Игорь Семиволос

Цікаво, чому ви не питаєте, якої національності я. Моя дружина – українка.

ООН не критикує хіба що лінивий, але іншої міжнародної структури у нас поки що немає. Запропонуйте свій варіант.

Очевидно, можна припустити, що такий тон заяви МЗС був пролобійований групою, яка наближена до ізраїльських інтересів.

Я навіть гублюся, тому що стільки літератури є на тему близькосхідного конфлікту, що важко запропонувати щось конкретне. Цей конфлікт характерний тим, що кожна сторона продукує чимало якісної аналітичної літератури, тому для всеосяжного уявлення про конфлікт варто читати матеріали і тієї, і іншої сторони. В Україні немає курсів, на яких би безпосередньо викладалися близькосхідні проблеми, але, напевно, є курси по конфліктології в університетах, то зверніться туди.

Близький Схід був поділений між європейськими країнами в епоху імперіалізму. До речі, тоді США там практично були відсутні. Вони заступили збанкрутілу Британську імперію у 50-х роках ХХ століття. Сьогодні ми бачимо наявність певних симпатій між колишніми метрополіями та колоніями, певну культурну і політичну тяглість. Але говорити про домінування європейських країн на Близькому Сході недоречно. «Арабська весна» – якраз найкраща ілюстрація того, що епоха постколоніалізму на арабському сході закінчилася.    Щодо «джихадістів» – це групи, які сповідують збройну боротьбу (джихад) для реалізації ідеалів «ісламської держави». Вони взагалі виступають проти лібералізму, демократії, тобто фактично проти всього, що уособлюється Заходом. Але в такому ж випадку вони виступають і проти поміркованих ісламістів, як то «Братів-мусульман», які залишаються вірними принципам секулярної держави. Треба сказати, що «джихадісти» у політичному процесі на Близькому Сході маргінальні, хоча і видимі через насильство.

1) Палестинцями краще використовувати міжнародні структури та право, в тому числі й суди, у протистоянні і переговорному процесі. Думаю, це ключова проблема, через яку Ізраїль так нервує.    2) Чесно кажучи, не дуже зрозумів суть питання, але спробую відповісти. Справа в тому, що, по суті, ХАМАС веде партизанську війну, а будь-яка партизанська війна може бути ефективною за наявності підтримки місцевого населення. А тепер уявіть собі, що таке Газа: щільність населення в цьому анклаві найбільша у світі, тобто практично неможливо розмістити військову інфораструктуру подалі від населених пунктів, та й власне ніхто й не ставить перед собою такого завдання. Якщо бути цинічним і говорити про досягнення суто військових цілей, то розміщення військової інфраструктури в населених пунктах безперечно призводить до жертв серед мирного населення, а це у свою чергу є чинником, який змушує Ізраїль до стриманості.    3) ООН давно реагує на подібні речі. І це не перші розслідування впродовж конфлікту, таких звітів було багато. Але проблема полягає в тому, що немає механізмів реалізації рішень навіть Ради безпеки ООН без згоди всіх постійних членів Ради. В арабо-ізраїльському конфлікті на рівні постійних членів Ради безпеки ООН немає консенсусного підходу до вирішення цього конфлікту, а, значить, можливості ООН вкрай обмежені.    4) Не вірю газ постачає Єгипет Ізраїлю, і, здається, Ізраїль абсолютно цим задоволений.

Справжнє, бо не стріляють. Але якщо ви мали на увазі – чи надовго, то у мене відповіді немає. І з однієї, і з іншої сторони конфлікту є так звані «вільні радикали», які у будь-який момент можуть спровокувати чергову хвилю насильства.

З росіянами ми не маємо нічого спільного. Сайт маємо, але зараз він в процесі переїзду з однієї платформи на іншу, тому тимчасово не працює. Ми отримуємо гранти на наукові дослідження. Гранти переважно отримуємо з західних фондів.

Думаю, так. Оскільки для світу абсолютно зрозуміло, що Тимошенко сидить за політику. Принаймні влада не змогла переконати світове співтовариство у зворотньому.

Погано впливають. Хоча це непоодинокий випадок, коли ті чи інші політики довзволяють собі «ляпи». Залежить від того, як до них ставитися. Всім відомі знамениті «бушизми». Очевидно, тут йдеться про ставлення до людини, яка припускає такі «ляпи». Якби політик був популярний, то ці «ляпи» просто могли б сприйматися як кумедні. У нашому випадку це, скоріше, свідчення неосвідченості.

Цікаве питання, оскільки, як мінімум, у двох війнах 1967 та 1973 років у бойові дії були втягнуті не лише Ізраїль та Палестина, але й сусідні арабські країни. Не знаю, які аргументи використовували єгиптяни під час теперішніх переговорів про перемир’я, але сигнали, які посилали інші арабські країни, були доволі прозорими. Вони не потерплять початку нової наземної операції. В чому це могло виражатися – поки що залишається загадкою.

Я надто довго займаюсь близькосхідним конфліктом і мирним процесом, щоб бути оптимістом. Я, скоріше, оптимістичний песиміст, бо впевнений, що є час, як для війни, так і для миру, просто він ще не настав.

Є практика використання «блакитних касок» в арабо-ізраїльському конфлікті, і ви, напевно, про це знаєте. Розміщення військ ООН у Лівані, на голландських висотах або у Сінаї, але сам факт наявності миротворчих військ ще жодного разу не зупиняв конфлікт. Хоча до певної міри був стримуючим чинником. Якби була досягнута остаточна домовленість про розподіл території між Палестиною та Ізраїлем, то було б доречним розміщення миротворчих військ на кордонах цих країн, але зараз це виглядає як навіть не наукова фантастика… Ізраїль на це, принаймні зараз, не погодиться.

