Александр Хара

Є переважна більшість українців, які позитивно ставляться до членства України в ЄС та НАТО. Враховуючи те, що в політичному порядку денному президента немає чогось такого зовнішньополітичного, що б він міг запропонувати в якості програмних елементів на наступних виборах, то він відповідно прагне "осідлати" цю громадську думку, а також об’єднати українське суспільство навколо себе.
Членами НАТО і ЄС є демократичні країни, а відтак вони зважатимуть на можливий вибір українців. Разом із тим, цілком очевидно, що ані Україна, ані ці організації поки що не готові до членства нашої держави в них. Тож Києву краще зосередитися на тому, що зветься "домашнім завданням", задля досягнення критеріїв членства, а не займатися суто пропагандистськими кроками.

Перш за все, слід виконувати Конституцію і Закони України. Цілком очевидно, що переслідування Саакашвілі є політично вмотивованим і не відповідає українському законодавству. Це — штучно створена владою проблема, яка завдає шкоди державі. Безумовно, Саакашвілі використовує слабкі місця цієї влади, критикуючи її за корупцію. А відтак краще боротися з корупцією, прибираючи приводи для критики, а не тих, хто критикує.

Цей рік, можливо, і не наблизив повернення Донбасу та Криму, але і не зробив це нездійсненим. Є дві умови припинення війни: або коли Україна капітулює, або коли Росія буде нездатною продовжувати агресію. Український народ не збирається припиняти спротив, але, на жаль, і в Російської Федерації не зникло бажання та ресурси продовжувати свою агресивну зовнішню політику.
Разом із тим, навіть попри кволі дії нашої влади вже створено інституційні спроможності відбиття агресії, і в разі повномасштабної війни з РФ ціна такої агресії буде занадто високою для Москви.
Але найголовніша битва відбувається в Києві — це і боротьба з корупцією, і економічні перетворення, і політична трансформація. Москва використовує слабкі місця, отже, якщо ми будемо вирішувати проблеми, у неї буде менше цілей для агресії.

В цілому, в російській політичній еліті давно склався консенсус щодо підпорядкованої ролі України. Різниця у підходах в різних баштах Кремля — лише у методах досягнення цього. Москва продовжуватиме окупацію українських територій, оскільки «заморожені» конфлікти є одним із інструментів впливу на сусідні держави, якщо Москва безпосередньо не контролює політичний режим. Путін буде використовувати в різній мірі і воєнні, і невоєнні важелі впливу задля повернення України у сферу свого впливу. Пропорція цього залежатиме виключно від внутрішньої ситуації в Україні.

Навіть попри санкції Росія все одно була б у скрутній економічній ситуації, починаючи з 2014 року. Отже, санкції стали каталізатором погіршення ситуації, стримування економічного і технологічного розвитку. Вони боляче б’ють по здатності Росії модернізувати збройні сили, розвивати високотехнологічні галузі, адже Росія є відсталою в технологічному сенсі країною.
Отже, санкції діють неминуче, але їх результати стають помітними лише у довготривалій перспективі. Найбільш болючими є технологічні обмеження, а також обмеження доступу до фінансових ринків. Так, до війни більш ніж чверть запозичень нафтогазової галузі для своєї операційної діяльності здійснювалася на європейських ринках. Зараз, якщо це взагалі можливо, то, враховуючи ризики, ціна таких запозичень значно зросла. І це на тлі низьких цін на енергоносії.
У січні-лютому ми побачимо розширені списки причетних до агресії та корупції російських високопосадовців, а також компанії, які потраплять під нові американські санкції. Це може бути ще більш болючим ударом.

