Дмитрий Сухолиткий-Собчук

Ми з Вами говоримо саме про національний кінематограф, і він повинен мати певні ознаки. Поетичне кіно – це ознака часу, який пройшов. Віддамо йому належне. Також потрібно орієнтуватися на себе, але розуміти, що ми знаходимося у певному глобальному просторі, і що ми також живемо за певними «універсальними критеріями». Важливо ототожнювати себе як народ, націю з певними глобальними процесами. І не тільки в межах країни. Це можливо:)

Спробувати себе в ролі актора амбіцій не було і немає. А от співпродюсером доводиться виступати на кожній своїй картині.

В ігровому кіно відбувається реконструкція задуму, уявний світ переноситься в «реальний» (якщо так можна назвати екранну площину). Відбувається постійне протиріччя між уявою і стиком із реальністю, реалізацією через кадр, гру актора, сценарій, декорацію. Все це преломлює уявне зображення. В ігровому важливо залишити ідею, сенс, заради якого робиться фільм.    В документальному кіно все відбувається навпаки. Ми переносимо реальність в умовну площину, тобто ми даємо їй рамки кадру і починаємо монтувати з цього свою історію. Так би мовити, з авторської точки зору. І тут той же самий конфлікт, але з іншого боку. Саме цим цікава робота як в документальному, так і в ігровому кіно. Тому що ми говоримо про одну і ту саму реальність з різних точок зору. Це як притча про слона і трьох сліпців.    На даному етапі мені важливо в ігровому кіно створити таку реальність, щоб вона була схожою на документальну. І це важливо, тому що це робиться в контексті сучасності.

Копродукція – це реалії, в яких є можливим фінансування фільмів. Кіновиробництво існує в ринковій площині, і підтримка держави виробництва фільмів може бути і частковою, і повною. Коли з’явиться національна ідея, певний архетип героя, тоді з’явиться і національне кіно.

«Криниця для спраглих» Юрія Ільєнка, «Земля» Довженка, «Камінний хрест» і «Вавілон ХХ».    Орієнтуюся на авторів, чий життєвий і творчий приклад змушує по-новому дивитися на світ, в якому я живу зараз. Серед таких – Хемінгуей, Шукшин (як письменник), Шнітке, Олексій Герман старший, Всеволод Гаршин...

Дуже сподобалася етична позиція автора Максима Васяновича у фільмі «Мама померла на кухні в суботу». Це одне з найбільших вражень того року. А цього року – Мирини Вроди «Крос», Ірини Правило «Кров», Анатолія Лавринішина «Біла ворона», Сергія Лозниці «Щастя моє», Володимира Тихого «Рано вранці»...    Обираючи фільм для пергляду, зважаю передусім на автора і теми, які він піднімає у своєму фільмі.

Я всього раз писав сценарій за літературним твором. Це – сценарій до фільму «Коріння» за оповіданням Григора Тютюнника «Дикий». Це був досвід адаптації твору до реалій інших, ніж у автора, і водночас потрібно було залишити авторську інтонацію і сенс, який він вкладав у твір.    А щодо сюжетів, то, звичайно, мені цікавіше те, що відбулося або відбувається в житті. Тобто всі сюжети мені дає теперішня реальність.

Мова сценарію дуже відрізняється від мови літературного твору. Вона в основному оперує дією, в ній немає жодного ліричного відступу або описовості. Освіта для сценариста – опанування певним професійним інструментом, і необов’язково вона має полягати в здобутті певного наукового ступеня. Сценарист – це в першу чергу світогляд, тобто те, як «на папері» автор бачить цей світ, як адекватно перенести його після прочитання режисером на екран.

Це – влучна форма висловлюванння. Протягом декількох хвилин можна розповісти цілу історію.

Навчався на філософсько-теологічному факультеті. Але коли зрозумів, що хочу займатися кінорежисурою, то залишив навчання на четвертому курсі. Хоча згодом поновився на заочному і склав один іспит, який мені залишався до бакалавра:)    Серйозно я почав задумуватися тоді, коли взяв камеру до рук, на третьому курсі філософського факультету (знімав невеличкий фільм про нашу групу). А далі пішли Школа журналістики «Юнпрес», робота в кінотеатрі, на телебаченні і т.д.

Відчуваю гостру потребу в тому, щоб творити.    А от щодо відповідальності перед глядачем, я щиро сподіваюся, що він зрозуміє і відгукнеться на мій посил і те, як я бачу світ, що мене оточує. Щоразу коли я роблю новий фільм, критерієм є те, чи був я відвертим у тому, що сказав.

Однозначно, так. Варто сказати, що це успіх змістовий, а не фінансовий. Українське кіно має взяти глядача змістом, і саме в цьому має бути його успіх.

Першими завжди дивляться мої друзі, чиєму смаку я довіряю. Такий людей є декілька. Їхня критика дуже важлива, тому що вони дуже об’єктивно оцінюють роботу і, що найприємніше, це завжди чесно і без лестощів.

Заробляю кошти як фрілансер. В основному – монтаж або інша робота у сфері кіно. Робота над фільмами забирає фактично весь час, і це є основним заняттям.

Суть не в нагородах і конкурсі, тому що будь-який художній твір робиться не для цього. Найвищою нагородою було б сказати щось у вічність.

