Наталя Сумська: Нехай росіяни творять своє кіно і кілька десятиліть нічого нам не пропонують, щоб кожен із народів жив своїм життям

"Свого часу, ще в Союзі, мене запрошували в інші театри, – пригадує Наталя Сумська. – І я літала в Свердловськ, Ленінград, Москву. Але всюди мені казали: "У вас слишком выраженные украинские черты лица". Зараз я тим людям кланяюся за те, що вони визначали мій шлях".

Наталя Сумська
Наталя Сумська / Главред

На сайті "Главред" відбувся чат із народною артисткою України, провідною актрисою Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка Наталею Сумською. Спілкуючись із читачами, вона розповіла, чим роль Наталки Полтавки була особливою для неї, чому, вступаючи до театрального інституту, не сказала про це батькам, що стало визначальним у тому, що її співпраця з театром Франка триває вже більше сорока років, наскільки легко працювати на одній сцені з близькими людьми – чоловіком Анатолієм Хостікоєвим та сином В’ячеславом Хостікоєвим, чи виживе театр у століття кіно, а також що змінилося в українському кіновиробництві на краще після 2014 року. Крім того, Наталя Сумська поділилися своїми думками з приводу болючих для України питань: чому виникла проблема Донбасу, чи помиряться колись українці та росіяни, а також чи можлива і чи потрібна зараз творча співпраця українських та російських артистів.

Подаємо стенограму чату з Наталею Сумською.

Поліна: Яка з ваших театральних ролей народжувалася найважче і чому? Яку зі своїх ролей ви вважаєте знаковою, особливою для вас?

Наталя Сумська: Якщо в історичному аспекті України розглядати ваше питання, то так вийшло, що роль Жанни Д’арк стала справді знаковою. Несвідомо я була ініціаторкою залучення рок-опери "Біла ворона" Юрія Рибчинського і Геннадія Татарченка до репертуару Театру ім. Івана Франка. Ця подія збіглася з першими революційними паростками – це було студентське голодування на Майдані. Тоді ще й близько ніщо не віщувало таких "катаклізмів", які чекали на нас через 20 з лишнім років. Епіграфом до цих подій можна вважати постановку цієї опери.

Читайте такжеОльга Сумська: Українізація є необхідною, але не радикальними методамиВона залишила свій слід у Європі після гастролей. До речі, мені тоді навіть пропонували працювати у Віденському театрі, але я повернулася додому. Але сама ця ситуація допомогла укріпитися мені як актрисі, яка може ініціювати деякі драматургічні роботи.

Ця вистава прожила чимало. "Ворона" в театрі пролітала 12 років і стала знаковою в моєму особистому житті (невдовзі після спільної роботи над постановкою "Біла ворона" Наталя Сумська, яка грала Жанну Д’арк та Анатолій Хостікоєв, який грав нареченого Жанни – Жульєна, одружилися, – Ред.). Взагалі, так могутні теми корисні для театру.

Яку зі своїх ролей я вважаю знаковою для себе? Я би покривила душею, якби виокремила якусь одну, тому що кожна наступна роль є для мене важливою. Не знаю, чи знаковою… Кожна з ролей є для мене вагомою, потужною, кожна знаходить відгук серед глядачів, про що я можу судити з їхньої реакції, оплесків, квітів, частими переглядами вистав.

Lastivka: Акторська династія сумських знана і відома багатьом. Пані Наталю, а чи доводилося вам у житті колись користуватися приналежністю до іменитої династії? Траплялося, що чогось було досягнути або отримати легше саме через прославлене прізвище?

Наталя Сумська: Ще під час мого вступу до театрального інституту я навіть чомусь, коли мене спитали, чи належу я до акторської родини Сумських, сказала – ні. Очевидно, підсвідомо я хотіла досягнути того рівня, що й батьки, створити щось відповідне сама, а потім уже називатися. Тому що батьки доволі знані і любимі актори в усіх театрах, де вони працювали. І, звісно, це впливало на мене. Я абсолютно чітко усвідомлювала і бачила на власні очі, якою популярністю батьки користувалися. Мені дуже не хотілося помилитися або схибити.

Проте все викрилося дуже скоро, тому що педагоги батьків ще викладали в інституті. До речі, це була потужна гвардія викладачів – вимогливих, строгих, як і має бути. Але мій художній керівник курсу – народний артист України Анатолій Решетников, який прожив більше 90 років і лише недавно відійшов, вчив найголовнішому, без чого неможливий театр: дисципліна, обов’язковість, виконання всіх театральних законів і, звичайно, відданість справі театру, а далі з часом у кожного проявляється своя індивідуальність.

Про це можна говорити дуже багато, тому що спосіб життя театрального актора – особливий, він дуже відрізняється від представників інших видів мистецтв.

Lastivka: І ще одне питання навздогін… Належати до акторської династії – це обтяжлива відповідальність чи цей факт не накладає додаткових зобов’язань, не встановлює високих планок, не змушує комусь щось доводити?

Наталя Сумська: Все залежить від особистості, хто що обирає. Як на мене, якщо династія потужна, то варто тримати задану планку.

Inga: Як так сталося, що і ваші діти, і діти вашої сестри – пані Ольги теж вирішили присвятити себе артистичній праці? Це був їхній вибір чи визначеність долі наперед?) Як би ви поставилися, якби вони обрали більш "приземлену" справу?

Наталя Сумська: Вже сталося, як сталося. І я цьому факту більше радію, бо театр – це висока справа, а акторська професія – не з легких. Мені до душі те, що діти продовжують нашу театрально-мистецьку справу. Інакше – а хто ж, як не вони? Аби тільки вони впевнилися в тому, що роблять, і працювали віддано. Тому що будь-який час накладає свої нюанси ставлення до професії.

Свою волю дітям ми не нав’язували. Це був суто їхній вибір, і це було цілком природно.

В’ячеслав (В’ячеслав Хостікоєв у 2017 році закінчив Київський університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого і з того ж року є актором Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, – Ред.) уже зараз є молодим актором. Для нас із чоловіком свого часу це було просто дивиною: як мала п’ятирічна дитина може настільки природно і високофахово поводитися на сцені. Я й досі не можу цього збагнути і пояснити. Звідки це вміння, знання? Він знає, як вимовити фразу, як її проінтонувати… Я вже не кажу про чарівливість, з якою маленьке дитя виконує немаленьку роль.

Читайте такжеІрена Карпа: Ворог користується вавками в голові людей — на них зручніше тиснутиКоли Славі було дев’ять років, ми дивувалися: звідки така трепетність виконання! Він тоді грав хлопчину-тінейджера, через душу якого ми намагалися подивитися на історію про Жанну Д’арк. Це було друге прочитання рок-опери "Біла ворона" після Помаранчевої революції. Цією виставою наша антреприза "Бенюк і Хостікоєв" відгукнулася на цю тему. Тобто вся ця легенда показана через дитину.

