Владимир Огрызко

Прогнози – дуже невдячна справа. Втім, немає сумнівів у тому, що війна з Росією завершиться перемогою України.
Усе залежатиме від двох факторів:
• як швидко ми отримаємо необхідну зброю (ми очікуємо на вельми позитивні сигнали вже найближчим часом);
• наскільки потужними будуть санкції проти Росії, іншими словами, чи зможемо ми і колективний Захід поставити економіку РФ на коліна.
Комбінація цих двох факторів дасть відповідь на запитання про те, як швидко закінчиться війна. І на полі бою, і в економіці Росія поступово, але невпинно крокує до катастрофи й краху. Тож питання тільки в тому, коли з’являться ці два елементи, аби катастрофа нарешті сталася.

Про поразку України ми не можемо говорити за визначенням, бо українці – не рабський народ, вони ніколи не погодяться знову бути під російським ярмом. Тому варіант поразки не варто навіть обговорювати.
Питання стоїть лише про терміни перемоги України, а вони залежать від того, як швидко ми отримаємо зброю та як швидко економіка Росії стане нездатною підживлювати путінський режим.

Пану Столтенбергу час переходити на роботу в Національний банк Норвегії, це було б найкращим рішенням. На чолі НАТО має стояти людина типу Бориса Джонсона – рішуча, така, що дивиться вперед, а не така, що повторює речі позавчорашнього дня. Тому краще залишити Столтенберга у спокої, нехай говорить що хоче.
Війна в Україні на роки не затягнеться хоча б тому, що російська економіка не має років. Якщо на початку наступного року Захід повністю відмовиться від російської нафти, продовжать діяти санкції, а російська економіка рухатиметься тим самим шляхом, що й сьогодні, то Росії не буде за що годувати російську армію. Адже вже зараз зупиняються цілі галузі російської економіки: не працює багато підприємств військово-промислового комплексу, зупинився завод із виробництва танків, зупиняється автомобільна промисловість, зупиняється літакобудування.
Росія, на мою думку, зможе балансувати ще максимум півроку. З цього і можна зробити приблизний висновок про те, наскільки довгою буде ця війна.

Є багато країн, готових пожертвувати нашими інтересами. Та головне, що ми самі не готові ними жертвувати. Судячи з заяв, що вже лунали, Захід допомагатиме Україні стільки, скільки це буде потрібно. Тому такі побоювання можна просто відсунути вбік.

Ця оцінка в стилі «чорне-біле».
Нова зброя корисна, якщо нею вміють користуватися. Досі українська армія користувалася зразками радянської чи пострадянської зброї, а власного виробництва у нас було доволі мало. Тому, аби оцінити здатність Збройних сил України використовувати нову зброю, потрібно, по-перше, навчити особовий склад, по-друге, подивитися, як він використовує зброю на полі бою. Саме тому не було сенсу давати нам, умовно кажучи, сотню тих чи інших гармат, півсотні HIMARS чи інших систем залпового вогню, бо не було зрозуміло, чи зможемо ми ними користуватися належним чином.
Сьогодні ж американці кажуть, що вони захоплюються здатністю ЗСУ використовувати найновішу техніку. А це означає, що зараз цієї техніки ставатиме більше.
Так само йтиметься і про важку техніку: танки, БТР, БМП тощо. Як тільки українські військові продемонструють, що вони розуміють, що таке танк Leopard-2, ці танки з’являться в Україні. Якщо американці побачать, що наші пілоти зможуть нормально керувати і використовувати F-15 чи F-16, ці літаки невдовзі з’являться в небі України.
Цей процес вимагає багато часу, а цей час коштує нам великих втрат. Звичайно, було б краще, якби ми не витрачали раніше час на розмови про шашлики, а більше думали про ракетну зброю, тоді, можливо, втрат було б менше.

Це – внутрішньополітична історія США. Президент Байден, Конгрес, Держдепартамент, Міністерство оборони США мають чітку позицію, яка вчергове підтверджена на засіданні Рамштайн-4. Тому, як на мене, ця історія навряд чи вплине на постачання зброї.
Єдине – готуючи відповідь цій пані, Білий дім проконсультується з нашим вищим керівництвом, і ці консультації матимуть певний результат. Про деякі речі ми вже поінформовані, зокрема, про те, що нарешті потрібно починати боротися з «п’ятою колоною» на всіх рівнях.

