Тарас Чорновил

Українсько-польські стосунки піддаються тиску трьох факторів. Перший із них (думаю, що інцидент у Луцьку саме з цієї серії) - це відверта зовнішня провокація. Я можу погодитися з висновками наших силовиків, які твердять, що акти вандалізму мають кремлівського замовника. Занадто схожий почерк у всіх паплюженнях, як польських, так і українських монументів. Це не було характерно також і для радикальних українських організацій.
Другий за значимістю - наслідки дуже непродуманої політики польської правлячої партії "Право і Справедливість". Навіть не всієї партії, а її генсека Качинського. На жаль, у демократичній Польщі повернувся до реальності ганебний елемент комуністичного минулого, коли особа, не наділена народом правом керувати країною, яка всього лише лідер якоїсь партії, береться одноосібно по-волюнтаристськи та немудро вирішувати долю своєї країни. Не думаю, що це затуманення зможе протривати довго. Такі, як Качинський, виринають лише внаслідок невмілої або корупційної політики своїх попередників чи опонентів. Зараз списувати на попередників стане неможливо, і все повернеться на свої місця. Для нинішньої польської влади характерна незручна позиція - "йти вперед з головою, обернутою назад". Вони ведуть дуже чесну і вигідну для України політику стосовно нашого конфлікту з РФ. Але щоразу норовлять нанести нам неприємні удари на історічній тематиці. Це невисокий рівень політичного самоусвідомлення, коли ти можеш стверджуватися виключно завдяки роз"ятрюванню старих ран та образ і зневазі до минулого своїх сусідів. Але нинішня Польща все одно для нас не противник, а партнер. От тільки через Качинського авторитет Польщі у світі різко впав. І її підтримка не може бути для нас настільки корисною, як за часів Квасневського або Коморовського.
Третій фактор сьогодні дуже незначний. Хоча на межі 90-х і 2000-х він жорстко шкодив нашим відносинам. Це - позиція наших ультрарадикалів. Мені приємно, що навіть лідери "Свободи" утрималися від контрвипадів проти Польщі, коли в ній приймалися ганебні рішення стосовно нашого минулого. Якби в той момент була спровокована будь-яка перепалка, московські провокатори могли б отримати незрівнянно більший результат.

Щодо Росії, то там чи не вперше з'являється юна формація, яка може бути здатною на щось подібне до наших майданів. Але їх ще неймовірно мало. Я про це детальніше написав в інших відповідях. Рано чи пізно в Московській державі ситуація може визріти або до "просвітленої революції", або до "кровавого и беспощадного бунта".
Щодо Білорусі, то хитрий і умілий політик Лукашенко раптово "наступив на граблі". "Закон про дармоїдство" в країні, в якій немає повної гарантованої зайнятості населення, раптом долучив до противладних виступів людей, які ніколи раніше не вийшли б на вулицю. Ситуації в Білорусі теж починає поступово розігріватися. Але, на відміну від Путіна, Лукашенко спроможний бути більш гнучким і компромісним. Він зможе ще продати певну тимчасову лібералізацію свого режиму і Заходу, і власному суспільству. Але є ще одна проблема для Білорусі - там може виникнути і "кремлівський майдан" проти Лукашенка. Раптом ініціаторами противладних виступів можуть стати саме проросійські агенти впливу. Подібна ситуація вже одного разу в Мінську відбувалася. Демократична опозиція в Білорусі дуже слабка, в тому числі й людськими ресурсами. А якщо буде пряма команда з Москви, то ми можемо раптом побачити потужну й сильну прокремлівську опозицію, якій чомусь "не ризикнуть" протистояти білоруські силовики.

Хотілося б, щоб Мінські угоди дали нам все те, що в них записано. При тому, що всі перші пункти нам дуже вигідні й потрібні, а наступні (політична частина) - болісні й часто неприємні. Але ми розуміємо, що процесі реінгтеграції колись має відбутися, і, якщо не вдасться його забезпечити виключно збройною силою, то він буде наслідком компромісів, які ніколи не можуть бути вигідні для обох сторін. Поки що виконання Мінських домовленостей повністю зривається протилежною стороною. Можна скільки завгодно робити закидів Україні, але доки не виконаний перший пункт і не припинено бойові дії, говорити про будь-які політичні кроки недопустимо. Але на сьогодні мінські домовленості вже виконали свій план мінімум. Невже ви думаєте, що амбіції кремлівських лідерів передбачали лише окупацію невеликих депресивних регіонів? Очевидно, що прагнули значно більшого - повної чи часткової руйнації української держави. Саме Мінські угоди були тим вмілим маневром, яким вдалося затягнути Путіна в безплідний (підтверджую) переговорний процес. Коли йдуть переговори, проводити масштабний наступ дуже невигідно. І ще одне... На сьогодні не Будапештський меморандум, який не містить жодної імперативної норми, а Мінські домовленості стали єдиним міжнародно-правовим актом, який принаймні пробує гарантувати нашу цілісність і безпеку. Так, ці домовленості не є класичним міжнародним договором, але після офіційного посилання на них Резолюцією Генеральної асамблеї ООН вони стали правовим актом. Усі питання санкцій щодо РФ базуються виключно на невиконанні Москвою Мінських домовленостей. Немає домовленостей - немає санкцій. Немає санкцій - повна безкарність і свобода дій агресора.

РФ на сьогоднішній день у всіх питаннях стосовно України є абсолютно недоговороздатною. Це видно і з абсолютного ігнорування Мінських домовленостей (Москва не виконує навіть перший пункт), і з реальних цілей, які абсолютно відмінні від проголошених. Сьогодні завдання Кремля - дестабілізувати Україну, не допустити нашої успішності, закласти нам "міни сповільненої дії". Не входять у завдання Москви такі речі, як досягнення миру, спокою, стабільності та процвітання цього регіону. Зрозуміло, що доки Путін не досягне свого, або ціна агресії не стане для нього непідйомно важкою, про будь-яке виконання домовленостей говорити зайве. Саме цей факт, що кремлівське керівництво постійно бреше всьому світові, бере на себе зобов"язання, які не збирається виконувати, і стало причиною такого жорсткого розчарування московською політикою західних альянтів. Будьмо свідомі, міжнародне право, логіка міжнародних відносин не відкидають можливості ведення війни. Більше того, цілий ряд конвенцій чітко виписують, як цю війну треба вести. Тому сам факт війни Росії проти України Захід міг би і проковтнути. Але неоголошена війна, злочини проти мирного населення та невиконання взятих на себе договірних зобов"язань - це вже пряме порушення міжнародного права, бо "угоди мають виконуватися".

Дякуємо грузинам за цю щиру підтримку. Ми завжди могли і зможемо в майбутньому сподіватися на грузинський народ - це наші вірні друзі. Не всі, деякі з грузинів, які відмовилися від свого громадянства та набули українське, виявилися не такими щирими та добропорядними, як прості грузинські громадяни. Значення цього флешмобу найперше дійсно моральне, але він має і певну реальну значимість. Зараз Грузію показують на європейських телеканалах, тому що епопея з безвізом і для них, і для нас набула чималого розголосу. Те, що окремі телевізійники та чимало видань розмістять кадри такого флешмобу, може бути хорошим спонуканням для європейських депутатів та чиновників не затягувати процедуру для України. Я розумію, що значення таких акцій для реальних рішень не є основним, але "вода камінь точить".

