Лариса Денисенко

Важно не превращать суд в театр, хотя некая театральность так или иначе присутствует, нельзя забывать о том, что как бы гражданин не думал о суде, как бы не доверял, все равно психологически человек считает суд инстанцией, которая восстанавливает справедливость. Для кого-то это последняя возможность поверить людям, государству, защитить свои права, поэтому все участники судебного процесса должны понимать меру своей ответственности, особенно судья. Но это касается и адвокатов.

Знаєте, мене більше хвилює питання, що потрібно зробити, щоб громадяни, котрі зробили свій вибір на користь пана Януковича, переформатувалися, більше читали і наступного разу зробили інший вибір.

Якщо говорити про мої письменницькі гонорари – реально прожити, але не дуже довго і не дуже добре. Тому, власне, я займаюся кількома справами: пишу, видаю юридичні журнали для підлітків та малечі, працюю правозахисником. Але, можливо, я просто ненажерлива особа, котрій все мало. :) Впевнена, що в Україні є письменники, котрі живуть виключно з авторських гонорарів, правда, таких не дуже багато. Але вміння писати, літературні здібності відкривають нові шляхи і для реалізації, і для заробітку.

Влада починає впритул займатися гуманітарною політикою, коли відчуває, що може на цьому заробити або усвідомлює, що цим можна маніпулювати. Владники ставляться до гуманітарних питань, як переважна більшість технарів, з легким презирством та нерозумінням ситуації. Гуманітарії також часто поводяться істерично, сиплять звинуваченнями, жаліються на проблеми і не пропонують нічого конструктивного. Наприклад, українському кіно явно потрібна допомога, докорінні концептуальні зміни в законодавстві – цим потрібно було зайнятися ще вчора. Не можна до законодавства в сфері культури, як і до самої культури, ставитися як до старої ковдри – щось підлатати, щось підшити.

Я не планувала працювати на телебаченні й тоді, коли мене запросили бути співведучою авторської культурно-просвітницької програми "Документ" на «1+1». Але я рада, що в моєму житті був такий досвід, бо відкрила для себе іншу професію, нові знання та навички, познайомилася з прекрасними людьми. Після того як проект закрили, до мене надходили пропозиції щодо моєї участі в проектах розважального характеру, на деякі я навіть кастингувалася, але жоден пропонований проект не припадав мені до душі. Я б хотіла займатися культурницькими проектами, а ще більше – проектом, спрямованим на правову освіту дітей. Втім, всім цим можна займатися (і я це роблю) поза телебаченням.
Мені важко сказати, яких програм не вистачає нашим глядачам, країні. Мені не вистачає розумних та дитячих програм. Дискусій про науку, про історію (без жалю та ниття), про культуру, про людей, котрі здатні змінити себе, своє життя та життя інших людей.

У малолітніх та неповнолітніх дітей право власності обмежене, зокрема, тим, що дітям необхідно отримати згоду на правочин у батьків або ж опікунів. Погодьтеся, коли дитина приносить додому котика чи песика, вирішувати – залишається це диво в родині або ні – доводиться батькам. А батьки не завжди хочуть брати на себе відповідальність за "примху" дитини та й можуть не любити тварин. Потім песик або котик у кращому випадку відправляється до притулку, а в гіршому – стає безхатченком. Я за те, щоб родина була відповідальною та дитина була відповідальною, щоб вирішували такі питання коллективно. Тоді менше буде залишених напризволяще тварин на вулицях міста.

Якщо від спекуляції отримують прибутки, то навіщо міняти "товар"? Обов’язково будуть.

Розумієте, так чи інакше, в нас молода держава і така сама молода нація. Ми звикли жити під тиском іншої державності, отже навчилися пристосовуватися та опиратися. А коли тиск зникзменшивсястав іншим, ми зрозуміли, що не можемо просто жити, миритися з власними недоліками, приймати виклики, облаштовувати своє життя. Як діти. Вперті та неслухняні. Двір на двір. Пісочниця на пісочницю. Бійки за іграшки. Коли ти весь час за щось б’єшся, часу думати в тебе нема, а потім зникає бажання. Діти вимушені слухатися батьків та чекають, щоб батьки вирішили їхні проблеми, якщо ми будемо поводитися наче діти, обов’язково знайдеться який-небудь "тато" або "мама", котрі будуть виховувати, маніпулювати, повчати нас. Час дорослішати, хоча залишатися дитиною, певною мірою, комфортно.

