Александр Хара

З прагматичної точки зору, Росії не потрібно включати окуповані території до свого складу. У Москві твердять, що Крим "повернувся" в Росію внаслідок "референдуму", а "на Україні" відбувається "громадянська війна". Тож зруйнований Донбас не потрібен Росії. Тим більше, за його включення до свого складу вона може отримати ще більші санкції.
Набагато вигідніше для Москви повернути спустошені території Україні на своїх умовах або «заморозити» конфлікт.
Де-факто Росія керує цими територіями і має організовувати економічне та "політичне" життя на них. Тому там і відбуваються "вибори" та інші заходи, включаючи перепис населення.
Видача паспортів має на меті як вирішення проблеми переміщення та перебування громадян України на території РФ, так і створення підстави для втручання у внутрішні справи України після повернення цих територій.

Витрата коштів міністерства оборони Сполучених Штатів на побудову стіни є доволі суперечливою. Вже є консолідований позов декількох штатів проти адміністрації Трампа. Не задоволені й конгресмени, включаючи представників Республіканської партії. Адже фактично Трамп вторгся в їхні повноваження розпоряджатися бюджетними коштами.
З політичної точки зору, Дональд Трамп не міг вчинити інакше, адже демократи не давали можливості реалізувати важливий для його електорату проект звичайними засобами.
Допоки Трамп перебуватиме в Білому Домі, політичну систему США буде лихоманити. Втім, вона має серйозний запас міцності, що доводить антиросійський курс, який проводиться всупереч намірам Трампа.

Ці зміни є радше символічними – як психологічне заспокоєння, що цей курс України на ЄС і НАТО є незворотним.
Втім, цей крок не є ані вимогою цих організацій, ані необхідним, аби наблизитися до них. Його слід розглядати в контексті президентських перегонів, інакше відсоток виконаних завдань за угодою з Євросоюзом перевищив би нинішні 52%.
Це не завадить. Але і не додасть темпу нашій інтеграції.

Інших партнерів та іншої влади, на жаль, в України немає. Росія є ядерною потугою, великою військовою потугою та більшою, ніж Україна, в економічному сенсі. Без зовнішньої підтримки Україна не може протистояти РФ. Цим обумовлені заклики про допомогу.
Разом із тим, не можу не погодитися із критикою щодо того, що ми мали б робити більше. Громадянське суспільство неодноразово підштовхувало владу до рішучих дій. Власне, наша політична позиція та активність і є запорукою того, що наступна влада діятиме більш ефективно. В кінцевому рахунку, ті, хто обіймають посаду, є нашими співгромадянами. І наше завдання полягає в тому, аби вони розділяли наші цінності та цілі.

Війну розв’язав путінський режим. І припинити її може лише він. Тому хто б не став президентом України у 2014 році, війна б не припинилася. Хіба що за умови повної капітуляції та здачі інтересів України…
Результати каденції президента Порошенка складно оцінити однозначно.

Євросоюз, перебуваючи під міграційною загрозою, намагається себе убезпечити. Тому ліберальний режим зазнає змін. І хоча це не є поверненням до жорсткого контролю потоків людей, але це справді буде певним відходом від діючої системи.

В цілому до України залишається прихильне ставлення в Європі. Разом із тим, європейські країни керуються власними національними інтересами, які іноді йдуть всупереч українським.
Найбільш яскравим прикладом є побудова «Північного потоку-2», яку в Німеччині вважають такою, що є в інтересах нації. Проте водночас Німеччина не має наміру зменшувати економічну і політичну підтримку України або скасовувати санкції проти Росії.
Те саме стосується й інших європейських країн.
Не можна всі проблеми пов’язувати з наявністю «п’ятої колони». Слід враховувати бізнесові та політичні інтереси інших країн.
До того ж, саме від України, від того, наскільки ми змінюємося та демократизуємося, залежить прихильне ставлення країн-членів ЄС і НАТО, а, отже, і наших перспектив інтеграції у ці утворення.

Перш за все, Дональд Туск, хоч і є очільником Євросоюзу, є поляком за походженням, а, отже, дуже добре розуміє, що, якщо Україна втратить суверенітет, то наступною буде Польща та інші європейські країни.
Наші найближчі сусіди, які мали нещастя бути в соціалістичному таборі або потерпали від безпосередньої окупації СРСР, найкраще розуміють загрози путінської Росії, а також неможливість існування вільної і безпечної Європи без суверенної та європейської України.
Європейський союз є "дивним звіром", адже є не наддержавою, а сукупністю суверенних країн, які приймають рішення консенсусом. Очевидно, що вони мають різні інтереси, які іноді доволі складно узгодити. Тому існують країни, які воліли б більше допомагати Україні, бачити її членом ЄС і НАТО, та водночас є країни, які дивляться на нас через призму власних економічних і безпекових інтересів, які можуть бути реалізовані з Росією.
Крім того, Дональд Туск виступав в Україні перед важливими подіями – виборами президента та Верховної Ради. Отже, він не міг навіть конструктивно критикувати українську владу, оскільки не хотів вплинути на настрої українців щодо європейської інтеграції.
Таким чином, звернення Туска є і риторичною заявою, і його словами від щирого серця.

