Тарас Чорновил

Як на мене, в діях Труханова можна вбачати ознаки тих чи інших правопорушень. Але тут я говорю як простий громадянин, а правоохоронці повинні підготувати до суду чіткий обвинувальний акт.
У нас у цьому плані є дві проблеми. Найліберальніший у Європі Кримінальний процесуальний кодекс, який виписаний під звинувачуваного та надає йому необмежені права. Ми це бачимо, зокрема, під час того фарсу, на який перетворився процес про державну зраду Януковича: кримінальна справа виписана якісно, але адвокати мають сотні лазівок, якими безсовісно користуються.
Друга проблема — це те, що представники більшості органів влади, часто й місцевої, непогано знають закони і, скоюючи злочини, страхуються у такий спосіб, щоб не наступила персональна відповідальність. Якщо злочинне рішення прийняла місцева рада, то мера чи іншого керівника за це притягнути неможливо. Через суд можна хіба скасувати незаконне рішення.
Такі, як Труханов, уміють належно послуговуватися «дірками» у законах. А наші депутати, коли чують про зміни до КПК, завдяки яким процес мав би стати швидшим та жорсткішим, впадають в істерику.
Тому корупціонери і злочинці у владних кабінетах попадають під відповідальність переважно лише тоді, коли, розслабившись, припустилися помилки. Пригадуєте справу Сергія Клюєва? Там весь бізнес злочинний. А позбавити недоторканості змогли лише за один дрібнесенький епізод, коли він випадково щось пропустив і не підстрахувався легальними процедурами.

Більше відповів на це питання в іншому пункті.
Насправді угода в повному обсязі ніколи не виконувалася. Передусім — саме Росією. Але навіть формально вона нам потрібна. І той, хто першим її денонсує, однозначно програє.
Затулін та інші одіозні персонажі в Держдумі виступили за часткову денонсацію угоди, чим додали аргументів Україні у міжнародних переговорах. І це для нас вигідно.
Коли наші доморощені патріоти повторюють те саме, що й російські депутати, то фактично допомагають Кремлю, бо Путін дуже хотів би, щоб саме Україна зробила цей перший крок: нема угоди — нема документу, яким гарантувалися наші кордони, а, отже, нема відповідальності агресора. Ця логіка трошки спрощена, але міжнародне право мислить простими категоріями. Російські хвастощі у даному випадку не матимуть юридичних продовжень. Вони й далі чекатимуть, що замість них цю роботу виконаємо ми.

Поки що Святослав заперечує свої плани висуватися на президентську посаду.
В народі існує глибокий нігілізм та несприйняття політиків, тому політтехнологічна «фішка» з аполітичним кандидатом може бути успішною. Щоправда, для президентських виборів потрібно мати ще й рейтинг впізнаваності, що обмежує число потенційних кандидатів до кількох осіб. Але Вакарчук до них входить.
Проте він уже має певний досвід у політиці. Ми разом були депутатами Верховної Ради. Дуже скоро він заявив, що це неймовірно скучно, нецікаво та збитково. І — поспіхом склав мандат.
Досвід Порошенка мав би його навчити, що на наступний день після виборів всі ті, хто тебе вчора любили і носили на руках, почнуть проклинати. Для творчої особи, якою він є, любов людей — визначальна. Тому не думаю, що він уже прийняв якесь серйозне рішення.
Крім того, він може зіграти в інші політичні ігри, і тут поле для діяльності широке. У нас досі не відбулося формалізації такого явища як моральні авторитети нації. От роль подібного «батька нації», ще й якимось чином формалізована, йому б була цікавішою.
Країні прихід людини з позаполітичної сфери приносить і плюси, і мінуси. Проте людина все одна мусить бути політиком. Краще, коли це нове покоління політиків — хоча в Україні це не спрацювало. Повністю аполітична постать миттєво стане чиєюсь маріонеткою. А в час війни це ще й становить загрозу державі. Тому погратися в такі ігри, коли ворог забереться з країни, може, було б і цікаво. А зараз — ціна може бути зависокою.