Оскільки в мене був досвід чиновницької роботи, я знаю, що повертатися до цього досвіду я не хочу. Але я розумію, що людині хочеться, зрештою, попробувати себе і в якості політика. Марія Матіос, на мій погляд, цілком дає собі раду в Раді. :) Активно працює в парламенті, пише нові книжки, спілкується з читачами. Для свого читача, а в пані Марії дуже багато читачів, враховуючи й мене, вона спроможна нести правду не тільки в своїх творах, але і в інших сферах. Це – цінно.

Повага починається з себе, гідності. Людина, котра має гідність, не буде збиткуватися над історично цінними речами, символікою, своїми й чужими. Проблема – глибша. Неповажливе ставлення до державних символів – наслідок. Треба навчитися поважати себе, а це важче, ніж любити. Бо любити можна просто так, а от поважати – доводиться за щось.

Працювати важко. Але поки я бачу, що я на щось можу впливати, щось змінювати та й просто допомагати людям, я це буду робити, як би важко мені не було.

Казки я дуже люблю. В кожному дитячому малюнку мені вбачається казка. Я обожнюю розглядати малюнки на асфальті та графіті – я бачу історію, можу розпочати оповідання.
В містичне вірю, в реальне – ще більше. Вірю в гени, родинну відповідальність, енергетику слів та вчинків.
Щодо творів – то мені навіть зараз хочеться переробити те, що я вже написала. Але в мене такий мінливий характер: зараз хочеться переробити, за годину – захочеться написати щось нове.
О, дякую за комплімент. Я стараюся, щоб моє волосся, шкіра та руки були доглянутими, але я не думаю, що це можна назвати секретом. :)

Коли українці будуть більше читати. Ми можемо жалітися на умови, ми можемо жалітися на владу, на якість текстів (повірте, на даний час кожний знайде для себе най не ідеальний, але цікавий, важливий, саме свій текст), на погане поширення, на відсутність коштів, але, передусім, ринок буде розвиватися, коли людина відчуватиме потребу в текстах, у читанні, в книзі. І письменники будуть розвиватися, коли відчують потребу людей читати.

Мені важко сказати, як зараз література викладається в школі, але не думаю, що викладання української літератури зазнало докорінних змін. Програму, на мій погляд, треба міняти. Але багато чого залежить від людини, від учителя. Вчитель може зацікавити дитину текстом, біографією письменників, книжками з позакласного читання, створенням власних казок та оповідок. Щоб заворожити літературою не обов’язково конче використовувати шкільну программу – можна експериментувати. Правда, в педагогічній діяльності так чинити важко.

Коли я бачу, що наклади іноземних бестселерів в Україні все одне не дотягують до багато-багато-тисячних, розумію, що люди просто не дуже хочуть читати. І не залежить, чи то книга вітчизняного, чи то книга закордонного автора. Звичайно, є автори та книги, котрих читають більше. Тут спрацьовує часто читацька звичка, впізнаваність – "я це знаю, тому буду читати тільки це".

Я навчилася керувати своїми емоціями та сумнівами. Вони в мене ще не вишколені, але можуть певний час бути слухняними. Втім, справжні емоції та сумніви ніколи не нашкодять людині або ж тексту. Варто бути тільки уважнішою до них.

Я не думаю, що відрізняюся від інших людей. Мені цікаві поведінкові, емоційні реакції людей на вчинки, власні та чужі; мене цікавлять питання любові, справедливсті, прощення, миролюбства, інтелектуальні війни; спротив, закоханість, вина, відповідальність. І багато чого іншого. :)

Журналістика, передусім, це вміння спілкуватися. Мені здається, що спілкування без справжньої або ж штучної зацікавленості не відбудеться. Коли людина зацікавлена в іншій людині, в її текстах (в моєму випадку) – розмова вийде. Журналіст мені нічого не виннийвинна, в нього є відповідальність перед читачем, адже саме для читачів й ведуться наші розмови. Коли я відчуваю, що журналісту не дуже або зовсім не цікаво зі мною розмовляти, я намагаюся знайти яку-небудь цікавість в нашому спілкуванні, щоб результат не був провальним. Допомагає той, кого про це просять, або той, хто відчуває в цьому більшу потребу. Іноді це – журналіст, іноді це – я.

Я відпочиваю, коли переключаюся. Навіть з роботи на роботу. В цьому, певне, і полягає секрет моєї працездатності. А ще в тому, що я стараюся займатися тим, що мене хвилює та цікавить.