Введення миротворців ООН для України є намаганням припинити збройну агресію та встановити мир на Донбасі. Водночас для Росії це — ще один інструмент ведення війни. Враховуючи, що без Росії неможлива будь-яка резолюція Ради безпеки щодо миротворчої місії, то її інтереси будуть враховані в резолюції.
Російська Федерація позиціонує себе як посередника, а не сторону конфлікту, і це є однією з головних проблем. Миротворча операція фактично закріпить цей стан.
Натомість в інтересах України визнання Росії як країни, яка здійснює збройну агресію, щоб вона не уникнула відповідальності. До того ж, умови так званого "Мінська" не відповідають реаліям, адже війна почалася не від утисків російської мови або небажання Києва дати більшу автономію регіонам, а як продовження збройної агресії Росії в Криму та її намагання обмежити український суверенітет. Тобто Росія припинить збройну агресію, якщо буде нездатною її продовжувати, або якщо український суверенітет буде обмежений, і ми не матимемо можливості стати членами ЄС та НАТО.

Документи щодо офшорів були оприлюднені у зв’язку з журналістськими розслідуваннями. Хоча, безумовно, не можна виключати, що тут доклали руку спецслужби деяких країн. Намагання приховати незаконно отримані статки є проблемою не лише для країн, що розвиваються, зокрема, й України, але і для розвинутих країн Заходу. Це проблема невідповідності політичного класу стандартам демократії. Зараз і в Євросоюзі, і в США змінюється законодавство задля того, щоб боротися з цією проблемою.
Якщо реакцією на факти корупції та приховування цих грошей з боку Заходу можуть бути тиск або санкції по відношенню до українських можновладців, то головна відповідальність щодо розслідування та покарання винних залишається за українською Фемідою. І тут, звичайно, є проблеми. Адже критика і українського суспільства, і наших західних партнерів щодо зволікання з боротьбою з корупцією, а також створення перепон у діяльності антикорупційних органів є справедливою.
Отже, об’єднанням зусиль суспільства і західних партнерів можемо тиснути на владу і створювати механізми контролю над її діяльністю.

Ключовими гравцями у північнокорейській кризі є США та Китай. Росія радше намагається погіршити ситуацію, не маючи суттєвого впливу на Пхеньян. Нещодавно прийняті Радою безпеки ООН санкції значно посилюють тиск на Кім Чен Ина, а військове посилення американських союзників (Південної Кореї та Японії) разом із присутністю американців у регіоні створює реальну загрозу режиму, стимулюючи його до мирного розв’язання. На жаль, не виглядає так, що Північна Корея почне відступати, адже розуміє свої переваги. Отже, ця проблема залишатиметься гострою і наступного року.
Вірогідність збройного конфлікту, включаючи ядерний компонент, на жаль, доволі висока.
Система ООН створювалася для того, щоб зафіксувати стан справ по результатах Другої світової війни. Зараз ситуація у світі кардинально змінилася. Отже, механізми, що передбачали уникнення взаємного знищення двома полюсами, не є ефективними, коли таких центрів стало більше. Реформуванню організації заважає небажання окремих країн, зкорема, Російської Федерації, втратити важелі впливу. 

Безумовно, це слід було зробити від самого початку збройної агресії РФ проти України, тобто у лютому 2014 року. Але і зараз це було б логічно зробити. Не зважаючи на те, чи визнає українська влада у юридичній площині збройну агресію, чи ні, але, згідно з Законом України "Про оборону", ми живемо у воєнний час.  І цей час закінчиться лише після припинення збройної агресії та відновлення суверенітету України над усіма окупованими територіями.
Таким чином, немає жодного сенсу підтримувати дипломатичні відносини з країною-агресором та окупантом. При цьому розрив дипвідносин не означатиме, що не будуть діяти двосторонні договори, а також буде неможливо вести перемовини щодо припинення агресії та повернення територій. І навіть не означатиме, що ми не матимемо можливості захищати наших громадян у Російській Федерації, оскільки розрив дипвідносин не означає неодмінного розірвання консульських відносин.
Розрив дипвідносин має стати сигналом і українському суспільству, а ще більше — світовій спільноті про те, що відбувається у наших відносинах із Російською Федерацією. Це мало б стати не лише свідченням факту агресії, але й підштовхнути Київ до згортання російської присутності в Україні в усіх сферах, починаючи від "дипломатів", які виконують підривні завдання в серці нашої держави, їх поплічників-пропагандистів "русского міра" ("россотруднічєство") до присутності російського капіталу в критично важливих сферах, зокрема, банківській, енергетичній та комунікаційній.