Ваше питання абсолютно актуальне, але не зовсім щодо конкретного злочину. Тут ми, скоріше, маємо справу з наркоманським кублом і групою осіб, які зневажають чуже життя. Суддя-дядько теж причетний до укриття злочину, але ще того, першого. Зараз, наскільки пригадую, він уже люстрований і усунутий з посади. Тому дана справа, швидше, є викликом для суспільства в питанні існування глибокої ненависті та правового нігілізму в певних суспільних групах.
Добре, що справа швидко розслідувалася, бо на ній пробували зіграти деякі політичні авантюристи. Звернув увагу, як вони зараз різко втратили інтерес до даної кримінальної справи.
Хамовитість, самовпевненість, віра у власну безкарність поступово починає покидати наше чиновництво, але ще продовжує процвітати в двох групах. Велика об’єднує "мажорів" — самовпевнених діток чиновників, крупних бізнесменів тощо. Їхні батьки вже усвідомили, що в цій країні не все купується і не завжди можна відкупитися, а "золоті дітки" досі цього не освоїли. Вони ще не один рік будуть основними фігурантами кримінальних новин.
Друга група — доволі локальна. Це якраз судді нижчої і середньої ланки. Більшість із них усвідомлюють, що реформу не пройдуть і з суддівськими мантіями попрощаються. Тому сьогодні живуть і крадуть, як останній день. Крім того, відчуття абсолютної недоторканості, яку вони втратили рівно рік тому, залишилася в глибинах мозку, і звідти її ніхто не витравить: ніби вже й розуміють, що, коли попадуться, покарання буде невідворотнім, але все одно ігнорують закони і правила моралі.

1. У Євросоюзі сьогодні існує колосальний скепсис щодо розширення. Але це — циклічний процес, який із часом зміниться на розуміння необхідності "свіжої крові". Тому ймовірність нової хвилі розширення у 2025 році цілком реальна, але це будуть невеликі країни, які суттєво не вплинуть на прийняття рішень, економіку та фінанси ЄС. Думаю, що йдеться про Чорногорію та Албанію. Вони майже готові і вже мали б набути членства, але на перешкоді стали скептицизм, мігранти та домагання Туреччини.
Для України шанси на повноцінне членство, на жаль, були втрачені на початку 2000-х, коли йшло активне розширення. Коли у 2005 році нам сповістили, що їй не варто чекати нічого до 2017 року, це виглядало як вирок, а зараз — як утопія.
Україна — дуже велика, зі значним населенням. А це суттєво впливає на прийняття рішень, згідно з Лісабонською угодою. Тому доки не буде змінено внутрішню структуру ЄС, нас туди, ймовірно, просто не допустять.
Але є інша дорога — мені подобається логіка Порошенка щодо «інтеграції частинами». Мова йде про приєднання до програм ЄС, в тому числі й до невід’ємних атрибутів членства. Якщо за кілька років ми доростемо до рівня, щоб нас прийняли в митний союз ЄС, то на додачу до безвізу це буде майже членство.
2. Євросоюз насправді пережив найгірші випробування, і зараз можемо говорити про його поступове зміцнення. Як не дивно, Brexit надалі допоможе ЄС стати міцнішим. Британія лише умовно була членом Союзу, мала колосальну кількість виключень і застережень, чим підривала загальну єдність. Сьогодні проблема знімається. Євроскептицизм на заході Європи відходить, а в центрі виявився не таким уже й фатальним, як очікувалося. Навіть пропутінські радикальні партії, увійшовши до коаліцій, різко змінюють риторику.