Росія намагається повернути США та світ у парадигму мислення ХХ століття, в якій вона почувається більш комфортно і може щось протиставити вільному світу. Мається на увазі не економічна, культурна та політична конкуренція, а погрози знищенням світу.
Безумовно, Росія володіє найбільшим ядерним потенціалом (разом зі Сполученими Штатами Америки – 1550 боєголовок на стратегічних ракетоносіях, а також набагато більше – на тактичних). Проте Сполучені Штати в технологічному плані перевершують Росію, зокрема, маючи високоточну зброю та інші неядерні засоби, що значно зменшують важливість ядерної зброї.
З дипломатичної точки зору, після приходу Трампа до влади у США залишається все менше і менше точок дотику з РФ. Після анексії Криму і війни на Донбасі згорнуті дипломатичні взаємини. До останнього часу єдиним постійно діючим механізмом взаємодії залишалися контакти американських і російських військових у Сирії. Після проголошеного виходу США з Договору про ліквідацію ракет малої та середньої дальності (ДРСМД) залишається одна чинна угода – Угода про стратегічні наступальні озброєння. Оскільки у Вашингтоні не планують війни з Російською Федерацією і не мислять категоріями блокового протистояння, то й не виявляють бажання забувати агресивну російську поведінку (втручання у вибори в США, анексію Криму, війну на Донбасі та в Сирії та ін.).

Доволі дивне спостереження міністра, оскільки за час анексії і окупації українська держава, на жаль, не спромоглася виробити будь-якої зрозумілої стратегії щодо Криму. Проте це є неможливим, оскільки не вироблено і такої стратегії щодо Російської Федерації.
Ми не маємо розглядати Крим окремо від окупованої частини Донбасу, а, тим більше, від коріння цих проблем – Росії.
Згідно з повідомленнями Мінінформполітики, залишається проблемним українське мовлення не лише на території Криму, але й на суміжних територіях Херсонської області. Тож у нас немає фізичної спроможності донести сигнал і український погляд. І я вже не кажу про відсутність інформаційної політики щодо окупованих територій. Не те щоби нічого не робилося, але це складно назвати державною політикою, підкріпленою ресурсами.
Не реалізована ідея Порошенка про створення якоїсь "групи друзів Криму". Чинна влада вважає, що Крим повернеться внаслідок численних міжнародних резолюцій та політичних заяв, інакше почалася б реалізація прийнятих Верховною Радою рішень за результатами парламентських слухань щодо Криму. Також було б скасовано, як це обіцяв Порошенко, ганебний закон про вільну економічну зону в окупованому Криму. Я вже мовчу про обіцянку Порошенка запропонувати Конституцію АРК, яка передбачала б кримськотатарську автономію. Тож є велика кількість політичних заяв, що не підкріплені діями та державною політикою.

З одного боку, так звані Мінські домовленості були підписані під загрозою військової поразки, тож вони не торкалися питання Криму.
З іншого боку, політична еліта ані до виборів президента, ані після приходу Порошенка до влади не відреагувала на анексію Криму та початок війни на Донбасі у відповідності до Конституції та Закону України "Про оборону". А ці правові рамки визначають, що збройна агресія РФ проти України почалася з блокування військових частин у Криму і продовжилася на території Донецької та Луганської областей.
Тобто війна почалася з Криму, і, допоки не повернуться всі території до складу України, ми перебуватимемо у стані війни.
Втім, де-юре між Росією та Україною не відбувається збройного конфлікту, і таким не сприймає його міжнародна спільнота. Згадаймо останню резолюцію ПАРЄ, де черговий акт агресії РФ в Чорному морі, що відбувся 25 листопада 2018 року, визначено як суперечливий, з точки зору права, інцидент. Крім того, ця ж резолюція не назвала захоплених моряків військовополоненими.
Буде великою помилкою продовжувати розділення різноманітних епізодів агресії Росії, зокрема, відокремлювати Крим та Донбас.
Цілком зрозуміло, що Росія не погоджуватиметься на включення питання Криму до порядку денного перемовин щодо припинення агресії, яку вона теж не визнає.
Отже, ми маємо зрозуміти, що конфлікт із РФ триватиме роками, допоки всі території не повернуться до складу України. Розділення питань Криму і Донбасу межує зі злочином. Крим є і залишатиметься вагомим фактором небезпеки для України, чорноморського регіону та європейського континенту.
Наше завдання – переконувати західних партнерів, що Крим є не лише в’язницею для українців, де системно порушують права людини, а й найбільшою у світі військовою базою, що загрожує не лише Україні та країнам поза парасолькою НАТО, а й, власне, країнам-членам ЄС і НАТО.
Більше того, Крим є плацдармом для розширення російської присутності у стратегічно важливому для США та Європи близькосхідному регіоні. Тому, допоки Крим не повернеться до складу України, він залишатиметься серйозною безпековою загрозою.

Існує три умови припинення війни:
1) капітуляція України (що є неможливим з огляду на настрої українців та спроможність боронити державу);
2) втрата Росією ресурсів для ведення агресивної війни;
3) поява розуміння у Кремлі, що ціна підкорення України занадто висока.
Запроваджені проти Росії санкції суттєво підривають ресурсну базу агресії (за роки війни з Україною з російської економіки виведено 325,5 мільярдів доларів). Але підтримка пересічними росіянами путінського режиму та наявна грошова "подушка" дають можливість ще певний час продовжувати агресивний курс. Ціна агресії зростає, але в розумінні Путіна вона є помірною, аби повернутися на геополітичну сцену.
Тож перемога України полягає в уникненні суттєвої військової поразки у разі широкомасштабного вторгнення, в посиленні сектору безпеки та оборони (інтенсивне доведення ЗСУ до стандартів НАТО), у таких політичних реформах, що уможливлять стрімке економічне зростання, підвищення добробуту та появу додаткових ресурсів на оборону.
На дипломатичному фронті нам доведеться протидіяти великому тиску, спрямованому на пошук "компромісу" з РФ, а також винесення поза дужки питання Криму.
Таким чином, більшою мірою перемога залежить від Києва, ніж від тих, хто нас підтримує на Заході, чи Москви.