Найбільші загрози для миру у світі створюють Російська Федерація, Північна Корея, Іран, а також терористичні угруповання. Дещо меншою мірою (на регіональному рівні) можуть виникнути конфлікти між Китаєм та Індією, Індією та Пакистаном. Звичайно, намагання Росії та Китаю зруйнувати світовий лад є небезпечною тенденцією. Як Росія поводиться на західному напрямі, так Китай розширює свій вплив на сусідні країни в Південнокитайському морі. Це зачіпає інтереси не лише регіональних країн, а й надпотуг. Разом із тим, Пекін, на відміну від Москви, не поводить себе агресивно по відношенню до Вашингтону.

Російська Федерація не має жодного союзника. Це або країни-сателіти, або ті, чиї інтереси тимчасово збігаються з російськими. Безумовно, втручання у сирійський конфлікт дало певні переваги Кремлю. Тепер із ним мають рахуватися в остаточному політичному врегулюванні ситуації в цій країні.
Разом із тим, питання, чи вдасться Кремлю конвертувати військові перемоги у політико-дипломатичній площині, залишається відкритим. Після прорахунків адміністрації Обами, що створили вакуум влади на Близькому Сході, адміністрація Трампа з травня цього року почала реалізовувати власну стратегію в регіоні. Безумовно, ресурсів та впливу у США набагато більше. Лише потрібен час задля того, щоб витиснути Росію та її вплив.
Тим не менше, російська військова присутність в регіоні, зокрема, в Сирії, залишатиметься у середньостроковій перспективі і слугуватиме певним подразником для США та їхніх союзників.

На жаль, здатність Росії продовжувати агресію, зокрема, й проти України, залишатиметься і наступного року. Мова йде як про фінанси, так і про готовність російського суспільства жити під режимом Путіна. Більше того, агресія Росії зумовлена кепськими справами в економічній, політичній та інших площинах. Це так званий "експорт агресії".
Історичною паралеллю є початок Другої світової війни нацистською Німеччиною, коли вона була на межі глибокої економічної кризи. І щоб її уникнути, потрібно було розширювати межі Рейху.
У Росії також традиційно є два режими: або пригноблення чи війна проти власних громадян (Північний Кавказ), або розширення меж імперії на сусідні держави.

Білорусь є військово-політичним союзником РФ і жодним чином не може бути неупередженим посередником. Можна віднести до дипломатичної перемоги створення майданчика в Мінську для режиму Лукашенка, адже це дозволило йому вийти із дипломатичної ізоляції.
Давайте не забувати, що його режим є не демократичним, а навіть, скоріше, репресивним. Він не бачить свою країну в ЄС, а НАТО вважає загрозою безпеці союзної держави. Більше того, Майдан він сприймає як "переворот", а відтак і загрозу для себе.
Тому тримати цей майданчик не є доцільним. Набагато кращу роль могла б зіграти столиця однієї з демократичних країн.
Окрім того, що Білорусь є військово-політичним союзником Росії (згадаємо нещодавні навчання "Захід-2017"), інфільтрація російських спецслужб у збройні сили, КДБ та органи влади Білорусі є значною. Ніхто не знає, наскільки Лукашенко насправді зможе контролювати країну в разі, якщо в Кремлі вирішать, що вже настав час поглинути Білорусь.