Так, до речі, було і в нашій сім’ї. Слава все цікавився: "Про що ви говорите? Що ви з’ясовуєте? Що ви репетируєте?". І тоді у чоловіка виникла ця ідея: "Чекай! Це ж можна подати саме через дитину!". Адже просто розповідати – у цьому не було б нічого нового. А от через призму дитячих очей, зі своїми нюансами, гумором, парадоксами – це було дуже і дуже доречно. Деякі інтонації Славка ми згадуємо і дотепер.

Коли він вступав до театрального, ми його просили: "Збережи цю свою акторську індивідуальність, цю неповторність акторського таланту". Здається, зберіг.

Він любить свою справу. Як бачу, він дуже любить кіно і дуже покладається на нього. Але все-таки ми з чоловіком більше схиляємо його до театру, бо театр – це основа. Хоча він самовіддано працює у театрі, мені все одно здається, що потрібно більш жертовно ставитися до цієї справи.

Наталя Сумська із сином В'ячеславом Хостікоєвим (вистава Театру ім. Франка
Наталя Сумська із сином В'ячеславом Хостікоєвим (вистава Театру ім. Франка "Незрівняння") / Особистий архів Наталі Сумської

lisova_pisnia: Чи були у вас сумніви з приводу того, ким бути, якщо не актрисою, то ким би ви були? Чи можна говорити, що ваша перша велика роль Наталки Полтавки багато в чому визначила ваш подальший шлях? Взагалі, були у вас такі ролі, які в чомусь вплинули на вашу подальшу долю або життя?

Наталя Сумська: Це добре, що на початку творчого шляху і акторської кар’єри мені випала доля зіграти знакову класичну роль. Це – доля. Я завдячую тим випадковостям, які привели мене до цієї ролі: хтось випадково порадив, хтось випадково знайшов… Цього цілком могло й не статися, але – відбулося.

Я би не сказала, що роль Наталки Полтавки скеровувала мій шлях, але певним чином все-таки визначила мій напрямок – історичний. Після того були ще історичні картини: "Устим Кармелюк", "Гори димлять" та інші. Мені до душі, що склалося саме так.

Я усвідомлюю себе саме українською актрисою. Хто ж інший може виконувати ці ролі? Це має бути саме українська виконавиця. На щастя, мені випало зіграти їх. Було б гірше, якби ці ролі зіграли актриси, які залишилися працювати в Москві ще за часів Радянського Союзу. Тоді, за часів існування СРСР, актори призначалися на визначні ролі саме через Москву. Це був "закон природи" на той час.

Сьогодні я просто рада за український простір, тому що українські актори є популярними, затребуваними, задіяними в різних ролях і проектах тут, в Україні. Про таку ситуацію ми мріяли ще тоді, але вона рідко кому випадала.

Чи не було у мене думок залишитися в Москві? Свого часу, ще в Союзі, мене запрошували. І я літала і в Свердловськ, і в Петербург (тоді ще Ленінград), і в Москву. Але всюди мені казали: "У вас слишком выраженные украинские черты лица. Вы именно украинская актриса". Зараз я тим людям кланяюся в пояс за те, що тоді вони так визначали мій шлях.

Dinka: Чи доводилося вам колись відчувати себе заручницею якоїсь ролі або образу? Можливо, є якась акторська грань, яку ви б хотіли проявити, але режисери поки що її не помічають?

Наталя Сумська: Я, можливо, і сама в собі не помічаюсь чогось. Тим і цікава наша акторська професія, що ти не можеш себе запрограмувати раз і назавжди – який саме ти актор. Це цілий світ. Ти навіть не людина, а незбагнена для себе ж істота. Інколи ж доводиться грати не людину, не персонажа, а якусь фантазію. Цікава професія, чи не так?

А що стосується ролі Наталки Полтавки, яка, можливо, певним чином визначила наперед мої майбутні ролі. Як на мене, слава Богу, нехай визначає! Я дуже вдячна за це.

Часом читаю інтерв’ю із відомими акторами, і вони так скаржаться на долю, що стали заручниками якоїсь ролі, яка була ними зіграна ще за радянських часів. Наприклад, той самий Олександр Дем’яненко і його Шурік. А ми, наступні покоління, такі вдячні їм за це! І навіть якби вони зіграли одну лишень цю роль, їх би любили. Шкода, що актори, які мали в своєму творчому житті таку роль, що запам’яталася і полюбилася всім, скаржилися на те, що в їх біографії випала лише одна чи дві такі ролі. Це прекрасно, навіть якщо актор народжується для двох, трьох та навіть однієї ролі!

Віра Андрієвська: Які ролі ви відмовляєтеся грати і чому? Чи існують у вас власні вимоги до режисера, сценарію кінокартини або вистави тощо?

Наталя Сумська: В цьому плані в мене завжди все складалася позитивно і не доводилося конфліктувати. А якщо десь щось і було, це було щось не надто виразне, тож уже забулося і стало минулим.

Читайте такжеАнтін Мухарський: Пушкін? На х*р! Ахматова? На х*р! Достоєвський? У дупу! У нас є свої!Якщо подивитися на мій доробок, то в роботі над усіма творами, якщо і були якісь тертя, то вони пішли на благо вистави чи кінофільму, тому що завжди вдавалося досягнути компромісу.

Якихось конфліктів чи бійок на майданчику не було. Хоча боротьба траплялася. Проте це окрема велика розмова. Колеги знають, як часом доводилося за щось боротися…

Взагалі, головне для глядача – не наша закулісна "кухня", а той момент, коли відкривається завіса, і те, що вони споглядають у залі.

Галина, Київ: Як ваші батьки відреагували, коли дізналися, що ви теж обрали шлях актора? Як це було? І як поставилися ви, дізнавшись, що і ваш син продовжить акторську династію, та й донька обере творчу професію?

Наталя Сумська: Акторство – це робота, яку варто продовжувати в династії. Це не щось штучне. Це – спосіб життя і мислення. Це одна з іпостасей життя, яка здатна впливати на людей. А куди людям ходити, де брати емоцію, де подивитися на своє життя збоку? Це можливо завдяки засобам театрального мистецтва. Хіба ще почитати книгу або послухати музику.

Театр – це один із найдавніших проявів існування людини.

Тому забороняти дітям займатися цією справою не було ніякого сенсу.

А своїм батькам я не говорила, куди вступаю. Бо у мене були ще запасні напрямки – спортивний і лінгвістичний. А, коли вже вступила, я надіслала батькам телеграму, бо вони саме були на гастролях. Тоді я написала: "Вітайте з вступом до театрального".

Fiona: Поділіться вашим найбільш яскравим спогадом про дитинство? З чим зараз у вас асоціюються дитячі роки?