Третя світова війна вже ведеться. Просто вона, на превеликий жаль, ведеться лише руками українців, бо весь західний світ вирішив, що він поки що триматиметься осторонь, але допомагатиме нам долати головну глобальну загрозу – Росію.
Дехто на Заході говорить про Китай. Лише в такій спайці – Росія та Китай – ці країни становитимуть велику загрозу для світової демократичної спільноти. Якщо ж один із цих двох гравців буде переможеним, а у мене немає жодних сумнівів у тому, що Росія буде переможена, Китай сам на пряму конфронтацію із західним світом не піде.
Тож третя світова війна вже триває, але має форму обмеженої. Уже сформувалася продемократична коаліція (або антиросійська, або антипутінська). Натомість Росія намагається створити щось на зразок антидемократичної (або антизахідної) коаліції, та поки що у неї це не надто виходить. Адже навіть другий потенційний партнер Росії – Китай – навряд чи ризикне допомагати їй, аби не потрапити під каток економічних санкцій, які вже зараз руйнують економіку Росії на наших очах.

Є два ключових сценарії розвитку подій щодо Росії, і вони цілком і повністю залежать від політичної волі наших західних партнерів.
Перший варіант є доволі м’яким і передбачає усунення Путіна від влади та спробу налагодити з новою російською владою відносини, щоб стримувати Росію і не давати їй можливості знову проявляти агресію.
Це той найлегший варіант, на який на Заході, скоріше за все, й погодяться. Захід намагатиметься тримати Росію в шорах, не зменшуватиме економічні санкції або зменшуватиме їх до такої міри, щоб Росія не перетворилася на територію з голодним населенням, бо це більше 110 мільйонів осіб. Заходу потрібно буде давати можливість російській владі годувати населення, але при цьому стримувати військово-промисловий комплекс для того, щоб він не становив загрози для інших.
Це буде перемога-light.
Другий варіант передбачає дезінтеграцію Росії. І це залежатиме не лише від того, що думають на Заході. Якщо регіони Російської Федерації відчують, що центр є слабким і не може впливати на ситуацію, що репресивний апарат втратив свою силу і вагу, в регіонах візьме гору регіональний економічний егоїзм. Хоча такий егоїзм уже давно спостерігається в Росії, і ті гасла, які ми чули в СРСР наприкінці 80-х, наприклад, «досить годувати Москву», вже зараз є вельми популярними в Росії.
Тут йдеться не лише про національні республіки, а про цілі регіони: Далекий Схід, Східний Сибір, Сибір у цілому, Урал, Північний Кавказ, Карелію, Калінінград тощо.
Тобто є ціла низка причин дезінтегрувати РФ, виходячи з суто місцевих інтересів, бо вже зараз зрозуміло, що керувати з Москви іншим чином, ніж через репресії, не можна. Якщо репресії не слабнуть, у регіонів автоматично з’являється бажання жити по-своєму.
Безумовно, другий варіант є складнішим – він вимагатиме вирішення питання про ядерну зброю. Це, мабуть, найгостріше питання, яке сьогодні стоїть перед Заходом у відносинах із Російською Федерацією. Але цей варіант є стратегічно більш виграшним, тому що він знімає глобальну російську загрозу. І це означає, що в підсумку Захід від цього виграє.

«Тріщинами» Росії можна вважати дуже багато речей. Йдеться не лише про національні утворення на території РФ – вони не такі вже й чисельні порівняно з російським населенням, якщо бути об’єктивними. Значно більші тріщини пройдуть по територіях, які захочуть економічно відокремитися від Москви.
Російські аналітики, які встигли втекти за кордон, відверто пишуть про те, що насправді Російська Федерація – це зовсім не федерація, а колоніальна країна, де метрополією є Москва, а решта регіонів – колонії метрополії, і ця метрополія забирає все, що виробляють регіони, а потім перерозподіляє їм зі свого барського плеча. Такий порядок, безумовно, не влаштовує регіональні еліти та населення.
Тому йтиметься не про бурятів чи татар, а йтиметься про економіку. І якщо Росія трісне по лінії центр-Сибір або центр-Урал, ця тріщина не буде зшита ніколи.