Найперше - безвіз стосується тільки громадян Грузії, не залежно від їхнього місця проживання. Абхазія та Південна Осетія згадані чисто ритуально, як відзначення того факту, що це окуповані території Грузії. Не думаю, що на цих територіях можна виявити на сьогодні людей з грузинськими паспортами. Там відбулася страшна зачистка. Ті ж, хто підтримали заколот та окупацію, терміново від грузинських паспортів відмовилися. Ситуація в цих двох автономіях відбувалася не за нашим кримським сценарієм - усе було жорстокіше і кривавіше. Тому не думаю, що це символічне згадування може носити який-небудь реальний контекст.

Політика Москви (ви ж розумієте, що ні про яку самодіяльність місцевих бойовиків мова йти не може) завжди відзначалася багатоходівками та поліваріантністю завдань. Можемо тільки здогадуватися, про що йдеться. Наведу свої припущення. Утримання цих територій та політичні й дипломатичні втрати для Кремля стають занадто дорогими. ОРДЛО вже не перший раз стараються засунути назад в Україну, але на умовах Москви. В одній із попередніх відповідей я про це написав детальніше. Типово путінський метод - шантажувати всіх грубою силою та максимально виснажувати Україну. Вони переконані, що під тиском загрози численних людських жертв та руйнувань ми нарешті поступимося. Думаю, це абсолютно марні сподівання, але Кремль просто так від свого не відступиться. Піти з Донбасу, нічого при цьому собі не виторгувавши та не заклавши для нас "міну сповільненої дії", Путін не може - "не по-пацански это получится". Але стосовно Авдіївки та околиць Маріуполя проглядається ще один мотив. Війна ж у нас гібридна, а отже, однією з цілей є руйнування української економіки та стабільності гривні й соціальної політики держави. Авдіївка дуже знакова для забезпечення металургійного комплексу коксом. Значення Маріуполя для вітчизняної металургії важко переоцінити. Цілеспрямовані атаки на ці два міста можуть містити і військове вирішення економічних завдань. Таким чином, у Кремлі хочуть позбутися дуже неприємного конкурента та завдати удару по нашому зовнішньоторговельному балансу. Це лише невеликі елементи даної економічної війни, але вони теж значимі.

Щодо нового закону, яким вводилися зміни до чинного антикорупційного законодавства, то я б розділив його на три частини. Перша, яка стосується військовослужбовців нижчих і середніх звань. Якщо Ви минулий рік були на посаді, яка підпадає під другу хвилю декларування, а там дуже широке коло керівників невисокого рангу, то Ваш обов"язок заповнити і направити е-декларацію. Невиконання цього загрожує кримінальною відповідальністю. Але військові - люди з обмеженим правом пересування і використання власного часу. Якщо навіть нардепи та міністри з десятками помічників та радників ледве заповнили свої декларації у затишних київських кабінетах, то як це має зробити доброволець чи мобілізований в окопах. Навіть прапорщик-директор клубу у військовій частині, який ще вчора, можливо, був суб"єктом декларування, матиме з цим проблеми. А на передовій - це повна катастрофа. Цю частину нового закону, яка власне була первісним текстом, поданим президентом, сьогодні критикують лише ті, кому аби покричати. Всі серйозні експерти визнали, що це робити було необхідно, корупційні ризики при цьому є, але вони мінімальні, оскільки закон не стосується вищого військового керівництва.
Друга частина, яка, на щастя, відкинута - це спроба нав"язати декларування журналістам та керівникам ЗМІ. Переконаний, що цього робити не можна. Навіть у випадку, як це відбувалося з одним відомим інтернет-виданням, яке роздавало своїм засновникам ніде не заявлені й не оподатковані мільйони, виведення на чисту воду має відбуватися іншими механізмами, які вже наявні у компетентних органів. Тому добре, що ця правка не набула чинності.
І третє - стосовно громадських активістів. Це дуже узагальнена назва. Йдеться найперше про тих активістів, які наділені певними функціями держави, - членство в громадських радах при державних органах. Повірте, з мого досвіду, там жахлива корупція. Пригадуєте такого Сандея Аделаджу? Під вивіскою його церкви було створено десятки фейкових громадських утворень, і вони фактично зуміли кілька років тому окупувати половину таких громадських рад. Думаєте, виключно з любові до системи державного управління чи, може, до корупційних можливостей, які завдяки цьому відкриваються? Наведу ще один приклад: зовсім недавно відбулося заповнення 5 вакансій у громадській антикорупційній раді при НАБУ. Знаєте, хто здобув два з п"яти місць? Представники звинуваченої всіма реальними громадськими структурами в корупції партії "Нові обличчя" одіозного мера Ірпіня. От вам і відповідь, чи варто для саме таких активістів вводити декларування. Щодо одного зі згаданих діячів я зараз проводжу своє персональне розслідування, повірте, йому є чого боятися. При практично нульовій декларації він активно почав скуповувати невеликі телевізійні канали "сім"ї Януковича". Стосовно лідерів антикорупційних громадських організацій, то таке декларування може видатися і не дуже доречним. Але ми минулого року раптом відкрили для себе, що найприбутковіша посада в Україні - це "антикорупціонер". Тому питання відкрите. Якщо ці люди дійсно чесні, то чому б їм не пройти хоч раз таку процедуру. Вони б назавжди закрили рота всім критикам. Але є проблема - кожного разу, коли в цілісний збалансований законопроект вносяться поправки, відбувається часткове розбалансування або виникають законодавчі хиби. Схоже, що такі "мухи" проскочили і з цією правкою - її не було в президентському законопроекті. На них уже вказали президентові ряд експертів і громадських активістів під час їхньої зустрічі, і було вибрано оптимальний вихід із ситуації. Оскільки правки для військових необхідно вводити негайно, а наступні засідання Верховної Ради будуть після тижневої перерви, й нема впевненості, що вона оперативно розгляне необхідні корективи, закон підписується вже в існуючому вигляді. А норми щодо громадських організацій вводяться в дію все одно тільки з 2018 року. За цей час можна зареєструвати й проголосувати відповідні зміни. Але сподіватися, що під шумок вдасться викинути всі зміни, не слід.