Наталя Сумська: О, це надзвичайно цікавий період мого життя… Я така щаслива, що в дитинстві мала змогу жити в селі в однієї і в другої бабусі, тобто у татової мами і у маминої. Це була Київщина і Кіровоградщина. Просто не уявляю, чого б мені не доставало зараз, якби не було того періоду мого життя.

Скажімо, теперішня вистава "Кайдашева сім’я" тримається за мої спогади з дитинства, які увійшли в мою плоть і кров, в дихання, в спогади про запахи. Досі згадую, як вранці бабуся готувала сніданок у печі. Я застала той період мазаної глиною хати під соломою. Я брала участь у всьому: допомагала у приготуванні їжі, пасла череду, збирала солому, вигрібала картоплю, збирала яблука і полуниці в саду, жала жито. Це було ціле життя! Я жила по півроку в кожної бабусі, ходила до школи в селах.

Якби у мене спитали про мою ностальгічну мрію – це та сама хата під соломою, про яку тепер ми можемо хіба що розказати на сцені театру або в кіно. Там усе було настільки природно, просто, натурально. Пам’ятаю, як я свого малого родича, котрогось із двоюрідних братів, гляділа в колисці, яка чіпляється під стелю – вона була зроблена із чотирьох рейок і мішковини.

Це дало дуже багато для відчуття, для ідей, для придумування тих сцен, які зараз можна побачити у виставі "Кайдашева сім’я". На щастя, відома художник Дитячого музичного театру на Подолі Людмила Леонідівна Нагорна пристала на мою пропозицію – грати виставу саме в історичних, абсолютно ідентичних тодішнім українських костюмах. Вона була художницею вистави і втілила все це в життя. Бо коли б, за яких умов, я б ще мала таку нагоду попрацювати в історичних костюмах – спідницях, крайках, сорочках…

На щастя, глядач відчув і оцінив усе це, раз одинадцятий рік поспіль ця вистава не зникає з репертуару. І я безмежно вдячна глядачам, що вони своїм квиточком дають нам зрозуміти те, що вони люблять цю виставу.

Inga: У кількох виставах ви на одній сцені працюєте з членами своєї родини. Такі вистави даються простіше чи складніше? Чи більш яскравими виходять герої на сцені, наприклад, у "Синьйорі з вищого світу"?

Наталя Сумська: Я вже говорила, що початку ХХІ століття всій нашій родині довелося пожити, побути всім в одній виставі. Це тривало років п’ять-шість. Дуже вдячна чоловікові за цю його ідею, бо фактично він тоді об’єднав усю родину, і ми мали нагоду частіше бачитися і працювати разом.

Проте рідними людьми ми були до того моменту рівно до третього дзвоника, а коли починалася вистава, на перше місце виходив професіоналізм. В принципі, родиною не просто працювати, бо в усіх своїх пріоритети і вподобання, як і в усіх людей. Але тут усі свої, члени родини, і чужій людині ти не скажеш того, що можеш сказати близькій.

Читайте такжеРуслана: Могла б знайти спільну мову з будь-ким, крім вбивці моєї країни – ПутінаЦе просто подарунок Божий, що всі ці роки я працюю пліч-о-пліч зі своїм соратником і чоловіком, прекрасним актором. Постійно в ньому відкриваю нові таланти – і режисерський, і драматургічний. Це дуже обдарована людина. Я часом так дивлюся на нього і думаю: "За що мені випала така приємність – просто бути поруч". Побутове життя – це так, це як у всіх. А робота – це інше. Важливо, що ми дотримуємося одних і тих самих поглядів на дисципліну, відповідальність і відданість професії. Ми однаково дотримуємося правил життя в театрі. Ми схожі у своїх щоденних пошуках драматургії, яка була би цікавою сьогодні глядачеві, у пошуках того, чим би можна було завоювати увагу глядача, його емоцію. Ми сходимося в думці про те, що театр – це мистецтво емоції. На сцені має бути жива емоція, тоді і глядач реагує, по-різному реагує – чи то плаче, чи то сміється, чи то плескає, тобто і в нього виникає емоція. А це найважливіше для театру. 

Сабрина: Чи легко вживаються під одним дахом творчі люди?

Наталя Сумська: А куди ж їм дітися?:) Принаймні це дуже цікаво, скажу вам відверто. Навіть не уявляю, про що би я говорила з доктором технічних наук. Хоча є і такі приклади – шлюби, де один із членів подружжя служить у театрі, а інший займається іншою справою. Правда, таке подружнє життя потім дало тріщину. Тому все-таки під одним дахом комфортніше бути людям однієї професії, людям, об’єднаним однією справою.

Pavlo: Як ви ставитеся до антрепризи? В яких постановках вам більше до душі бути задіяною – антрепризних чи академічного театру?

Наталя Сумська: Антреприза, в якій я задіяна – це фактично пересувний театр. Але це справжній театр. Наше товариство "Бенюк і Хостікоєв" стало першою справді українською антрепризою за часів незалежності, яка народилася 15 років тому. Хіба що єдина антрепризна вистава "Швейк", яка існувала до того, народилася 1996 року. Згодом ця вистава перейшла до репертуару національного театру.

Але наша антреприза була першою українською, і вже після того почалися різні відгалуження. Люди побачили, що може бути й українська антреприза, а не тільки російськомовна, до якої у нас звикли.

Ми все-таки називаємо себе театром. Просто, на відміну від академічних театрів, ми не маємо свого приміщення.

Починали ми з нашої сімейної постановки – комедії "Сеньйор із вищого світу". Робота над цією виставою об’єднала всіх наших близьких і рідних, які за фахом є акторами. Такого немає на жодному континенті, щоб вся родина була акторською та працювали на одній сцені, в одній виставі. Ця ідея належала чоловікові.

Після цього була вистава "Про людей і мишей". Вона отримала вперше серед антреприз Державну премію ім. Тараса Шевченка. І тут теж можна сказати про планку – антреприза має дорівнювати справжньому професійному театру. Хоча вона буває дуже різною – це залежить від смаків і пріоритетів виконавців.

До Майдану північно-закордонна, тобто російська, антреприза повністю захаращувала наш мистецький простір. Але – зараз зовсім інші часи, і все змінилося. Дай Боже, щоб так і було. Тому що, не дивлячись ні на що, до нас все-таки "заповзають" бажаючи. І щоб припинити цей потік, потрібна політична воля.

Liudmyla: Скажіть відверто: як зараз живеться актору театру в Україні? Акторська праця приносить хліб, якого вистачає, аби прогодувати родину, дозволяє забезпечити себе і сім’ю всім необхідним? Чи навіть таким сильним і визнаним акторам, як ви, доводиться заощаджувати і обмежувати себе в певних речах?