Знаєте, помовчати іноді дуже корисно. З мовчанням я не борюся, я використовую та ціную це мовчання. Бо про свою здатність говорити я знаю дуже багато, а от моя здатність мовчати – глибинно мною не досліджена.

Вы знаете, я не акушер-гинеколог всея украинской литературы, поэтому не знаю, когда она родит и беременна ли вообще. Но есть позитивный момент, в данной ситуации биологические часы не тикают, а рожать могут не только женщины, но и мужчины, так что шансы есть, и шансы неплохие. Что касается меня, то мне не хватает знаний истории, времени и возможности больше думать, но хватает времени – больше чувствовать, поэтому я стараюсь говорить об отношениях, выписывать психологический аспект. Мне самой хочется, чтоб появился сильный и прекрасный текст (неважно, у меня или у кого-то другого). Поэтому я стараюсь развиваться и работать. Думаю, что мои коллеги по перу тоже стараются. Надеюсь, что и вы, и я доживем до удовлетворяющего нас результата.

Любо, якщо йдеться про священника, то він насправді сам себе вбив – руками інших людей, бо відчував тягар відповідальності та вини, котрий ніс все життя і котрий виявився для нього нестерпним. Можливо, це певною мірою іронія на той самий "посильний хрест". Коли тобі болить твір, з ним важко жити, не зважаючи на позитивність або негативність персожанів, бо текст – також персонаж. Тому мені більше подобається писати комедії. Це як спілкуватися з людиною, котра може разом із тобою посміятися. В мене є кілька детективних ідей, але чи дойдуть до них руки – не знаю, бо зараз на черзі інші теми, інші герої, хоча, в текстах, що вже оживають, також існує детективна лінія.
Стосовно "Калейдоскопу часу". Ідея додати до роману "24:33:42" оповідання, що були написані мною російською мовою для різних журналів протягом десятиріччя моєї текстової діяльності, спала на думку видавцям. Вони хотіли урізноманітнити перевидання роману оповідками, котрі українською не виходили, і, можливо, не були прочитаними моїми читачами. Мені сподобався цей експеримент, бо я перечитала свої оповідання 2004, 2006, 2011 років – бачила, як я мінялася, а що залишалося постійним. Роман, умовно кажучи, про стосунки. І оповідання – цілком також "стосункові", тому, на мій погляд, вони чудово вписалися в концепт книги.
Незабаром разом із "Забавками з плоті та крові" має вийти моя нова повість "Нова стара баба", частина котрої у вигляді оповідання нещодавно вийшла в журналі "Шо". Я не виключаю, що коли-небудь вийде збірка оповідань, замальовок, новел. Мені подобається цей жанр – симпатична компактна проза.

Мені здається, що прощати важко. І легше пробачити ворога, аніж друга. Бо ворог відпочатку не обіцяв нас любити, а на друзів ми сподіваємося. В цьому, власне, полягають і наші українські проблеми, бо в нас накопичилося багато презентцій всередині нації, народу, всередині країни, тому ми продовжуємо це вихлюпувати, легко ведемося на маніпуляції, не можемо розібратися з собою. Але це не значить, що із цим неможливо впоратися. Можливо. Пам’ятєте, як казала героїня Лії Ахеджакової зі стрічки "Службовий роман"? "Нема нічого неможливого для людини з інтелектом". Я люблю читати сатиру та комедії, іронічні тексти. Останнім часом мене дуже потішив Шлінк детективом "Самообман Зельба". В нас життя сповнене містики та символізму. Вона в крові, вона в небі, вона на вулицях. Одного разу я заблукала в незнайомому районі міста, невідомо звідки взялася старенька, котра не тільки показала мені правильний шлях, але й навчила помолитися за здоров’я у молодого місяця, і навіть зі мною помолилася, а потім так само зникла, як і з’явилася. Так, це могла бути докиплива місцева жителька, але й яка-небудь відьма-відунка. :)

Так, цього року в мене вийшов детектив "Розрахунковий стан", це був експеримент як з боку видавництва "Юрінком Інтер", так і з мого боку. Дякую за те, що вам сподобалися "мої жінки". Важче давалася головна героїня Алла. Мабуть, через те, що мені потрібно було краще вивчити її, зрозуміти, чим вона живе, чим дихає, чому реагує саме так, а не інакше. А мої симпатії, як мені здається, очевидні, це – Лідія. З причин, про котрі я зазначала вище, мені є над чим, про що і як з нею посміятися. Зозуль я зустрічала багато, як і зозулят. :)