Коли Євросоюз починав з нами безвізовий діалог, у нас не було війни, а у них - навали біженців. Ситуація так кардинально помінялася, що можна було очікувати навіть повної відмови від виконання даної програми. На щастя, в Європі діє принцип, що угоди мають виконуватися. Але загальна ситуація дала змогу євроскептикам максимально ускладнити для нас цей процес. Давайте не забуватися, що стосовно безвізу, як і щодо Угоди про асоціацію, діяли також прямі кремлівські лоббістські групи. Їм не вдалося остаточно зірвати процес, але затягнути його було під силу. Правда, мусимо згадати, що ганебною тяганиною із законом про електронні декларації наші депутати підгадили Україні більше, ніж друзі Путіна в Європарламенті.
Тепер щодо розриву термінів між Україною і Грузією (грузинів щиро вітаємо з остаточним введенням безвізу). Ще восени Франція та Голландія поставили жорсткий ультиматум, який містив реальний елемент сегрегації. Вони під загрозою повного зриву програми для обох країн вимагали, щоб початок останньої стадії безвізу для Грузії настав у момент, коли досягнеться консенсус щодо законодавчого акту, яким можна було б будь-які безвізи зупиняти чи обмежувати. Для України стартом цього етапу мало бути визначено момент остаточного набуття чинності даним актом. Хто знає, що таке брюссельська бюрократія, розуміє, що розрив між цими датами від кількох місяців до одного року. Нам і так вдалося завдяки нашим друзям (Шульцу, Туску та іншим) мінімізувати цей термін. Чи це було несправедливо? Безумовно. Що лишалося робити, якщо з даних питань члени ЄС мають право вето? Схоже, що цю перешкоду ми подолали. Чисто технічно результат мав би відбутися до середини червня. Чи є загрози нових відтермінувань? Розумію, що так. Але не можу собі навіть уявити, "під яким соусом" їх мали б подавати. Через два тижні має відбутися фінальне голосування в Європарламенті. Там ми начебто маємо тверду більшість. Після цього затримка на остаточних стадіях вже була б прямим порушенням норм європейського законодавства. Але кричати "ура, ми перемогли!" я б ще не став.

"Поздоровляю" Вас. Ви вже перейшли на інший бік. Можна не любити і критикувати владу, бо є за що. Але в той момент, коли Порошенко, Гройсман чи будь-хто інший зі своїх керівників стане для Вас більшим ворогом, ніж Путін, Ви перейшли межу неповернення. Згадайте недавній теракт у Києві. Московський кілер - це Ви у недалекому майбутньому.

Успішна Україна, небоязка Європа й думаюча Росія.

В Європі є глибока втома від біженців з Близького Сходу, від тероризму, євроскептиків, надмірної деталізації спільного європейського законодавства. Є втома від російського лоббізму та від самих себе. Чи наявна втома від України на такому фоні? Звичайно, що так. Але аж не в таких межах, як це нам пробують доказати деякі наші політики. Та почнімо ж нарешті слухати самих європейців. Вони ледь не щодня стараються переконати нас у протилежному. Там не обходиться без неприємних для нас інтриг, як сталося із затягуванням безвізу та введенням у дію Угоди про асоціацію. Але не це визначальне. Попри те, що наші проблеми не повністю корелюються з проблемами Європи, хоча європейцям було б дуже вигідно зробити вигляд, що нас, наших бід, російської агресії тощо взагалі не існує, вони ніколи на це не пішли. Санкції проти РФ шкодять і їм, але вони ж від них ніколи не відмовилися. Давайте не будемо судити європейців за своїми власними мірками. Попри всі негативи вони на кілька голів переросли деяких наших політиків морально та цивілізаційно. Звичайно, якщо їм не нагадувати про себе, то вони можуть і забути знаменитий принцип Мартіна Лютера Кінга: "Несправедливість будь-де загрожує справедливості всюди". Але ми ж нагадуємо. Ймовірність зняття санкцій, яка ще три місяці назад, виглядала реальною, сьогодні дуже невелика. Починають все гучніше лунати голоси за посилення санкцій.

Ніхто вести реальну війну з ядерною державою не буде. Мова йде про зовсім інші засоби впливу і тиску. Навіть непомітна для нас політична ізоляція для РФ теж входить до числа таких засобів. Є економічні, санкційні, політичні, дипломатичні, пропагандистські та інші методи жорсткого впливу. Шкода, що Обама почав їх використовувати лише в останні півроку свого правління. Добре, що Трамп змушений під впливом різних факторів прийняти ці правила гри вже на початку своєї каденції. Те, що нова адміністрація США була приречена на геополітичний конфлікт із Москвою, не має бути надмірною втіхою для нас, адже це не означає, що ми автоматично стаємо партнером. Є загроза того, що ми можемо стати, як Ви правильно висловилися, плацдармом. Тільки не плацдармом для реальних бойових дій, а зіткнення політичного і інших. Коли говоримо про чисто військову сферу, то один із засобів прямого тиску на Кремль є зміщення стратегічного балансу сил. Путін уже в цьому році фатально програє гонку озброєнь. Єдине тільки збільшення витрат на оборону в США перевищує весь військовий бюджет у РФ. Ще є один дуже сильний хід - його один раз застосував Обама, коли Путін відверто став погрожувати Меркель та Олланду третьою світовою війною під час їхнього експрес-візиту до Москви. На наступний день якось так дуже "випадково" вмер протиракетний космічний щит РФ. Так сталося...
Попри всі ці загалом приємні для нас тенденції плацдармом чи полігоном глобального зіткнення двох наддержав ставати дуже не хочеться. Тому покладаємо надії на прогнозовану зустріч Трампа і Порошенка. Судячи з опосередкованої інформації, ця зустріч провальною вже не буде, але дуже б хотілося, щоб вона виявилася успішною. Це потрібно не Порошенку - це потрібно нам.

Зараз, очевидно, знову буде Путін. Ну хіба для нього вигадають якусь ніби іранську модель, коли є «духовний лідер» чи «батько нації», «імператор», який усім керує, але ні за що не відповідає, а президент – це лише хлопчик для биття. Не зачаровуйтеся солодкими казочками, що щось суттєве в Московії помінялося. Свої 60% він отримає й без фальсифікацій, а при усердствуваннії, то й усі 80%. Колись Путіна не стане. І від того, коли, залежить багато. Наскільки маразматичним і неповоротким стане цей режим. Не бачу особливої різниці між Навльним і тим же Сєчіним. До речі, саме тому вони й змогли зараз поєднати зусилля проти основного потенційного конкурента Медвєдєва. Якщо після відходу Путіна в Кремлі відбудеться мирна передача влади, то для нас дуже мало що зміниться. Ну хіба нові правителі будуть трохи залежнішими від США, бо їм дуже знадобляться американські гроші.
Але в диктаторських країнах є одна особливість – тирани не дуже думають про спадкоємців, навіть бояться їх та стараються знищити. Диктатор поводиться так, ніби буде жити вічно. Тому мирної передачі влади може й не відбутися. І перший вистріл у центрі Москви для регіональних еліт може прозвучати як постріл стартового пістолета на змаганнях з бігу на коротку дистанцію. А ще ж є фактор Китаю. Бачили б ви, як аплодували колись китайці на мій тост: «За мир, дружбу й співробітництво на українсько-китайському кордоні»! Тому на період, доки є живий Путін, сподіватися на зміни годі, а після того, як він відійде до пекла, у нового правителя під управлінням може виявитися трошки інша країна.
Щодо другого питання, то ми бачили дві формації, які мають запит на неавторитарний лад. Це колишня Болотна площа, яка сильно розпорошилася, і зовсім нове явище – молодь, яка вийшла на останні мітинги, пославши куди подальше Навального з його інтрижками. Але ж їх так мало!