Наталя Сумська: Ви знаєте, я – доволі невибаглива людина. Для мене гроші не є і ніколи не були чимось визначальним. Коли ми ще жили в іншій країні, отримували свої перші 90 карбованців, потім було 120 карбованців, 160, 180… Так зростала моя акторська ставка. Потім були мільйонні купони, а потім настав і гривневий період. І на гривні ставка перерахувалася приблизно в таких самих межах.

Моя особиста думка, вона може не сподобатися багатьом акторам: визначальним для актора є все-таки його доробок, а не гонорари. Якщо актор є просто заробітчанином, гонитва за грошима понижує його акторську планку. Це справді так. Багатьом акторам дорікають тим, що вони показують якусь дешевизну, щось мало цікаве… Визначальним не є фінансовий бік. Визначальний – творчий рівень. А вже тоді ти можеш бути винагороджений і грошима, якщо докладешся до роботи над достойним твором, достойною виставою. 

Lucius: Як ви ставитеся до звань "народного артиста" або "заслуженого артиста"? Що вони означають для вас? Дехто з акторів каже, що це пережиток радянських часів, який у сучасній Україні, по суті, нічого не означає і нічого не дає – чи можете ви погодитися з цим?

Наталя Сумська: Те, що практика присвоєння цих звань прийшла до нас із радянських часів – це факт. Проте все-таки здебільшого цими званнями визначалися гідні персони і хороші актори, і саме це було головним у цій процедурі.

Але часи змінюються, і я в жодному разі не ремствувала би, якби в цій практиці щось змінилося б. Хоча я не можу давати тут порад, бо все-таки це справа міністерств і відомств. Та й взагалі, оскільки ці звання існують, було б дивно, якби одна Сумська розгорнула зараз кампанію протестів... Нехай будуть. Всьому свій час, і якщо у званнях зникне потреба, то вони зникнуть. Так у всьому – щось зникає, щось народжується.

В будь-якому разі, не звання – головне. Головне – якісні вистави і якісне кіно.

Наталя Сумська
Наталя Сумська / Особистий архів Наталі Сумської

Віра Андрієвська: Якщо помилюся, то ви мене виправте, будь ласка: все ваше театральне акторське життя пов’язано з одним театром – театром Франка. Чому так? Чому саме цей театр так прив’язав вас до себе? Чи є шанс у керівників інших театрів "переманити" вас до себе?

Наталя Сумська: Така практика була популярна раніше. Ще коли я тільки закінчила театральний інститут, була мода серед акторів попрацювати в одному театрі, потім – в іншому. Тоді все було російськомовне, міркували так: "Надо попробовать в Вильнюс поехать, в Москву, Питер, а там еще куда-нибудь". А я тоді замислилася: "А чого? Навіщо? Чого я туди поїду!". Багато творчих біографій так і утворювалися: хтось поїхав далеко і загримів аж на інший континент у пошуках себе, свого щастя. Навіть не знаю, за чим люди так далеко їхали. Що вони шукали. Якщо ти закінчив театральний інститут, ти є фахівцем, то йди і працюй там, де ти є.

Колись, до речі, я хотіла, щоб мене запросили до Львова, до Театру Заньковецької – там починали мої батьки, і це місто мого дитинства. Але запрошення туди я так і не отримала. Але в кілька інших міст, яких я зовсім не знала, мене кликали.

І от, були проби на роль у, як тоді він називався, академічний театр Червоного прапору ім. Івана Франка. Я прийшлася до ладу. Готувалася вистава "Тил" за твором Миколи Зарудного. Саме моя кандидатура, моя натура "від землі" підійшла. Я була дівчинка спортивна, засмагла, прожила багато в селі біля рідних, і це зіграло свою роль. Розповідалося про сільську дівчинку Вірку, яка з односельцями їде в тил. (Знову тема війни, хай їй грець!) Це був мій дебют.

Читайте такжеРудницька: Схід патріотичніший за решту України, бо українізується через біль і кровПісля цієї вистави я й залишилися в театрі, бо одразу мені запропонували другу роль, потім одразу наступну, і ще одну… Кожен заїжджий режисер помічав мене, давав ролі. І це були різні роботи – від зарубіжної драматургії до сучасної і історичної драматургії. І це було цікаво, що зі мною хотіли працювати різні люди, а не один і той самий режисер. Це й випрацьовувало моє утвердження в собі, мою акторську силу і потужність, спроможність відстоювати якісь творчі засади.

Пам’ятаю, був історичний персонаж Павлинки – образ, ідентичний Наталці Полтавці, тільки білоруський. І той режисер, що до нас приїхав і збирався працювати над цією виставою, обрав мене. Потім болгарська режисерка Надєжда Сейкова з театру "Слеза и смех" теж взяла мене, зовсім початківку, на головну роль у виставі "Біля підніжжя Вітоші". Це була лірична мелодрама, за сюжетом якої юна особа закохалася в старшого чоловіка. Або той же Робер Тома і вистава "Вісім люблячих жінок". І у нього я грала забіякувату юну дівчину, яка все закручує в рідному домі.

Було гріх скаржитися на недостатню зайнятість. Зараз під час розмови просто спливають перед очима одна за одною ці сторінки життя...

Та сама історична драма "Ярослав Мудрий" і роль Милуші. Свого часу мій тато у запорізькому театрі грав Микиту у виставі "Ярослав Мудрий", а мама – ту саму Милушу. У нас, в театрі Франка, ця вистава трактувалася трошки інакше. Була розкішна сценографія: розставлені будівельні ліса для реставрації собору, який розписують іконами, і на такому тлі розгорталася дія "Ярослава Мудрого". Це взагалі унікальний твір, який і зараз був би дуже актуальним. Скільки там тем – і зрада, і любов до вітчизни тощо! На те це й є класичний твір, бо він є актуальним і через 150 років.

Тож мені просто не було сенсу шукати інших театрів. Людина може бути корисною на своїй рідній землі, де вона народилася, де вона вчилася.

Звичайно, є й такі актори, які стали відомі в світі, які народилися в одній країні, а відбулися зовсім в іншій.

Звісно, моя думка – не догма. Але особисто я корисна тут і утверджуюся саме тут. 

Umka: Як ставитеся до тих артистів, що за нинішніх обставин продовжують виступати в Росії, акторів, які погоджуються зніматися в російському кіно, менше, ніж гастролерів-співаків, але все-таки..? Як гадаєте, чому люди погоджуються працювати, не зважаючи на війну, в країні, що напала на їх рідну землю? І як, по-вашому, слід чинити по відношенню до таких артистів тут, в Україні? Чи вони мають і тут працювати на тих самих умовах, що й люди, для яких виступи в Росії зараз є неприйнятними?

Наталя Сумська: Ви правильно ставите питання. Закон діє по відношенню до гастролерів з півночі, забороняючи їм в’їзд до України. Але він не діє по відношенню до наших артистів, які продовжують гастролювати там, у "північного сусіда". Дивно. Напевно, наш виконавець недоторканий у цьому сенсі, раз не можна йому нічого ні сказати, ні порадити, ні заподіяти. Напевно, так і буде. І все вирішуватимуть пріоритети того чи іншого артиста.

