Протоиерей Георгий Коваленко

Розумію, як написано. Як заклик не хвалитися, а дієво жити за Божими Заповідями.
А щодо календаря, то богослужбовий календар Православної Церкви так і влаштований. В усьому християнському (і не тільки) світі неділя дійсно рахується першим, а не останнім днем тижня. Але, чесно кажучи, проста декларація того, який день яким буде рахуватися в настінному чи електронному календарі, навряд чи наблизить нас до розуміння і виконання Божих Заповідей. Для мене важливіше, чим наповнені ці дні. Про що саме і йшлося у запропонованому тексті.

Я вітаю спроби Вселенського Православ’я сприяти входженню православних українців до єдиної родини православних церков світу. Так само я вітатиму і робитиму все можливе і залежне від мене, щоб між православними українцями було порозуміння, взаємне визнання і справжня єдність.
А, яким чином будуть розвиватися події, я не знаю і готовий до будь-якого варіанту. Ми живемо в дуже швидкому світі, тому маємо бути готовими до дуже швидких змін.
Одночасно, питання про яке йдеться, відноситься до фундаментальних речей і дуже традиційних інституцій, тому маємо працювати не тільки на швидкий результат, але й для вічності.
Ще декілька років тому, коли ми з однодумцями створювали Відкритий православний університет Святої Софії-Премудрості, ми почали не тільки говорити, але й реалізовувати ідею можливості Відкритого Православ’я. Тобто такого Православ’я, яке є відкритим до суспільства і медіа, до освіти і просвіти, до діалогу з представниками інших конфесій і релігій. Тому для мене надання Томосу — це лише потенційна можливість почати загальноцерковний рух саме в цьому напрямку, почати соборний процес розбудови нашої Української Православної Церкви.

Нещодавно я був спікером на одному цікавому феміністичному конгресі всесвітнього руху «HeForShe». Тут є репортаж звідти і навіть можна знайти відео мого виступу: http://orthodoxy.org.ua/data/bog-stvoriv-nas-rivnimi-hocha-y-riznimi-otzhe-nemaie-pidstav-dlya-diskriminaciyi-konspekt

Хотілося б, щоб у керівництва РПЦ і УПЦ МП у разі надання православним українцям, які цього прагнуть, Томосу про автокефалію вистачить мудрості, якщо не радіти, то хоча б не чинити перешкод.

Для мене церковні питання також є нагальними, але повне занурення лише в якесь одне питання з усього розмаїття нашого особистого і суспільного життя може відволікати нас від не менш важливого. Але я не думаю, що українці такі наївні, щоб відволікатися від нагальних проблем.

В работе нет ничего плохого, но иногда нужно и отдыхать, и уделять время душе и бескорыстным делам. Именно поэтому одна из 10-ти Заповедей Божьих благословляет и труд, и отдых: «Шесть дней трудись, а седьмой день Богу». При том в толковании этой заповеди говорится о необходимости давать отдых и животным, и земле. Однако Христос постоянно говорил о том, что важно не только внешнее соблюдение заповедей: «Суббота (выходной) для человека, а не человек для субботы». Само слово «праздник» происходит от слова «праздный», т.е. не работающий. А в украинском языке слово «свято», от того, что этот день святой и проводить его нужно в святости и святых занятиях. А к святым занятиям можно отнести и действенную помощь ближнему.

Наскільки я розумію, саме зараз Константинополь завершує консультації з усіма православними церквами світу щодо українського питання. Сподіваюся на мудрість соборного розуму Вселенської Церкви. А нашій Церкві треба за будь-яких обставин намагатися бути Церквою Христовою, так само, як кожному з нас за будь-яких обставин варто намагатися бути християнами.

Мені це здається неймовірним. Можливо тому, що волію мати справу з тими, хто шукає шляхи єднання, а не розділень.