Ми повинні усвідомлювати, що російський менталітет лишатиметься таким, яким він був – загарбницьким і шовіністичним. А тому очікувати того, що пересічні росіяни погодяться на відступ, було б наївно.
Інше питання полягає в тому, що в разі воєнної поразки Росії та її економічного краху, буде не до «высокопарных мечтаний о величии», бо йтиметься про те, щоб хоча б не бути голодним. І тоді вже Росії диктуватимуть умови.
Якщо Росію доведуть до економічного краху, і вона зазнає поразки на полі бою, то диктувати умови буде не черговий Путін чи Мутін, а коаліція держав, що переможуть у цій війні
Перелік вимог може бути абсолютно різним. Серед вимог має бути безумовне припинення війни в Україні, повернення Україні Криму і Донбасу, Грузії – Північної Осетії та Абхазії, Молдові – Придністров’я, колосальні репарації та відновлення всього того, що накоїла та зруйнувала Росія на пострадянському просторі, засудження російських воєнних злочинців та передача їх у руки міжнародного правосуддя тощо.
Але давайте не будемо забігати вперед і дочекаємося, доки Росія зазнає тотального краху. Рано чи пізно їй продиктують умови, як колись продиктували умови капітуляції фашистській Німеччині. Адже різниці між фашизмом і рашизмом фактично немає, більше того, у деяких випадках росіяни продемонстрували, що вони ще більші фашисти, ніж ті, що принесли стільки горя на територію нашої держави.

Це – важлива умова, тому що Путін уособлює нинішню зовнішню політику Російської Федерації. Коли ситуація в Росії почне ставати справді катастрофічною, знайдуться люди у самій РФ, які його принесуть, як подарунок, колективному Заходу, бо в такий спосіб вони зможуть сказати: «Путіна ліквідували (або заарештували). А саме він був головним тираном, саме він тримав у напрузі, шантажував, не давав нам можливості нормально працювати, саме він винний в усіх проблемах. Тому, будь ласка, давайте ми його засудимо, ось він вам на блюдечку «с голубой каемочкой», робить із ним те, що потрібно. А ми, «великие либералы и демократы», тепер будемо знову з вами дружити і приймемо ваші вимоги, бо хочемо, щоб наші дітки і наші коханки продовжували весело проводити час у паржах, ніццах, флоридах».
Такий сценарій є цілком можливим, і це стане запорукою можливості розпочати діалог із новою російською владою. Бо сьогодні жоден західний лідер не хоче навіть близько сідати біля Путіна, не кажучи про те, щоб вести з ним якісь переговори.

Тому що вони – раби. Росіяни – це народ із рабською психологією. Російський народ таким сформувався. Аби це зрозуміти, потрібно вивчати історію, а наші західні партнери, на жаль, цього робити не хочуть, вважають, що це не потрібно.
Росіяни – це люди, які виховані на тому, що є хан, цар, імператор, генсек, президент, і він є божим помазаником, центром Усесвіту, і те, що він говорить, є єдиним правильним рішенням. Всі інші – раби, безвідносно до того, чи вони біля цього царя, чи подалі, чи зовсім далеко. Це не має жодного значення, бо все це ієрархія рабства.
Тому навіть коли російське населення доводять до того, що уявити неможливо, воно мовчить, тому що боїться. Росіяни залякані, застрахані. Вони знають, що будь-який навіть маленький спротив – це в’язниця. Тому на 20-мільйонну Москву протест 100 тисяч людей – це крапля в морі. Порівняйте це з нашим 3-мільйонним Києвом, коли вийшло 500 тисяч людей на вулиці – і поліція (тоді ще міліція) зникла, бо не могла нічого заподіяти проти такої волі людей. У Москві такого собі уявити просто не можна.
Останніми рішеннями Путін остаточно перекреслив усі права людей, які є в РФ. Якщо за антивоєнне повідомлення тобі можуть впаяти кілька років тюрми, на цьому все закінчилося: ЗМІ вільних нема, громадські організації під ковпаком, іноземні агенти – це ті, кого одразу треба тягнути в тюрму, демонстрації заборонені, тотальний контроль над електронними ЗМІ.
І люди мовчать. Вони чекають невідомо чого, можливо, нового месію, який їм дасть можливість жити по-іншому. Це і є рабське сприйняття світу. На превеликий жаль, таким є російське суспільство. Воно за всі століття свого існування ніколи не жило за демократичними правилами. Тому й маємо такий соціопсихологічний феномен.

