Дмитрий Снегирев

На Харківському напрямку зосереджено близько 35-50 тисяч особового складу російських окупаційних військ. Цього недостатньо для оперативного оточення Харкова, ба більше, захоплення міста.
Пояснюю – чому. Під час операції в районі Авдіївки навколо цього населеного пункту було зосереджено, за різними оцінками, від 70 до 80 тисяч особового складу військ РФ. Загальна площа Авдіївки – 29,3 кв. км. Загальна площа Харкова – більше 300 кв. км. Тобто навіть нескладна арифметика дозволяє стверджувати, що 50 тисяч для оперативного оточення Харкова, а тим більше активних бойових дій (а йдеться про вуличні бої) недостатньо.
Відповідно, постає питання – які тоді завдання у російської окупаційної армії на Харківському напрямку.
Перше – спроба росіян, навіть чисельністю 50 тисяч, прорватися вглиб української території і дійти до Харкова на відстань артилерійського вогню, щоби мати можливість тримати під вогневим контролем житлові квартали міста.
Із цього випливає друге завдання російських окупантів – спровокувати масову внутрішню міграцію. У Харкові, за оцінками офіційних осіб, проживає 1,3 млн цивільних мешканців міста. Це без урахування вимушених переселенців із зони бойових дій, тобто загальна чисельність населення – більше 1,5 млн.
Відповідно, в разі наближення зони бойових дій або критичної для Сил оборони України ситуації, коли окупанти вийдуть на відстань артилерійського вогню, вся ця маса цивільного населення буде змушена залишити місце постійного проживання. А це означає паніку, хаос, недовіру до дій центрального уряду та місцевої влади, додаткове навантаження на центральні й місцеві бюджети, а також фактичний параліч української логістичної складової. Укрзалізниця та автомобільні дороги будуть виконувати функцію евакуаційних шляхів, а не задовольняти потреби Сил оборони України щодо передислокації особового складу, військового спорядження і техніки до зони бойових дій.
Третє завдання – росіяни застосовують тактику "тисячі порізів", тобто одночасно завдають ударів по декількох напрямках. Це робиться, щоби розтягнути нашу оборону і не дати Генштабу ЗСУ задіяти оперативні резерви на основних напрямках наступу: Бахмутському, Покровському і Вугледарському, тобто на Донеччині.
Окупанти намагаються використати вікно можливостей до початку червня, щоб вийти на адміністративні кордони Донецької області. А тому їм конче потрібно відтягнути з того напрямку оперативні резерви.
Саме з цим, на мою думку, пов’язана активізація військових дій на Харківському, а також передислокація сил на Сумському і Чернігівському напрямках.
Четверте і, як на мене, головне завдання Росії – тиск на військово-політичне керівництво України. Російська Федерація дає зрозуміти: якщо до червня Київне погоджується на "мирні перемовини" з Москвою на її умовах (статус-кво окупованих територій, які вже включені до складу РФ указом російського диктатора), російські війська розширять театр бойових дій за рахунок Харківського, Сумського та інших напрямків. Це, як на мене, основне.
Причому на Харківському напрямку під час боїв за Вовчанськ не введено навіть оперативний резерв російських окупантів, наразі задіяна обмежена кількість підрозділів – не більше 15% від 50 тисяч, зосереджених у Білгородській області.
Про що це свідчить? Росіяни спробували створити для нас "виделку", коли жодне з можливих рішень не задовольнить українську сторону. Тобто якщо під час російського наступу на Харків Генштаб ЗСУ не перекидає оперативні резерви, підтягнуться додаткові підрозділи російських військ і посилиться тиск на цьому напрямку. Натомість, якщо Генштаб ЗСУ відреагує і перекине оперативні резерви, окупанти за допомогою розвідки отримають данні про передислокацію наших військ із певного напрямку і, відповідно, на тому напрямку посилять наступ. У цьому й небезпека цих сценаріїв, але вони прораховані.