Процес глобалізації не приніс підвищення добробуту великим верствам населення. В європейських країнах та США середній клас відчуває несправедливість, коли еліти збагачуються, але підвищення добробуту не відбувається бажаними темпами, і робочі місця переміщуються до країн Азії. До того ж, хвилі мігрантів та біженців загострили питання ідентичності.
Тому з’явилися політики-популісти, які грають на цій темі і пропонують прості рішення до складних проблем. Чому американці не мали голосувати за Трампа, який обіцяв побудувати стіну з Мексикою та більш агресивно поводитися по відношенню до решти світу («Америка – передусім!»), а українці не мають голосувати за тих, хто пропонує необґрунтоване збільшення соціальних виплат та зменшення комунальних платежів?

На жаль, президент занадто пізно почав реагувати на ситуацію в Азовському морі та Керченській протоці. Перешкоди вільному судноплавству почалися наприкінці травня 2018 року, а перша реакція з’явилася аж три місяці по тому. Ще три місяці знадобилося для того, аби схвалити рішення РНБО.
Втім, посилення воєнної присутності в Азові (два малих броньованих катери) призвело до того, що нахабні затримки катерами ФСБ РФ цивільних кораблів в Азовському морі припинилися.
Разом із тим, як інструмент економічної війни більше став використовуватися Росією важіль контролю над Керченською протокою. Хоча під тиском світової спільноти Росія дещо зменшила необґрунтовані затримки суден, що рухалися з Азовського моря та в нього. Проте вони все ще залишаються в рази частішими, аніж до війни.
Тож дипломатичний тиск, поєднаний із посиленням військово-морської компоненти, є правильним інструментом вирішення проблеми.
Торік ВМС України прийняли стратегію свого розвитку. За умов належного фінансування, а також залучення партнерської підтримки ми можемо наростити м’язи, аби стримувати подальші прояви агресії в Азові.
Проте з весни слід очікувати загострення ситуації не лише в Азові, а й у Чорному морі. Москва спробує використати погрозу блокадою та власне блокаду чорноморських портів, аби вплинути на економічну ситуацію в південному регіоні та політичну ситуацію в Україні, де відбуватимуться вибори.
Блокада Азову є продовженням війни. Але, на жаль, у Парижі та Берліні це сприймається не так. Тож їхня ідея щодо спільного спостереження за проходженням суден Керченською протокою не дасть бажаного результату. Росіяни використовують певні алгоритми, контролюючи ті судна, які затримують. Таким чином, як вже це було, вони можуть не перешкоджати суднам під європейськими прапорами або з європейськими власниками, значно знизивши таким чином гостроту питання для європейців. Поширення мандату СММ ОБСЄ могло би зіграти позитивну роль, але проблема в тому, що Росія не погодиться на це у рамках організації, рішення якої приймаються консенсусом. Це також не вирішує проблеми, що морський трафік у Керченській протоці керується з Керченського морського порту, захопленого Росією. Власне, Росія встановила правила проходу морських суден, з якими Україна де-факто погодилася.

Росії не потрібні підстави, аби озброюватися чи починати агресивні дії. Москва розуміє виключно мову сили, тож посилення НАТО в Чорному морі буде вгамовувати, а не провокувати Росію попри зворотну риторику.
Статистика свідчить, що присутність кораблів НАТО в Чорному морі під час анексії Криму і азовської кризи позитивно впливала на ситуацію. На жаль, правовий статус Дарданелл та Босфору обмежує можливості нечорноморських країн НАТО перебувати в Чорному морі. А чорноморські країни НАТО не є відчутними воєнними потугами, здатними протидіяти Росії.
Таким чином, посилення спроможностей ВМСУ, флотів чорноморських країн-членів НАТО, а також постійна ротаційна присутність кораблів нечорноморських країн НАТО є важливим інструментом стримування агресивних планів Росії.

Передвиборча боротьба обумовлює поведінку політиків, що прагнуть утриматися при владі або потрапити до неї. Тому вони використовують весь наявний на політологічному ринку арсенал, включаючи плагіат.
До того ж, наше суспільство хоча і відрізняється від російського, але й не є подібним до наших європейських сусідів. Тож що працює в Росії, із невеличкою модифікацією може спрацювати і в Україні.
Безумовно, отримання Томосу є важливою історичною, політичною та релігійною подією. Порошенко зробив вагомий внесок у цю справу. Разом із тим, він намагається використати релігійне питання у політичній боротьбі. Залишається відкритим питання, чи стане це поворотним моментом та чи зможе компенсувати великий антирейтинг Порошенка.
Намагаючись поляризувати суспільство, нав’язуючи думку "хто проти Порошенка – за Путіна", провладні політтехнологи роблять велику помилку. Це не лише не допоможе їм, але й закладає проблеми подальшого єднання української нації.
В України є два вороги, причому українська політична еліта подекуди становить більшу загрозу, ніж Росія. Росія була, є і залишатиметься найбільшою зовнішньою загрозою нашому суверенітету та територіальній цілісності. Але брак єдності, політична корупція та інші вади створюють додаткові важелі впливу Кремля на Україну.
Порошенко намагався вибудувати подібну до російської вертикаль влади, але, на щастя, його спіткала невдача. Нехай українське суспільство і не докорінно змінилося після Революції Гідності, але все-таки існує достатня кількість Громадян, які не дозволять перетворити Україну на маленьку Росію. Чим більше демократії в Україні, тим менше простору для маневру Путіну.

