Андрей Стельмах и Иван Магда

Андрій Стельмах: Мені ніколи не до водилося перетинатися з російськими ЗМІ. Адже лінія розмежування розділяє як військових і сепаратистів, так і журналістів.
Іван Магда: Як нам складно потрапити на їхню територію, так і їм — на нашу.
Андрій Стельмах: Військові критично ставляться до журналістів. Якщо вони перевіряють українські ЗМІ і ніколи не покажуть їм позицію, то що можна казати про російських журналістів...
Іван Магда: Хто виграє в «інформаційній війні»? На мою думку, поки що ми відстаємо від Росії. Перш за все, у нас відрізняються можливості, передусім — фінансові. Як протистояти? Робити чесно свою роботу. Крім того, всім потрібно усвідомити той факт, що в країні — війна, а не АТО, і що другою стороною конфлікту все-таки є Росія. Це перше, що ми маємо зробити — визнати це. Тоді буде простіше вести інформаційну боротьбу з Росією.
Андрій Стельмах: В якому плані ми можемо стати «такими самими»? Російські ЗМІ маніпулюють думками людей, створюють постановочні кадри, викривляють інформацію. Для нас лишається одне — подавати інформацію такою, як вона є. Україна не може застосовувати пропаганду, бо вона воює на своїй території. Основне завдання українських ЗМІ — просто показувати те, що відбувається на сході.
Основна проблема — на території Донбасу транслюються здебільшого російські ЗМІ, нашого покриття там немає.

Андрій Стельмах: Враховуючи те, що я сам зі Львова, за стандартом, як львів’янин, я мав би виступати виключно за українську мову. Але в ситуації, яка склалася сьогодні, я вважаю, що це — далеко не першочергова проблема. Оскільки ми створюємо програму про війну, я бачу, що на передовій немає поділу між людьми, які розмовляють російською і українською — фронт один. Тому я думаю, що проблема російської і української мови — це не настільки проблема українців під час спілкування, скільки привід для політиків розділити українців і нав’язати їм якісь суперечки.
Буквально два дні тому я їздив до Львова, де ми знімали програму про переселенців, і ми повезли туди людину, яка все життя прожила в Алчевську. Українською мовою він не розмовляє, просто не вміє. Він був переконаний, що у Львові його не те, що не сприймуть, а його там ніде не приймуть. Але коли він зайшов у «Криївку» (всі знають це кафе, де не впускають москалів), у нього легко прийняли замовлення російською мовою, і ми, таким чином, зруйнували стереотипи. А його переляк щодо російської у Львові ми зводимо до розмов політиків. Так хто розділяє народ — самі українці чи політики?
Іван Магда: Маю відмінну думку. Може, звучить надто пафосно, але мова формує націю. Тож треба чітко відокремлювати розмовну та державну мови. Будь-якою мовою можна говорити в побуті — хоч німецькою, хоч польською, хоч угорською. Але в ситуації, коли йде війна з Росією, російська мова має бути відокремлена від державної. Чиновники мають розмовляти українською, викладання в навчальних закладах має бути українською…
Андрій Стельмах: Я виключно за україномовні ЗМІ, слід подивитися в корінь назви країни, і мова повинна відповідати цьому кореню.

Іван Магда: Журналістів не пускають в ті місця, де вкрай небезпечно. Навіть за великого бажання туди не потрапити. Більше того, це буде незаконно, якщо ти будеш знаходитися в місці, де відбувається бій. В такі місця ще можна було потрапити на початку війни, коли не було акредитації, і кожен їздив де хотів на власний страх і ризик.
Андрій Стельмах:  Звісно, страшно бігти по позиції, яка обстрілюється снайпером...

Андрій Стельмах: Категорично — ні. Журналіст не має брати до рук зброю, бо це суперечить всім канонам журналістики. Саме виконання такого правила якісно відрізняє нас від російських журналістів, зокрема, тих, хто приїжджає в зону під знаком "преса", а потім стріляє з кулемета по донецькому аеропорту (це я про Пореченкова).

Андрій Стельмах: Чесно кажучи, я сам по собі цинік. У плані «емоційного вигорання» — тут можна багато описувати, але я наведу лише один приклад. Коли ти днями їздиш по розбитих дорогах повз зруйновані міста і селища, посеред тиші, а потім повертаєшся до Києва, тебе дуже дратує метушня, велика кількість машин на дорогах (оскільки в АТО може бути одна машина за півгодини). Тоді всі прояви мирного життя тобі здаються некомфортними.
Іван Магда: Чи завжди вдається витримати баланс? Не завжди. Ми всі — люди, маємо емоції. Є гучні слова, що журналістика має бути відстороненою, сухою, але ми всі люди. Тяжко втримати цей баланс. Тому, звісно, в моїй роботі є відображення і моїх емоцій.

Андрій Стельмах: Насправді картинка на телебаченні — це всього-на-всього маленьке зображення розширенням 16х9, зокрема, вона не зможе передати емоції, які панують навколо самого кадру. Якщо говорити практично, то коли я повертався до Києва, завжди злився, що на звуку в камері не дуже чутно, як падають снаряди на сусідній позиції, і всі бійці стоять напоготові, бо прилетіти може зараз до них, а камера цього навіть не може "почути".

Іван Магда: Говорять правду. Ця війна змінила не тільки тих, хто потрапив на фронт. Вона змінила всю країну, всіх нас. Мене вона зробила більш категоричним, більш жорстким.
Андрій Стельмах: Я доповню відповідь Івана. Про себе говорити не хочу, але, за моїми спостереженнями, війна породила в людях загострене відчуття справедливості.

Андрій Стельмах: Є низка правил. Найголовніше з них — не видати позиції. Також не можна казати кількість військових на позиції та наводити будь-які кількісні дані.

Іван Магда: Ніяк. Зібралися і поїхали. Поспіхом.
Андрій Стельмах: Морально я дуже переживав, коли приїхав на позицію, а сепаратисти були там всього за 200 метрів. У дорозі про це не думаєш. Наступні рази ми не встигали вчасно здавати програму, і коли я вже ходив по позиції, був настільки змученим, що мені було байдуже, і я не думав вже ні про ще — думав, як здати програму.

Іван Магда: Найкращою ми вважаємо програму про снайперів, снайперську зброю та забезпечення. Це не моя думка — це висновок, зроблений з того, як про програму відгукувалися самі військові. Ця програма була резонансною у військових колах, і це найкраща похвала в нашій роботі.
Андрій Стельмах: У нашій роботі мало контактів з прес-офіцерами, аби відзняти програму. Якість твоєї наступної програми залежить від якості попередньої і від реакції на неї самих атошників.

Андрій Стельмах: Мені 22 роки, тож можна говорити, що для всіх тем у мене мало досвіду. Журналіст-розслідувач — це настільки універсальна професія, що кожна тема вимагає вивчення, дослідження та набуття нового досвіду. 

Андрій Стельмах: Впізнають. Навіть таксисти: "Це ви на тому каналі, що розказує про корупцію? Вам не погрожують?".

Іван Магда: Речі треба називати своїми іменами — біле білим, чорне чорним. Якщо людина — терорист ЛНР, то як його маю називати: другом, товаришем, героєм? Звичайно, ні.

Андрій Стельмах: Спочатку батьки думали, що я в Києві, поки не вийшла в ефір перша програма. Мама хвилюється, тато сприймає з солідарністю. Дівчини у мене немає…

Іван Магда: Перш за все, наша подача відрізняється від більшості інформаційних військових програм: ми намагаємося подавати емоцію, настрій тих людей, які є безпосередніми учасниками подій на сході. Програму придумав молодий хлопець, то ж це бачення війни молодої людини, яка виросла в незалежній Україні і не бачила Радянського Союзу.

Андрій Стельмах: Найбільш кричущим випадком була закупівля тепловізорів Міністерством оборони, які виявилися для мисливців-аматорів, а далеко не для війни.

Іван Магда: Як такої цензури не існує ні на каналі, ні з боку Міноборони та ЗСУ. Тут доречним було б говорити про самоцензуру. Напрацювавши кілька десятків програм, ти починаєш краще розуміти, кого зі спікерів краще давати в програму, кого — ні. Особливо це стосується медійних політичних осіб. Бо ти маєш відгук від бійців і їхнє чітке розуміння, кого вони хочуть бачити, а кого — ні.
Андрій Стельмах: Приїхавши в АТО, доводилося чути від військових: "Чому ти береш у програму людину, яка представляє нас без нашого бажання, банально піаряться на АТО?" Тому я ретельно відбираю спікерів у програму. 

Андрій Стельмах: Якщо ми говоримо про корупцію в армії — це вже на руку російським медіа. Тут треба зберегти баланс "зради" і "перемоги". Не потрібно мовчати про проблеми — треба намагатися їх вирішити, бо бездіяльність ще більше на руку Росії.

Андрій Стельмах: Воєнні дії не припиняються, тому що не ми диктуємо умови війни. Якщо говорити про корупцію та відсутність одягу, взуття, харчів, то якраз на ці теми вже вийшла програма в ефір. Але я б не сказав, що нічого не змінюється. На третій рік війни армія суттєво змінилася на краще. От тільки наскільки ефективно і оперативно в умовах війни — тут запитання.

Іван Магда: Втримати баланс між "зрадою" і "перемогою".
Андрій Стельмах: Найважче, коли ти працюєш в АТО як журналіст, ти ніколи не можеш нічого продумати хоча б на день наперед. Грубо кажучи, ти домовився на завтра з військовими на позиції, а вже зранку ти дізнаєшся, що вони вступили в бій, і відповідно їм зараз не до тебе.

Іван Магда: Все-таки Андрій подорослішав. Не у всьому. Але в баченні світу — подорослішав, став чоловіком. Я познайомився з Андрієм на його першій роботі, що до ZIKу, і він завжди накидав собі років, казав, що йому 22. І зараз, коли йому дійсно 22, я знаю, що він справжній чоловік.
Андрій Стельмах: Став правильно розставляти пріоритети.

Андрій Стельмах: Мені погрожував тільки Магда. :) Щоб я вчасно здавав сценарії.
Іван Магда: Військові критикували за спікерів, яких ми брали в програму. Але скільки людей — стільки й думок.
Так, проект про Матіоса мав гарний відгук глядача, набрав розголосу. Думаю, що невдовзі ця історія матиме своє продовження, бо є цікава історія з конкурсом на голову ДБР, участь у якому бере пан Матіос. Це нагадує мені історію "пчелы против меда". Тому ми чітко відслідковуємо розвиток ситуації.