузі. Йде безкінечне перекладання відповідальності на когось. Китайці на чорноземах, напевно, вже виростили б хтозна-що, і кожен би заробив собі грошей, забезпечивши себе і родину.
Потрібно вимоги висувати, в першу чергу, до себе. Наприклад, в університеті кричать, що Міносвіти щось там не те написало. Але це ж залежить не від якогось клерка, а від самого університету, який децентралізований і має можливість приймати рішення. Але ніхто не йде критикувати свого ректора, а критикують тих, хто вище, тому що це зручніше, адже ректор може звільнити з роботи. А так просто покричали, поговорили, випустили пару, нічого корисного не зробивши.

Життя - це суцільні випробування. Але випробування допомагає долати віра і розкіш бути самим собою, не зраджувати собі. Бо людині інколи хочеться в чомусь пристосуватися, десь піти проти совісті, бо так зручніше. Відмовляти собі в якихось благах через принципи - це більше випробування інколи, ніж хвороба, наприклад, коли я була паралізована. Бо в такій ситуації ти мало залежиш від себе, а покладаєшся ще на когось.
І війна є великим випробуванням. Навіть кохання, хоча воно солодке і приємне. Чи друзі, які тебе підводять... Щодня трапляються якісь випробування.

Якби мною володів страх, я б жодного разу не поїхала на фронт. Це випробування, яке відбувається всередині тебе самого. Чи страшно було йти людям по харківських вулицях, чи стояти там на зупинці? Не страшно. Але раптовий "Лексус" влетів у них - і шестеро мертвих. А можна пройти через війну і повернутися додому.
Страх притягує усілякі жахи і зло. Треба бути мудрим, обережним, розважливим. Звичайно, кожна поїздка - це тривога. Але це не страх. Бо страх - це інше. Слава Богу, ми жодного разу не потрапляли під обстріли. Можливо. тому цей страх не прийшов. Завжди капелани, з якими я знайома, завжди моляться за нас. Можливо, і це дає захист та відчуття, що все буде добре.

Є люди, які кажуть: "О, ти їздила в дитячий табір! Треба було нас із собою брати". Є навіть артисті, які висловлюють мені претензії стосовно того, чому я їх не беру з собою на благодійні акції. Тоді я їм одразу кажу, що ось за два тижні їду в АТО, поїхали зі мною. Одразу починаються розмови про те, що треба записувати пісню, що починаються зйомки, мама не пустила, в когось день народження - стільки одразу відмовок. Дуже засмучує, коли людина спершу погоджується поїхати, а потім "забуває".
А всі справжні однодумці вже знайшлися. Їм можна подзвонити будь-коли, і якщо у них немає чогось неймовірного, вони сідають у бус або поїзд, не висуваючи жодних умов чи райдерів, і їдуть. Тому мені завжди хочеться, щоб у цих людей були нехай і скромні, але максимально комфортні умови для нічного відпочинку, для переїзду тощо. Я вдячна всім, хто з нами їздить, хто витрачає свій час, сили, енергію, гроші, хто залишає сім'ї вдома, не скаржиться на проблеми і робить свою роботу. Кожен українець може зробити свій внесок у перемогу. І якщо пісня стає натхненням для військових чи цивільних, способом відкрити для себе якісь імена, відчути себе ближчим до України, то я вважаю, що ми вже недаремно проживаємо своє життя. Сенс життя не треба шукати хтозна-де - сенс життя є кожного дня, треба просто брати і робити.