Думаю, що причини три. Перша — гроші: Плотницький почав забувати "табличку ділення".
Друга — це конфлікти, які сам Плотницький розкрутив на території ОРДЛО. Він «перегризся» з усіма своїми опонентами, які також були ставлениками певних кремлівських кіл. Також він ледве не довів до прямих зіткнень із "ДНР", навіть посилав кілерів до Захарченка. Москві це також надокучило.
Третя — це те, про що в нас найбільше дискутували: боротьба між двома вежами Кремля.
Новий фейковий "президент" поки що демонструє повний послух і лояльність. Але відчуття безкарності рано чи пізно допоможе йому піти шляхом Плотницького чи якихось "моторол".
Нам на ці перестановки особливо зважати не варто. На «мінський процес» це абсолютно не впливає. Так звані "лідери" мають лише ярлик на управління, а всі рішення, включно з обстрілами, перемир’ями, обмінами, приймаються виключно в Москві.
Не слід сподіватися, що, прибравши одіозну фігуру, Кремль готує мирний процес і повернення територій. Для таких цілей в Донецьку і Луганську дійсно приберуть усіх одіозних лідерів і на їх місце пришлють "хлопчиків у піджачках" з колишньої донбаської бізнес-еліти, які весь період бойових дій пересиділи в Москві або Монако. Корнет явно під цю характеристику не підпадає…

Пригадуєте байку про Слона і Моську? Оце точно про КНДР і США. Кім Чен Ин може себе тішити власною величчю через те, що обгавкав Трампа. Проте жодна корейська ракета, не залежно від технічних характеристик, до США не долетить, а нові системи протиракетної оборони роблять менш імовірним навіть ураження сусідніх Південної Кореї та Японії. Зате після першого прицільного запуску всі військові об’єкти КНДР та керівництво держави будуть моментально знищені.
Трамп любить жартувати до пори до часу. Але й Кім Чен Ин, хоча й безнадійно дурніший за батька і діда, які вміли тримати політичний баланс, усе ж не самогубець. Він — не ідіот. Те, чим він займається, більше нагадує ризикований блеф, який може зірватися, коли не витримають нерви в США, але навряд чи через атаку КНДР.
Не думаю, що буде якась війна, але після останнього потепління відносин з Сеулом Пхеньян почне вимагати фінансової і гуманітарної допомоги та скорочення санкцій. Так уже не раз було. Формально нинішнє замирення пов’язано лише з Олімпійськими іграми, в яких Північна Корея планує брати участь. Але для таких диктаторів спектр інтересів значно ширший. Думаю, що це одна з хвиль підготовки до великих переговорів.

Я можу з Вами погодитися. Але який механізм вираховування "неправильних" каналів? Тільки не за принципом "мені подобається", а так, щоб можна було чітко записати в законі й не програти ЄСПЛ… На цих каналах теж сидять не дурні. Вони потужно засівають "зраду", часто провокують не лише негативні, але й агресивні настрої. Але війну вони називають війною, агресора, хоча й крізь зуби, агресором, а наших бійців — не "головорізами-украми", а захисниками батьківщини. Прямих закликів до вчинення насильницьких дій всередині країни вони теж уникають.
Сам факт патріотизму чи його відсутності в законодавчі норми закласти дуже важко. Хоча кілька разів наші компетентні органи таки прозівали формальні обставини, коли мали підставу винести попередження та покарання.
Наприклад, Надія Савченко, яка на одному зі згаданих каналів вела програми як ведуча, прямо підтримала та заохотила вислів глядача, який подзвонив під час ефіру і виступив із відверто ксенофобськими заявами. Це — пряме порушення українського закону.
Але, щоб якось вплинути на ці канали, потрібно вишукувати саме такі дрібниці. Проблема в іншому: ці канали стали основною пропагандистською базою для кількох політичних сил в Україні, і завдяки відвертій незбалансованості їхніх ефірів вони зорієнтовують свого глядача у дуже деструктивне русло. Так, News One, який за простою логікою, мав би стати платформою для партії "За життя" Вадима Рабиновича, виступає пропагандистським майданчиком для Саакашвілі, Тимошенко та ще кількох опозиційних політиків і партій.
Крім того, там активно впроваджується відверта "джинса", коли під виглядом новин глядачу нав’язується найтиповіша політична реклама.
Друга проблема — це те, що, на жаль, подібними діями, хіба без проросійського присмаку, грішать і деякі наші дуже патріотичні канали. Наприклад, обидва, які перебазувалися до Києва зі Львова. На них відбувається все абсолютно аналогічно, лише українською мовою, що, на мій погляд, іще гірше.
Частково проблему міг би розв’язати закон із введенням статті "колаборантство" у Кримінальний кодекс, але депутати чомусь цього дуже бояться. Всі інші юридичні механізми так чи інакше будуть оскаржені.