Так вийшло, що Україна є стороною обмежень за ДРСМД, не будучи підписантом. Безумовно, це саме ті засоби (ракети малої та середньої дальності), що нам потрібні в якості інструменту стримування Росії. І у нас наявний потенціал побудови цієї зброї.
Разом із тим, щойно ми виявимо бажання здобути цю зброю, можемо опинитися під шаленим тиском з усіх боків. Проблемою є брак довіри до України, а також безпекові міркування США та європейців. Безумовно, вони побоюються розповсюдження ракетних технологій та потрапляння їх до таких країн, як Північна Корея, Іран та ін.
Тож Україна має розпочати діалог із Вашингтоном з цієї проблематики, і, якщо не досягнути успіху в переконанні, що ми маємо право на розробку такої зброї, то здобути дієві гарантії нашої безпеки, якими можуть бути постачання Україні необхідного озброєння, членство в НАТО та/або статус союзника поза НАТО.

Росія – дивна країна, де не вважають політичне вбивство злочином і де можна жартувати з приводу застосування забороненої хімічної зброї на території іншої держави.
Російська пропаганда створила враження, що дії британців обумовлені іншими цілями, а не реакцією на спробу вбивства Скрипаля та ненавмисні жертви серед британських громадян.
Тож російський триколор на "солсбєрєцком шпілє" є або поганим жартом, або намаганням розлютити британців.
Хочу нагадати, що Британія спромоглася об’єднати навколо себе вільний світ у реакції на застосування зброї масового знищення на своїй території. Було вислано велику кількість "дипломатів" не лише з Британії, але й з інших країн-членів НАТО та ЄС. Така зачистка від шпигунів відбулася навіть в Україні.
І це попри те, що після анексії Криму та чотирьох років війни на Донбасі Київ не спромігся розірвати дипломатичні відносини з Росією та оголосити персонами нон ґрата російських громадян, що, очевидно, займаються на нашій території діяльністю, несумісною з Віденською конвенцією про дипломатичні відносини (тобто шпигунством)…

США намагаються утримати військову та технологічну перевагу у світі. Власне тому вони звертають свою увагу на космос, кіберпростір та штучний інтелект.
Не в останню чергу тут зіграло і самолюбство Трампа, адже такий крок показує його налаштованість захищати американців, що б не сталося.

Допоки існує зброя масового знищення, існуватиме й загроза. Пройшли часи, коли існували глибинні ідеологічні протиріччя, що передбачали взаємне знищення. Наразі навіть погрози Путіна не сприймаються настільки серйозно, як радянські погрози у 60-80-х роках.
Втім, кількість збройних конфліктів за останні роки збільшилася, і, безумовно, не виключена можливість, що бодай тактична ядерна зброя може бути використана. Останні суперечності між ядерними Індією та Пакистаном свідчать на користь цього.

ЗМІ реагують на внутрішні та зовнішні події. І, очевидно, російська проблематика цікавить українських громадян. Я був би радий, аби українці переймалися і тим, що в Україні, і тим, що у світі, і меншою мірою – Росією. Для цього є можливість прочитати українською чи російською мовою новини з провідних міжнародних інформаційних агентств.
Що стосується вашого питання про режим Порошенка-Гройсмана, то, враховуючи, що я не є експертом з питань внутрішньої політики та економіки, я не коментую відповідні теми.
Слава богу, згідно з міжнародними дослідженнями, Україна є найменш антисемітською державою у порівнянні з сусідами. Власне через те, що юдеї та українські євреї не бачать загрози антисемітизму, Кремлю не вдалося розіграти цю карту попри періодичні спроби. Наших співгромадян, включаючи тих, які обіймають високі посади, слід оцінювати за зроблене, а не за етнічною чи релігійною приналежністю. Українцем є громадянин будь-якого етнічного походження, адже ми будуємо політичну, а не етнічну націю.
Україна є хоч і проблемною, але демократією. Тож від українських громадян залежить, хто очолюватиме державу. Сподіватимемося на свідомий вибір. Не важливо прізвище наступного президента. Важлива наша громадянська активність, аби він чи вона виконували передвиборчі обіцянки, діяли в рамках Конституції, а також реалізовували національні інтереси.

Будь-який президент України діятиме у тих межах, які визначає українське суспільство. Згідно з опитуваннями громадської думки, українці готові йти на компроміси, але не на обмеження нашого суверенітету чи реалізацію планів Кремля щодо фрагментації держави.
Важливим фактором, що впливатиме на позицію Путіна, є міжнародне оточення: чи зберігатиметься політична підтримка України, чи залишаться і чи посилюватимуться санкції.
На що здатен чинний президент, ми вже бачили. Тож очікувати від нього проривних ідей годі.
Інші кандидати доволі абстрактно чи взагалі ніяк не висвітлюють свої плани чи ідеї, як зупинити війну та повернути території. Отже, можна лише здогадуватися, як вони діятимуть.

З часів, коли Джордж Буш-ст. проголосив промову "Котлета по-київськи", закликаючи українців не полишати Радянський Союз, багато чого змінилося, відбулися корінні політичні зміни. Ми пережили три революції, ціллю яких була трансформація України в демократію західного зразка. Україна стрімко інтегрується в економічний, політичний, культурний простір вільного світу.
Європа не може бути у безпеці, якщо українське питання не буде вирішене, про що нещодавно сказав Дональд Туск. США підтримують безпеку своїх європейських союзників та тих країн-партнерів, які впливають на неї, а також країн, які потрапляють під національний інтерес Америки. Хоча нинішня американська адміністрація не просуває демократію світом, як попередні, вона і не збирається згортати її підтримку. США керуються як ідеалістичними цілями, так і практичними міркуваннями безпеки та економічних та інших інтересів.
Російська агресія проти України, особливо анексія Криму – це виклик не лише Україні та Європі, а й світовому порядку. Тому Вашингтон не може дозволити собі стояти осторонь та не реагувати на путінську агресію. Тим більше, що Китай також вчиняє дії, що загрожують світовій безпеці. Отже, важливо не допустити, щоб негативні прецеденти стали нормою.