Як мінімум, не реагувати, не сваритися. А ще існує безліч умовно-церковних і навіть жартівливих способів відігнати від себе таких горе-радників. Запитайте у знайомого священика і він Вам порадить. Я зазвичай своїм парафіянам раджу дякувати за зауваження, а потім спокійно відповідати, що всі духовні питання вони звикли обговорювати зі своїм знайомим священиком, а не з незнайомими людьми.

Отношения между церквами — это не чемпионат мира, где возможно первенство в результате борьбы. К сожалению, очень часто отношения между церквами, как иерархическими институциями, напоминают геополитические отношения между государствами или являются частью большой геополитической игры. Когда смотришь на это, удивляешься, почему иерархи, да и священники на своем уровне, предпочитают забывать слова Христа, сказанные ему в ответ на просьбу двух апостолов, сесть рядом с ним в Его Царстве: «Вы знаете, что князья народов господствуют над ними, и вельможи властвуют ими; но между вами да не будет так: а кто хочет между вами быть большим, да будет вам слугою; и кто хочет между вами быть первым, да будет вам рабом».
А амбиции возникают там, где мы хотим не служить, а править (управлять). И это искушение тем выше, чем выше мы находимся на любой иерархической лестнице, или чем больше у нас есть возможностей и ресурсов по сравнению с другими.

Бороться нужно прежде всего с собой. Именно тогда, когда у тебя самого начинают происходить внутренние мировоззренческие изменения, начинает меняться и окружающий мир.
А по поводу обрядоверия и показательной религиозности, достаточно много, четко и жестко говорил еще Христос, когда обличал фарисеев и книжников. А, если учесть, что Евангелие актуально для всех времен и народов, то признаки фарисейства можно заметить не только в своей церкви, но и в самом себе. Тогда перед нами и встает мировоззренческий выбор, который может изменить нашу жизнь и помочь нам быть настоящими христианами.

На жаль, я спеціально не моніторю цю ситуацію і не маю інших джерел, ніж повідомлення ЗМІ. Ті церковні друзі, які в мене були на Донбасі, зараз живуть і несуть церковний послух на підконтрольних Україні територіях. Звичайно, є знайомі і серед тих, хто залишився на окупованих територіях, але я навіть не намагаюся з ними зв’язуватися без якихось надзвичайних потреб, щоб не наражати їх на небезпеки.

Предпочитаю размышлять не над тем, что может сделать Москва, а над тем, что можем сделать мы для нашей Украинской Церкви. У нас должен быть стратегический план развития нашей Церкви и нашей страны, во время реализации которого мы, естественно, будем реагировать на внешние и внутренние препятствия, опасности и угрозы. Но при этом будем «сами себе головой» (именно так переводится слово «автокефалия»).

В Православній Церкві механізми надання автокефалії остаточно не унормовані. Тому для прийняття рішення недостатньо одного бажання чи певних умов, необхідна ще й воля. Не варто також недооцінювати того тиску і спротиву, який чинить у цьому питанні Московський патріархат. Тому реалізація цього рішення може бути поступовим і поетапним. Або блискавично швидким.

Я теж вірю в мудрість наших людей і звичайного простого парафіяльного духовенства.

Можливо, саме тому, що прийняття християнства було державною справою, в якій активну участь брав князь, через 1030 років це є державним святом в Україні, яка є спадкоємницею Київської Русі-України.
А щодо Володимира, то він дійсно робив це у відповідності до традицій тодішніх правителів. Хоча задовго до нього було хрещення Аскольда і Діра, а також була християнкою його бабуся — Ольга. Та й, як до Володимира, так і після нього в Україні завжди існували ті, хто сповідував інші вірування. Хоч їм і не завжди жилося так вільно, як зараз.

Вопрос не ко мне, а к митрополиту Лазарю, митрополиту Онуфрию и Синоду УПЦ. Свою позицию, как гражданина и как верующего, по Крыму я сформулировал еще в 2014 году. Как гражданин Украины, я считаю Крым временно оккупированной РФ территорией Украины. Как верующий, я считаю это нарушением как минимум двух из 10-ти Заповедей Божьих (Не укради и Не пожелай… ничего, что у ближнего твоего) в геополитическом масштабе.