Навчання "Захід-2017" були загрозливими з низки причин. По-перше, вони відбувалися у порушення Віденського документу, який регламентує порядок проведення таких навчань та можливість спостереження за ними представниками інших країн.
По-друге, вони відбувалися у безпосередньому наближенні до наших кордонів. А, як відомо, і війна проти Грузії, і окупація Криму розпочалися після проведення відповідних навчань Збройних сил РФ.
По-третє, ще потрібно отримати об’єктивну картинку, які підрозділи, зброя та техніка не повернулися на територію РФ.
По-четверте, на цих навчаннях традиційно відпрацьовується наступ на західному напрямі. У декількох попередніх навчаннях навіть імітувалося нанесення ядерного удару по Польщі.
І останнє — навчання були використані в якості інформаційної та психологічної зброї як по відношенню до України, так і наших західних та північних сусідів. Три чверті периметру наших кордонів контролюються або Росією, або її союзниками та маріонетковими утвореннями (Білорусь, окупований Донбас, Крим та Придністров’я). Там створюються та посилюються наступальні потужності РФ, які слугуватимуть чинником небезпеки у середньо- та довгостроковій перспективі.

Безумовно, це позитивна новина. Пан Трамп має відмінні підходи від тих, що були у обережного, а іноді й невпевненого Обами. Його стратегія національної безпеки передбачає досягнення миру через силу. І у цей концепт вписується надання Україні летальної зброї оборонного характеру. Дотепер він намагався встановити партнерські взаємини з Путіним і використовував можливість надання зброї у якості важеля впливу. Втім, наближення не відбулося з об’єктивних причин, а тиск із боку його команди з питань національної безпеки, а також Конгресу не вщухав.
Отже, спрацювала теза, що Україна, яка захищає свою територію, не має знаходитися під неформальним ембарго щодо постачання зброї. У Вашингтоні вважають, що протитанкова зброя слугуватиме стримуючим чинником для бажання Кремля розширити зону окупації або ескалювати ситуацію. Разом із тим, там повторюють, що не бачать іншого вирішення конфлікту, аніж дипломатичний.

Готовність передати цю та іншу зброю слугуватимуть стримуючим чинником щодо подальшої агресії РФ проти України. Питання не лише в самій зброї, а у готовності Вашингтону посилити свою, в тому числі військову, допомогу в разі активізації агресії на Донбасі чи деінде.
Україна отримає не лише снайперські гвинтівки та Javelin. Бюджетом допомоги США на наступний рік передбачені і радари, і засоби зв’язку, а ще більш важливо — було додано допомогу у розбудові Військово-морських сил України та посилення протиповітряної оборони. Головним завданням США вбачають створення інституційних та інших спроможностей України боронити саму себе. Тому це є частиною довгострокової стратегії посилення обороноздатності України. Американські військові стратеги чітко усвідомлюють небезпеки з боку Росії, включаючи те, що нинішня українсько-російська війна не є останньою.

Безумовно, критика Заходу щодо неналежної боротьби з корупцією матиме практичні наслідки для української влади і суспільства в цілому. Якщо раніше лише експерти казали про доцільність призупинення безвізового режиму, то зараз це вже кажуть іноземні дипломати. Вони розуміють всю небезпеку такого кроку, адже це є чи не єдине реальне досягнення, яке ставить собі в заслугу президент Порошенко.
Призупинення безвізу може боляче вдарити по його і зараз низьких рейтингах. Звичайно, реакцією може бути і зменшення економічної підтримки Києва, що поставить нас у скрутне становище. Влада може дослухатися до критики та почати не показові, а реальні заходи по боротьбі з корупцією, але, скоріше за все, вона знову буде імітувати діяльність. Це обумовлено тим, що збереження корупційної системи є в її інтересах.
Отже, влада може повернутися до політики часів Кучми і намагатися балансувати між Заходом і Росією, що є згубним для національних інтересів.

