Владимир Цибулько

Навіть після Майдану бюрократичне середовище, на жаль, намагається зберегти позиції у гуманітарній сфері. Але гуманітарна сфера — це сфера "ініціативи знизу". У багатьох країнах світу — це сфера недержавних організацій. Нам треба продумати зрозумілі правила гри для недержавного сектора, адже гуманітарна сфера — це все-таки сфера духу, а вона не передбачає регламентування. Разом із тим, це сфера збереження національної ідентичності та гуманного начала держави. Сучасне управління цією сферою передбачає велике державно-приватне партнерство. Тож слід починати з написання правил для недержавних організацій, неприбуткових організацій. А потім думати, яким чином розподілити бюджет на утримання гуманітарної інфраструктури, тобто утримання майнового комплексу, а також про те, як стимулювати ініціативу. Якщо ми не будемо стимулювати ініціативу професіоналів-гуманітаріїв, ми ризикуємо просто не наздогнати цивілізований світ.

Таких відмінностей в Україні менше, ніж у Росії. Україна все-таки відносно моноетнічна держава, бо в ній близько 80% українців. Зрозуміло, що українці в залежності від регіону відрізняються світоглядом, звичаями тощо. Але це не настільки вражаюча різниця, ніж відмінності між росіянами різних регіонів у РФ. У нас більш доцентрова нація. Звісно, роки русифікації і комуністичне минуле позначилися на світогляді старших людей, а молодше покоління всі межі стирає зі швидкістю, притаманною цивілізованому світу.

По-перше, міністр просто обмовився і дещо інше мав на увазі. По-друге, йшлося не про генетичні відмінності — йшлося про присутність мігрантського начала. Радянський Союз замість загиблих у війні і померлих від голодоморів перемістив людей із російської глибинки та законсервував їх у своєму світогляді. Радянські адміністратори намагалися не дати змоги цим людям розчинитися в українському морі і намагалися допомогти їм зберегти свою окремішність. У сучасному світі правильно сформована політика привчає отримувати вигоди від окремішності та розмаїття. В принципі, Україна — єдина радянська держава, яка зуміла розпорядитися цим розмаїттям. У нас справді не було міжетнічних конфліктів, поки не було агресії проти України.

«Розчісувати» дражливі гуманітарні питання дешево для політтехнологів. Це низьковитратні технології, які завжди здіймають багато галасу. У цьому сенсі акцент на гуманітарних питаннях (ідентичності, мови, релігії тощо) — спекуляції в той момент, коли треба прикрити значно суттєвіші порушення. В Україні ці дражливі теми існують як традиційні прикриття зловживань в економіці.

Навіть прихильників дружби з Росією завжди можна зробити активними економічними агентами України. Адже інколи від людини слід вимагати тільки виконання законодавства. Верховенство права в Європі — це одна з гіперцінностей. Тому нам потрібно починати з верховенства права, а правова культура зніме експлуатацію теми етнічного різноманіття та стереотипів минулого. Загалом, люди не дуже схильні до радикальних змін, вони живуть звичками, і треба лише навчитися грамотно експлуатувати цю інерцію. Якщо її правильно каналізувати, вона може бути конструктивною. Держава тут повинна бути більш витонченим і більш технологічним гравцем.

"Чорні списки" — це дзеркальна відповідь на дії Росії. Україна може скасувати ці списки за умови, якщо Росія скасує відповідні списки щодо українських артистів і почне проводити активні гастрольні тури наших виконавців. "Євробачення" — це насправді не культурна подія, а інформаційно-шоубізнесова, хоча пісенні змагання дуже нагадують культурне явище. В даному випадку це свого роду сплав культури і шоу-бізнесу. Джамала сама по собі є явищем культури, а не лише шоу-бізнесу. В цілому світі «Євробачення» розглядається як шоубізнесова подія, яка покликана досить недорого популяризувати країну, яка проводить конкурс. Нам треба зуміти використати ті можливості, які Джамала нам забезпечила своєю перемогою.