Захід, як і будь-яка демократія, не є монолітним. В тому числі й у судженнях та оцінках. Це в Москві Путін сказав "врагі" — всі одразу й повторюють, сказав "друзі" — усі змінюють судження на 180 градусів. В Європі та США, хто аналізував їхню пресу, позитивні та негативні відгуки про Україну, нашу владу, реформи, суспільні зміни більш-менш збалансовані. Частина наших ЗМІ вже психологічно заряджені на "зрада" та "все пропало". Крім того, зверніть увагу, звідки три чверті наших новинних ЗМІ черпають західну інформацію — з ИноСМИ.ру. Вам це нічого не говорить?
Фактично оцінка України проходить через подвійне негативне сито. І ми дістаємо переважно незбалансовану інформацію. Але це не є підставою ігнорувати негативні повідомлення.
Те, що на три заяви про можливість скасування безвізу прозвучало більше десяти заяв про неможливість такого кроку, і позитивні речники належали до числа лідерів ЄС, а негативні — до євродепутатів, не є підставою остаточно заспокоюватися.
У нас, на мій погляд, який підтверджують лідери ЄС, більшість змін відбувається у правильному напрямку, але неприпустимо повільно, з частими збоями, рецидивами і без гарантії незворотності. І це справді тривожить усіх на Заході.
Думаю, головна проблема нашої влади — недостатня комунікація на Заході. Її опоненти не вилазять із кабінетів європейських та американських політиків і західних посольств. А представники влади спростовують окремі закиди, лише коли розгоряється критичний скандал.
Так було із так званою «диверсією проти НАБУ» та її детективів у справі ДМС. Спершу ГПУ та СБУ звинуватили у всіх можливих гріхах та злочинах. У США свою позицію доносили Ситник і Холодницький, в ЄС — Лещенко, Шабунін та інші. І лише коли ГПУ надала конкретні пояснення щодо факту провокування хабаря, а це в ЄС є страшним злочином, всі звинувачення конкретно по цьому епізоду в одну мить припинилися.
Думаю, що хороша комунікація, в тому числі на упередження — це половина успіху. В тому числі варто наперед почути, які можуть бути застереження щодо майбутніх дій, якщо, звичайно, це не є таємницею слідства.
Щодо антикорупційної діяльності — а Вам не здається, що саме ті, кого найбільше сварять, є єдиними, хто щось у цій сфері робить? Можна сто разів зловтішатися з того, що затримані прокуратурою хабарники дуже довго йдуть до винесення вироків, а суди до них часто надто поблажливі. Але це вже питання до судової гілки.
Я би мріяв, щоб показники НАБУ нарешті вийшли на "крутий" рівень — у 5% від показників ГПУ. До речі, в США Ситник і Холодницький із задоволенням приймали привітання за конфіскацію 1,5 мільярди доларів Януковича, якій вони насправді тільки перешкоджали.
Тому просто треба швидше робити те, що вже робиться, нарешті закінчити судову реформу, створити безглуздий Антикорупційний суд (я про це детальніше написав у іншій відповіді) та менше давати на Захід поганих та конфліктних новин, тобто їх не створювати.