Відмова від членства в ЄС і НАТО, що подається Кремлем та деякими українськими політиками в якості компромісу, є абсолютно неприйнятною. Питання не в тому, що ми не готові набути членства, а ці організації – надати його нам. А в тому, що це суверенне право українського народу обирати союзників та стиль життя.
Щойно Україна повернеться у "сіру зону", посилиться процес тяжіння до "чорної діри", тобто Росії.
Свого часу канцлер Німеччини Конрад Аденауер відмовився від пропозиції Москви об’єднати дві Німеччини на умовах позаблоковості та не інтеграції в економічні та політичні структури Заходу. Мудрий державний діяч вважав, що ФРН має стати невід’ємною частиною військово-політичних, політичних, економічних та інших структур Заходу. Лише зміцнившись, ФРН зможе вирішити проблему об’єднання у віддаленій перспективі. Історія довела, що він був правий.
Не думаю, що Україна має йти іншим шляхом і відмовлятися від свого майбутнього в умовах, коли путінська Росія, хоча й вбиваючи щодня українців, може нав’язати нам свою волю.
Чи буде сенс у Революції Гідності, в патріотичному піднесенні, у великих жертвах, якщо ми відмовимося від нашого майбутнього в сім’ї європейських народів?
Революція та війна – вони про майбутнє. А пропоновані "компроміси" повертають нас у неприйнятне минуле.

Виступи Путіна є театром одного актора. Їх не слід розглядати як такі, що віддзеркалюють об’єктивну реальність. Очевидно, що у нього немає інших альтернатив, аніж закручувати гайки всередині та посилювати експорт агресії ззовні. Його політичні анекдоти смішні, напевно, виключно для його оточення, яке не має інших варіантів, окрім як сміятися.
Хоча і складно об’єктивно оцінювати ситуацію в Росії, адже там відсутні вільні ЗМІ, опосередковано складається доволі сумна картина. Це не означає, що режим паде вже завтра, але ресурси на його підтримку тануть. В України є шанс забити цвях у труну цієї химери. Можливо, після гострої неминучої кризи в Росії там відбудеться щось позитивне.

Основою демократії є середній клас, а також прихильність цій формі правління. Нині в Російській Федерації більша частина суспільства залежить від розподілу бюджету в той чи інший спосіб. Будучи сировинною країною, вся ця машина залежить від контрольованого владою експорту. Допоки світові ціни на енергоносії є прийнятними, путінський режим матиме шанс на збереження.
Власне тому, аби утриматися при владі в умовах санкцій та зниження цін на енергоносії, почалася накачка ідеологією, мілітаризація суспільства та експорт агресії. Це працюватиме певний час. Але глибинні економічні і соціальні проблеми, корінням яких є хибна політична система, зіграють свою роль.
Складно сказати, чи є у росіян запит на демократію. І без того невеличкий прошарок середнього класу та інтелігенції зменшується внаслідок тиску, виїжджаючи з Росії. Велика кількість пересічних росіян хоч і не задоволена економічними проблемами, але вважає, що путінська стабільність краще за невизначеність. Їм до вподоби великодержавний статус, тому переважна їх більшість досі підтримують "кримнашизм", хоча зараз таких вже менше, ніж було спочатку.
Дійшло до того, що ідеолог путінського режиму Сурков обґрунтував особливий шлях глибинного російського народу, відкинувши демократію, як чужорідну забавку.

Ми спостерігаємо не приєднання Білорусі до Росії, а агресивне поглинання її Російською Федерацією. До речі, це аргумент проти тих, хто вважає, що прихильна проросійська політика могла б зберегти незалежність України та Крим в її складі.
Білоруське економічне диво відбувається виключно за рахунок російських енергетичних ресурсів. Навіщо Путіну таке диво, коли він може розширити свою імперію ще однією "ісконно русской територієй"? Тим більше, що Лукашенко тривалий час зачищав політичне та медійне поле від усіх тих, на кого міг би зараз спробувати спертися, аби не бути проковтнутим.
Повний контроль Москви над Білоруссю не лише ускладнить безпекову ситуацію для України, а й стане інструментом впливу на суміжні країни ЄС і НАТО. Звідти він може погрожувати європейцям, аби ті відмовилися від підтримки України і почали будувати "спільну Європу" від Лісабону до Владивостоку.

Наразі немає об’єктивних підстав прогнозувати втрату Вашингтоном лідерських позицій у світі. Росія не є іншим полюсом сили і, скоріше за все, таким не стане, навіть попри ядерний статус, право вето та значну територію. На даний час Китай хоч і є другою економічною потугою у світі, не може кинути виклик домінуванню США у світі. Досі точаться дискусії, чи стане ХХІ століття часом Китаю. Великі демографічні, економічні та політичні виклики обмежують спроможність Пекіну скористатися історичним шансом.

У Кремлі діятимуть у відповідності до ситуації та можливості просувати свої інтереси. Тож, якщо вони побачать сенс у розмові з Порошенком задля досягнення своєї мети, то підуть на такий контакт. Все залежить не від особистості, а від тих можливостей, що відкриваються.