Треба не тільки відновлювати, реставрувати і відроджувати, але й створювати, будувати і творити. У нашого народу і нашої церкви є величезний потенціал, щоб не тільки відновити зв’язок із нашими традиціями, але й створити нові для сучасників і майбутніх поколінь. Саме цим і займається Відкритий православний університет у співпраці в тому числі і з Національним заповідником «Софія Київська».

Я б не перебільшував впливу Московського патріархату на українське суспільство взагалі та навіть на духовенство і вірних УПЦ МП. Хоча певні небезпеки, звісно, існують.
Але куди більшою небезпекою є корупція, економічна ситуація, гібридна і реальна війна, пропаганда і популізм. Так само небезпечним є узагальнювати, а не давати конкретні політичні і правові оцінки діям конкретних людей, в т.ч. ієрархів і священиків, якщо вони дійсно несуть загрозу нашій українській державності і національній безпеці.

Враховуючи те, що я ніколи не був співробітником ніяких спецслужб, мені важко чи підтвердити чи заперечити цю інформацію. Для цього існують відповідні українські спецслужби.
Але загальновідомо, що за радянських часів священики РПЦ співпрацювали з спецслужбами СРСР як всередині країни, так і за її межами. Напевно, що ця традиція продовжилася і в сучасній Росії, особливо, коли священики несуть свій послух поза межами РФ і в співпраці з дипломатичними структурами.
Особисто я поступив на філософський факультет Київського університету в останній рік існування СРСР, коли для цього вже не вимагалося рекомендації від КПРС, і став священиком вже в незалежній Україні, коли для цього не вимагалося погодження з жодним з державних органів.

Ви самі досить фахово і в максимально загальних формулюваннях відповіли на це питання.

Я впервые слышу о канонизации Путина. Ничего, кроме улыбки и желания поставить диагноз, эта информация во мне не вызывает. Однако мне вспомнилось определение из религиоведческого словаря начала 90-х, над которым мы тогда долго смеялись из-за корявости формулировки. Там в статье о канонизации говорилось дословно: «основное условие канонизации — смерть кандидата».

Таких людей, согласно социологическим опросам, среди православных украинцев треть. Они идентифицируют себя как «просто православные» и не относят ни к одной из православных конфессий. Эта цифра остается стабильной в течение последних 20 лет.
Естественно, можно трактовать это как несознательность. Но мне больше нравится видеть в этом упорное несогласие значительной части православных с теми разделениями, которые есть в Православной Церкви Украины. Именно эти люди могут оказаться подлинным фундаментом и мостиком для единства между теми, кто однозначно идентифицирует себя как верующий МП или КП. Именно эти люди оценивают священников и воцерковленных верующих не по принадлежности к той или иной конфессии, а по тому, насколько священники являют собой образ служителя Божьей правды, а верующие — образ христианина. Естественно, я немного идеализирую, но даже среди моих знакомых есть люди, которые ранее были идейными сторонниками одной из конфессий, а сегодня принципиально считают себя «просто православными» и не разделяют идей конфессиональной исключительности.