Читайте такжеОстап Ступка: Російські актори досі знімаються в Україні "пачками"Наприклад, артисти, які гастролювали у сусіда, потім виступали на столичній сцені і збирали тут повний зал. Що можна сказати тим глядачам, які були присутні у залі? Вони би нас не зрозуміли. Та й взагалі, у нас так: якщо хочеш нажити собі ворогів, напиши про все це такому артисту у Фейсбуці – більшою мірою тебе не зрозуміють.

Напевно, просто потрібен час. Коли ці артисти постаріють і підуть геть на пенсію, тільки тоді вони все зрозуміють, і це мине. Коли народиться нова генерація людей, які безмежно любитимуть свою рідну країну, будуть відданими їй і будуть враховувати ті страшні жертви, яких зазнала Україна, відстоюючи зараз свою незалежність... Щоб не зважати на це, потрібно буде вже зовсім байдужою і цинічною людиною.

Wrangler: Как бы вы наказывали украинских артистов, которые гастролируют в России или Крыму? Уже такое количество вариантов предлагалось: и лишать гражданства, и штрафовать, и налог с гонорара платить, и подписывать в эфирах как-то особо… Есть ли в этом во всем какой-то смысл?

Наталя Сумська: Вже багато чого пропонувалося, але так нічого і не робиться в цьому напрямку. Тож, напевно, все залишатиметься так, як є. А далі діятиме Божий Закон. Як бачимо, коли зараз відходять популярні артисти кіно, естради, театру, які виявилися зрадниками, бо творили свою біографію тут, в Україні, а потім забули про це, про них навіть ніхто не згадує, а якщо згадують, то…

Народ сам дасть оцінку таким людям. Ці артисти брали в полон мільйони сердець, тисячі українців їм аплодували, безмежно любили їх, а тепер цим виконавцям виявилося абсолютно байдуже, і вони з легкістю забули про той період, коли вони здобували своє ім’я в Україні. У підсумку, бумеранг спрацьовує сам собою. Тільки покарання ці люди отримують не за життя, а після нього, тому що за життя людині нічого не доведеш ні в який спосіб, що вона чинить неправильно.

Наталя Сумська разом із чоловіком Анатолієм Хостікоєвим і сином на сцені Театру Франка у виставі
Наталя Сумська разом із чоловіком Анатолієм Хостікоєвим і сином на сцені Театру Франка у виставі "Незрівнянна" / Особистий архів Наталі Сумської

Аркадий: Как бы вы оценили состояние украинского кино на сегодняшний день? Происходят ли в последнее время хоть какие-то положительные подвижки и изменения к лучшему в этой сфере?

Наталя Сумська: Те, що я спостерігаю протягом останніх двох-трьох років, то кіно є, і спасибі, що це кіно – українське. За це ми хвилювалися найбільше, за цим ми тужили найбільше, тому що свого часу, коли кіно було начебто українським, але титрувалося російською – це було дивно. Виникало питання – що ж це за нація на екрані? На щастя, тепер ми маємо українське кіно. Але прийшли ми до нього, на жаль, лише через велику біду. Маю на увазі чисельні втрати найдорожчого, що у нас є – наших захисників. Вони "відкрили нам ворота" до своєї історії, до сподівань наших загиблих митців, зокрема, "Розстріляного Відродження", які прагнули справжнього українського, але загинули і не дочекалися цього.

Свого часу ми навіть у п’єсі "Три сестри" за Чеховим посилалися на тему ГУЛАГу (режисер Андрій Жолдак). Коли я працювала над цим матеріалом, перечитуючи літературну основу, помітила, що прізвища Чехов і Солженіцин – поряд. Ба навіть більше, Чехов навіть бував у тих краях. Тому цілком природним є звертання до режисерської метаморфози з Чеховим: коли три сестри, доньки інтелігента, письменника Прозорова Маша, Ірина і Ольга були з Західної України, а Вершинін, в якого була закохана Маша, був КДБістом.

Я все одно про своє, про театр… Повертаючись до стану українського кіно. В кіно зараз багато матеріалу, де режисери і продюсери повертаються до тем, які були абсолютно відсутні в кінорепертуарі. Здається, так і буде надалі. Принаймні хочеться в це вірити. До речі, коли зачитувалися анонси про те, які планується знімати фільми найближчим часом (це був конкурс на здобуття коштів для зйомок), відзначила для себе, що дуже часто майбутні кіносценарії присвячені саме темі нашого історичного відродження, на історичні теми, які раніше просто не піднімалися. Взагалі, це був тотально російський і російськомовний кінематограф, будь-який – тільки не наш.

Петро Демиденко: Раніше на кіностудії Довженко, Одеській і Ялтинській кіностудіях знімалася сила-силенна кінофільмів, які затребувані і зараз. А тепер всіх їх поєднує одне – занепад, вони більше не випускають гучних і популярних картин. Чому так, як думаєте? Чи є сенс підтримувати життя в них (про Ялтинську не кажу зі зрозумілих причин)? Можливо, варто якось інакше поставити процес кіновиробництва?

Наталя Сумська: Процес кіновиробництва ніким "поставитися" не може. Як мені свого часу пояснював один режисер (тоді ще не було слова "продюсер") на Одеській кіностудій – цій знаменитий, історичній, знаній кіностудії: "В кіностудіях сьогодні немає потреби! Зараз кіно робиться в офісі, в одній кімнатці, а решту інтер’єрів і екстер’єрів просто наймають". Я тоді замислилися – може, й справді так… Хоча нам важко відмовитися від кіностудії Довженка або Одеської кіностудії – це ж цілі фабрики! Але вже як станеться…

На жаль, усе це абсолютно не залежить від актора. Актор – це виконавець. Особливо зараз, коли наше кіно стало продюсерським. У театрі ще цього немає. Театр поки що лишається акторсько-режисерським, хоча я вважаю, що він є більше акторським, тому що на кін виходять саме актори, саме вони грають. А от у кіно зараз все інакше. Продюсер в будь-який момент може все змінити: об’єкти, локації, виконавців, навіть режисера. Все зараз в руках продюсера. Тому я наголошую, що сьогодні епоха продюсерського кіно. Якщо продюсеру щось не подобається, він диктує свої умови.

І, зокрема, тому зникає потреба у кіностудіях.

Тетяна: Яка з останніх кінокартин українського кіновиробництва вам особливо сподобалася? Як гадаєте, ми можемо говорити, що українське кіно почало відроджуватися саме тепер, після 2014 року?

Наталя Сумська: Так, справді, українське кіно почало відроджуватися. Кіно раніше теж знімалося, багато – на українську історичну тему, "но это был заказ Гостелерадио СССР". Тож те кіно було і наше, і не наше водночас.