Передусім, РПЦ чомусь наслідує непритаманні для православ’я канонічні принципи католицизму. У католиків — єдиний пастир і єдина паства, тобто єдиноначаліє і вертикальна ієрархічна структура. Цій формі, яка називається Єдиною вселенською церквою, вже майже дві тисячі років.
Тисячу років тому, коли започаткувалося православ’я, вибудувалася діаметрально протилежна канонічна модель православних церков: один народ — одна країна — одна церква. Тобто кожна нація, в якій домінує або відчутно присутня православна церква, має невід’ємне право на створення та існування своєї незалежної православної церкви, яка перебуває у канонічній єдності з іншими православними церквами, але в жодному випадку — не в підпорядкуванні. Це — "святая святих" православ’я.
Навіть у маленькій Албанії, де православні в меншості, після відродження церковного життя була створена і визнана православним світом своя окрема церква. Те саме відбулося в Македонії, можливо, колись станеться і в Чорногорії, коли там таку ініціативу висловлять миряни.
І лише московський патріарх хоче бути православним папою римським. Це — наслідок брутального потоптання принципів православ’я, глибокої політизації та невірства вищих чинів духовенства.
За Україну вони так затято борються з фінансових, політичних та глобальних міжнародних мотивів. Доти, доки значна частина мирян є прихожанами іноземної церкви, зберігається колосальний засіб впливу на уми мільйонів людей.
Не всі священики цієї церкви ведуть якусь антиукраїнську чи проросійську агітацію. Хоча такі випадки теж бувають. Але свідоме зниження та нівелювання рівня патріотизму, дискредитація західного, європейського вибору України — це всім нам відомо. Тому я не згоден з Вашою тезою про одну "паршиву вівцю", оскільки позиція запорізького священика була підтримана всією ієрархією, а його критик був позбавлений сану.
Держава не може напряму втручатися в церковні справи, але зобов’язана створювати відповідні правила для будь-яких видів суспільної діяльності, до яких належить і релігія. Я не бачу якихось проблем у тих двох законопроектах, які мали б внормувати діяльність всередині конфесій та їх співвідношення з державою.
Жорстка критика, яка прозвучала з цього приводу, є найкращим доказом, що натрапили на один із дієвих механізмів вирішення проблеми. Але, на жаль, в РПЦ миттєво знайшли засіб протидії ще неприйнятому закону — скоротивши реальні права місцевої УПЦ, формально її оголосили ніби незалежною церквою, чим нейтралізували пряму санкцію, запропоновану законопроектом.

Не буду оригінальним: «Мінськ» навряд чи дає перспективу остаточно вирішити конфлікт, припинити жорстокість та реінтегрувати території. До нього — мільйон претензій. Але що на заміну?
Я в "захопленні" від наших "героїчних" персонажів, які закликають вийти з «мінського процесу», почати велику війну, викинути ворога і т.д. А самі хоч на пару днів у період цього великого наступу в окопи переміститися не хочете? Не хочуть. Тому що робити політику смертями інших дуже затишно.
«Мінськ»" став плодом компромісу в найважчий для України період, коли російські війська, навіть не дуже криючись, вели реальні наступальні операції, коли нам погрожували деякі екс-радники Путіна «захопленням Києва за п’ять годин» і т.д. Тоді у нас були страшні людські жертви і перспектива втрати половини території країни. Тоді ми не мали боєздатної армії, а героїчні добробати змогли б витримати прямий наступ російської регулярної армії навіть не дні, а години, після чого всі б загинули, а велетенські території країни просто відійшли б під контроль агресора. Тоді наші західні партнери навіть не думали вводити реальні санкції проти Москви та вимагали від України піти на максимальні поступки.
Можете скільки завгодно критикувати Порошенка, але в таких умовах відстояти документ, згідно з яким є лише один пункт, який нам реально невигідний, та й той у процесі "Мінську-2" був нейтралізований вимогою про присутність на лінії державного кордону міжнародних миротворців. Так, для нас принизливими виглядають політичні пункти домовленостей, але перед ними йдуть безпекові. Та й сама політична частина може реалізуватися лише після відновлення суверенітету України на нині окупованих землях. До речі, про це абсолютно чітко записано в законі про особливості місцевого самоврядування в ОРДЛО. Шкода, що більшість наших політиків і депутатів, які жорстко критикують цей закон, влаштовували істерики під час його пролонгації, навіть не читали, про що в ньому написано.
Я сам не є великим оптимістом, не вірю у швидке повернення окупованих територій і переконаний, що остаточні наші дії будуть іти не за мінським сценарієм. Але той, хто перший формально вийде з "Мінська", той програє. Тому Кремль засвітив усю свою агентуру в Україні з бажанням спонукати нас зробити першими цей крок.
Давайте згадаємо і про те, що санкції на Росію накладені не за війну на Донбасі, не за окупацію цих територій, не за підтримку бойовиків (це тільки досліджують у Гаазькому суді), а за невиконання Мінських домовленостей. Тому "Мінськ" сьогодні — це своєрідний фетиш, але він гарантує незняття санкцій та подальшу міжнародну підтримку України як прогнозованого партнера.
Щодо інших можливих форматів. Мабуть, наявний — один із найгірших. Але інші, кращі, просто нереальні. На них ніхто не йде. Звичайно, що женевський був би ліпшим. Але США, які мали б стати його невід’ємним учасником, точно ніколи на це не погодяться.
Щодо так званого «будапештського формату», на мій погляд, це — примітивна провокація. В цьому форматі, крім Росії, теоретично мав би бути й Китай, який дуже нечітко, але приєднався до гарантій Будапешту. Зате в цьому форматі точно не буде Німеччини. А згадайте, хто сьогодні головний мотор акцій з підтримки України та тиску на Росію? Саме Ангела Меркель. Росія б дуже хотіла її позбутися. Деякі наші політики, яких політологічною мовою прийнято називати "корисними ідіотами", дуже сильно Росії в цьому підігрують. Згадайте масові акції початку 2015 року під плакатами "Фрау Ріббентроп". То хто замовник?

Ні те, ні інше. Цей закон не перетинається з Мінськими домовленостями і діями "нормандського формату", якими й визначається процес відновлення миру та реінтеграції Донбасу. У варіанті закону, який пропонувала фракція "Самопомочі", фактично йшлося про відсікання цих територій. Навіть із формальним встановленням внутрішніх кордонів.
Даний закон покликаний юридично встановити факт російської агресії з усіма правовими наслідками та створити умови для оперативного управління цими територіями й реагування на можливі загострення конфліктів.
Власне кажучи, це — не «закон про реінтеграцію» (цього слова навіть немає в назві), це — не зовсім закон про повернення. Це — закон про державну політику по відношенню до цих територій, викликів та загроз, які з них ідуть, в актуальній сьогодні ситуації.
Закон — рамковий. На його виконання потрібно приймати десятки підзаконних актів та й вносити зміни в низку інших законів. Це стандартна практика законотворчості. Рамковий закон має встановити чіткі параметри, а всі деталі виписуються в інших вже чинних законах.
На даний закон з політичних мотивів дуже негативно реагує російська влада. Раніше його неможливо було прийняти і через позицію Заходу, особливо Обами. Але задані ним параметри нам, як країні, яка потерпає від агресії, просто необхідні.