Я вважаю, що Кримський півострів має повернутися до складу України в якості Кримськотатарської автономної республіки України. Ми маємо виконати свої міжнародні зобов’язання та моральний обов’язок, аби дати корінному народу реалізувати своє право на самовизначення у складі України.
ОРДЛО мають повернутися до складу України на тих самих підставах, що й були перед окупацією.
Різниця в тому, що і Крим, і ОРДЛО були захоплені Російською Федерацією, і там не існувало вагомих факторів сепаратизму. До війни в ОРДЛО не існувало ані політичних партій, ані лідерів, які б виступали не те що за приєднання до Росії, а навіть за автономію.
Тож після звільнення цих територій на нас очікуватиме тривалий період реабілітації наших співгромадян, що вже п’ятий рік перебувають в умовах війни та агресивної пропаганди.
Разом із тим, процеси децентралізації, що конче необхідні Україні, мають торкнутися також Донецької і Луганської областей. Мається на увазі, що в областях мають вирішуватися всі питання, що не потребують втручання центру, тобто питання економічного та соціального розвитку, а не право вето на питання зовнішньої та безпекової політики.
Тому вони отримають більше, ніж мали. Але це точно не має бути автономією, спроектованою в Кремлі.
Адже перебування ЧФ РФ у Криму з потенційної перетворилося на реальну загрозу у 2014 році і призвело до анексії Криму. Вважаючи кримське питання вирішеним, у Москві хотіли б повторити такий сценарій і з ОРДЛО.

По-перше, слід відокремити угорців від інших перелічених європейців, оскільки вони меншою мірою політизують це питання.
По-друге, слід враховувати угорський внутрішньополітичний контекст, аби зрозуміти, що проблема не в законі про освіту.
Певний прогрес спостерігається, але чи є українська дипломатія ефективною, скажемо згодом.

Прем’єр Абе бажав би залишити після себе в якості політичного спадку підписаний договір про дружбу з РФ, повернуті Північні території, а також закріплений у конституції статус сил самооборони. Він намагається використати міжнародну ізоляцію Росії, аби вирішити перші два питання.
Запропоновані нещодавно російською стороною умови підписання договору не є прийнятними для японців. У Москві захотіли, аби японці спочатку визнали суверенітет Росії над островами, підписали договір, а вже потім віддадуть два острови, а про інші ще міркуватимуть.
Росія вже передавала території іншим країнам за президентства Путіна. Таку саму наживку намагаються використати, щоб відколоти Японію від інших демократичних країн, які зайняли жорстку позицію проти Росії після анексії Криму.
Я скептично ставлюся до можливості досягнення домовленості. Повернення окупованих японських територій, як і українських, скоріше за все, відбудеться з початком внутрішніх конфліктів та проблем, до яких путінський режим наближає Росію.

Росія тримається на жорсткій централізованій системі влади, що підживлюється прибутками від контрольованого експорту ресурсів. Щойно цей потік критично зменшиться, здатність купувати місцеві еліти або придушувати їх силою підніме на поверхню наявні регіональні протиріччя.
На Далекому Сході радше Китай сприймають як загрозу, а не Україну чи США. Тому там не розуміють зовнішню політику Путіна.
Водночас невеличка кількість регіонів, що є наповнювачами бюджету, не розуміють, чому вони все більше і більше мають віддавати Москві. Тут слід згадати і фактор Кадирова, який знахабніло отримує набагато більше, аніж заслуговує. Це не може залишатися поза увагою інших регіонів.
За великим рахунком, справжні загрози для Росії знаходяться у республіках Середньої Азії. Але розміщення збройних сил на європейському напрямі, а також підготовка до війни з Заходом свідчать про те, що ці загрози не сприймаються належним чином.
Ідеологічна поляризація суспільства, використання шовіністичних, антисемітських і расистських демонів зіграють свою негативну роль. Путінська модель приречена. Питання лише в часі. Якщо, за висловом одного з поплічників президента, "Путін є Росія", то падіння режиму означатиме крах Росії, яку ми знаємо.

Захід має внутрішню потенцію для збереження себе в тій чи іншій формі. Євросоюз переживає глибоку кризу, пов’язану не лише з виходом з нього Британії та приходу до влади відцентрових сил. Німеччина і Франція намагаються сформувати новий привабливий образ, до якого будуть прагнути європейці. Втім, такі ідеї не поділяються в країнах Нової Європи. Нещодавнє рішення Берліна і Парижу винести побудову "Північного потоку-2" поза чинні правові норми ЄС створює нову ситуацію. Тобто дві столиці вирішують проблеми, що зачіпають всю спільноту. Причому здійснюють це попри побоювання центральноєвропейських країн з приводу посилення залежності ЄС від Росії та агресії з її боку. Це підштовхуватиме їх у бік США в той час, коли розбіжності між Берліном і Вашингтоном збільшуються, про що вкотре засвідчила Мюнхенська конференція.

ЄС – це не мета, а засіб. На жаль, не один український уряд використовував європейську інтеграцію в якості побудови "світлого майбутнього". Нам розповідали, що інтеграція, а, тим більше, членство в ЄС, вирішить всі проблеми і підвищить рівень нашого життя.
Але політики чомусь забули сказати, що саме від них залежить економічний розвиток і добробут українців, а також успіх у процесі інтеграції та по набуттю членства в ЄС.
Попри кризу в ЄС і те, що підписані з ним угоди меншою мірою відображають сучасні реалії, вони залишаються важливим інструментом трансформацій в Україні. З одного боку, вони дають підстави громадянам України вимагати від влади реформ та змін. З іншого – слугують європейцям критеріями оцінки та щирості євроінтеграційної риторики.
Навіть якщо українці не хотіли б вступати до ЄС, чи європейці не розглядали б такої можливості, європейська інтеграція залишалася б важливим інструментом зміни України на краще.