Але тепер нарешті почало з’являтися і суто наше. Зараз справді активно почали з’являтися картини українського виробництва – встигай тільки дивитися. Коли ми з академічною радою Національної премії Шевченка думали, кому присуджувати премію – чи історичній документальній картині "Будинок слова", чи циклу телевізійних програм "Вавилон 13" про весь хід Майдану та військові дії, тоді одностайно рада віддала перевагу циклу програм "Вавилон 13". Це дуже потужна робота.

Але надзвичайно цікавою була і робота "Будинок слова". На щастя, вона створена. Наша. Про своє. Про письменство.

Боже, скільки ще українських сюжетів ще чекають на своє втілення! Ми просто багаті, надзвичайно багаті. А ми з вами є свідками відродження.

Donna: Чи погоджуєтеся ви зараз на ролі в українських, але російськомовних картинах або виставах? Наскільки принциповим для вас є питання мови?

Наталя Сумська: Питання мови зараз життєво важливе для спасіння незалежності країни, яка зараз виборюється. За це ми платимо дуже високу ціну. Адже, якщо так розібратися, то вся нинішня ситуація трапилася через мову. І ця боротьба триває. Кому, як не акторам, слід бути на першому фланзі в цій боротьбі?

Тобто для мене питання мови, якою твориться вистава або фільм, є принциповим. На щастя, мені випадає грати лише в україномовних стрічках. Якби так і далі було…

А щодо театру, то, слава Богу, я працюю в національному українському театрі, тож тут питань щодо мови вистави не виникає. Наша перша мова – українська. 

Fedor: Почему множество украинских артистов, только прославившись в России, стали востребованы в Украине? Чем можно объяснить то, что мы замечаем своих талантливых людей только после того, как их примут и оценят в соседней стране?

Наталя Сумська: Це питання було слушним до наших революцій. Але сьогодні воно вже не є актуальним. Зараз ви не назвете жодного прізвища, яке відбулося там. Тепер наші артисти і зірки народжуються тут, в Україні. Вони здобувають свою популярність тут, на наших очах. І ми маємо бути щасливими свідками творення нової історії.

Tarass: Як ви ставитеся до того, що чимало творів російських класиків та й самі класики стали чимось небажаним в Україні, якщо взагалі не потрапили під заборону, як певні російські казки, або читаються школярами у перекладі на українську? Чи вважаєте ви цю практику правильною і розумною?

Наталя Сумська: Можливо, замість того, щоб забороняти щось, слід було б утверджувати свої казки і всіляко просувати й пропагувати для читання власних українських класиків? Зараз під музичний супровід начитують різні казки, наприклад, Андерсена. А свої? Мені пропонували теж начитати одну з казок, а я замислилася: а де свої, де українські казки. Мені пообіцяли, що, можливо, наступного разу. Кажу: "Давайте лишень швидше, і це мають бути наші українські казки".

Читайте такжеІрина Федишин: За гастролі в Росії артистів як мінімум треба штрафувати на гонорар, зароблений тамКолись була аудіокнига "Вголос". Її записували десь у підвалі на Троєщині. Але ми мали за честь, за приємність начитувати українські книжки. За це платили якісь копійочки, але справа була не в тому. Головне, що ми записували український матеріал на аудіо. Багато хто потім розказував: "Ви знаєте, ми в дорозі у машині слухаємо в записі вашого "Миколу Джерю" і "Кайдашеву сім’ю"!". І це тоді ще вистава не йшла в театрі Франка…

Акторам всюди, де тільки можна, слід працювати на утвердження нашої класичної і сучасної літератури. Головне – просувати все своє. 

дацюк інна: Останнім часом потихеньку почали з’являтися картини українського виробництва – і фільми, і серіали. Але чомусь у нас майже все нове, тільки-но виходить, одразу потрапляє під шалену критику від наших же співвітчизників. Чому у нас "клюють" своє ж – одразу картини-шедеври ніколи не народжуються, і кількість лише з часом переходить в якість.

Наталя Сумська: Дуже хороше запитання, безмежно вдячна за нього. Це явище справді існує в нашому суспільстві. Свої своїх же дуже "клюють". Без застережень, без огляду на особистість, на доробок. Навіть будучи неправими, "клюють" все одно. Навіть якщо це високо якісний продукт, у нас все одно будуть принижувати.

Я не знаю, як пояснити цей феномен. Можливо, він має місце і в інших народів та країн.

В Україні вихід єдиний – не звертати уваги і робити свою справу. Це як у театрі: є кумири, яких підносять, а потім раптом щось стається, і люди починають шанувати інше ім’я. І тут не слід нарікати. Це одна з особливостей професії. Як кажуть мудреці: і на хулу, і на хвальбу слід реагувати однаково.

polit_ua: Чи в силах щось вдіяти діячі культури, зокрема, актори для того, щоб припинилася війна в країні, щоб у майбутньому українці всіх регіонів зуміли порозумітися?

Наталя Сумська: Багато залежить від нас. Наприклад, те ж телерадіомовлення. Ніколи не подумала б, що раптом почне комусь заважати аналогове телебачення, яке сприяло утвердженню українською мови, причому почне заважати аж так, що його візьмуть і обріжуть. Тепер багато старших людей або тих, хто не може дозволити собі придбати додаткові пристрої, живуть, не маючи ні радіо, ні телебачення. Наважилася ж чиясь рука це зробити. Ну, чим воно заважало? Ну, нехай би було. Можливо, я чогось не розумію. Але раніше ж це якось існувало, то чому б було не залишити це паралельно з цифровим мовленням. Що цим утверджується? Яка користь? Мені здається, від цього стає тільки гірше. Навпаки, треба було ще кілька хвиль додати аналогового мовлення, яке б діставало і до східного кордону. А так, це ніби якась диверсія.

polit_ua: Чи вважаєте ви правильним і доцільним забороняти радянські та російські фільми? Чи є такі фільми, заборона яких вам видається взагалі незрозумілою і невиправданою?

Наталя Сумська: На мою думку, все, що надбано, народжено і знято, має жити своїм життям. Час іде, і людям рано чи пізно набридне в сотий раз дивитися одну й ту саму картину. Якщо з’явиться гідна альтернатива, то людина переключиться на щось інше, нове. Нехай би все жило своїм життям. Все з часом розкладеться по полицях саме по собі. Бо якщо чомусь багато приділяти уваги, забороняти щось, воно стає ще більш популярним.

Потрібно зосередитися на творенні нового, українського, тим самим привертаючи до цього увагу.

Натомість у нас чомусь не помічають іншого. Я дивуюся, чому інтерв’ю на певних каналах проводяться російською мовою, новини говорять російською. Є ж постанова Верховної Ради, є закон про квоти. Ну, чому? Ці ж ведучі чудово говорять українською, але виходять в ефір, і гість говорить українською, а "эти себе говорят с новгородским или петербуржским акцентом по-русски". Хто їм дає вказівку говорити так в ефірі, хто тут є крайнім… Це обтяжує нашу боротьбу і утвердження українства в нашій державі.