Повеління покривати жінці голову під час молитви є в посланні апостола Павла. Але, цікаво, що апостол говорить, що, якщо жінка не хоче покривати голову, то нехай стрижеться. А сьогодні більшість наших жінок мають стрижки. То, якщо буквально розуміти апостола, то можуть і не покривати голову.
З іншого боку, наприклад, в Греції православні жінки відвідують храми і моляться з непокритими головами. І це колись був свідомий виклик турецькій окупації і зовнішнє протиставлення християнок мусульманській традиції.
Щодо України, то у нас є величезні традиції жіночих головних уборів, які жінки починали носити зазвичай після весілля. Ми якось цю тему досліджували у «Таємному коді віри» https://1plus1.ua/taemnij-kod-viri .
З іншого боку, саме в Україні ми маємо єдину православну ікону Божої Матері, де Богородиця зображена з непокритою головою. Це Ахтирська ікона, що прославилася в місті Ахтирка Сумської області. До речі, там існувала традиція ходити до храму, де зберігалася ця ікона, без хустки. Хоча духовенство намагалося з цим постійно боротися.
Мені відомо, що в деяких регіонах України існує традиція, коли дівчата до певного віку ходять в храм із непокритою головою.
Все це говорить про те, що питання хустки — це питання традиції, культури і власного вибору людини чи спільноти.
Наприклад, в нашій православній громаді ніхто не буде від жінки ані вимагати обов’язково вдягнути хустку, ані примусово її знімати. Особисто для мене і моїх парафіян це питання не принципове, бо зовнішні традиції можуть змінюватися і справжня краса, як казав той самий апостол, не в зовнішньому плетінні волосся.

У 90-х роках минулого століття ми переживали вихід церкви з радянського атеїстичного гетто. Тоді парафії відкривалися тисячами, відбудовувалися і будувалися храми і монастирі. Звичайно, тоді була велика потреба у священнослужителях. І на цю потребу відгукувалась в тому числі й молодь. Зараз ситуація стабілізувалася. Храми і монастирі відбудовані. Церкви відродилися і сьогодні не відчувають браку священиків.
Скоріше, є тенденція до того, що випускники духовних семінарій і академій воліють отримувати ще й світську освіту, щоб мати вибір шляху власного життя, бо церкви не завжди можуть їх забезпечити таким служінням, яке б дозволяло утримувати родину. Але це зовсім не означає, що ці люди поза церквою.
А щодо психологічного портрета священика, то питання не в тому, які випробування чи потрясіння людина пройшла на шляху до Бога. Питання в тому, з яким багажем вона виходить до людей. Добре, коли це вміння любити, розуміти і прощати. І погано, коли це неподолані комплекси і невилікувані психологічні проблеми.
Особисто я прийшов до церкви не через трагедії і розчарування, а у пошуках сенсу життя і справжньої свободи. А потрясіння і випробування бувають не тільки поза церковною огорожею, але й в середині.

Соціологія говорить, що кількість українців, які вважають себе віруючими, не змінюється протягом останніх 20-25 років. Але, дійсно, у важкі для людини, родини чи країни часи люди частіше звертаються до Бога з проханнями про допомогу, ніж з подякою за те, що проблем немає. На жаль, кількісні показники віруючих не завжди переходять у якісні світоглядні зміни, які мали б відбуватися з людиною, коли вона навертається до Бога. Бо треба не тільки просити у Бога допомоги, але й жити у відповідності до Божих Заповідей. Тут є питання і до того, як церкви виконують свою просвітницьку функцію і до того, який тип релігійності ми маємо серед наших віруючих.

Саме церковні люди мали б бути прикладом любові і в мові, і в справах. Сподіваюся, що більшість вірян УПЦ є саме такими. А щоб неприйняття і ворожнеча зникли на рівні віруючих, потрібне спілкування на рівні віруючих, в якому б домінувала мова любові і поваги до релігійного і світоглядного вибору іншого. При цьому варто не сперечатися один з одним, а ділитися досвідом власних традицій і демонструвати смирення і справжні християнські чесноти. Але, звичайно, залишиться якийсь відсоток зилотів (непримиренних) і відвертих фундаменталістів. Як говорить наука, такі люди є в кожній релігійній традиції. Напруга у міжконфесійних відносинах виникає тоді, коли такий відсоток занадто високий, або коли міжконфесійна ворожнеча розпалюється свідомо заради досягнення зовсім не релігійних інтересів.

Соромно зізнатися, але я жодного разу не був у Пархомівці. Але тепер обов’язково маю це виправити і на власні очі роздивитися цю пам’ятку. Але, враховуючи, що храм все ж таки було освячено, і зараз в ньому звершується богослужіння, нічого «категорично неприйнятного» ані в архітектурі, ані в мозаїках немає.