Не стільки президент, скільки ВРУ може вплинути на зовнішній політичний курс України. Саме тому важливо голосувати не за тих, хто виступає "голубами миру" та прихильниками "компромісу" з Кремлем.
Найбільшу загрозу складає не різка зміна курсу, а "справи як завжди", тобто корупційні схеми та орієнтація на російські ринки і ресурси. Корупція є ключовим зовнішньополітичним інструментом Росії.
Відсутність справжніх реформ, передусім у політичній сфері, створюватимуть сприятливі можливості Кремлю відновити свій вплив в економічній сфері, а згодом і піддати ерозії політичний суверенітет України.
Хоча велика кількість українських громадян втомилася від війни і готова до компромісів, все ще залишається значна кількість тих, хто не опускатиме рук і продовжуватиме шлях до Заходу. Наступний склад парламенту покаже, наскільки вдалося цій категорії співгромадян бути представленими у владі.

Немає різниці, в якому форматі вести перемовини з Росією. Найголовніше – зміст перемовин. Наразі в Кремлі вважають, що можуть повернути собі Україну через певний час. Очевидно, що хоч болючі санкції та політичні маневри Заходу завдають клопоту Москві, але їх, вочевидь, недостатньо, аби отримати негайний результат.

Відчутне погіршення життя в РФ не призвело до революції та бунту олігархів, що оточують Путіна. Путін створив таку систему, баланс у якій сам і підтримує. Наявні в Кремлі угрупування зацікавлені у збереженні цієї системи, а, отже, і самого Путіна. Вони вірять, що попри "тимчасові труднощі" їм вдасться здобути поважний геополітичний статус і продовжувати збагачуватися, як до анексії Криму.
До того ж, і навколопутінська еліта, і широкі верстви російського населення хворі на ідею великодержавності. Тож проблеми вони сприймають у якості побічного ефекту відновлення величі.

Якщо Росія залишиться в нинішніх кордонах, то, скоріше за все, культу особистості Путіна мало що загрожує. Бо нинішня конфігурація Росії вимагає тієї моделі влади, яку ми спостерігаємо.
І, взагалі, Путін настільки створив цю Росію, наскільки росіяни створили собі Путіна. Можливо, добре, що ми маємо такого сусіда, аби пам’ятати, ким ми є і ким точно не хочемо бути.

Білоруський народ для українців народом братнім, пов’язаним із нами історією. Він мав нещастя демократично обрати Лукашенка, аби той недемократично залишався при владі. Саме він здійснював зачистку політичного та медійного простору, сприявши укоріненню "русского мира" в цій країні. Саме він підписував договір про союзну державу та інші документи, що інтегрують зовнішню і безпекову політику Росії та Білорусі.
Тож Білорусь є дружньою країною з режимом, цінності якого протирічать нашим, а цілі співпадають із путінськими.

У Будапешта є достатньо власних причин, аби агресивно поводитися з Україною.

Така опція щодо повторного референдуму залишається відкритою. Втім, британці є заручниками своєї високої політичної культури. Тереза Мей обіцяла провести країну шляхом Brexit і не збирається від цього відступати попри те, що навіть у лавах правлячої партії відсутня єдність у ставленні до цього питання.
Складно передбачити, чи вдасться їй отримати від Брюсселю додаткові гарантії щодо не запровадження жорсткого кордону між Ірландією та Північною Ірландією. Це б дало можливість парламенту проголосувати за її версію виходу з ЄС.
Тим часом уряд фактично намагається майже з чистого аркуша написати нову угоду.
І суспільство, і велика кількість політиків були не готові до тих негативних наслідків, що тягне за собою вихід із ЄС. Але наразі найбільшою загрозою для Британії є сценарій виходу з Євросоюзу без підписання нової угоди. Скоріше за все, страх цього в кінцевому рахунку підштовхне парламентарів проголосувати за запропонований урядом варіант.

На сьогодні Трампа підтримують 44%, а виступають проти нього – 52%. Він є політиком, що поляризував суспільство та вніс розбрат в лави Республіканської партії.
Разом із тим, великій кількості американських громадян подобається його риторика. Незаперечним фактом є позитивні зрушення в економіці. Зберігається зростання індексу ділової активності Доу-Джонса та промислового виробництва (найбільший показник за вісім років), створено 5,3 мільйонів робочих місць, безробіття утримується на найнижчому за півстоліття рівні (4%). Упевнено зростають продуктивність у промисловості та заробітна платня (на рівні 3%).
Таким чином, для частини американського суспільства він є цілком прийнятним.
Найбільші претензії в американців до його міграційної політики, а також поведінки на міжнародній арені.

Дійсно, сінгапурська зустріч стала історичною, адже це були перші перемовини між лідерами США та КНДР. Втім, з точки зору змісту домовленостей, їх складно назвати історичними.
Експерти з питань роззброєння, включаючи тих, хто опікувався північнокорейською проблематикою тривалий час, доволі скептично ставляться до вірогідності роззброєння Кім Чен Ина.
Тож поки ми не побачимо зміст домовленостей на папері, зарано казати, що проблема вирішено чи наближається до вирішення.
Згадаймо хоча б один момент. Пхеньян наголошує на без’ядерному статусі півострову. В його уяві це означає зняття безпекових гарантій з Південної Кореї та згортання американської військової присутності. Причому це зачіпає не лише Сеул, а й Токіо. Адже американська безпекова парасолька розрахована і на нього. І не лише проти Кім Чен Ина, але й «товаріща» Сі Цзіньпіня.