Я коли чую таких, не розумію – де ми живемо, хто тут може зарадити, і чому мовчать всі структури, які здатні на це вплинути (Національна рада з питань телерадіомовлення, Міністерство культури). Хоча б говорили про це, піднімали цю проблему. Це – Україна, і телебачення тут має говорити українською мовою, воно має утверджувати українське.

Sidor: Вам наверняка приходится гастролировать по разным уголкам Украины. Вам заметна разницу в восприятии вашего творчества и реакции публики на спектаклях в зависимости от региона? Действительно ли такие разные украинцы востока, запада, юга, севера, Киева и регионов?

Наталя Сумська: Добре, що це питання пролунало зараз, одразу після попереднього.

Де б ми не були, українське мистецтво, хороша вистава всюди і завжди сприймається гаряче, щиро і з любов’ю. Тому не має жодної різниці, в якому регіоні ми показуємо нашу виставу.

Ще до 2014 року ми виступали на Донбасі, після вистави нас пригощали, ми спілкувалися (хтось говорив українською, хтось – російською), але тоді не виникало й думки, що хтось чогось не зрозумів у виставі чи наших словах.

Всі ці проблеми штучно створені. Це наслідок відсутності в тих регіонах української інформації – радійної і телевізійної. Відсутність українського мовлення на Донбасі створило ту проблему, яка існує там зараз.

Dinka: Чи надходять вам пропозиції зніматися в кіно з Росії зараз? Чи після всіх цих подій зв'язки та співпраця обірвалися?

Наталя Сумська: Однозначно – ні. Хай так і буде.

Максименко Тоня: Які процеси, що зараз відбуваються у культурній сфері та навіть у більш широкому сенсі в країні, особисто вас насторожують і чому? З 2014-го року у нас стільки вже всього було: "війна з пам’ятниками", заборона фільмів та книжок, заборона на в’їзд для російських акторів, ініціатива про запровадження акцизу на російські книжки, гучні перейменування вулиць та населених пунктів тощо. Чи всі ці заходи ви підтримуєте? Чи вбачаєте якусь небезпеку, закладену на майбутнє, в таких діях держави? Чи такий радикалізм є виправданим?

Наталя Сумська: Я є свідком, як ви кажете, "радикалізації" ще з часів, коли наш київський майдан називався площею Калініна. Що поганого в тому, що ми називаємо вулицю Свердлова Прорізною, тобто її історичною назвою? Ми з часом просто повертаємо історичні назви містам, селам і вулицям. І в цьому немає нічого поганого. Історія і правда беруть своє.

Те саме й щодо пам’ятників. Хоча я й народилася в один день із "вождем пролетаріату", у мене питання – чого він лежить зверху, на землі? Всі померлі мають бути поховані. Не розумію. Але це справа наших сусідів, яких ми ніяк не можемо зрозуміти у багатьох житейських аспектах. Тому хай собі живуть, як живуть, моляться і поклоняються кому хочуть… А все, що відбулося у нас – правильно.

Це – не "радикалізм", а потреба відновлення історичної правди, історичних назв, які зумисне раніше були змінені.   

polit_ua: Як гадаєте, чи помиряться колись українці і росіяни? За яких умов це буде можливо?

Наталя Сумська: Я собі не уявляю, що це може статися за мого життя.

Prokop: Если бы сейчас вам предложили сняться в картине российского производства за очень хороший гонорар, вы бы согласились? Да/нет - почему? И если нет, то при каких условиях для вас станет приемлемым такое сотрудничество?

Наталя Сумська: Якщо навіть коли-небудь часи зміняться, хоча гіркота втрат назавжди залишиться, я мало собі уявляю, за яких умов могла би скластися мистецька співпраця з Росією, які б це мали бути сюжети, які пропозиції. Зараз там повно своїх акторів, тому їм навіть нема чого пропонувати нашим. Нехай творять своє мистецтво, своє кіно і бажано, щоб найближчі кілька десятків років ніхто нікому нічого не пропонував, щоб кожен з наших народів просто жив своїм окремим життям. Це було би краще.

Smilik: Хто, на вашу думку, з українських політиків міг би стати непоганим актором або вже є (якщо оцінювати те, як він чи вона грають на виборця)?

Наталя Сумська: Політики використовують акторство у своїй діяльності. Тут нічого не поробиш, бо їхня робота – це робота з масами, з народом.

Є прекрасна фраза Григорія Горіна в одній із вистав: "Поганенько зіграно". Може, вже не варто грати, а краще вже бути, ніж грати.

Nikki: Поділіться вашими враженнями від роботи з Володимиром Зеленським у "Слузі народу"… Вийде з нього президент у реальному житті?

Наталя Сумська: Президент би з нього вийшов. Але чомусь я думаю, що він не піде на це. Мені так здається.

Володимир Зеленський уже так багато сказав у фільмі "Слуга народу", показав, як би мало бути, програв усю цю ситуацію, яка могла би статися, від початку до кінця.

Та й взагалі, він уже настільки багато зробив на своєму місці у шоу-бізнесі, що питання – чи потрібно такій особистості реалізувати себе ще в чомусь. Він неповторний у своєму жанрі. А президент буде все-таки обмежений певними рамками.

Хоча, як на мене, президент може бути всяким. Зокрема, він цілком може бути із засуканими рукавами, в джинсах, без зайвих речей… За бажання все можна змінити.

Мене дуже тішило, що у "Слузі народу" показаний саме такий президент. І просто до сліз мріється саме про такого. Думаю, що "Слуга народу" заронив дуже велику надію в душі українців. Мріяти можна, але чи станеться так? Принаймні дякую за те, що це зробили.

Fargo: Ваше ставлення до самої ідеї обрання в президенти Вакарчука або Зеленського. Для вас прийнятний такий варіант? Так або ні – чому?

Наталя Сумська: Про Володимира ми трохи говорили. Вважайте, одну каденцію він уже був президентом. :) Картина живе не один рік, і Володя вже побував у ролі президента. Але чи захоче він це спробувати в реальному житті – подивимося.

А щодо нашого улюбленого фронтмену гурту "Океан Ельзи" – він настільки потужний і любимий народом у своїй іпостасі співака і енерготворця, яким він є на стадіонах і у великих залах, що я навіть не знаю, чи повторить він свій феномен вже у якості президента, чи зуміє так впливати на серця, емоції та думки мас. Це – питання.

Але цікаво було б послухати і одного, і другого.