За даними українського розвідтовариства, чисельність угруповання противника там становить 12-15 тисяч осіб. З огляду на це, найімовірніше, йдеться про тактичний характер завдань, тобто про операцію у прикордонні, створення зони напруги.
Виключати цей сценарій не можна. Тим більше, очільник ГУР Міноборони України Кирило Буданов попереджав про можливість ескалації напруги на Сумському напрямку. Україна врахувала дії російських окупантів на Харківському напрямку, і з Сумської області, з прикордонних районів, організована евакуація, щоб унеможливити жертви серед цивільного населення.
На Сумському напрямку, за інформацією аналітичного відділу громадської ініціативи "Права справа", російські спецслужби будуть вирішувати два завдання.
Перше – ескалація напруги в прикордонні.
Друге – утилізація загонів кадирівців. На Сумський напрямок невипадково передислоковані чотири батальйони кадирівців, "Ахмат", які підпорядковані особисто Рамзану Кадирову. До останнього часу на цьому напрямку російське угруповання очолював генерал-полковник Лапін, у якого з Кадировим особистий конфлікт. Рамзан Кадиров неодноразово критикував Лапіна з приводу його дій і, відповідно, наслідків українського контрнаступу на Харківсько-Лиманському напрямку. Тому, найімовірніше, йдеться про те, що кадирівські підрозділи невипадково передали в підпорядкування Лапіну.
Основним завданням російських спецслужб буде утилізація кадирівських загонів руками Сил оборони України шляхом створення чергової зони напруги на Сумщині.
Тобто харківська операція – це "білий шум", тобто відволікання уваги, аби показати тому ж Кадирову: "Ми пішли на ескалацію напруги на Харківському напрямку, тому передислокація чотирьох батальйонів пов’язана з аналогічним можливим сценарієм і на Сумському напрямку". І під час реалізації цього сценарію чотири батальйони кадирівців, скоріше за все, будуть утилізовані.
В Росії наразі антиісламська істерія, пов’язана з терактом у Крокус Сіті Холі. І, відповідно, заяви Кадирова, ба більше, наявність особистої гвардії, підпорядкованої виключно йому, не влаштовує ні політичне, ні військове керівництво Російської Федерації. Тому будуть задіяні контрзаходи, щоби знизити можливості використання підрозділів "Ахмат" в якості важеля політичного і військового тиску на російське керівництво.

Це знов-таки тактика "тисячі порізів", тобто створення зони напруги одночасно на декількох напрямках із метою відволікання оперативних резервів Генштабу ЗСУ від Донецького напрямку.
Наступати з Білорусі у російських окупантів зараз немає можливості, не створений контингент вторгнення.
Три основні ознаки створення угруповання для вторгнення на територію України: передислокація особового складу, передислокація важкої бронетехніки та бойових складів із боєкомплектом, а головне – розгортання бойових госпіталів. Якщо госпіталі розгортаються в оперативному тилу угруповання, це свідчить про готовність до активної фази бойових дій. Але це не фіксується зараз.
На території Білорусі, за даними ГУР Міністерства оборони України, наразі не зафіксовано достатньої кількості російських військ для проведення операцій активного характеру.
Якщо брати до уваги можливу чисельність білоруських військ, то Білорусь може виставити 15 тисяч, максимум 20 тисяч підготовленого контингенту. Цього знов-таки не достатньо. Але, згідно з конституцією Білорусі, участь у бойових діях збройних сил цієї країни за її межами заборонена. Зрозуміло, що на конституцію вони особливо не зважатимуть, але Білорусь не наважиться на пряму участь у збройному конфлікті.