У санкційного режиму є два стовпи: Вашингтон та Берлін. Враховуючи, що Ангела Меркель залишатиметься канцлером, то її позиція навряд чи зазнає змін. Ця позиція полягає в тому, що санкції у зв’язку з агресією на Донбасі залишатимуться в силі, допоки не буде прогресу в реалізації Мінських домовленостей. Вашингтон докладав зусиль для створення цієї архітектури санкцій, а відтак продовжить стимулювати європейців не руйнувати її.
Більше того, наступного року на путінський режим очікує нова хвиля американських санкцій за втручання в американські вибори, а також порушення Договору про ракети малої та середньої дальності.
Хочу нагадати, що, окрім санкцій, пов’язаних із Кримом та Донбасом, впродовж останнього часу були впроваджені заходи у зв’язку з неконструктивною роллю Росії у північнокорейському питанні, з утисками прав людини та корупцією (глобальний Акт Магнітського). Ще чотири країни запровадили обмеження до російських громадян та компаній, подібні до Акту Магнітського. Сподіваюся, що нещодавно внесений до ВРУ проект закону, що передбачає санкції, подібні до Акту Магнітського, буде проголосований. Цим Україна покаже, що вона стоїть на боці західної цивілізації.

Надзвичайно складне питання, оскільки до початку відновлення частини зруйнованого Росією Донбасу має відбутися деокупація. У філософському сенсі реінтеграція цих територій у нереформовану Україну матиме непередбачувані наслідки для всієї держави. Ми не маємо відновлювати те, що було в Україні та на Донбасі до війни. Причому не лише в економічній площині, а передусім — у політичній. Структура економіки Донбасу передбачає наявність олігархів та орієнтацію на Росію.
Отже, відновлення за старими лекалами лише посилить небезпеки у всій державі.
В нереформованій Україні відновлення Донбасу є просто неможливим, а наші міжнародні партнери не мають таких ресурсів та й, чесно кажучи, великого бажання, щоб повторити славнозвісний «План Маршала». Нам слід дякувати за програму допомоги, яку ініціювали балтійські країни. Але, разом із тим, ані за глибиною, ані за обсягом вона не може наблизитися до «Плану Маршала». Тож маємо змінювати країну, поширювати політичні та економічні свободи задля того, щоб вивільнити наявні внутрішні ресурси, що заохотить наших західних партнерів надавати нам допомогу та інвестувати.

Складність врегулювання північнокорейської проблеми полягає у інтересах зовнішніх гравців (США, Китай, Росія). Без допомоги СРСР корейські «трактористи» та «шахтарі» не змогли б захопити майже весь півострів. Без допомоги США корейські комуністи не були б відкинуті назад. А без допомоги Китаю південні корейці зникли б із політичної арени.
Отже, 38-ма паралель є тонкою лінією, яка враховує інтереси і американців, і китайців.
Здатність Пхеньяну завдати відчутної шкоди Півдню (у першу добу можливої війни втрати південних корейців сягатимуть сотні тисяч людей) є іншим стримуючим фактором.
Разом із тим, у Вашингтоні не допустять того, щоб Пхеньян мав упевнену можливість нанесення ракетно-ядерного удару по території США.
На жаль, Трамп вдавався до ескалаційної риторики, що лише мотивувала Кім Чен Ина відповідати у такому ж дусі. Американці посилили власну військову присутність у регіоні, проводили та проводять спільні навчання з Південною Кореєю, а також готові продати найсучаснішу зброю Сеулу та Токіо. Світова спільнота посилила свій санкційний тиск на Пхеньян, сподіваючись, що скрутне становище змусить Кім Чен Ина перейти до змістовних перемовин. Утім, вірогідність війни та невизначеність ситуації зберігатиметься і в 2018 році.

В цілому, політика Кремля щодо України не зміниться. Зазнають змін лише пропорції силових та несилових методів. Скоріше за все, не припиняючи "повзучої агресії", що дестабілізує ситуацію в Україні, Кремль вдасться до більш активних заходів, спрямованих на підрив політичної та економічної ситуації. Посилиться інформаційна агресія, психологічні операції, підтримка "п’ятої колони" та проросійських ЗМІ, не виключене скоєння терористичних актів та вчинення інших провокацій, що покликані показати безпорадність офіційної влади та посіяти зневір’я і жах серед пересічних українців. Оскільки Україна є демократичною, хоч і з певними обмовками, країною, суспільна думка значно впливає на будь-яку владу. Цією слабиною і користуватиметься Москва.