Ми всі зараз нібито в розпачі, за кого голосувати. Історія нам підказує, що ми просто мусимо зберегти те, що зараз виборюємо, вимучуємо, щоб хоча б не розпорошити і не розгубити те, що маємо. Нам кажуть, що має бути лідер. А якщо потужного гетьмана і ватажка немає, яким має бути керівник? Може, це має бути хороший економіст? Але люди прагнуть, щоб країну очолила особистість, оратор, здатний впливати на душі, здатний повести за собою. Але ж бува і так, що той, хто веде за собою, у певних галузях не є таким уже й потужним… Тут ціла задача – як обрати правильну особистість. Це буде мука, мені здається. Я належу до тих небайдужих, які обов’язково підуть на вибори і проголосують. Відсидітися вдома просто не можна.

Dinka: Де ви почуваєтеся комфортніше – перед кінокамерою чи на театральній сцені?

Наталя Сумська: Для мене кінокамера, це "око", що споглядає. І кіно – це колективна робота. А на сцені ти з глядачем ніби сам-на-сам і знаєш, як до нього апелювати. А кіно… От хочеться зіграти з партнером, але треба зважати і на режисера, і на камеру, а то й дві, і на партнера. Тож є відмінність. 

Snezha: Захоплююся вашим талантом від Бога, вашою жіночністю і працездатністю. І питання моє стосується цієї останньої риси – працездатності. Що вам дозволяє встигати стільки? Що живить вас, надихає? Адже і театр, і кіно, і озвучування картин, і родина – все це непросто встигнути, причому не абияк, а добротно, якісно…

Наталя Сумська: Дякую за таку вашу оцінку!

Мушу сказати, що десятки й сотні наших вітчизняних акторів є настільки потужними і плодовитими. Це спосіб життя акторів: чим більше актор зайнятий, тим більше він встигає. Ми були першими в такій манері роботи в роки незалежності, коли тільки відкривалася багатовекторна зайнятість акторів. Зараз просто шквал, і люди намагаються більше встигати.

Звичайно, це потребує здоров’я. Від чогось, можливо, доведеться відмовитися, щоб не так перенасичувати свій графік і не перевантажувати себе, а зрештою і не набридати глядачеві у будь-якій іпостасі кругом і всюди.

journ_: Ви багато років віддали проекту "Ключовий момент"… Не плануєте повернутися на телебачення? Чи комфортно би вам було працювати в якості телеведучої на якомусь із провідних телеканалів, знаючи всю їх несамостійність, обслуговування інтересів певних осіб, тяжіння до "жовтизни" і розважальності тощо?

Наталя Сумська: Саме те, що ви перелічили в питанні, було пересторогою. І я знаю, що мені участі в таких телевізійних проектах не запропонують, тому що знають, що я багато років є актрисою Національного театру ім. Франка і не зможу відмовитися від того режиму, в якому існую в театрі. В часи існування нашої програми саме телебачення підлаштовувалося під мій театральний режим. Але і тоді це потребувало багато сил і часу. Та ми встигали – пам’ятаю, як колись ми за один знімальний день створили 13 випусків. Це було просто гіпер-напружено.

Після того народилося багато програм, які за форматом нагадують "Ключовий момент". Але відмінність нашої програми була в тому, що ми намагалися на фінал виходити із позитивом для глядача, а також не було аж такого нагнітання драматизму та копирсання в біографії людей, в "чужій білизні". Тим більше, сторонні люди все одно не зарадять чиїйсь сімейній ситуації. Але покопирсатися в чиємусь житті – це вже стало свого роду форматом програм. Та не знаю, наскільки це насправді потрібно.

Місія – допомогти. Це місія лікарів, вчителів і телебачення (хоча б певною мірою, бо телебачення – це соціальне явище). Тобто такі передачі мають допомогти, а не втручатися і не копирсатися в подробицях. А, тим більше, не варто запрошувати людей, які абсолютно не мають стосунку до тієї чи іншої сім’ї, але дають поради, розказують, як жити. У мене це викликає сміх. Тому я вже просто не дивлюся подібних програм. Все-таки наша – "Ключовий момент" – була кращою.

Світлана: Скажіть відверто: про яку роль ви мрієте? Є такий персонаж, якого вам ну дуже хотілося б зіграти?

Наталя Сумська: Ви знаєте, ні. Тут – "чистий листок". Я починаю вивчати і продумувати роль, коли вже вона з’явилася на порозі. Тоді я починаю призвичаюватися до неї, любити її, наближати до себе. Це дуже щемливий процес.

Мені завжди до душі, щоб це був персонаж, а не я. Я повинна захопити глядача характером персонажа, який би відрізнявся від мого єства.

Lion: Вже скільки років триває суперечка, чи виживе театр у століття кіно, а театр досі не втрачає популярності. А що ви думаєте, може щось витіснити театр з життя сучасних людей?

Наталя Сумська: Я є щасливим свідком того, як часто передрікали театру загибель, але він щоразу виживав. Театр ніколи не зникне. Він буде завжди. Тепер вже замовкли ті "сміливці", які наважувалися говорити, що театр не виживе.

Зараз усі знані актори утверджуються в театрі перед тим, як їх запрошують на кіномайданчики.

І потім, театр – це спосіб життя. Це наше все.

Фанат Кайдашихи: Чи будуть у театрі Франка в новому театральному сезоні прем’єри, в яких вас можна буде побачити?

Наталя Сумська: Моя найсвіжіша роль – у виставі "Незрівнянна". Вистава про акторку, сміливицю Флоренс Фостер Дженкінс. Бачу, що ця вистава вже має свого глядача. Люди йдуть переглядати виставу вдруге і втретє, і це дає мені підстави вірити в те, що ми на правильному шляху.

Коли ми виберемо новий твір, за яким робити виставу, він має бути виплеканий і відпрацьований до ладу. Необов’язково щосезону робити прем’єру. Акторів у театрі багато, і всім потрібні ролі.

Якщо говорити про ті прем’єри, які готують колеги, то буквально на днях у нас прем’єра за твором фінської авторки Софі Оксанен "Очищення". Також чудова прем’єрна вистава "Ідіот" за Достоєвським – російська класика, так вирішив режисер… Але робота вартісна, чуттєва, змушує замислитися, інколи зачіпає до сліз, причому простими речами, сімейними, далекими від сучасності та воєн. Просто людське існування, доброта, про яку ми забуваємо. Все це присутнє у виставі "Ідіот". Раджу відвідати.

Також ми чекатимемо на прем’єру вистави за Шекспіром "Коріолан". Над виставою працюватиме наш новий головний режисер театру Дмитро Богомазов. Це вистава на злобу дня, про боротьбу амбіцій, з’ясовування, хто сильніший.

Ще має бути Леся Українка "Лісова пісня" в режисурі Сергія Маслобойщикова, який уже творив на сцені нашого театру – ставив "Бурю" Шекспіра.

Ось такі прем’єри чекають на вас. А там, дивись, і я щось нове зіграю… :)

Надія Майна

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять