Чому "малороси" й "донбасити" мають проблеми з ідентичністю

Міф про особливість Донбасу створено в СРСР, і не українцями, а радянською Росією — треба було виправдати існування дотаційного пролетарського регіону.

Можна і, мабуть, треба переводити в формат анекдоту намір такого собі Михайла Орєшкіна, "вченого" аграрія з окупованого Луганська, ввести в обіг термін "донбасит", яким пропонується визначити місцевий етнос. Є з цього приводу не дуже політкоректний анекдот про те, що можна, мовляв, вивезти людину з Донбасу — та неможливо вивезти Донбас із людини. Нарешті, в подібний невігласький контекст цілком зручно лягає свіжа заява лідера проросійських терористів так званої "ДНР" Олександра Захарченка про бажання створити на території ОРДЛО якусь "Малоросію" — з "Новоросією", бачте, не склалося. Та якщо відсторонитися від дивних, малограмотних і ще менш приємних, зате, кажуть, багато питущих персонажів, котрі ретранслюють подібну маячню, проблема від цього нікуди не подінеться. Сьогодні, на четвертому році війни, з невідомих причин забулася її першопричина.

Не секрет, що вторгнення в Крим стало можливим не в останню чергу через те, що кримські татари, будучи корінним населенням півострова, становили на ньому фактичну етнічну меншість. Переселені туди протягом чотирьох радянських десятиліть були переважно етнічними росіянами, сприймаючи своє нове місце проживання так, як американські пенсіонери — вічно сонячну Флориду. Через те Кремль уміло, сказати навіть — філігранно зіграв на тому, що Крим — "наш", тобто, докорінно російський, українці там — історичне непорозуміння, натомість чинник кримських татар не враховувався. З російської точки зору виглядало: киримли просто пустили туди пожить.

Між іншим, Україна так само ніяк не позиціонувала себе по відношенню до корінного населення півострова. Саме тому це не вдалося подати у більш вигідному для нас із точки зору міжнародного права світлі: вторгнення на чужу територію та загарбання її. Сьогодні помилку доводиться виправляти, але процес затягується, чому протистояти ані ми, ані киримли, на жаль, не можемо.

Але якщо в корінного населення Криму територію три роки тому забрали, а самих кримських татар товариш Сталін 1944-го позбавив Батьківщини розчерком пера, народу Криму було і є, за що боротися. Спершу — це повернення додому з тривалого заслання та можливість не приховувати нарешті, хто вони є. Потім — за повернення цього дому, в який увірвалися "зелені чоловічки". Перекладаючи це на закони драматургії, герої, в нашому випадку, мають мету: відновити справедливість, віднайти втрачене.

З тими, кого іменують "жителями Донбасу", на що частина притомних вихідців із цього непростого регіону справедливо ображається, все значно складніше. Так, Донбас — це Україна, яка в різні часи давала й дає країні гідних громадян, чиї життя й діяльність були і є прикладом для наслідування. Та, поклавши руку на серце, таких усе ж меншість. Наприклад, я в Києві не раз чув фразу: "Тут багато машин із донецькими номерами", й звучала вона не менш сумно, навіть приречено, ніж важкий медичний діагноз. Чомусь про львівські, вінницькі, навіть дніпровські автомобільні номери з подібними інтонаціями не говорять. Самі ж вихідці з Донбасу, які не асимілювалися в інших регіонах раніше, а вимушено перебралися вже з початком війни, постійно наголошують на своєму походженні. На їхнє переконання, те, що хтось "донбаський", повинно пояснювати як не все, то багато чого. За аналогією слогану фільму Микити Михалкова "Сибірський цирульник": "Он русский. Это многое объясняет".

Міф про особливість Донбасу створено в СРСР, і не українцями, а радянською Росією. Треба було виправдати існування дотаційного пролетарського регіону. Адже саме робітничий клас, за російською радянською міфологією, складав основу Країни Рад і домінував. Робітниче походження офіційно вважалося, як тепер кажуть, "плюсиком у карму". І коли після розвалу СРСР Донбас лишився зі своєю міфологією сам-на-сам, не маючи в запасі нічого більше, сотні тисяч людей розгублися.

На цьому вправно зіграли кремлівські технологи, спершу грамотно зав'язавши промисловість регіону на Росію, що не вимагало нових технологій, замінюючи їх дотаціями. А потім — почали повільно, але впевнено вкладати в голови розгублених людей: вони — не просто окрема територія зі своїми звичаями та сталим життєвим укладом. Вони — окремий народ. Час показав: радянська ідентичність працювала до певної міри. Поки не стикнулася з раптовим усвідомленням решти України, хто ми є і куди ближче та від чого подалі нам, українцям, треба рухатися.   

Найманець і колаборант Захарченко чудово знає, за що воює з Україною. Поки він стріляє сам та віддає відповідні накази, триває процес збагачення як його особисто, так і наближених до нього осіб. Переважна більшість тих, хто лишився на окупованій території, натомість перестають розуміти, для чого це все. Покращення життя вже сьогодні не відбулося. Ненавидіти Київ, ніколи не бачену "Гейропу" та ще більш недосяжну Америку з тамтешніми "піндосами" набридає на голодний шлунок. Але в принципі — можна, коли озброєний не лише автоматом, а й ідеологією.

Ось звідки "донбасити", "малороси" та інші "народи Донбасу". Нова ідеологія — знайти, нарешті, себе самих на карті світу в складній суміші націй та етнічних груп. Лише боротьба за своє, окреме, ні на що не схоже місце під сонцем виправдовує війни, кров, втрати, злидні. Зрештою, якщо держава Україна пишається тим, що сто років тому називалася Українською Народною Республікою, які претензії в світу до так званих "ДНР" та "ЛНР" — самі ж вшановують УНР… А визвольні змагання українці вели за право називатися саме українцями — то звідки тоді кепкування з "малоросів" та інших "донбаситів". Принаймні, до цього щиро приходить більшість тих, хто вже не ототожнює себе з Україною, але ще не отримав російське громадянство.

ПО МАТЕРИАЛАМ:
Загрузка...