Українську дипломатію очолює президент України, який не вжив низку заходів по відбиттю збройної агресії РФ. Це і розірвання дипломатичних відносин з Росією, і введення воєнного стану, і вироблення стратегії на російському напрямі, і наполягання на безальтернативності "Мінську", і нездатність встановлення союзницьких взаємин із США та іншими країнами тощо. На додаток до цього внутрішньополітичні та економічні проблеми, а також неналежна боротьба з корупцією грають негативну роль у спроможності відстоювати національні інтереси на міжнародній арені.

Мінські угоди є нікчемними з правової точки зору та нездатними принести мир в Україну. Їх зміст викривляє сутність конфлікту: здається, що є громадянська війна і лише певна роль Росії у ній. Отже, якщо ми погодимося на розширення автономії так званих "ЛНР" і "ДНР", вони "захочуть" повернутися в Україну, і предмет конфлікту буде вичерпано.
Насправді ж війна почалася з окупації Криму, а її причиною є бажання Росії обмежити суверенітет України. Отже, допоки Росія не досягне своєї мети або буде нездатна зробити це, війна в тій чи іншій мірі продовжуватиметься.
Єдиним позитивом, який вбачають у домовленостях на Заході, є те, що це єдиний документ, під яким є підпис Росії. Мінські домовленості, на жаль, стали частиною умов підтримання санкцій.
Тим не менше, допоки ми не визначимо справжню сутність конфлікту, не повернемо Україну у правове поле щодо відповідного реагування на агресію, а також не розпочнемо дипломатичні заходи з міжнародного визнання Росії як країна-агресора, успіху у припиненні війни та притягнення винних у ній до відповідальності не може бути досягнуто.

Погіршення взаємин із сусідами обумовлене причинами, що полягають в інших країнах. Зокрема, керівництво тих країн використовує український чинник задля забезпечення електоральної підтримки. Історична тематика або питання мови використовуються як об’єднавчий чинник для певних політичних кіл.
Разом із тим, і українська сторона припустилася низки помилок. Так, закон про освіту мав би бути спочатку підтриманий дипломатичною активністю Києва. І, коли з’явилася певна антиукраїнська коаліція у цьому питанні, Київ міг би її розхитати, адже інтереси тієї ж Польщі та Угорщини різняться. Ми мали б більш жорстко поставитися до позиції Будапешту і не вступати в діалог в умовах ультиматуму. Ми могли б дочекатися висновків Венеціанської комісії і вже з чіткої правової позиції розмовляти з угорцями. Не завжди готовність до діалогу слугує вирішенню проблем.
Натомість із Варшавою було вчинено цілком розумно, її занепокоєння було враховано. Щодо питань історичної пам’яті, слід посилити інформаційну та інші види роботи, з одного боку, відновлюючи історичну справедливість, а з іншого — доводячи, що певні речі не спрямовані проти Польщі. Це вельми складне завдання, адже у Польщі є консолідоване бачення минулого, а також нинішня влада використовує і використовуватиме його задля політичних цілей. Натомість в Україні відсутній загальносуспільний консенсус.

Передусім Росія кардинально не зменшує свою військову присутність у Сирії. Там залишається потужний офіційний компонент, також планується посилення військово-морського компоненту, а також створено спроможності задля реалізації концепції "заборона доступу та маневру" (тобто таких протиракетних засобів та засобів ПВО, що роблять вразливими будь-які сили супротивника в радіусі до 400 км).
Фактично Москва створила своєрідну вісь небезпеки, що тягнеться від Калінінграду через російську територію, окупований Крим до Сирії. Росія і надалі використовуватиме Сирію в якості плацдарму в регіоні Середземного моря та Близького Сходу. На даний час, враховуючи прихований характер війни на Донбасі, Росія не зможе використовувати ВПС, які були виведені з Сирії. Можливо, так звані 1-й та 2-й армійські корпуси можуть бути посилені за допомогою кадрових військових та найманців приватних військових компаній, що воювали на сирійській землі. Втім, і наявних зараз на окупованих територіях сил та засобів достатньо для виконання тієї функції, яка відведена силовому компоненту у війні проти України.