Російські війська намагаються захопити населені пункти на декількох напрямках.
Лиманський напрямок. Білогорівка Луганської області цінна і для Сил оборони України, і для окупантів тим, що це панівні висоти, і відстань від цього населеного пункту до промислового трикутника Луганської області Сєвєродонецьк – Лисичанськ – Рубіжне до 15 км, що дозволяє тримати під вогневим контролем тилову інфраструктуру противника, навіть із використанням ствольної артилерії. Бої важкі, вони тривають безпосередньо в населеному пункті. Але повідомлення міністерства оборони країни-окупанта про захоплення Білогорівки не відповідає дійсності, тобто знову забігли поперед батька в пекло.
Одночасно відбувається рух із боку населеного пункту Веселе Донецької області. Це спроба організації флангового охоплення українського угруповання, тактика "малих котлів", тобто спроба оточення українського угруповання в районі Сіверська.
Тож одна з пріоритетних цілей окупантів – захоплення Білогорівки.
Куп’янський напрямок. Тут окупанти намагаються продавити українську оборону в декількох місцях. Передусім – це Табаївка з можливістю виходу на Оскільське водосховище, розрізання українського угруповання навпіл та вихід до лінії Куп’янськ – Куп’янськ-Вузловий. Але, найімовірніше, ціллю є не Куп’янськ, а місто Ізюм. З метою створення флангового охоплення українського угруповання, зосередженого в Донецькій області, а саме у Слов’янську, Краматорську та Костянтинівці.
Харківський напрямок. Тут окупантам потрібні Вовчанськ і Липці. Липці – це панівні висоти. Це ключовий пункт української оборони, відповідно, окупанти намагатимуться посилити тиск і активність бойових дій у районі цього населеного пункту, бо їм конче потрібний контроль над панівними висотами.
Донецький напрямок. Найважча ситуація на Бахмутському напрямку. Тут дві ключові точки. Перша – Кліщіївка, де останніми днями спостерігаються тактичні успіхи окупантів: вони просунулися вглиб населеного пункту. Кліщіївка – це теж панівні висоти, які дають можливість тримати під вогневим контролем значні території окупованих районів Донецької області, ну і, відповідно, тих, що під контролем ЗСУ. На відрізку Кліщіївка-Андріївка дуже небезпечна ситуація, враховуючи чисельність окупаційних військ, зосереджених на цьому напрямку.
Також на Бахмутському напрямку важливим місцем є Часів Яр, цікавий обом сторонам війни, бо це найвища точка Донецького кряжу. Вона дає серйозні можливості вогневого контролю над значними територіями Донецької області. Плюс Часів Яр – це логістичний хаб на перетині двох основних транспортних шляхів. Також Часів Яр прикриває подальше просування вглиб української території до агломерації промислових міст: Костянтинівка, Дружківка, Слов’янськ і Краматорськ. Тому значення цього населеного пункту ключове, і тому бої за нього точаться серйозні.
Вугледарський напрямок. Тут окупантів цікавить безпосередньо сам Вугледар. Времівський виступ – це адміністративний кордон Донецької і Дніпропетровської областей. Росіянам конче необхідне встановлення контролю над цією ділянкою фронту. Тому за нього тривають важкі бої. Один із флангів із району окупованої Мар’їнки якраз у бік Вугледара.
Курахівський напрямок. Тут також є серйозна загроза просування ворога вглиб території.
Покровський напрямок. Росіянам конче потрібний Покровськ, бо він дасть можливість контролю над адміністративним кордоном Донецької і Дніпропетровської областей. Відстань від Іванівського до Костянтинівки – 10 км, а Костянтинівка, нагадаю, за Часів Яром. Тобто противник намагатиметься обійти Часів Яр, взявши під безпосередній чи вогневий контроль цю ділянку фронту та трасу, яка веде до Костянтинівки.

Відкидати таку можливість не можна, але наразі в окупантів не має достатньої кількості сил і засобів, щоб вийти на місто Дніпро та форсувати річку Дніпро. Але, враховуючи, що противник застосовує тактику одночасного завдання ударів по декількох напрямках, я не виключаю ескалації.
Дніпро – мільйонне місто, і щоб його штурмувати, потрібне угруповання чисельністю щонайменше 200-300 тисяч осіб. Взяти Дніпро – це серйозне завдання, з яким навряд чи впораються росіяни, враховуючи, що Бахмут вони брали дев’ять місяців, а Авдіївку – шість.

Період стабілізації, в принципі, вже починається. Все це тісно пов’язано з логістикою постачання військово-технічного спорядження з боку наших партнерів: США, Великобританії та низки європейських країн.
Якщо пришвидшиться передача Україні снарядів за чеською ініціативою (це приблизно 1 млн снарядів, перша партія – 200 тисяч одиниць), а також за ініціативою країн ЄС 500 тисяч снарядів, ситуація зміниться докорінно. Плюс, відповідно, постачання засобів ураження, передусім крилатих ракет повітряного базування британського виробництва Storm Shadow, французьких SCALP та американських ATACMS.
Інтенсивність ударів по окупованих територіях Криму та решти з використанням цих засобів ураження ми вже спостерігаємо. У Луганській області були завдані удари по двох нафтобазах, зокрема, у Ровеньках, тиловому складу з боєкомплектом у місті Сорокине (до перейменування – Краснодон), а також базі паливно-мастильних матеріалів та боєкомплекту у місті Довжанськ (на кордні з РФ). Тобто географія ударів вражає. Плюс було завдано ударів по Криму: по аеродромах Джанкой і Бельбек, а також знищено залишки Чорноморського флоту РФ.
Нам конче необхідні літаки. Досвід торішнього літнього контрнаступу засвідчив, що передумовою для нашого наступу стане підтримка з повітря – без цього говорити про наш наступ буде видаванням бажаного за дійсне. Тактика НАТО – це тотальна перевага в повітрі. Перед тим, як операція в Іраку перейшла в наземну фазу, протягом 40 днів союзницька авіація фактично рівняла з землею іракські позиції. У нас із росіянами, на жаль, немає навіть паритету в повітрі. Подивіться на той терор, який розв’язали росіяни щодо цивільного населення Харкова та інших населених пунктів із використанням КАБів: вони користаються тим, що немає засобів ППО та присутності в повітрі, нашої можливості використовувати ракети класу "повітря-повітря" з дальністю ураження більше 150 км. Якщо прийдуть F-16, хоча б у тій кількості, як нам обіцяють, тобто 40-50 одиниць, це значно посилить позиції ЗСУ і в моменті контрнаступу, і для прикриття населених пунктів. Тож це перша умова українського контрнаступу.
Друга – достатня кількість снарядів. Наразі коефіцієнт ураження 6:1 на користь окупантів: на 12 тисяч снарядів, які випускають окупанти по позиціях ЗСУ, ми можемо відповідати 2-2,5 тисячами снарядів. Ні про який контрнаступ до моменту хоча би паритету не можна говорити.
Третя – засоби ураження, ствольна і реактивна артилерія. Тут знов перевага у росіян.
Четверта – інженерна техніка розмінування. Торішній наступ показав, що глибина мінних полів сягає 19 км, а інженерної техніки розмінування, переданої нам західними партнерами, було до 15% від необхідної кількості. До того ж вона не була прикрита з повітря і стала легкою ціллю для російських гелікоптерів і штурмової авіації.
П’ята – засоби радіоелектронної боротьби. У росіян перевага в РЕБах.
Якщо будуть виконані ці п’ять пунктів, тоді ми зможемо говорити про те, що створені умови для українського контрнаступу.

Жодна цифра. Це стала російська практика – "за ценой не постоим". Тобто рахуватися з кількістю втрат ніхто не буде.
Згадайте заяву колишнього головнокомандувача Сил оборони України Валерія Залужного: нашою основною помилкою було те, що ми вважали, що втрати на рівні 200-300 тисяч убитих зупинять окупантів.
Це колосальні втрати для будь-якої країни, але не для Росії. Росія ніколи не рахувала кількість загиблих ні з боку противника, ні свої. "Бабы еще нарожают" – це сталий підхід у РФ.
І давайте будемо реалістами: загальний мобілізаційний потенціал Російської Федерації 12 мільйонів, України – 2,5 мільйони. Умовно кажучи, навіть якщо ми поставимо під багнети все доросле населення віком від 18 до 60 років, перевага все одно буде на боці Росії. Саме чисельна перевага.
Враховуючи цей мобілізаційний контингент, росіяни і будуть використовувати "м’ясні штурми", прекрасно розуміючи, що в технологічному плані вони відстали. Компенсувати технологічну відсталість Росія може тільки за рахунок переваги в живій силі.
Причому ця перевага зараз досягається навіть не за рахунок внутрішніх резервів РФ (Путін не оголошує мобілізацію). Є три джерела поповнення особового складу:
- перше – ведеться тотальна мобілізація на окупованих територіях України, тобто в Луганській, Донецькій, Запорізькій та Херсонській областях;
- друге – ув’язнені, які, згідно з указом російського диктатора, можуть укладати договір із міністерством оборони напряму. В російських тюрмах більше 300 тисяч ув’язнених, тобто величезна кількість потенційного "м’яса";
- третє – це "добровольці", в тому числі й іноземні. Достатньо платити непальцю 500 доларів (це копійки, в порівнянні з зарплатою російського вояка), щоб кількість "добровольців" була більш ніж достатньою.
Це три основні джерела поповнення особового складу, які дають Російській Федерації можливість без оголошення мобілізації поповнювати лави окупаційних військ у середньому на 30-40 тисяч осіб на місяць.
Ба більше, за рахунок тотальної мобілізації на окупованих територіях вирішується два питання: по-перше, поповнення особового складу російських військ; по-друге, заміщення корінного чоловічого населення захоплених територій. І невипадково зараз на окупованих територіях засилля "трудових мігрантів", якими здебільшого є громадяни середньоазійських держав та росіяни з депресивних районів Російської Федерації.

Крим досить уразливий логістично. Щоб російська армія опинилася у пастці, достатньо взяти під вогневий контроль основні локації: Кримський міст, Чонгарські мости і сухопутні перешийки.
До того ж за всю сучасну історію Криму втримати його не вдалося нікому: ні під час Громадянської війни (достатньо згадати блискавичний похід Українського війська під керівництвом Болбочана), ні військам Врангеля, ні Радянській армії, ні військам Третього Рейху. І росіяни це розуміють.
Роль Кримського мосту є ключовою. Тим більше, коли росіяни спробували створити дублюючу логістику з використанням великих десантних кораблів (ВДК), це одразу "знайшло відгук" Сил оборони України: вісім ВДК знищені повністю або серйозно пошкоджені, що унеможливлює логістику. Відповідно, залишається варіант – будівництво залізниці (але це затратно і потребує багато часу).
Чому досі не знищений Кримський міст? Давайте спростуємо "зраду". Є декілька факторів, які впливають на життєздатність Кримського мосту: активна оборона (системи ПРО і ПВО, бонові загородження тощо) і пасивна оборона. Зараз Сили оборони України основний акцент роблять на знищенні систем протиповітряної і протиракетної оборони. Удари по пускових установках С-300 та С-400 на аеродромі Бельбек, Джанкой та інших. Тобто перше завдання, яке наразі стоїть, – це знищення систем ПРО та ПВО й послаблення захисту Кримського мосту. Адже якщо ми зараз почнемо бити по ньому тими самими ATACMS, вони просто будуть збиті системою ПРО, тобто це не матиме сенсу. Це прекрасно розуміє і українське розвідтовариство, і Генштаб ЗСУ, тому й знищується спочатку протиракетна оборона.
Ця тактика себе зарекомендувала блискуче під час деокупації Херсонської області і звільнення Херсона: спочатку було придушено ПВО і ПРО, а потім узяли під вогневий контроль основні локації – Антонівський міст і греблю Каховської ГЕС. Чим це закінчилося, ми пам’ятаємо. З Херсона росіяни вивезли все, що могли, навіть прах Потьомкіна. Це показово, оскільки перебування подібних "історичних цінностей" на українській території свідчило би про російську присутність. Тобто росіяни прекрасно розуміли, що в Херсон вони не повернуться.
Те саме чекає і на Крим після того, як ми придушимо системи протиракетної і протиповітряної оборони. Тоді буде сенс вдарити по Кримському мосту.

Просто морально готую росіян до того, що буде. Дамо їм час підготуватися. Головне, щоб Скіфське золото не потягнули з Сімферопольського музею.

Це "білий шум", просування певних тез для формування певної громадської думки. І тут питання до західних ЗМІ. Це опосередкований вплив російських спецслужб, чи західні ЗМІ використовуються напряму?
Поясню, про що йдеться. У західні ЗМІ вкидається інформація про те, що Кримський міст начебто не є аж настільки важливим, бо росіяни давно нічого по ньому не возять. А яким чином тоді окупанти перевозять усе необхідне? Морським шляхом перевезень немає. Повітрям – це економічно невигідно. Залізниця – вона тільки будується.
Тобто так ворог намагається сформувати громадську думку про те, що по Кримському мосту бити немає сенсу.
Та насправді сенс є. Кримський міст – сакральний для росіян об’єкт, який свідчить про факт російської присутності. Навіть якщо не буде жодного військового моменту, цей міст слід знищити, щоб показати, що можливість сполучення Криму з Російською Федерацією відсутня повністю. Міст нам може знадобитися хіба що для звільнення українських територій, які наразі перебувають у складі РФ, але це історична перспектива.

Кардинально змінилися. Якщо раніше стояло питання про сам факт існування української державності, причому західні партнери думали, що ми протримаємося щонайбільше тиждень, то наразі стоїть питання можливого контролю Російської Федерації над окремим територіями України, зокрема, Донбасом і Кримом. Чому й почали вкидатися через західні ЗМІ та інші центри впливу повідомлення про готовність РФ до "мирного діалогу".
Розповіді про те, що російська економіка готова і надалі підтримувати активний характер бойових дій, не відповідають дійсності. Поясню – чому. Наразі на оборонний сектор РФ виділена рекордна сума – близько 7% від ВВП. А тепер подивимося на історичні паралелі. Коли під час Першої світової війни Російська імперія дозволила собі збільшити витрати на сектор оборони до більше 5%, це закінчилося соціальними потрясіннями, стагнацією російської економіки та соціальними вибухами. Сталися Лютнева і Жовтнева революції. Економіка Російської імперії на той час вважалася однією з найбільш динамічних у світі. Російський рубль був підтверджений золотовалютними запасами країни, це була одна з найбільш стабільних валют у світі. А що ми бачимо в сучасній Росії? Обвал рубля.
Адже з чим була пов’язана відставка Шойгу? Не з тим, що він злодійкуватий крадій, а з можливістю адміністративного впливу на економічні процеси. В Москві бояться стагнації економіки. Тому й спостерігаємо пришвидшення темпів просування тез щодо переговірного процесу.

За оцінками західних спеціалістів – півтора року. Але можливості російської економіки за останні декілька місяців суттєво скоротилися і скорочуються. Йдеться про успішні удари української сторони по російських НПЗ. 14% із них уже припинили роботу, а це означає скорочення надходжень до російського бюджету. РФ була змушена піти на безпрецедентні кроки: заборона експорту бензину та дизельного палива, ба більше, збільшення імпорту бензину та дизельного палива з Казахстану і Білорусі. Але на рік-півтора економічного запасу РФ ще вистачить.
Тут питання до ефективності економічних санкцій, а точніше їхньої абсолютної неефективності. На жаль, РФ змогла компенсувати європейський ринок за рахунок ринків третіх країн (Індії, КНР тощо) у моменті постачання нафти і нафтопродуктів.

Це елемент військово-політичного тиску. Йдеться про те, що острів Готланд має ключове значення: хто контролює острів, той фактично контролює Балтійське море і протоки. Російська Федерація зазіхає на низку островів.
Військово-політичний тиск пов’язаний знов-таки з Україною, як це не парадоксально. Росіяни дають зрозуміти Заходу: або він тисне на Київ щодо початку переговірного процесу, або Росія йде на загострення ситуації в Балтійському регіоні.
А це також означає можливість реалізації сценарію щодо прокладання Сувалкського коридору – це сухопутна ділянка, яка, за задумом росіян, має з’єднати Білорусь із російським анклавом Калінінград. Назва цього коридору походить від польського містечка Сувалки, а проходити він буде територією Польщі та низки країн Балтії.
Плюс риторика щодо острова Готланд. Наголошую, що там не один цей острів, а низка спірних територій.
Тобто росіяни підвищують градус напруги з метою створення зони нестабільності. Фактично пропонується Заходу послабити позиції по Україні, аби наша країна погодилася на територіальні поступки, інакше Росія піде на ескалацію на кордонах із НАТО.

Альянс уже відреагував. Щойно закінчилися наймасштабніші військово-морські навчання за участі практично всіх членів НАТО. Плюс сухопутна компонента – так само військові навчання і регіонального, і національного масштабів. Найбільші навчання з часів Холодної війни. Це свідчить про те, що країни НАТО всерйоз сприймають загрозу реалізації Росією спроби прокласти Сувалкський коридор.
Про це свідчить і передислокація контингентів країн НАТО на територію країн Балтії і Польщі, посилення систем ПРО та ППО Польщі, а також заходи, пов’язані з інтенсифікацією роботи військово-промислового комплексу європейських країн НАТО.
Тож НАТО демонструє готовність. Поки США пасуть задніх, роль лідера антипутінської коаліції на себе перебрала Великобританія.
Слід говорити про те, що Росія намагається збільшувати напругу не тільки в Балтійському морі. Згадайте ситуацію в Червоному морі: хусити, за якими стоять Іран і Росія. Плюс – ескалація напруги на Близькому Сході, протистояння ХАМАС та Ізраїлю. Те, що ХАМАС має дружні стосунки з РФ, є "секретом Полішинеля". Ще одна зона напруги – як не дивно, Латинська Америка, а саме ситуація з прикордонними питаннями у Венесуели. Причому там усе реалізується чітко за сценарієм 2014 року, списано один в один. І я не здивуюся, якщо ми побачимо начебто покійних очільників ПВК "Вагнер" Уткіна і Пригожина під документами прикриття якогось Дона Педро.
Я цього не виключаю, тому що Росія пішла на ескалацію в декількох точках земної кулі, щоб відтягнути увагу НАТО від подій в Україні.

Ця тема періодично піднімається з 2022 року. Якщо Путін її не застосував до червня 2024-го, то його погрози варто сприймати як елемент військово-політичного тиску. Тиску не тільки на Україну, а й країни Заходу.
Тут варто згадати позицію КНР з приводу можливої передислокації тактичної ядерної зброї на територію Білорусі. Цього поки що немає. Будь-яка передислокація ядерного боєзапасу відслідковується розвідувальними товариствами Заходу, незважаючи на те, що РФ в односторонньому порядку припинила свою участь у Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї. Це моніториться. Ми не бачимо зміни тактики і стратегії в моменті використання тактичної ядерної зброї з боку Російської Федерації. Відповідно, ядерна зброя стримування та алгоритми її застосування наразі не зазнали змін у НАТО.
У НАТО так само провели відповідні ядерні навчання з елементами стримування, чітко давши зрозуміти Росії: хочете подібної риторики, ми готові.
КНР чітко і жорстко заявила, що використання ядерної риторики, не кажучи вже про можливість застосування тактичної ядерної зброї, неприпустиме. І ця тема миттєво зникла з порядку денного. Товариш Сі Цзіньпін чітко заявив, що розглядає Білорусь у зоні своїх військово-політичних інтересів у моменті подальших анексій у бік Європи, і, відповідно, позиція РФ його не задовольняє. І Росія була змушена рахуватися з позицією КНР.

Ні, Путін і Сі Цзіньпін не грають разом. У Китаю досить прагматична позиція. Він розглядає війну в Україні як інструмент послаблення Російської Федерації та блоку НАТО. Тобто Пекін використовує Росію в якості елемента опосередкованого впливу на США.
До речі, риторика щодо військової підтримки КНР Російської Федерації поки що не має доказової бази. Держдеп США був змушений визнати, що інформація про передачу військових технологій не підтвердилася. Це основне і це позитив.
Також давайте згадаємо, що КНР досить прагматично зіграла в моменті небудівництва другої гілки газопроводу "Сила Сибіру", даючи Росії зрозуміти: Китай готовий купувати її нафту і газ, але за тими цінами, які влаштовують його. Хіба це дружні стосунки? Ні. Давайте згадаємо і будівництво залізничного сполучення, яке має з’єднати КНР із європейськими країнами. Воно буде проходити територією Росії? Ні. Знов Росія зазнала фантастичних збитків як країна-транзитер. І таких прикладів досить багато.
Помилково вважати, що Китай напряму підтримує Росію. Він зацікавлений у послабленні Російської Федерації і Сполучених Штатів Америки. Геополітичні інтереси Китаю не тільки в Європі, але й на Африканському континенті, де вони стикаються із російськими, і там жорстке протистояння. Напевно, це не задовольняє КНР.
Китай використовує "м’яку силу" і ніколи не воюватиме напряму, відповідно, за допомогою економічних, політичних і фінансових важелів впливу
Що стосується України, то, на жаль, у стосунках із Китаєм ми не суб’єктні. Китай хотів би бачити Україну щонайменше в зоні свого економічного впливу. Згадайте хоча б події із "Мотор-Січчю", з продажом пакету акцій. Фактично тоді позиція США поставила крапку. Напевно ж, це не задовольнило Китай. Зараз Китай відмовився від української кукурудзи – це серйозний удар. Хоча досі Китай вважався одним із найбільших економічних партнерів України.
Риторика, яка лунає в українських ЗМІ з приводу Китаю, м’яко кажучи, є не зовсім доречною. Але, на жаль, ми не суб’єктні, зокрема, в торговельних відносинах із КНР. Є позиція США щодо наших контактів із цією країною, і вона є домінантною.