Я думаю, Україні варто продовжувати курс на євроінтеграцію. Оскільки Митний союз – аж ніяк не альтернатива і не може забезпечити для нас жодних інноваційних проривів.

Це трохи не моя тема, але, очевидно, що після ганебних підрахунків, які ми спостерігали, відносини України та Європи складатимуться доволі важко. Маю на увазі, на формальному рівні між державами. Очевидно, європейці тепер більше уваги будуть приділяти підтримці громадянського суспільства. Наскільки я знаю, остаточних оцінок і висновків щодо виборів не було ще. ЄС взагалі не схильний до поспішних кроків, але, мені здається, що важливішою тут буде остаточна оцінка ОБСЄ, до якої європейці обов’язково прислухаються.

Україна тривалий час солідаризується з позицією Європейського Союзу та виступає за мирне врегулювання і утворення двох держав – єврейської та арабської – на території історичної Палестини. Україна має палестинське посольство, отже, формально Україна визнає Палестинську державу.

Під терміном «керований конфлікт» мається на увазі, що є певні сили, які цим конфліктом керують на свій розсуд. Я схиляюся до думки, що конфлікт виникає тоді, коли сторони, конкуруючи за обмежені ресурси, неспроможні домовитися про їхнє спільне використання. У даному випадку в першу чергу йдеться про землю та воду. В конфліктології є термін «успішна трансформація конфлікту» – це тоді, коли сторони спроможні через конфлікт досягти ситуації «виграв-виграв». Поки що на Близькому Сході ми спостерігаємо ситуацію гри з нульовою сумою: палестинці програють, ізраїльтяни виграють. Перші у відповідь намагаються помінятися місцями з ізраїльтянами і виграти. У кращому випадку програють обидві сторони. Але одними переконаннями або одними закликами про те, що конфлікт можна розв’язати на користь обох народів, ситуацію не виправиш. Політичні групи, які очолюють супротивні сторони ще не доросли до такого розуміння.    Війни, зазвичай, вигідні тим, хто може в умовах війни робити «гешефт» (бізнес). Часто трапляється так, що у виникаючий ринок насильства залучається чимало сторін, які, по суті, маючи зиск з цього ринку насильства, стають перешкодою на шляху мирного врегулювання. Це загальна практика для територій, охоплених війною.

Оскільки в Ізраїлі і Палестині мешкають українські громадяни, то, очевидно, опосередковано цей конфлікт відбивається і на настроях в Україні. Дякуючи Богу, за останні десять років не було проявів відкритого протистояння між арабською і єврейською громадою в Україні.

Прогнози – невдячна справа. Варто лише згадати, що Палестинська держава за домовленостями в Осло мала виникнути в 1999 році. Якщо подивитися в найближче майбутнє, то можна припустити, що перемир’я, яке існує сьогодні, рано чи пізно буде підірване. Але для цього не треба бути великим аналітиком, а просто достатньо знати динаміку цього конфлікту. Є певні надії на те, що арабський світ стрімко змінюється після «арабської весни», і деякі країни, наприклад, Єгипет, зацікавлені у проведенні активної зовнішньої політики. Президенту Єгипту Мурсі вдалося примирити ХАМАС та Ізраїль, і, напевно, цей успіх йому вдасться розвивати й надалі. Цікавою може бути ситуація з визнанням Палестини Генеральною Асамблеєю ООН. Але в будь-якому разі у підсумку мир може бути досягнутий тільки після остаточних домовленостей між двома ворогуючими сторонами – палестинцями та ізраїльтянами. На сьогодні в Ізраїлі бракує політичної волі для такого кроку, і їх влаштовує статус-кво: наявність поселень на західному березі, контроль над усім Єрусалимом, практично контроль над територією західного берегу річки Йордан. За таких умов палестинці не погодяться на мир з ізраїльтянами.

Таких підстав немає. Та й конфлікт триває вже майже сто років і не призвів до чогось більшого, ніж до локальних війн. З якого дива зараз буде по-інакшому...

Чесно кажучи, не знаю. Ніколи над цим не замислювався. Я не генетик і ніколи не досліджував цієї теми. Мені достатньо, що вони самі вважають себе нащадками того народу, що жив на території Палестини дві тисячі років тому. Насправді ключовим є не генетика, а культурна спадщина, її ідентичність.

Будь-які порівняння кульгають, і якщо ХХ сторіччя було справді сторіччям повстань мас, то арабські революції на Близькому Сході не виглядають такими, що породжують режими на кшталт фашистів, комуністів або націонал-соціалістів. Більше того, «Брати-мусульмани», які прийшли до влади в результаті виборів, скоріше, орієнтуються на демократичну процедуру, беручи за зразок Туреччину.

Будь-які терміни – це певні штампи, й «ісламька загроза» також. Тому для України ісламська загроза не є ані руйнівною силою, ані вагомим чинником. Взагалі, важко собі уявити, що мається на увазі під цим терміном, оскільки кожна група, яка його використовує, має на увазі щось своє.

Аби говорити публічно про проблематику Близького Сходу, треба мати знання про цей регіон, а не сміливість. Я не політик, а експерт, тому моя точка зору не відображає жодних політичних симпатій або антипатій. Коли йдеться про те, чому всі такі лякливі, то, напевно, можна припустити, що люди або не розуміються на цій проблематиці або не хочуть торкатися політично дражливої теми.