Для христиан быть миротворцами — это заповеданная самим Христом позиция. Поэтому церковь должна делать все возможное для прекращения войны. К сожалению, голос церкви не всегда слышен теми, кто начинает войны. Но рано или поздно война переходит в перемирие. После этого появляется шанс для примирения и установления прочного мира. Именно в такие моменты может быть задействован миротворческий потенциал церкви. Но даже когда война еще не закончилась, церковь может выполнять гуманитарную функцию, призывать к диалогу вместо насилия, содействовать обмену пленными и гуманному с ними обхождению, заботиться о раненых и покалеченных, провожать в «последний путь» погибших, заботиться о вдовах и детях, быть рядом с воинами и беженцами, заниматься реабилитацией и ресоциализацией. Перечень служений можно продолжать. И при этом ежедневно церковь должна молиться о прекращении войны и говорить о мире.
Что касается вопросов, которые нас разделяют и в которых мы не согласны друг с другом, то это повод для диалога, а не для войны. И помнить об этом должны в том числе и церкви.

Религиозные и пастырские действия священника может и должно оценивать священноначалие, собратья священники и паства. Если же священник делает политические действия или заявления, то оценивать его действия нужно в категориях политических. Если же священник совершает преступления, то оценку его действиям должен давать суд.
Судьба священника на оккупированных территориях непроста. Как непроста судьба мирных жителей, учителей, врачей, коммунальщиков и других представителей мирных профессий. Поэтому давайте сначала вернем и реинтегрируем оккупированные территории в административное и правовое поле нашей страны, а потом будем оценивать меру коллаборации местных жителей. Желательно уже сегодня задекларировать, что руководствоваться мы будем не советскими принципами времен Второй мировой, а практикой цивилизованных стран и народов.

Розібратися в історії, яка триває, дуже важко, бо всі ми знаходимося всередині процесів, які не мають чітких термінів і результат яких не є гарантованим.
Якщо коротко, то йдеться про чергову спробу православних українців увійти до світової спільноти Православних Церков незалежною від Москви Українською Церквою. Одночасно йдеться про можливість об’єднання православних українців в Єдину Православну Церкву. Це різні, але взаємопов’язані процеси.
Вирішення першого питання сьогодні залежить від рішення Константинопольського (який ще називають Вселенським) Патріархату про надання Православній Церкві в Україні Томосу (Грамоти) про автокефалію (незалежність).
Вирішення другого питання можливе на об’єднавчому Соборі Православної Церкви Україні, який відбудеться у разі вирішення першого питання.
Примусове об’єднання неможливе, тому цей процес може розтягнутися на роки, і в Україні буде існувати принаймні дві Православні Церкви, але, на відміну від сьогоднішньої ситуації, обидві вони будуть вважатися визнаними.
А хто буде очолювати Церкву, має вирішувати її Собор.
Але всі мої, як і будь-кого відповіді, є лише прогнозами і припущеннями, бо, повторюся, ми говоримо про процеси, які тривають і на які впливають дуже багато зовнішніх і внутрішніх чинників.

Церковь не знает ни Яблочного, ни Орехового спаса. Для церковных людей Спас — это Христос Спаситель. Но народная традиция, особенно у нас в Украине, знает Три Спаса, т.е. три праздника, где вспоминается Христос и которые идут один за другим (1-й Спас — Воспоминание о Кресте 14 августа, 2-й Спас — Преображение Господне 19 августа, 3-й Спас — воспоминание о Нерукотворном Образе Христа 29 августа). Как-то я об этом писал http://kovalenkogeorge.blogspot.com/2015/08/blog-post.html
А медовыми, яблочными и ореховыми эти дни называются потому, что в эти праздники существовала традиция освящать первый мед, первые яблоки и первые орехи. Просто у наших предков сельскохозяйственный календарь был привязан не к числам и месяцам, а к церковным праздникам. Но сегодня нет никакой потребности привязывать Христа Спасителя к меду, яблокам или орехам. Да и климат уже достаточно сильно изменился.