Як і всіх інших. Ми ж не будемо возити його в клітці. Хоча, очевидно, багато українців або взагалі не хотіли б бачити представника від Росії, або хотіли б бачити його в клітці, як якусь мавпу.
Представник Росії повинен розуміти, що він є представником країни-агресора, країни, дії якої призвели до загибелі десятків тисяч українців. Йому не зайвим буде разів 300 подумати, чи брати свою участь у конкурсі, що проходитиме у Києві. Адже і його група підтримки, і журналістська група зіткнеться з несприйняттям та побутовою агресією.

Це більшою мірою захід для піару. Піару української культури, України як цікавої території для інвестицій, України як цікавого людського конгломерату. Україна — не багата країна, але відзначається високим рівнем освіти та інтелектуальною наповненістю. Цього року українці продемонстрували світові визначні шахові перемоги. Вони продемонстрували світові на паралімпіаді визначні здобутку. Україна має такі особливості і переваги, які для світу, особливо Європа, можуть виявитися несподіваними. Якщо ми правильно покажемо свої переваги та козирі, це може стати запорукою зростання інвестиційного буму в країні.

Донбас можна було б заблокувати, якби ним керували місцеві мешканці Донбасу. А оскільки рішення приймаються в Кремлі, то це просто змусить представників бандитських угруповань бути більш зговірливими. Але все одно рішення приймають не вони. А в Кремлі вважають, що така блокада тільки згуртує населення окупованих території довкола лідерів бандитських угруповань. Мені здається, що така блокада суттєво збурить населення, і Москві доведеться збільшувати витрати на Донбас. А збільшення витрат на окуповані території завдяки блокаді все-таки змусять Кремль бути більш зговірливим.

Цей флешмоб можна розцінити як спробу гуманізації агресора. Це брутальная експлуатація стереотипів минулого, архетипічної пам'яті, і вона здатна лише мобілізувати вузький прошарок ностальгуючого населення. Насправді в Україні зовсім інші культурні тренди. Зараз починається Різдво, і російським політтехнологам варто було б вивчити кілька колядок українською мовою. Адже всі колядки, які є в Росії, перекладені з гарної українською поганою російською.

Йдеться про загибель військових людей. Адже Ансамбль Алєксандрова — це підрозділ російського міністерства оборони. А їхній агітпроп є прямим виправданням злочинних дій Кремля. Тому вони є солдатами Кремля, і тому їхня загибель була сприйнята як загибель військ агресора. Гуманізувати тут нічого, бо це війська агресора. І, до речі, українці зловтішалися набагато менше, ніж росіяни, коли загинув МН-17 — "долеталась птичка". Російське телебачення українців інакше як "фашистами" і "укронацистами" не називає. Тому нинішня реакція українців є прямим наслідком тих дій по дегуманізації образа українця, який вчинила російська пропаганда.

Окупацією Криму Росія остаточно зруйнувала українсько-російські відносини. Якщо Ви цього не відчуваєте, Вам варто поїхати хоча б на місяць на передову, пожити серед українських бійців, або ж навідатися у шпиталь, найближчий до лінії розмежування. Всі закиди про негуманність українців тоді одразу зникнуть.

Треба виконати цілий комплекс завдань. Відновити територіальну цілісність України. Компенсувати всі втрати України в цій війні. Росія має виплатити компенсацію кожній родині, яка втратила годувальника. Росія повинна повернути українську частину золотовалютного фонду Радянського Союзу. РФ має відкрити на своїй території у дзеркальній кількості українські школи, театри, газети (стільки, скільки є в Україні). Ввести у школах уроки українознавства, які б навчили хоча б молодше покоління росіян, що українська нація — це окрема самостійна і самодостатня нація з власною культурою та мовою Скільки російська пропаганда обпльовувала Україну, стільки ж вона має витратити на зворотну пропаганду, створюючи позитивний імідж України на своїй території. А після того можна буде думати про відновлення стосунків.
Також до умов має увійти без'ядерний статус Росії, конфедеративний статус Росії, визнання прав усіх національних меншин на території Росії.

Квоти в будь-якому разі йдуть на користь української музики. Є проблема з розкруткою молодих виконавців. До того ж, ті FM-станції, які існують в Україні, є переважно станціями поп-музики. У нас немає жодної FM-станції етномузики, жодної джазової станції тощо. Тобто у нас не всі жанри представлені окремими радіостанціями. Українізація ефіру має передбачати не закриття радіо "Шансон" чи "Русского радио", а створення повноцінне музичне мовлення, де був би окремий канал етнічної музики, окремий — джазу, кілька рокових станцій тощо. Це — питання часу. Думаю, що наступним кроком якраз і буде урізноманітнення жанрів радіостанцій.

Виграли всі. У попередні роки Росія вивозила з України півмільярди гривень в якості гонорарів артистів, плюс продаж продукції (дисків, кіно тощо). Тепер ці гроші починають перетікати українським виконавцям. Інфраструктура виробництва музичної продукції в Україні досить непогана. У нас є добре оснащені висококласні студії, висококласні звукорежисери, аранжувальники і композитори. Можна сказати, що російський шоу-бізнес на 40% забезпечується з України.. Багато російських виконавців першого порядку писалися в Києві, в наших студіях. Не кажу вже про кліпмейкерів. Адже українська кліпмейкерська культура була визнана однією з кращих на пострадянському просторі. Все це зараз переорієнтовується на українських виконавців. Думаю, що відсутність агресивного сусіда на українському ринку дає підстави створювати не лише для внутрішнього українського ринку українськку музику, а ще й англомовну музику для експорту. Останні молодіжні групи, які з'явилися в Україні, які записали альбоми англійською, отримали непогану ротацію в світі. Тому це якраз надія на те, що відрізання пуповини від Москви нас швидко переорієнтує на повноцінні стосунки із західним музичним шоубізнесовим світом.

Знайти фільм в інтернеті — це особиста воля і бажання споживача. А якщо фільм починає крутитися на телеканалах, за його ротацію треба платити гроші. То навіщо нам це — якщо на третьому році злодіянь агресора ми повинні ще й платити йому гроші за прокрутку його кінопродукту?

Доки у польської партії "Право і справедливість" буде проблема утриматися при владі, доти ця партія буде потребувати експлуатації українського питання, і доти українсько-польські рани будуть розчісуватися польською стороною. Українська сторона ці рани намагається заліковувати.
В цій ситуації, до речі, поведінка української сторони свідчить про те, що в даний момент Україна веде себе як зріла політична нація на тлі недоосмисленості польської правлячої нинішньої верхівки.

Постановка питання подібним чином є свідченням Вашої зрілості як особистості і розуміння ситуації, в якій ми опиняємося.
Цей стан називається транзитом — це етап переходу. Ми переходимо не лише від авторитарного суспільства і від індустріального технологічного укладу. Ми переходимо в інформаційне суспільство. Інформаційне суспільство не експлуатує так відверто, як індустріальне, стереотипи минулого. Питання не в запереченні всього російського — питання в засвоєнні: як швидко ми засвоюємо те, що робить нас конкурентоздатними й сильними. Якщо ми не встигаємо, то ми ризикуємо не встигнути назавжди. Якщо ми встигаємо, то ми стаємо регіональним лідером і реальним глобальним гравцем. Принаймні інтегрованість у світ український айтішників є першим маркером нашої здатності вмонтуватися в глобальний сценарій і бути глобальними гравцями.

Відродження синкретичных жанрів, зокрема, кіно, є свідченням оздоровлення української культури. Україна натренувалася на кліпмейкерстві, яке є окремою культурою, яка є хорошою школою для кіновиробництва. Синкретичні жанри завжди були чинником міцності культури, пристуності в ній і елітних драйверів, і масового споживача. Поява українського кіно означає, що з'явиться і український мюзикл, українська опера, український балет. З цими жанрами можна поставати перед світом як нормальна повносправна жива культура і живий повносправний етнос. Кіно — це свого роду візуалізована література. Зараз технології виробництва, українська кіношкола дозволяють запускати недорогі, але доволі якісні продукти. І "Катерина", і "Століття Якова" є, по суті, маркером перелому. Це свідчить про те, що у нас є внутрішній споживач такого кінопродукту (він завжди був). Крім того, те, що відбуваєтсья в українському кіно є тотальною кооперацією, бо більшість українських картин випускаються в кооперації з іншими країнами. Це єдиний правильний шлях, і він був обраний. До речі, "1+1" та "Інтер" завжди займалися кіновиробництвом, але економіка диктувала потребу в кооперації передусім із Росією, тому що прокат в Росії і російські рекламні бюджети дозволяли швидко окупити картину.

Ситуація не зайшла аж так далеко, щоб цей регіон (як і Крим) не зміг повернутися в Україну. Це окуповані території, і під дулом окупанта місцеве населення мусить танцювати ті танці, які диктує окупант. Як тільки ці території повернуться в Україну, всі колаборанти швидко втечуть разом із окупантом. А населення українізується протягом року. Я думаю, там не буде проблем ні з українським керівництвом, ні з кіно, ні з пресою.

Митці як суспільні резонатори, як своєрідні мембрани, які відчувають тиск з усіх боків приречені найбільше чути народ. Хоча активніше вони контактують із політичними елітами. Творчі особистості дуже чутливі до суспільних настроїв. Сучасне мистецтво — резонансне. Політики від суспільства хочуть їхньої влади, а митець від народу хоче теж своєрідної легітимності. До того ж, кому як не митцям перекладати "пташину мову" політиків на людську? Це взаємопов'язані речі. Якщо митці не будуть перебувати в постійному полілозі з політичним класом і суспільством.

Йдеться більше про поп-культуру та сучасне мистецтво. Багато українських митців виїжджало. Зараз ситуація змінилася — в країні стало більше кисню для творчості та самореалізації з подальшим глобальним резонансом, ніж у Росії. Зараз у світі немає жодного знаменитого оркестру, де б не грали українці. Немає балетної трупи, де б не танцювали українці. Немає жодної знаменитої галереї, де б не були представлені українські художники. В цьому сенсі український майданчик є більш перспективним і привабливий, ніж російський.

Оскільки в Україні церква відокремлена від держави, то вона є найбільшою недержавною організацією. Потенціал цієї недержавної організації хоче використати кожен політик, який шукає опертя на певні сили. А те, що церква є силою і користується як інституція найбільшою довірою, означає, що допоки вона буде провідною за рівнем довіри структурою поряд із ЗСУ та волонтерами, доти інтерес політиків до неї не вщухатиме. Йдеться не просто про інтерес, а про бажання експлуатувати церковний потенціал.

Нам треба було унормувати такі події, і всі церковні заходи звести під єдиний формат будь-яких публічних заходів (чи це рок-концерти, чи це хресні ходи, чи це політичні мітинги). Мусять бути єдині правила, з високим рівнем забезпечення правопорядку на цих заходах. Тому якщо церква хоче провести хресну ходу, вона повинна замовляти в силовиків спеціальну охорону. Таку хресну ходу, як організував Новинський цього літа, мала супроводжувати, як мінімум, Національна гвардія, щоб вона забезпечила правопорядок. А взагалі, зараз, під час агресії, не варто дозволяти недержавним охоронним структурам супроводжувати масові заходи. На них мають бути присутні представники МВС та Нацгвардії.

На державному рівні наш календар давно синхронізований із цивілізованим світом. Церква від держави відокремлена. Спроба наших політиків зробити святковий день 25 грудня є цілком виправданою. Не мусить бути свято лише однієї конфесії загальнонаціональним святом. Треба думати і про інші конфесії, та якимось чином свята узгодити. Крім того, є європейський діловий календар, і ми мусимо його враховувати, тим більше, що у нас є ЗВТ з ЄС, тож ми повинні думати, яким чином уніфікувати цей святковий графік.