Пробачте, будь ласка, але в мене таке відчуття, ніби Ви вчора заглядали на російські сайти. Де Ви сьогодні бачите сприятливі для Москви тенденції у західному світі? Ще півроку тому половина Європи і США виглядали для нас як зона ризику, а для Путіна - як втілення його мрій. Після того першою трьохколірні мрії кремлівського диктатора розбила Австрія, Чехія і Словаччина демонструють відторгнення російської пропаганди, Угорщина попри загравання Орбана до Путіна підтвердила, що не буде накладати вето на санкції. В Німеччині обидва лідери перегонів - щирі друзі України. Меркель більш вимоглива, Шульц - трошки щиріший. Спробуйте назвати хоч одну помітну пропутінську партію у Німеччині. Ще два місяці тому Франція викликала у нас неймовірну тривогу - сьогодні все міняється на очах: Емануель Макрон має колосальні шанси на перемогу. Він - явний противник політики Путіна і прихильник європейських цінностей. Дуже проблемна для нас Голландія "піднесла гарбуза" неонацистським друзям Путіна. Перелік подібних змін у Європі можна продовжувати. Сам Путін спричинився до такої кардинальної зміни. Можемо із втіхою зазначити, що часткова заслуга в тому, що маятник пішов в інший бік, є і в нашої дипломатії. Про Трампа взагалі говорити годі. Для Москви він - головне розчарування року. Хоча і для нас ще поки що далеко не здійснення мрій.

Мудрої й логічної гри може і не бути. В тоталітарних країнах раптові фантазії чи побажання лідера не обговорюються та не аналізуються. Навіть коли всі визнають, що рішення було помилковим та шкідливим, ніхто не візьме на себе відповідальність піти до президента і сказати: "Ми помилилися". А "ви помилилися" - це вже взагалі самогубство. Спільне в двох авантюрах - показати світові, який Путін крутий. В РФ звикли саме таким способом доказувати свою значимість. Вони переконані, що тільки створивши проблему для всього світу, зможуть продемонструвати свою необхідність для її залагодження. Крім того, Сирія - це больова точка для поставок енергоносіїв із району Перської затоки. Путін надіявся, дестабілізувавши територію, знизити обсяги та підвищити ціни за поставлену нафту. У випадку України завдання було більш локальним - доказати, що є держави, які мусять залишатися в цілковитій сфері інтересів Москви. Це ключова проблема, через яку провалюються домовленості Путін-Трамп, тому що біполярну модель світу ми вже пережили років 20 тому. "Гондурас із ракетами" захотів на прикладі України доказати, що можна вернутися назад до часів "холодної війни" між СРСР та США.

Дуже не хочеться в це вірити, але така загроза існує. Все колись закінчується, але якщо зараз ввести в дію той же закон від Самопомочі про окуповані території, то ймовірність консервації конфлікту й сірої кримінальної зони на цілі десятиліття різко зросте. Але й при оптимістичному сценарії мусимо зрозуміти – колишнього Донбасу і з його мінусами, і з плюсами вже більше не буде. У нас ніколи не буде стільки ресурсів, щоб відновити там колишню індустрію. Про це можна забути. Окупований Донбас і так уже понищений, а перед відходом дознищать і те, що залишилося. Застанемо лише руїну та суцільну екологічну катастрофу. Усе більш-менш активне населення регіон покинуло й ніколи вже туди не повернеться. Вернуться, можливо, пенсіонери, інваліди, соціально незахищені. Єдиний шлях, щоб знову вдихнути життя в цю землю – це абсолютно модерний шлях нового розвитку, а не відновлення. У нас же й на мирних територіях інновації зі скрипом йдуть. А тут – на такій руїні…

Якщо ви вірите в остаточну перемогу над ворогом (а в нашому випадку – це не якісь ЛНР-ДНР, а вся Російська Федерація), якщо вважаєте жертви й втрати від такої війни прийнятними, то відкриваєте потужний артобстріл, заводите танки й на повній швидкості наступаєте на противника. І, відповідно, чекаєте, коли він виставить білий прапор. У нас є чимало тилових щурів, які закликають усіх (тільки не себе) саме так і поступити. На жаль, цей шлях поки (не назавжди!) є нереальним. Якщо ж бліц-криг неможливий, то конфлікт треба переводити у воєнно-дипломатичний. Я переконаний, що на дипломатичному рівні ми витиснули більше, ніж узагалі було можливо. Хоча значно менше, ніж хотілося. А воєнна складова не може в такому випадку бути самостійною. Я не настроєний критично до дій наших військових. Вони безумовні герої, але й командування значно оновилося й багато чому навчилося. Перше – ми майже з нуля створили надпотужну як для Європи армію. Сьогодні безкарно почати наступ ворог не може. Є проблема з оперативністю погодження артилерійського вогню у відповідь. Ми дуже рідко застосовували це право, яке випливає з Мінських домовленостей. Треба таки поставити ОБСЄ перед фактом, що на артилерійський обстріл будемо відповідати дзеркально завжди, а не лише в найкритичніших ситуаціях. І що повідомлятимемо їх не за години, а за максимум 15 хвилин до початку вогню у відповідь. Щодо інших дій, у мене питань не виникає. Може ще хіба створити жорсткіші технічні перешкоди й мінування проти наближення й заходу в тил ворожих підрозділів і ДРГ. Бо значна частина наших втрат через закладені міни й ближній обстріл.

У справі про сприяння тероризму шанси дуже високі. У кримській справі, на жаль, трохи менші. Окупаційна влада назбирала в Криму купку колаборантів з числа ніби то українців та кримських татар, і буде активно апелювати, що расизму й ксенофобії там нема. Але зараз нам важливіші попередні заходи, які суд мав би оголосити незабаром. Бо невиконання їх уже остаточно переводить РФ до розряду країн-виродків. Адже одна річ - не виконувати якісь там домовленості, а зовсім інша – вимогу суду ООН. Російські юристи дорогі, досвідчені, а все ж виглядали, як посміховисько зі своїми танками й «Градами» із шахт. Вони змушені брехати, а такий рівень брехні вже аж надто випирає.
Є інший нюанс, який треба пояснити. У нас деякі «спеціалісти» вишукали чергову «зраду» в тому, що ми, мовляв, такі невдалі звинувачення підібрали, а є ж значно серйозніші, наприклад ті, які випливають з Женевських конвенцій. Так от. Проблема в тому, що статут Міжнародного Суду ООН жорстко вимагає, щоб сторона, до якої позиваються, погодилася на розгляд такої справи (саме так було, коли ми судилися з Румунією за межі виключної економічної зони біля острова Зміїний – тоді обидві сторони письмово підтвердили свою згоду). Ясно, що Кремль ніколи б на жодний розгляд такої згоди не дав. Але є одна деталь. Колись РФ ратифікувала ряд конвенцій, у самому тексті яких уже автоматично закладена згода на юрисдикцію Суду ООН. Тобто, погодилися ще тоді, коли ратифікували. От ми й вибрали якраз із таких конвенцій ті дві, які могли застосувати в позові проти Москви.

До цієї та багатьох інших «ідей» Савченко ставлюся почергово, то як до провокацій, то як до вибриків хворої психіки. Тут більше схоже на другий варіант. Це так – триндіти, аби тільки звуки якісь виходили. Конкурс, хто не знає, не наш, а європейський. І питання безпеки учасників та гостей для організаторів визначальне.
Щодо помсти… Ризикну припустити, що найстрашнішого ми все ж уникли. Російську учасницю, користуючись різними нормами міжнародного права теоретично можна було б і допустити в країну, розігравши при цьому колосальну антиросійську акцію. Уявіть собі весь Київ обвішаний плакатами, на який за її спиною, прикриваючись жінкою на інвалідному візку, в Україну лізутьуть путінські солдати. Варіантів було вдосталь, щоб нанести дуже болісний удар по Москві й при тому ніби великодушність проявити. Але після вбивства Вороненкова не покидає мене відчуття отакого сценарію: жорстока акція наших «ветеранів АТО» (приблизно таких самих ветеранів, як і ті на Бахмутській трасі) проти співачки на інвалідному візку. Як вершина провокації – її вбивство. Вгадайте з одного разу, які б документи виявили в кишенях убивць? Росія вже має відпрацьований метод потрібних терактів руками наших громадян. Тому можу припустити, що готували щось подібне.
А тепер можуть кричати, скільки влізе. Добитися жорсткого антиукраїнського вердикту Європейської спілки телемовників Москві не вдалося. Ну що ж обіллють якимось особливо витонченим способом нас ще раз брудом… Але якихось методів прямого «покарання» я не бачу. Остерігатися треба хіба якихось загальних терактів, вибухів, заворушок тощо напередодні конкурсу, щоб залякати гостей і організаторів.

Якби наш Донбас, як і Придністров’я, не мав спільного кордону з Росією, то заморожена фаза була б вигідним для нас варіантом. Збройна, кривава фаза в Придністров’ї закінчилася доволі швидко через обмеженість ресурсів (у тому числі й людських) для тривалої війни. Ми на таку розкіш розраховувати не можемо. Можливість постачання зброї й гарматного м’яса з РФ спонукає ворога до постійного кривавого протистояння. Це війна Росії проти України саме на виснаження. Тому для нас таке значення мають усі прийнятні міжнародні ініціативи. Було б у нас таке ж географічне розміщення, як у Молдови, я б першим закликав переглянути Мінські домовленості та Нормандський формат.

Я колись дуже серйозно займався розслідуваннями щодо розкрадання зброї та її незаконного продажу поза межі країни. Навіть створював відповідну слідчу комісію в Раді. Тому тему знаю не з чуток. У Балаклії була нормальна система наземної охорони, але всі наші військові й цивільні об’єкти погано захищені від атак з повітря, особливо з невеликих літальних апаратів – безпілотників. Якщо США таки роздобряться на надання нам озброєнь, то мусимо просити найперше про спеціальні радарні системи виявлення та засоби ліквідації малих і особливо малих повітряних цілей. У нас належних технологій бракує. У Балаклії теоретично можна припускати й халатність, але з кількох боків одночасно?.. Найімовірніша версія – прицільна атака з повітря, бо цілили з точним планом на миттєву детонацію. Спеціалісти сходяться в думці, що версія нападу з дистанційно керованих безпілотників єдино реальна. Та й звуки цих апаратів чули не лише зацікавлені особи, але й нейтральні люди, які цим ділилися з незалежними журналістами. А щодо версії про попереднє розкрадання, то тут є купа нестиковок. Я її зовсім не розглядаю. Ревізія там уже проводилася після епохи майже неприхованоної торгівлі озброєннями. А після цього вже сенс у вивезенні таких вантажів, як артилерійські снаряди й споряджені бойові ракети зник. Їх сьогодні вивезти абсолютно неможливо. От що й далі розкрадається, де лиш можливо, то це стрілецька зброя, гранати, гранатомети. А щодо масштабних озброєнь, то їх коли й викрадали раніше, то лише під чітку можливість негайно вивезти з країни. Ніхто не зберігатиме довше кількох днів ту ж «Точку У» чи бодай боєкомплект до «Градів».

Вибачте, але я якось цю декларацію прозівав. Просто завжди дуже з нехіттю дивився на подібні «декларації єднання», бо добре знаю їм ціну ще з часів свого активного політичного життя. Тож не судіть строго. Виправлюся, вивчу питання й якимось способом про це висловлюся. Але, якщо Ви маєте на увазі декларацію про об’єднання націоналістичних сил якраз із цього часу, то це чергове окозамилювання. Найперше, йдеться про доволі маргінальні й непарламентські партії (найвідоміша з них Свобода), які мають лише кількох позафракційних депутатів у Раді. Я сам приймав присягу в ОУН (мельниківців) ще в часи СРСР і на своєму досвіді переконався, що націоналістичні сили у нас, на жаль, ніколи на тривало не об’єднувалися, лише активно дробилися. Саме ж це так зване єднання – більше пропагандистський трюк, щоб привернути до себе увагу. У мене нема віри в дієвість та довговічність цього процесу.

Я такої загрози зараз не бачу. Є інша загроза: ті, хто в цих виборах зараз дуже зацікавлені, будуть робити все можливе, щоб створити для них певні передумови. Стануть ще активніше блокувати та саботувати законодавчий процес, провокувати протистояння в суспільстві, вибудовувати систему нереальних до виконання соціальних вимог, зриватимуть будь-які реформи тощо. Навряд чи зможуть добитися результату, але шкода від самого процесу вже буде чимала. Президентських дочасних виборів таки точно не буде, хіба б їх принесли на московських штиках асвабадітєлі (не дай, Боже). Для парламентських юридичні передумови не виникнуть. Навіть недостатня кількість формальних членів коаліції не є підставою для виборів. Розпад коаліції лише дає право, а не обов’язок, президенту на розпуск Ради. Згідно Конституції коаліція потрібна лише двічі: зразу після виборів та при внесенні кандидатури нового прем’єра. Саме тому так ошаліло Тимошенко бореться за зняття Гройсмана й відставку Кабміну. Бо розуміє – новий уряд сформувати навряд чи вдасться. Але головним аргументом і стримуючим фактором супроти дочасних виборів є потенційний склад новообраної Ради. Не схоже, щоб у ній було можливо створити нову коаліцію. А далі ще і ще одні перевибори… Точно таке вже відбулося в Німеччині напередодні приходу до влади Гітлера. Якщо нинішня Рада хоч якось подолає безвідповідальність частини депутатів і законодавчий процес піде нормальним темпом, а ще якщо продовжиться тенденція з повільним, але неухильним зростанням підтримки Президента та уряду, то вже на початок 2018-го нинішні ініціатори перевиборів перші проти них виступатимуть.

Буду чесний, не розглядав матеріалів щодо цих навчань, їх тактичних цілей, обсягів залучених озброєнь та родів військ. Загальні фрази говорити не хочеться, але все ж припущу, що ці навчання, як і ціла серія надпотужних масових навчань за попередній період – це, найперше, залякування та шантаж. І навіть не впевнений, кого більше: нас, чи наших лякливих західних партнерів. Щоб оцінити ризики й цілі детальніше, треба таки ознайомитися з основними матеріалами.

Те саме робили і Сталін (теж, до речі, в Криму), і Гітлер. Вони захоплюють для себе «життєвий простір» і зачищають його від усяких «хачів та укрів», які можуть становити хоча б потенційну загрозу. А ще Крим перетворюють на суцільну воєнну базу, потенційно нашпиговану ядерним озброєнням. На базі мають жити виключно лояльні громадяни. Навіть найвідвертіші прислужники Кремля з числа українців, кримських татар, греків, караїмів, кримчаків тощо не отримають від окупанта довіри. Це все лише підтверджує, що в нинішній РФ її розвивається саме нацизм, аналогічний до такого ж у гітлерівській Німеччині.

Для диктаторів це типово - їм навіть у снах постійно являються заколоти, зради, повстання… У чомусь тут логіка є. В Московській державі був негласний договір: ми вам хороший соціальний пакет, а ви нам не заважаєте гребти все підряд та впроваджувати повне свавілля у владі. І раптом виявилося, що благ на всіх уже не вистачає… Згадайте, звідки почалися масові виступи й протести напередодні розпаду Союзу. Гадаєте зі Львова? Та ні, раніше, масовіше й жорстокіше вибухнули південний Урал та Кузбас, коли їсти вже зовсім не було що і за що. А потім ще й сигарети не довезли й по дорозі розкрали… Щось подібне десь поступово вибруньковується у сусідів і зараз, хоча до великих змін ще може бути дуже далеко. Але диктатори завжди схильні перебільшувати загрозу й гіперболізувати упереджуючі дії.

Теоретично так, але пункти, яким вона суперечить, аж у кінці списку, а Москва досі не виконала навіть перших пунктів. І блокада так званих активістів, і блокада від РНБО викликали пропагандистську й дипломатичну істерію Кремля та створили для нас чималі проблеми із західними партнерами. Схоже, що відбилися. І навіть МВФ ніби визнав зміни макропоказників після втрати наших підприємств та здійснення блокади, як не критичні, хоча й тривожні.

Цілі трохи змінилися. Про це можна розказувати годинами, але коротко – наступне: уже не йдеться про повне руйнування країни, про захоплення великих територій від Одеси й до Сум, включно зі значною частиною центру країни (найперше Дніпра). Не йдеться більше про тотальну дискредитацію нас перед Заходом, про легалізацію політики Кремля з анексій і прямого втручання у наші й не тільки наші внутрішні справи. Тут апетити трохи спали. Залишилося прагнення максимально розхитати країну зі середини, добитися дочасних виборів, доки відверто чи приховано пропутінські сили ще можуть узяти більшість. Стратегічний план – не допустити, щоб Україна могла стати успішною й прикладом для росіян, що демократія і свобода – це не хаос, а успіх, щастя й процвітання. Стараються всіма силами розвинути в нас депресивний синдром тощо. А на практичному рівні метою залишається – запихнути нам нині окуповані райони Донбасу на їхніх умовах з автономією замість децентралізації, з тотальною автоматичною амністією замість вибіркової і за судовою процедурою, з правом вето цих фейкових органів їхньої влади на основні питання зовнішньої і внутрішньої політики (усе це – так званий план Козака – є в них такий віце-прем’єр).

Так, згоден. Тому й виступав так жорстко проти блокади. До речі та блокада була не ОРДЛО ( у них же границя з Московією відкрита), а якраз України. Також і зараз не впевнений, чи всі пункти з рішення РНБО треба було вводити в дію (зокрема щодо середньо- і дрібногуртових переміщень споживчих товарів). Але припинення промислових переміщень в економічних масштабах після захоплення наших підприємств вважаю невідворотнім і правильним кроком. Хоча визнаю, що це крок абсолютно вимушений і краще було б якби цього не довелося робити, бо місцеве населення після цього ще більше настроять проти нас. А частину ще й відправлять зі зброєю в окопи. І ще одне – прогляньте отой розрекламований законопроект «Про окуповані території» від Самопомочі. Якщо коротко, то його зміст зводиться до такого: Донбас не має більше бути з Україною, нам не треба навіть думати про його повернення, нам треба відділитися так, щоб ніхто й ніколи вже не зміг зламати цю стіну розділення й відчуження.

А як Ви собі уявляєте? Ні, звичайно ж, і Путін особисто, і ряд його маріонеток в Україні вже тисячу разів повторили синхронно цю фразу, що, мовляв, війна вигідна нашій владі. Ви ж не дурна людина, подумайте, чому ворог нам так це нав’язує? І ще. Ви що дійсно вірите, що можна сьогодні завдяки війні, яка приносить виснаження економіки, бідність, відчуття безперспективності, отримати якісь політичні бонуси? Ми ж самі дуже швидко забуваємо, що в нас точиться реальна виснажлива війна, й у всіх бідах винимо Порошенка, Гройсмана, всю нашу владу. А щодо так званого заробітку на війні, то це вже повне безглуздя. У нас диверсифікована система антикорупційних органів, купа активістів, організацій, які виловлюють усе дрібніші деталі розкрадань на армії. Там ще крадуть, але з часом усе нижче й менше. Якби там щось дійсно осідало в Президента чи прем’єра, вся б країна вже стояла на вухах. Просто давайте не будемо вестися на накинуту нам ворогом доктрину, що наша влада нами мусить розглядатися як ворожа. Вона далеко не така, як би хотілося, але ворожа якраз та, яка нам це в вуха вкладає. А закінчення АТО владі якраз дуже потрібне, тоді б зникли всі аргументи в прихильників перевиборів, відставки уряду, шельмування президента. Якщо війна до 1919 не закінчиться, Порошенкові буде дуже важко йти на другий термін. Якщо закінчиться успішно, я Вам прогнозую його майже гарантоване переобрання повторно.

Чи жити погано? Так. Чи справді нічого доброго й правильного не робиться? Тут я з Вами не погоджуся. Нам зараз пробують з усіх рашистських і пропутінських ресурсів вбити саме таку думку. Іноді подумайте – що хоче нам нав’язати ворог і спробуйте зробити навпаки. Любити чинну владу не конче, до неї море претензій, але вони стараються й роблять дещо для нас, а в той же час сусідня держава робить усе для того, щоб жодних хороших результатів ми не мали. Дуже сумніваюся, чи Вас переконаю. Але зробіть дві речі. Перше: випишіть в одну колонку всі ті претензії, які маєте персонально до Порошенка, Гройсмана, Парубія… А потім спробуйте відключити емоції й логічно оцінити, чи їхня тут насправді вина, чи можна було зробити інакше, і чи не гальмують процес саме ті, хто нав’язують Вам безнадію й обурення. Думаю, що потім у Вас появляться і плюси, і мінуси, але побачите, що все не так однозначно. А друге: навіть дуже не люблячи свою владу, ні на мить не забувайте, що головна причина Ваших бід, головний Ваш ворог усе ж не в Києві, а в Москві. Бо як тільки Ви про це забудете, так умить опинитеся по другий бік, і Вам якось непомітно стане по дорозі якраз із тим же одіозним Трухановим…

Я не дуже добре знаю ситуацію в Одесі. Розумію, що Труханов – постать абсолютно одіозна. Якщо є реальні докази розкрадань, то рано чи пізно таки сяде. Але це мають бути прямі докази, а не: «І так усі знають». Сепаратизм – дуже важка для слідства й суду стаття. Треба конкретних дій або вказівок, які були насправді виконані й є докази прямого причинно-наслідкового зв’язку між наказом і скоєнням сепаратистських дій. Не знаю, чи може слідство щось таке інкримінувати Труханову. Якщо не хочемо потім ганьби в європейських судах, такі процеси треба дуже добре готувати. Потрійне громадянство досі не є злочином і жодних санкцій за нього не передбачено. Якщо буде проголосовано президентський законопроект, тоді будуть якісь механізми, хоча доказувати факт множинного громадянства доведеться теж не із чуток. І ще одна причина, чому Труханова зараз не дуже трусять. Після одеських гастролей Саакашвілі для Труханова зоряний час. Він не призначений, а обраний великою кількістю одеситів (як і партії його місцевої коаліції). Зараз зачепити Труханова – викликати дуже небезпечне збурення. Можливо чекають доки завдяки новому керівництву ОДА хоч трохи відновиться авторитет центральної влади. Бо зараз це може виявитися політичною грою в одні ворота.

Стосовно блокади, то тут є, власне, три окремих процеси. Питання переміщення фізичних осіб із незначними вантажами. Тут перешкод не створювали раніше й не планують зараз. Хоча, коли глянув на звіти про щоденне число тих, хто перетинають лінію розмежування, жахнувся. Там страшні загрози. Друге – це середній рівень: блокування транспортних крупно- і середньо-гуртових партій товарів. Насправді, це в більшості форм було вже й так заборонено. Усі ті фури, які десятками тон везли товари через лінію розмежування – це та сама контрабанда (хоча тут саме цей термін не зовсім коректний). Ті так звані активісти цього не блокували взагалі. А виходячи з деяких нюансів (перестрілка в Харкові) хотіли перехопити кришування цих процесів. Влада зараз заборонила таке переміщення, чим, фактично, зобов’язала силовиків виконати й так існуючі вимоги. Третя складова – економічна. Мова йде про поставки продукції в межах конкретних приватних холдингів, які зареєстровані в Україні й у нас платили податки. Чи платили терористам? Наскільки знаю – ні. Були якісь домовленості одного олігарха в Москві, за право безперешкодно працювати на окупованих територіях він мав чогось добитися в Києві, але не зміг. Тоді була дана команда: «Фас!» Виконували її синхронно з обох боків: наші активісти, ветерани, рецидивісти й прості заробітчани (там дійсно був такий дикий мікс) і з другого боку маріонетки Кремля, які вмить перерізали зі свого боку залізницю й під приводом блокади з нащого боку захопили підприємства. Дві руки були дуже різні, а голова – одна, в Кремлі. Що цим закінчиться й так було зрозуміло, але нам треба було максимально відтягнути час, дати можливість українським власникам завезти максимум вугілля й перетягнути відповідно металу. А потім, коли все відбулося б, винними мали постати виключно Путін зі своїми маріонетками. Блокувальники дозволили росіянам прискорити процес і звалити всю вину на Україну, не діставши за такий розбій жодних санкцій. Коли вже підприємства були захоплені і нам пропонували купувати наше ж вугілля у злодіїв та ще й за ціною на третину вищою, ніж пропонувалося раніше, рішення про блокування саме економічних контактів було вже цілком логічним.

Пригадуєте: «Умом Россию не понять…» Тому остаточні пояснення щодо дій кремлівських карликів не зможе дати ніхто, навіть самі батьки «русскага міра». Те, що ці вже знищені й давно депресивні райони їм не потрібні, це безумовно. Якщо «Крим наш» ще приніс Путіну певні дивіденди (санкції мізерні, внутрішній ура-патріотизм максимальний, плюс територія як гігантська воєнна база проти південного флангу НАТО), то ОРДЛО – лише гігантський менінгіт. Патріотичний угар починає спадати через соціальні й корупційні проблеми, а Донбасом його не піднімеш. Включати регіон до свого складу вони явно не планують, втягуватися в тривалий воєнний позиційний конфлікт теж не хочуть. Мають два варіанти. Перший: дотиснути нас і всунути нам ці території на своїх умовах (автономія з правом вето на основні питання зовнішньої і внутрішньої політики. Пригадуєте таку горду кавказьку птицю - Міхаіла Саакашвілі, який нас учить , як керувати своєю країною; так от, він як президент Грузії, сам пропонував такі права окупованим територіям). Ми вистояли проти пресингу не лише Московії, але й Німеччини та Франції в 2014-15, коли вони разом тиснули на Україну, не поступимося й тепер, коли вже ми разом утрьох тиснемо на РФію. Варіант явно непрохідний. Є другий варіант: спровокувати нас на формальний зрив Мінського процесу , звинуватити нас у відновленні війни та почати блискавичну наступальну операцію на Харків і Одесу. Спровокувати не зуміли, як не старалася вся п’ята колона. А простий наступ потягне за собою вже не санкції, а ембарго… На це вони не готові. Тому те, про що Ви пишете – це водночас і шантаж, і тимчасова заморозка конфлікту, бо відступитися з Донбасу за нашими умовами вони поки аж ніяк не готові.

Стосовно окупованих територій на сході, вони йдуть на вимушену заморозку. Нас постійно дойматимуть кривавими позиційними сутичками, постараються дестабілізувати в центрі, а на Донбасі шукатимуть якусь форму, яка б могла бути прийнятною для наших західних партнерів, але відповідала базовим кремлівським планам. Ці території нам хочуть всунути як жорстко дестабілізуючий і блокуючий будь-який розвиток автономний регіон. Ми навідріз відмовилися. Нових форм не знайдено, потрібен додатковий час, щоб максимально нас вимотати й вишукати якусь гарнішу обгортку для цієї отруйної ін’єкції. Те, що роблять зараз – це суміш шантажу (в тому числі й воєнного) та організаційних заходів для тимчасової заморозки конфлікту. Нині якраз така заморозка більше вигідна нам, а не Путіну. Але, знову ж, кожен додатковий рік такого стану – жорстке ускладнення процесу реінтеграції в майбутньому.

А я Вам пораджу: подивіться на все неупереджено, зі спокійною логікою. Владу Ви не любите – маєте на це право, але треба бути логічним і справедливим. МВФ уже дуже чітко пояснив, чому відклав транш. Вони дають кредит і хочуть мати докази, що він буде повернений. (До речі, копніться в історії – коли це МВФ відмовив комусь через те, що в країні корупція та безправ’я. Серед одержувачів такий зоопарк!) Попередні макропоказники їх задовольняли. Зараз усе різко змінилося – треба надати нові цифри, перевірити їх тощо. Це все є у відкритих джерелах. Перестаньте нарешті слухати брехливу тріскотню наших пустобрехів. Не любите владу? Добре, але це жодним чином не зобов’язує Вас бути інформаційними заручником професійних брехунів та корупціонерів з опозиції.
Щодо грошей у бюджеті та стійкості гривні, то тут усе ще простіше. Є дві базові експортні галузі в Україні: аграрна продукція та металургія. Падає або стає неконкурентним наш експорт, порушується баланс, падає гривня. Це жодним чином не залежить від того, хто при владі: Гройсман, Тимошенко чи Азаров. Коли металургія мала своє вугілля (з шахт тих самих холдингів, яким належать домни й мартени), собівартість була нижчою, а отже доходи, податки й баланс – кращими. Коли зараз дешевого вугілля більше нема, взагалі його бракує, а іноземне чи вкрадене у нас Московією значно дорожче (Раша вже нам його запропонувала за ціною на 37% дорожче), то собівартість росте, а продажі й податки падають. Коли на металобрухт поріжуть кілька металургійних підприємств на Донбасі, які навіть коли були й нашим і вашим, але ж давали нам надходження, то втрати точно мусять бути. І то на мільярди. Тут нема політики і навіть економіки мало – тут елементарна арифметика. Ви ж розумна людина й можете оцінювати факти. Тому ще скажіть мені, чи дуже виграє уряд, коли економіка й соціальні стандарти впадуть, а Кабмін буде виправдовуватися, що це «не ми винні, а блокувальники». Та ж людям начхати, хто винен, вони знають, що відповідальний саме уряд. А втрату на грубі мільярди перекрити ой як важко.