Скільки ще триватиме війна, я коментувати не буду, я не Арестович. За два тижні вона точно не закінчиться.
Сценарій заморозки війни справді можливий. Давайте згадаємо останні заяви наших стратегічних партнерів.
Чи почули ми відповідь Вікторії Нуланд на пряме запитання з приводу можливості України виходу на кордони 1991 року? Ні. Вона назвала такий сценарій дуже проблематичним. Наразі основне завдання США – створити передумови для більш якісної позиції України у переговірному процесі, щоб не Росія диктувала умови, а щоб ми могли захистити свої національні інтереси.
Останні заяви президента Чехії Петера Павела. Чеська сторона конче зацікавлена в економічній та військовій співпраці з нашою країною. Петер Павел так само, відповідаючи на питання про можливість повернення окупованих територій, сказав, що це щонайменше викликає у нього великі запитання, бо Росія не віддасть ці території, а можливості України обмежені.
Нарешті позиція Франції. Незважаючи на войовничі заяви Макрона, французькі дипломати були присутні на інавгурації президента РФ, незважаючи на перестороги Борреля з цього приводу. Плюс Франція запросила представників РФ на річницю висадки десанту в Нормандії, чим викликала незадоволення з боку США. Крім того, Франція зараз стрімко збільшила закупівлі російського скрапленого газу. Також французькі фірми задіяні у співпраці з Росатомом. Чому так? Скоріше за все, перерозподіл зон впливу на Африканському континенті. Умовно кажучи, Франції пообіцяли залишити зоною впливу Чад і ще низку африканських країн за невтручання у справи України.
Туреччина – згадайте заяви Ердогана щодо початку мирних переговорів.
Плюс позиція КНР. Китай, до речі, не буде присутній на мирній конференції, і це показово. Він заявив про те, що будь-які мирні перемовини чи то мирні плани без урахування позиції РФ не мають сенсу.
Таким чином, формується загальнополітичне тло, де червоною ниткою буде проходити можливість мирних переговорів і заморозки конфлікту. Невипадково вкидаються у ЗМІ розмови про ймовірність корейського сценарію. Це дуже небезпечно для України. Досвід конфліктів на пострадянському просторі є яскравим підтвердженням цього: війна в Нагорному Карабаху, загострення конфлікту в Придністров’ї, Грузія тощо. І Росія піде цим шляхом. Їй це вигідно, бо заморожування конфлікту на певний період дасть їй час модернізувати власні збройні сили та економіку, аби потім продовжити сценарій анексії українських територій.

Не виключаю. Навів вище приклади конфліктів на пострадянському просторі. Не факт, що війна знову розпочнеться за рік-два-три, але перспектива продовження війни буде. Росію не задовольняє статус незалежної суверенної України. Вона в будь-якому разі намагатиметься повернути свій військовий і політичний вплив на Україну.

Це буде залежати від фізіологічних питань, а не наявності внутрішньої опозиції. Опозиції в РФ немає.
Зокрема, заколот Пригожина був спровокований спецслужбами Російської Федерації. Він дав можливість російському диктатору і російським спецслужбам провести репресії серед можливої військово-політичної опозиції в країні, в першу чергу, військової. Путін панічно боїться появи нового Лебедя, Рохліна, тому й було вжито превентивних заходів.
Заколот Пригожина не був наступом на Москву, як це намагаються подати. Це була операція, організована спецслужбами, яка мала на меті знищення військово-політичної опозиції. І Пригожин тут був просто виконавцем, а основною ціллю був російський генералітет. Наприклад, Суровікін, який наразі невідомо де, Попов, який у Сирії. Згадайте й усунення низки командувачів повітряно-десантними військами, тобто кадрові чистки. Плюс низка загадкових інцидентів із загибеллю російських військових посадовців вищого рангу під час ударів по командно-штабних пунктах (у мене ще тоді виникали запитання, бо йшлося про контрольований витік інформації про місце перебування того чи іншого генерала, після чого були відповідні удари української сторони в момент проведення оперативних нарад окупантами).