Цікаве питання, адже воно стосується не лише розділеного народу, але й інтересів інших гравців (Китаю, РФ, Японії і США). Очевидно, що китайці і росіяни не хотіли б бачити розширення американської присутності на північ півострову. Разом із тим, без американської присутності вразливим стане південь. У нинішньому вигляді КНДР може існувати тривалий час, адже Китай підживлює цей режим. Інакше з падінням авторитарного режиму з’явилися б підстави для об’єднання.
Таким чином, є ймовірність об’єднання, але у перспективі, яку складно собі уявити.

Трамп симпатизує не лише Путіну, а й іншим авторитарним тоталітарним лідерам. Можливо, є щось більше, але про це ми дізнаємося після оприлюднення звіту спеціального радника Роберта Мюллера.

Угорщина є членом ЄС і НАТО, і це суттєво обмежує її дії. До того ж, вона не є тією військовою потугою, яка могла б навіть у слабкої України відібрати ці території.
Водночас угорці намагаються поширити свій вплив на свою етнічну меншину та включити її з огляду на демографічну кризу. Не в останню чергу відбувається це і через політичні міркування.
Як ми помітили, питання історичної пам’яті та етнічних меншин дедалі більше використовується політиками сусідніх держав у своїх цілях.
Але це має бути важливим сигналом Києву, що ми маємо дбати про віддалені від нього куточки України та етнічні меншини. І справа не в наданні комусь привілейованого статусу, а в зміні політичної та економічної системи в цілому, що уможливить економічний розвиток та задоволення потреб громад в областях України.

Путін є опортуністом і використовує будь-яку можливість, що відкривається, заради збереження при владі та переслідування ефемерної величі. Експорт агресії потрібен, аби змістити увагу всередині країни з проблемних питань, а також надати хоч якийсь сенс існуванню путінської Росії.
Очевидно, що він намагатиметься розширити розміри Росії за рахунок Білорусі, а також через певний час і Казахстану.
Не думаю, що він відмовився від політики поглинання українських територій також. Це не означає широкомасштабний напад, хоча таку ймовірність відкидати не слід. Інакше він би не концентрував на нашому кордоні ударні частини та не проводив в зоні ООС "обстрілювання" своїх підрозділів ЗС. Він намагатиметься використати внутрішні протиріччя в Україні, аби запустити відцентрові тенденції, а згодом у якості "миротворця" зупинити "громадянську війну" в Україні та взяти на себе "відповідальність" за безпеку тих нещасних, хто не потрапив до ЄС і НАТО.

Ще президент Обама докладав зусиль, аби згорнути чи зменшити американську військову присутність в Іраку та Афганістані. Дональд Трамп обіцяв швидко розгромити терористів та повернути американських вояків додому. Тож не є несподіванкою таке рішення.
Воно шокувало тим, що було прийнято всупереч позиції міністра оборони та без консультацій із союзниками.
І справді, ІДІЛ у Сирії майже знищено. Більшість бойовиків втекли в Ірак чи інші країни регіону. Вони збираються продовжувати свою війну, але в іншій формі.
Проблема Сирії полягає в тому, що швидким виходом звідти американці ставлять під удар своїх союзників – курдів. Якщо Вашингтону вдасться досягти домовленостей із Туреччиною про гарантії безпеки курдів, то це зменшить негативні наслідки рішення Трампа.
З іншого боку, Путін і режим Асада посилили свої позиції і, якщо домовляться з Ердоганом, зможуть повернути під контроль Дамаска всі території.

Кожна країна керується національними інтересами. Німеччина зацікавлена в тому, щоб російська агресія проти України припинилася. Разом із тим, вона також не може відмовитися від економічної співпраці з Росією. Росія є привабливим ринком для збуту високотехнологічних німецьких товарів. У зворотному напрямку експортуються енергоносії та сировина. Враховуючи відмову Німеччини від атомної енергетики, збільшується потреба в альтернативних джерелах енергії, зокрема, в газі. До того ж, Німеччина фактично перетворюється на новий енергетичний хаб, який розподілятиме надлишкові для неї російські енергоресурси між європейськими країнами. У політичному сенсі, зближуючись з Кремлем, Німеччина ставатиме більш незалежною від США. Це може прийняти форму вісі Берлін – Париж – Москва.
Тож, підтримуючи Україну політично та економічно, Німеччина водночас переслідує і свої економічні та геостратегічні цілі.

Європейський пакет санкцій проти Росії за її агресію в Чорному морі дійсно є більш символічним. Європейці не могли його не прийняти. Але він не міг бути більш жорстким, адже є країни, які виступають за скасування санкцій проти Росії.
Втім, у Конгресі США розглядається законопроект щодо санкцій, які стосуватимуться не лише персоналій, а й енергетичних та технологічних проектів, фінансової сфери, а також операцій з державним боргом. Ці санкції можуть стати потужним ударом по російській економіці.

Майдан задав високу планку для українського суспільства та його представників у владі. І будь-якій владі було б складно реалізувати ці ідеали.
Разом із тим, соціологічні опитування є об’єктивним підтвердженням того, що чинна влада не виконала навіть того, що було в її силах. Це не означає, що слід опускати руки, і що все було даремно. Україна впевнено рухається шляхом кардинальних змін, але це потребує часу і наших зусиль.