Тут кілька нюансів: 1. Ця дурість спрямована на свого невибагливого споживача локшини на вухах. Мусить бути зовнішній ворог, а для таких країн як Московська держава, де історія є одним з головних чинників сучасної політики, такий ворог має бути й у минулому («деды воевали», а «они в спину стреляли, наших ребят убивали, головы им отрезали»). Це типовий мобілізуючий фактор для незрілого суспільства. 2. Вибір фігуранта. Для нас це нагадує анекдот про загін бойових кріликів, але у сусідів у такі деталі не вдаються. Там діє доволі примітивна іделогема ще з того часу, коли вони плекали надії, що зможуть домовитися з Порошенком і його БПП. Тоді вигадали тезу про «партію миру» й «партію війни» (пригадуєте інтерівську кураторку з її перепискою), та й у НФ чимало офіцерів з АТО, тому легенда виглядала правдоподібною. Ще мала бути якась відома фігура, але не з першої трійки сьогоднішніх – Яценюк раніше був прем’єром. А ще така смішна деталь, як реклама Яценюка з 2010 року. Пригадуєте це жахіття: Арсеній Петрович із мужньо стиснутими губами, розмальований у брудно-зелену смужку й підпис: «Боєздатна армія» — вже маєте картинку для гебельс ТВ… Отак і створюються ідіотські легенди русо-пропагандо.
Наслідки юридичні з такого маразму не настануть ніде, крім Мордору — туди Яценюку їздити не бажано. Хоча, якби він навіть якось випадково приземлився в країні кривих дзеркал, то «компетентні власті», найімовірніше, спробували б його там не помітити, бо надто вже все це по дурному.

Тут кілька нюансів: 1. Ця дурість спрямована на свого невибагливого споживача локшини на вухах. Мусить бути зовнішній ворог, а для таких країн як Московська держава, де історія є одним з головних чинників сучасної політики, такий ворог має бути й у минулому («деды воевали», а «они в спину стреляли, наших ребят убивали, головы им отрезали»). Це типовий мобілізуючий фактор для незрілого суспільства. 2. Вибір фігуранта. Для нас це нагадує анекдот про загін бойових кріликів, але у сусідів у такі деталі не вдаються. Там діє доволі примітивна іделогема ще з того часу, коли вони плекали надії, що зможуть домовитися з Порошенком і його БПП. Тоді вигадали тезу про «партію миру» й «партію війни» (пригадуєте інтерівську кураторку з її перепискою), та й у НФ чимало офіцерів з АТО, тому легенда виглядала правдоподібною. Ще мала бути якась відома фігура, але не з першої трійки сьогоднішніх – Яценюк раніше був прем’єром. А ще така смішна деталь, як реклама Яценюка з 2010 року. Пригадуєте це жахіття: Арсеній Петрович із мужньо стиснутими губами, розмальований у брудно-зелену смужку й підпис: «Боєздатна армія» — вже маєте картинку для гебельс ТВ… Отак і створюються ідіотські легенди русо-пропагандо. Наслідки юридичні з такого маразму не настануть ніде, крім Мордору — туди Яценюку їздити не бажано. Хоча, якби він навіть якось випадково приземлився в країні кривих дзеркал, то «компетентні власті», найімовірніше, спробували б його там не помітити, бо надто вже все це по дурному.

Мушу Вас розчарувати. На мій погляд, Віктор Шокін має набагато приземленіші мотиви. Про його поновлення на посаді не може бути й мови. Він абсолютно легально, у відповідності до Конституції й закону звільнений з посади за власним бажанням, після цього пішов на пенсію. Та й граничний вік за його посадою завершується цього року (Шокіну 65 років). При його звільненні спершу був виданий Указ Президента без уточнення підстав. Це було вигідно для нього, оскільки давало право отримати виплати як при виході на пенсію. Але за пару місяців Президент уточнив текст Указу словами: «За власним бажанням», а це погіршило соціальні гарантії. Минулого року втягуватися в конфлікт було ризиковано — згадайте, які звинувачення тоді проти нього висувалися (посібник «брильянтових прокурорів, корупціонер» тощо). Сьогодні все вже стихло. Тому суть позову – не повернення на посаду, а зміна обставин відставки. Хоча я вивчав положення закону й не бачу там жодних підстав навіть для підтримки такого позову. Адже власноручна заява, законне подання Президента, згода Верховної Ради й фінальний указ — усе точно, як виписано в законі.

Дуже неоднозначне ставлення. Навальному не повірю ніколи — він грає в ігри російської влади. Його толерують, як такий собі варіант «лайт». Інших за подібні речі садять на роки чи й убивають, а йому 15 діб і ще й стару корупційну справу пробачили. Його завдання: перехопити ініціативу від реальної опозиції, змаргіналізувавши її, та випускати пару, щоб не повторилася знову Болотна тільки в жорсткішому варіанті. Цього разу він ще й мав перевести стрілки з Путіна на Мєдвєдєва. Саме це й видавало всю нещирість організаторів. Але раптом усе пішло не так, тобто акція вийшла з-під контролю. Ініціативу перехопила молодь (на мітингах виступав навіть п’ятикласник!). А для цієї категорії політтехнологічні наробки Навального та Сєчіна не указ. Вони вийшли з відверто антипутінськими гаслами. Після цього почалася жорстка розправа. Наслідки теж можуть бути непрогнозованими. Завдяки участі в акції створилася абсолютно нова безшабашна формація опозиціонерів. З активістів Болотної могли виростати лише опозиціонери, а з цих уже можуть зародитися й революціонери. Раніше Кремль жорстко контролював цю категорію, спонукаючи до входження у чорносотенні та неофашистські групи або до лоялістських хунвейбінів Путіна («наші» та інших лоялістів). І раптом проросла нова протестна формація. Нам не треба ними надто зачаровуватися, але, принаймні, ці не будуть шаленіти під «Крым наш» і не полізуть «убивать укров на братнем Донбассе». Крім того, жорстка розправа над протестуючими дуже нашкодила репутації Путіна серед відносно лояльних до нього європейських лідерів, а це нам тільки на руку. Щодо рейтингів? Не думаю, що сильно — рос-гебельс-ТВ правди не показало, але навіть з чуток, а ще для еліт той факт, що «самые мелкие щенки дали по морде главному шакалу» — це вже дуже серйозний дзвіночок.