Це був дуже цікавий досвід. Це був прямий ефір зранку з сьомої до десятої години на радіо «Сіті ФМ» у Чернівцях. Теми піднімалися різні, в основному ті, що стосувалися сьогодення.

Фінансова сторона завжди є складною, і в основному всі витрати я беру на себе. Але що стосується певної технічної та інформаційної підтримки, можливості надати павільйон, студію для монтажу або апаратуру, то тут завжди є до кого звернутися і отримати цю допомогу. Наприклад, на фільмі «Борода» нам дуже допоміг місцевий телеканал ТРК «Чернівці» технікою, міський Палац дітей та юнацтва (надали приміщення для репетицій і кастингу), «Coffepost» (де ми зробили монтаж і кольорокорекцію). Світ не без добрих людей. Коли люди бачать, що є благородна справа, то вони завжди допомагають, якщо є можливість. Це деколи важливіше за будь-яку фінансову підтримку.

Найбільше проблем зазвичай із тим, щоб знайти приміщення, в якому можно регулярно проводити ці вечори. За три роки ми змінили три зали. На Вечорах ми в основному показуємо українські фільми, курсові і дипломи студентів Карпенка-Карого та інших незалежних студій, але саме українських. Інтерес постійно зростає. Щоразу аншлаги.

Саме сценарні роботи подавав на «Коронацію» і фестиваль Відкрита ніч. На Відкритій ночі ми також здобули перемогу. А так, в Україні більше ніде не подавав.    Наскільки я можу судити про об’єктивність журі, це – той регламент, за яким відбувається оцінювання. З членів журі ніхто не знає, чию роботу він читає. Це, мені здається, об’єктивним чинником. Зрештою, я не знаю, хто був цього року в журі, тому запитати не знаю в кого.

Ні, поки що в Інтернеті фільмів немає.

Зараз закінчуємо фільм «Борода». Йде робота над звуком. Також уже протягом декількох років працюю над документальним фільмом «Красна Маланка» – про людей, які підтримують певні традиції свого села, про первісні прояви енергії в сучасному суспільстві. Дивіться трейлер і супутні матеріали за посиланням. http://ideax-nescafe.com.ua/ideas/red/dokumentalniy-film-krasna-ma

Ще після закінчення школи я був не до кінця впевнений у виборі професії. На архітектурному це стало критичним. Точно хотілося займатися творчістю, але не розхумів – якою. І після того почалися пошуки.    Прихід до кіно стався не одразу – він відбувався поступово...

По-перше, це – реальна можливість реалізувати саме цей сценарій. І саме після конкурсу надійшло декілька пропозицій щодо підтримки цього фільму. Я скористався ними, і ми з командою зараз працюємо над реалізацією даного сценарію.    По-друге, це, звичайно, подія для мене, тому що фільм уже на старті має певні бонуси, має квотум уваги до себе. І після того, як він буде змонтований і озвучений, є імовірність, що більше людей захоче його побачити.    По-третє, це – потужне промо для фільму. Важлива також фінансова сторона – всі отримані кошти я вклав у фільм.

Такої пропозиції не було:) А суто гіпотетично... Краще виступити «за», ніж забракувати. Мені до вподоби сценарії, які мають на меті розкрити людину в умовах сучасних реалій. Вважаю, на таке кіно треба зараз орієнтуватися.

В Карпенка-Карого серед студентів, які пишуть, серед драматургів, режисерів, є правило – надсилати свої роботи саме на «Коронацію слова», як на ключовий конкурс України. Я також вирішив спробувати.

Я сподівався, що його помітять, і буде певний поштовх для підтримки фільму. А про перемогу я не думав, тому що вдруге надсилав свої роботи на конкурс.

Це – історія про старого чоловіка, який чекає свою доньку з-за кордону, котра приїздить один раз на рік... І поки він її чекає, він не голиться, і в нього виростає борода, яку донька голить раз на рік.

Сім фільмів – як режисер. В основному це короткометражні фільми. І є один повнометражний документальний фільм, над яким я зараз працюю.    Як оператор я виступив тільки в одній ігровій картині – «Човен Харитона». Мені було цікаво поекспериментувати з динамічною камерою. Також «беру камеру до рук» на всіх документальних фільмах.    Сценаристом я був в усіх своїх фільмах. Готових сценаріїв є зараз 12, ще декілька – в розробці.

Олексій Герман старший, Шукшин, Тарковський, Іосселіані, Абуладзе, Дьорть Палфі, Матео Гарроне, Карлос Рейгадас, Рой Андерсон...    Знакові фільми – Жан Клод Луазон «Леоло». Після цього фільму прийшло більш свідоме уявлення про кіно. Також «Мій друг Іван Лапшин», «Голий острів», «Фучжоу» і «Андрій Рубльов»...

Поганий той солдат, який не бажає стати генералом... Так, звичайно, короткий метр – це тільки перші кроки до повного.

Нещодавно були показані короткометражки на фестивалі «Кіноетніка» та «Відкрита ніч». Також регулярно відбуваються кіновечори, і, думаю, на наступному вечорі я дещо покажу зі свого.

Жити за свій рахунок – не обтяжувати інших своїми клопотами. Коректність – ставитися до іншого краще, ніж до себе.

Мені подобається творчість Тані Малярчук і Марії Матіос своїм чесним ставленням до світу, до середовища, в якому вони культурно сформувалися. Це – дуже чесні автори. Також подобаються твори Прохаська. Я відкрив його для себе рік тому.