Наслідки будуть катастрофічними, і Росію про це вже попередили. Попередили американці, попередили британці. Треба бути остаточно божевільним, щоб наважитися на такий крок. Попри все, що зараз заявляє Медведєв чи вся пропагандистська шушара (пардон за це недипломатичне слово), всі ці ядерні погрози є лише спробою шантажувати світ, але насправді до такого вдатися не зможуть навіть у Москві.

Рішення про застосування зброї ухвалюють наші військовослужбовці, і я довіряю нашому Генеральному штабу і його керівнику, який демонструє дуже розумний підхід до того, що відбувається на полі бою. Донбас і Крим – це територія України, згідно з міжнародним правом. Те, що Росія оголосила їх своїми, нічого не значить – завтра вона може оголосити своїм Місяць, ну то й що? У такого стилю мислення подібні речі є цілком нормальними і можливими.
Нам треба чітко і ясно визначитися – ми визнаємо право Росії на Крим чи ні. Якщо – ні, то відповідь на питання про застосування зброї по об’єктах у Криму очевидна. З військової точки зору, як пояснюють спеціалісти, це має принципове значення, тому що через Кримський міст і Кримський півострів відбувається постачання озброєння на весь український окупований південь. Якщо не буде Кримського мосту та ліквідується воєнно-морська база в Севастополі та інших містах Криму, то зникне загроза для українського півдня. Тоді у Росії не буде можливості стримувати наступ ЗСУ. Тоді звільнення наших південних територій, включаючи Крим, стає абсолютно реалістичним.
Тому у мене немає сумніву – такі удари повинні бути завдані, і чим швидше, тим краще.
Відповідаючи на попереднє питання, я пояснив, що погрози завдати ядерного удару по Україні, лунають з боку Москви, але думаю, що навіть ті, хто стоять поряд із Путіним, ніколи не дозволять йому натиснути ядерну кнопку, тому що це означатиме і його кінець, і тих, хто поруч із ним. А вони, на відміну від Путіна, ще дуже хочуть пожити нормальним західним життям.
Що стосується території Російської Федерації… Якщо Росія завдає ударів по території України, то, вибачте, на війні як на війні. Тобто якщо росіяни можуть вбивати тисячі невинних людей в Україні, якщо вони можуть бомбити українські міста, знищувати і стирати їх з лиця землі, якщо вони можуть бомбардувати лікарні, то це нормально? А ми не можемо завдати удару, наприклад, по аеродрому під Воронежом, аби в повітря не піднялася чергова ескадрилья і не почала бомбити українські міста? Чому ми повинні ставити питання таким чином? Не ми ж на Росію напали, правда? Наші дії – це захист від агресії. І якщо ми знаємо, що на якомусь військовому об’єкті є озброєння, яке використовується проти України, що на якомусь військовому об’єкті базуються ракетні комплекси чи літаки, ми маємо абсолютне право, закріплене 51 статті Статуту ООН, на самооборону.
Таким чином, завдання таких ударів по території РФ не є нападом на іноземну державу – це захист від нападу цієї держави.
Крім того, я би радив почитати Резолюцію Генеральної асамблеї ООН «Визначення агресії», ухвалену ще в далекому 1974 році. В ній прописані сім визначень агресії. Все, що робить Росія, начебто списано з цієї резолюції.
Тому ми маємо повне право на самооборону, а, відтак, і завдавати по території противника удари для того, щоб він не нападав більше на нас.