Успенский пост длится всего две недели с 14 по 28 августа. Это строгий пост, во время которого обычно не вкушается ни мясная, ни рыбная, ни молочная пища. Этот пост предваряет праздник Успения Божьей Матери. Поэтому главной темой наших размышлений в эти дни может быть тема нашего перехода из временной жизни в вечность.
Во время поста Церковь не венчает и не рекомендует назначать бракосочетания. Если есть возможность перенести бракосочетание на более поздний или ранний срок, я бы рекомендовал это сделать. А, если перенести уже не получается, то расписывайтесь, когда решили, но не забудьте после окончания поста прийти в храм за благословением.
А на вопрос, «что будет, если все-таки свадьба состоится в этот период», у меня ответа нет, т.к. пост (ограничение в пище), как и заповедь плодиться и размножаться (брак), были даны первым людям еще в Раю. Первую заповедь люди нарушили еще тогда, а вторую продолжают исполнять до сих пор.

Мені не відомі подробиці. Але можна не сумніватися, що тема України буде головною.

Сприймаю як жарт. Але Відкритий православний університет вже створено. То, може, щось згодом і вийде. :)

Мені здається, що це буде не одномоментний процес, а декілька етапів. Багато буде залежати і від того, якою постане Помісна автокефальна Церква. Але, якщо Томос буде наданий, це буде дуже відчутний відсоток і вірян, і духовенства.

Освітня програма «релігійна журналістика» є і в Інституті журналістики КНУ, і в НПУ Драгоманова, і в УКУ… Колись і ми дещо робили і для світських, і для конфесійних журналістів під час Фестивалів ЗМІ православних. Звичайно, і Відкритий православний університет міг би запропонувати власну програму, але я поки не впевнений щодо великої кількості охочих. Хоча, дякую за пораду, яку сприймаю як запит вивчити потребу.
А от щодо професійності наших журналістів, дозвольте поділитися власними спостереженнями. Протягом останніх 20 років рівень матеріалів і сюжетів на релігійну тему в світських ЗМІ невпинно підвищується. А от церковні структури не завжди хочуть розуміти, що журналістика відрізняється від PR і що в інформаційному суспільстві цензура не діє. Більш того, журналіст іноді дивиться на церкву і її представників зовсім з іншої точки зору, зовсім під іншим кутом, ніж це роблять церковні люди. І от тут я б подякував журналістам і світським ЗМІ за можливість подивитися на себе зі сторони. Хоча, звісно не завжди у журналістів є час заглибитися в тему, не завжди вони є неупередженими і ще є ціла купа об’єктивних і суб’єктивних проблем. Але на власному досвіді знаю, що, якщо тобі є що сказати, коли ти відкритий і щирий, коли ти розумієшся на форматах, редакційних завданнях і інформаційній політиці видань і каналів, завжди можна знайти поле для співпраці і можливість сказати те, що думаєш. Хоча тепер я все більше відмовляюся від ефірів і коментарів на теми, які або не цікаві мені, або мені нема чого цікавого сказати.

Це, скоріше, фантастичний сценарій. Він, звичайно, дає простір для польоту фантазії і карколомної драматургії подій, але реальність, на жаль, простіша і банальніша. По-перше, УПЦ МП автокефалії не просить. По-друге, без дозволу Москви УПЦ МП сьогодні автокефалію не від кого, окрім Москви, не прийме. По-третє, Москва автокефалію не дасть. А, якщо дасть, то Константинополь її не визнає. А, Київський патріархат її не прийме. В результаті, все залишиться як є, але Москва втратить контроль над УПЦ МП. Але, якщо уявити, що Константинополь і Москва домовляться разом проголосити автокефалію для всіх православних в Україні і посприяють проведенню об’єднавчого собору… Уявляєте? Я — ні! Але радий буду помилитися. ;)