Дійсно, вибудовування взаємин із Польщею вимагає дипломатичного таланту. Бажання поляків нав’язати власне бачення трагічних епізодів нашої спільної історії нікуди не дінеться.
З іншого боку, Україна не може зупинити процес відновлення історичної справедливості. Нам не можна допустити нав’язування зовнішнього бачення нашої історії ані з боку наших ворогів, ані з боку друзів. Ми маємо зосередитися не лише на тому, що у нас є спільний ворог зараз, який є великою небезпекою для обох країн. Ми маємо сфокусуватися й на тому, що у наших країн має бути спільне майбутнє. Більшість інтересів безпекового та економічного характеру у нас збігаються.
Поляки не перестали вважати, що цілісна суверенна прозахідна Україна якомога повно відповідає національним інтересам Польщі. Втім, вони можуть більш критично, ніж попередні ліберально-демократичні уряди ставитися до України.
Так, вони доволі тривалий час були своєрідними "адвокатами України" в ЄС та НАТО, і ми вдячні їм за це. Але, я думаю, ми самі маємо показати відданість західним цінностям та реальні зміни, щоб жити за ними. У такої країни будуть і адвокати, і друзі, а у перспективі — й союзники. Тим не менше, нас активно підтримують як європейські країни (Литва, Британія, Швеція та інші), так і інші (США, Канада, Японія та інші).
Отже, від нашої поведінки залежить, наскільки підтримка цих країн зміцнюватиметься, і до них додаватимуться нові.

Росія не є правовою демократичною державою, тому сподіватися на те, що замість Путіна може прийти хтось інший, марно.
Щодо України, навіть так звані лідери російської опозиції (Навальний та Собчак) лише нюансами відрізняються від Путіна і Ко. Враховуючи відсутність вільних ЗМІ, фактичне зомбування суспільства, а також невеличкий прошарок середнього класу, прихід будь-яких ліберальних демократичних політиків не проглядається у найближчому майбутньому.
Можливо, на Путіна очікує доля його улюбленого Сталіна, коли він помре на самоті, а його оточення боятиметься прийти йому на допомогу. Малоймовірно, але не можна відкидати і можливості його усунення від влади. Втім, це не покращить нашого становища з огляду на наявний елітний та суспільний консенсус щодо підпорядкованої ролі України.

Безумовно, Путін може реалізувати певний проект, пов’язаний із Україною, щось на кшталт гуманітарної інтервенції, спрямованої на порятунок "русскоговорящіх" від трагедії в Сребрениці. Його пропагандисти вже почали казати, що надання американцями Україні зброї призведе до ескалації конфлікту. Звичайно, вони можуть використати це для невеличкої кампанії, метою якої буде не захист населення Донбасу, як дотепер, а інформаційний привід для виборів.

Україна офіційно припинила будь-яку співпрацю у військово-технічному співробітництві з Російською Федерацією. Відтак, і пов’язані з цим контракти "заморожені".
Це точно не є саботажем проти Болгарії. Це є вимушеним кроком. Зрозуміло, що від цього постраждали і українські підприємства ОПК, і іноземні партнери.
Разом із тим, не можна собі уявити, як в умовах збройної агресії РФ Україна продовжувала би проекти, які посилюють російську здатність до агресії або приносять їй прибутки. Інше питання, чи могли б ми безпосередньо співпрацювати з Болгарією та іншими країнами, оминаючи Росію.