Ми повинні говорити не про можливість окупації нових територій України, а про нові звільнені українською армією території, що зараз перебувають під московським-ординським чоботом. Тому що насправді тенденція складається на нашу користь. Ми набираємо потенціал, а Росія його втрачає – я говорю про військовий аспект. Йти в наступ Росії, коли немає достатньо резервів – це самогубство. Обстрілювати українські території, коли в тебе немає снарядів, нереально. Набирати в російську армію людей, коли з неї тікають солдати, і думати про те, що вони будуть здатні на якісь подвиги, не доводиться, коли в російському війську панують не найліпші настрої, судячи з перехоплень розмов. Хіба що вони зможуть взяти пару невеличких сіл на певних відрізках фронту...
Втім, говорити про повномасштабний наступ Росії із новими серйозними захопленнями зараз не доводиться.

Це питання до них самих. Якщо після всього того, що відбулося, вони вважатимуть, що належать до «русского мира», тоді – на Колиму. Нехай їдуть туди, де їм добре.
Вони думають, що їх розселять на Рубльовці, але це велика наївність – насправді їх відправлять піднімати далекі і холодні простори неохопної Росії. Власне, так зараз і відбувається із багатьма тими українцями, кого відправили до Сибіру.
Кожному потрібно буде зробити для себе висновок – чи я аж так люблю Росію, що не можу без неї. Якщо так, то все просто. Ніхто нікого не тримає – варто зібрати речі і переїхати туди, де тобі добре, а не робити вигляд, що ти живеш в Україні, та не чекати, допоки через такого, як ти, посипляться снаряди, «гради» і все інше.
Тому треба буде попросити кожного, хто має український паспорт, зробити чесний вибір, визначитися. Ніхто нікого тримати не збирається, але й «п’яту колону» більше ніхто терпіти не буде. Люди, які мають провину перед українською державою, були колаборантами та допомагали росіянам у військових злочинах, будуть засуджені і відбудуть своє покарання. Якщо вони чесні і не заплямували себе колаборацією з російськими фашистами, то у них немає проблем, вони лишатимуться частиною українського суспільства і будуть жити однією українською ідеєю в українській державі.
Тому я думаю, що тут особливих проблем не виникне. І це буде власний вибір кожного, хто живе в Криму чи на Донбасі.
Втім, як не дивно, багато колаборантів є і в Києві, і в інших регіонах України. Це буде питання для кожного з нас, і кожен із нас зробить вибір – або, або. Однак бути тут і там одночасно більше не вийде.

Думаю, що шансів на те, що Лукашенко виступить проти Путіна, просто фізично немає. Адже все, що сьогодні є в Білорусі, контролюється Москвою: і армія, і спецслужби. Тобто шансів на заколот проти Путіна немає в принципі.
А от чи захоче Лукашенко ризикувати і давати наказ про початок воєнних дій проти України – дуже сумніваюся, тому що, по-перше, він знає, що білоруські військові не мають того вишколу, який мають українці, по-друге, він прекрасно бачить, що відбувається на фронтах, і розуміє, що Білорусь не просунеться нікуди, а одразу зазнає колосальних втрат, і її наступ захлинеться.
Втім, для того, щоб стримати та відволікти частину українських військ, можуть бути влаштовані певні провокації, наприклад, обстріли прикордонних із Білоруссю населених пунктів, польоти авіації вздовж кордону, обстріли України з території Білорусі російськими військами, що відбувається й зараз. Усе це може бути. Але повномасштабного наступу, тим більше, тими силами, які є сьогодні у Білорусі (а їх зовсім небагато), на думку військових спеціалістів, не буде. Немає підстав очікувати з північного кордону серйозної загрози.