Ми живемо в часи, коли місце на території України гарантовано всім Конституцією і законами. Тому, оскільки Українська греко-католицька церква, наскільки я розумію, не планує розривати зв’язок із Римом заради входження у Українську помісну православну церкву, а українська помісна православна церква не готова увійти у союз з Римом, а спільнота православних церков світу не передбачає повну єдність і з Римом, і з Константинополем (Єрусалимом та іншими), то на території України залишиться і греко-католицька, і православна церкви. Так само, як може залишитися і православна церква, яка не схоче відокремлюватися від Москви. Але я не виключаю ласку Божу і диво, яке може допомогти Риму порозумітися з Константинополем, Константинополю з Москвою, Москві з Києвом і допомогти всім християнам об’єднатися не довкола державних чи церковних столиць, не довкола патріархів і пап, а довкола Христа.

Найкращим вирішенням було б створення незалежних і незаангажованих юридичних і канонічних інституцій, рішення яких були б авторитетними і справедливими.
Що стосується Лаври, то сьогодні це державна власність. Лавра — це велика територія, де на «верхній» її частині господарює Києво-Печерський музей-заповідник, одночасно співіснуюють не тільки декілька різних музеїв, та ще й Національна історична бібліотека і Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв. На «нижній» Лаврі господарями є митрополія УПЦ, духовна семінарія і монастир, якому передано територію і приміщення, включно з печерами, в користування. Сьогодні і музей, і монастир відкриті для відвідин без обмежень.
Сподіваюся, що, якщо в Україні всі православні матимуть визнання Вселенським православ’ям, то буде знайдено варіант, коли православні різних юрисдикцій зможуть спільно молитися і не створювати конфліктів. Якщо ж в Україні буде створено Єдину Помісну Церкву, куди увійдуть усі православні, то це питання відпаде саме собою.

На відміну від багатьох я є оптимістом і вірю, що можливо уникнути сутичок, якщо діяти по-євангельські, по совісті і по закону. Нам всім, в тому числі й вірянам різних конфесій, варто вчитися розв’язувати конфліктні ситуації в діалозі без застосування насильства і з урахуванням інтересів і більшості, і меншості. Бо, насправді, конфлікт виникає там, де громада перестає бути єдиною, ділиться в собі, кожна з сторін вважає себе єдиною правою, а іншу починає демонізувати і відмовляє їй у праві на існування. Саме тут виникають спокуси застосовувати мову ненависті та силу. А найбільшою небезпекою є зовнішнє втручання, яке має на меті не вирішення, а розпалювання конфлікту.

Коментувати не значить керувати. І відокремлення церкви від держави, як і школи від церкви, варто розуміти не в категоріях радянського войовничого атеїзму.
Отримавши Ваше запитання, я ще раз перечитав статтю 35 Конституції України, а також статтю 5 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації», яка розкриває сенс конституційної норми і має поняття «державної політики щодо релігії і церкви».
Все можна подивитися ось тут:
Конституція України http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр
Закон «Про свободу совісті і релігійні організації» http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/987-12
Для мене те, що політики всіх рівнів та президент активно обговорюють і беруть участь у процесах, пов’язаних з церковними питаннями, це свідчення того, що питання церкви і релігії є важливими для країни і суспільства.
Всі ми, включно з політиками, є одночасно і громадянами країни, і вірними своїх церков. Сподіваюся нам вистачить мудрості навчитися віддавати кесарево — кесарю (державне — державі), а Боже — Богові, при цьому не порушуючи ані Божих Заповідей, ані Конституції України.

Я не є безпосереднім учасником переговорних процесів і не маю прямого зв’язку з тими, від кого залежить остаточне прийняття рішень. Тому моя відвертість не дорівнює достеменному знанню. Але я можу, використовуючи відкриті і доступні для мене джерела, аналізувати ситуацію і робити висновки.
Щодо Вашого запитання, то я майже впевнений, що у вересні буде зроблено черговий крок до проголошення Томосу. Але я не впевнений, що цей крок буде останнім. Хоча я не проти помилитися. ;)