Вага і роль України, безумовно, зміниться. Але давайте не будемо закидати шапками один одного і говорити відверто: якщо подивитися на цифри, то вони насправді жахливі – ми зазнаємо колосальних економічних втрат. Тому спочатку нам потрібно буде займатися відбудовою України. Але це зовсім не означає, що ми змушені будемо чекати десятиліттями. Цей процес йтиме максимально швидко паралельно з просуванням до членства в ЄС і НАТО.
Плюс Росія чи постросійські режими будуть платити Україні відшкодування – гроші на відновлення зруйнованого. Це має стати однією із ключових тем сьогоднішньої української дипломатії. Ми мусимо якомога швидше сформувати відповідні юридичні механізми, яким чином це відбуватиметься. Адже вже сьогодні чомусь у Євросоюзі починають говорити не про конфіскацію російських грошей, а про їх замороження.
Все це – гра в довгу.
Якщо говорити про роль України як країни, яка вміє оборонятися, битися за свої цінності, безумовно, значення нашої країни зростатиме. І якщо ми невдовзі приєднаємося до ЄС і НАТО, то в рамках цих союзів разом із нашими партнерами (країнами Балтії, Польщею, Словаччиною, Чехією, Румунією) ми можемо сформувати новий центр сили, що буде серйозною противагою старим демократіям, які застигли в чудовому стані комфорту і не хочуть думати про наслідки, які дозволили, щоб Росія їх корумпувала, зробила залежними від російських газу та нафти.
В разі такого розвитку подій Україна, безумовно, буде відігравати разом зі своїми партнерами надзвичайно важливу роль східного центру сили і в НАТО, і в ЄС.

Можна сказати і так. Вони десятиліттями створювали ті умови, які ми маємо сьогодні. І я вважаю, що на совісті їхніх лідерів те, що Путін перетворив Росію на міжнародного монстра та погрожує і Німеччині, і Франції. Вина колективного Заходу і саме цих двох країн у тому, що вони не побачили геноциду Росії у Чечні та нападу Росії на Грузію у 2008 році, вони не відреагували належним чином на те, що Росія анексувала Крим і почала війну на Донбасі. Це все – очевидні речі.
Якою була позиція Німеччини і Франції щодо війни в Україні? Нам почали пропонувати різноманітні формати імені пані Меркель, нам почали пропонувати кластери імені пана Макрона і таке інше. Тобто нас підштовхували до того, що ми повинні здатися Москві для того, щоб у Берліні і Парижі все було, як раніше.
Тому я вважаю, що не лише Путін і Росія винні в тій війні, яку ми маємо сьогодні – в цьому винен і колективний Захід, зокрема, й президент США Барак Обама, який не хотів бачити, що Росія витворяє у Сирії, коли тамтешній режим використовував хімічну зброю, а РФ, як відомо, підтримувала Асада. Є багато інших прикладів, коли замість того, щоб тиснути на Російську Федерацію, Захід продовжував шукати з нею спільні цілі і таке інше.
І досі на Заході лишаються сили, які є або «консервами», або просто корисними ідіотами, які вважають, що без Росії ніяк. Ні-ні, якраз навпаки – з Росією ніяк, із нею не можна будувати ні нову систему безпеки, ні спільний простір, про що протуркали всі вуха представники Франції та Німеччини, розповідаючи, що Росію треба робити демократичною, що вона повинна бути частиною північно-атлантичного простору від Ванкувера до Владивостока. Це все треба забувати. Перемога над Росією у цій війні нарешті поставить крапку. І ми більше не будемо чути ні з Німеччини, ні з Франції псевдопацифістських речей, які насправді лише підігрують Москві.

Безумовно, є. Тому що сьогодні це єдиний союз, де є можливості для швидкого зростання, а для нас це буде архінеобхідно, тому що інакше ми будемо тупцювати на місці десятиліттями.
До того ж, ЄС – це стандарти демократії, яких поки що у нас немає і які будуть обов’язковими.
Членство в ЄС – це, власне, перепустка до клубу найзаможніших, найдемократичніших і найсоціальніших країн. Усе-таки рівень життя в ЄС у порівнянні з іншим світом на порядок вищий, хіба що США і Канада, Австралія і Японія випереджають.
Питання лише у тому, як ми будемо переконувати німців і французів, щоб вони не говорили про «великую Россию», яку потрібно поважати і дати їй можливість зберегти обличчя. Але це вже питання наступних років…

Якщо говорити про безпековий аспект цього союзу, то він для нас матиме сенс лише в одному випадку – якщо він міститиме статтю, аналогічну до ст.5 Статуту НАТО.
Інакше, якщо цей союз не надаватиме нам реальні гарантії, в ньому великого сенсу не буде. Хіба що цей союз дозволить нам отримати новітні озброєння, техніку та технології. Але захистити нас від ворога, тобто РФ, він не зможе.
Тому нам треба вести розмову про повноправне членство в НАТО. І навіть перебуваючи у складі НАТО, ми повинні будемо мати надпотужну армію, яка не стане тремтіти, як це зараз відбувається у деяких країнах. Бо хоч у них є гарантія про те, що за них у разі чого вступляться, але питання – коли і як.
Ми відчули на собі, що розмови про те, що вам колись щось потім нададуть, є питанням місяців. На власному досвіді ми переконалися, що треба в перший же день бути готовими дати ворогу по зубах. Тільки так ситуація буде справді для України безпечною.
Все інше – це казки про білого бичка, розмови про Будапештський меморандум-2. Адже Будапештський меморандум нас жодним чином від нападу не убезпечив. А ми повинні бути готовими захистити себе і бути в безпеці у будь-якій ситуації.
Саме у зв’язку з цим я думаю, що розмови про якісь гарантії безпеки для України, про які весь час нам говорять із високих кабінетів, – це обман. Нам не потрібні гарантії, які передбачають, що про нас хтось подумає – нам потрібні гарантії ненападу (!), тобто запобігання, щоб потенційний агресор і думки не мав про напад, бо знатиме, що одразу отримає так, що йому мало не здасться. От про що повинна йти мова.
Нам же розказують: «От ви знаєте, коли на вас нападуть, ми через три дні зберемося і подумаємо, чим вам можна допомогти». Дякуємо, але нам такі гарантії уже якось раз давали, і вони, як показав досвід, не дають жодних результатів. Треба бути, безумовно, під парасолькою НАТО, але при цьому мати такі збройні сили, які й без НАТО зможуть дати ворогу гідну відсіч.

Думаю, що так. Але формально він говоритиме про те, що він за територіальну цілісність держав і переговори при вирішенні будь-яких міжнародних конфліктів. Це, як кажуть, хороша міна при поганій грі. Але принаймні не йдеться про пряму допомогу Росії з боку Китаю у вигляді зброї, грошей та ін. Поки що такого, на щастя, немає.

Другого Бориса Джонсона, безумовно, не буде, він такий один. Я, до речі, дуже сподіваюся, що він не піде з політики і вигулькне щонайменше на посаді генсека НАТО. Адже це дасть НАТО новий імпульс. У противному випадку цей альянс перетвориться на ООН, що було б дуже сумно. Тому думаю, що Борис Джонсон ще не сказав свого слова в політиці.
А щодо його наступника, а, скоріше, його наступниці (серед чотирьох претендентів, які залишилися, є три жінки і один чоловік), то загальна лінія не зміниться. Можуть бути нюанси, але загальний підхід залишатиметься. Британія є нашим союзником і партнером, тому навряд чи ми тут можемо чекати на якісь неприємні сюрпризи.

Інтерес Китаю у цій війні полягає в тому, щоб максимально ослабити Росію і зробити її в разі, якщо вона залишиться в нинішніх кордонах, сировинним придатком своєї економіки. Зараз Росія є сировинним придатком Заходу. Після того як Захід почав проти РФ сувору економічну війну, Росія намагається переорієнтуватися на Китай, Азію та Індію. Тому Китаю буде вигідно, якщо внаслідок подій в Україні Росія перетвориться на постачальника до Китаю дешевої нафти, лісу тощо, тобто сировинних ресурсів, яких Китаю сьогодні не вистачає.
При цьому Китай навряд чи захоче ризикувати своїм становищем і йти на пряму допомогу Росії. Наведу лише один аргумент. Більшість китайських товарів, які експортуються і які живлять китайську економіку, йдуть за двома напрямками – у Північну Америку та Євросоюз. Якщо ЄС і Північна Америка зроблять із Китаєм те, що вони зробили з Росією в плані економічних санкцій, то від китайської економіки взагалі нічого не залишиться, тому що в такому випадку вона зупиниться рівно через два місяці.
Відтак, думати, що Китай ризикне своїм економічним становищем заради того, щоб допомогти Путіну, ніяк не вкладається в логіку китайських керівників. Китай давно мріє про те, щоб бути одноосібним лідером автократичного світу і не ділитися славою з путінською Росією.
Тому Китай гратиме «і вашим, і нашим», але дуже обережно, намагаючись не робити різких рухів і не дратувати Захід.