Ставлення суттєво змінилося. Невже ви думаєте, що ще в 2014-2015 роках Порошенко, який має статус верховного головнокомандувача, не мріяв про низку норм, які виписані в цьому законі? Це б давало йому великий простір для дій та жорстко обмежило б його противників. Уявіть собі спробу організувати блокаду на прифронтових територіях, якби на той час був чинним цей закон.
Але західні партнери, як вогню, боялися навіть формальної згадки, що на території Європи відбувається війна, та ще й з вини такої держави як Росія. Це б їх змушувало до дуже неприємних і ризикованих дій, а також не до санкцій, а вже до ембарго. Тому пресинг на Україну був просто колосальним.
З США було ще важче — Обама аж до осені 2016 року мріяв вплинути на Путіна переконанням та вмовлянням. Такий закон дійсно ускладнив би ведення переговорів у замирливій тональності.
На щастя, в 2017 році у всіх зникли ілюзії, в тому числі і в США. Грубе втручання Росії у вибори та інші політичні процеси в західному світі зробило "гібридну війну" вже не українською, а майже світовою. І то, можливість ухвалити таке рішення ми отримали лише після важких переговорів Порошенка з Трампом. Можна ображатися (мовляв, це — приниження нашого суверенітету), але ми не в тій ситуації, щоб сьогодні розривати відносини з тими, хто є нашими партнерами і здійснює реальний тиск та стримування Росії. Тому довелося пару років діяти в неприродному статусі АТО та вести довготривалі перемовини. Зараз всі речі названі своїми іменами та створена нормальна дієва система реагування на загрози.

Військовий бюджет Росії — таємниця за сімома печатками. Формальні цифри в офіційному законі — це лише часточка правди. Насправді російська армія і оборонка «з’їдали» незрівнянно більші суми. Там сьогодні утворилася колосальна фінансова діра, і Путін навіть публічно був вимушений заявити, що РФ повинна відмовитися від оновлення своїх озброєнь. Крім того, ракетні війська Росії переживають найглибшу кризу через втрату українських оборонних підприємств. Там не все так гладко... Плюс, не забувайте, в РФ значна частина бюджету, особливо військового, майже відкрито розкрадалася. Зараз формально цифри не змінилися, але реальні витрати на армію різко впали. А те, що Путін уже не може забезпечити чергове підвищення виплат силовикам, які для нього значиміші, ніж військові — це серйозний сигнал.
Не думаю, що питання, де здійснювати воєнні провокації, найперше залежить від військового бюджету. Головна складова — це бонуси в міжнародній та внутрішній політиці. Авантюра в Сирії певний час давала Путіну бонуси, але зараз приносить тільки втрати.
Щодо України, то від самого початку агресія стала ускладнювати міжнародну ситуацію для РФ. Сподівання на те, що, здійснивши акт агресії, потім за послаблення своїх дій щось можна виторгувати, не виправдалися. А в самій Росії від казочок про "распятих мальчіков" та "допомоги братньому народу Донбасу" очі вже ні в кого не горять.
Тому, на мій погляд, політичних передумов для розширення агресії в Україні зараз немає. Але, на жаль, нема і передумов, які б стимулювали Путіна швидко забратися з нашої землі. Тож треба очікувати ще тривалих бойових дій у цій позицій війні.

Є психологічна, політична та військово-технічна складова. Політично США задекларували, що попри нестабільність заяв Дональда Трампа Україну визнано реальним партнером Америки та її готові підтримувати в доволі жорсткий спосіб. Психологічно це є фактор підвищення нашого морального стану та часткової деморалізації ворога, оскільки російські військові добре пам’ятають Афганістан і день, коли їхні перемоги закінчилися. Це була та мить, коли американці надали афганцям пересувні комплекси, здатні збивати радянські літаки та вертольоти. Після того у СРСР вже не було перемог — тільки поразки та невідворотність ганебного виходу з країни.
Щодо військової складової, то зараз "Джавеліни" мають нульове значення. Їх не застосовують під час позиційної війни. Навіть при виході на позиції російського танка, який нагло стріляє по наших укріпленнях, ще не факт, що з міжнародно-політичних мотивів ми зможемо його знищити американською ракетою. Для нас нині це суттєвий засіб стримування, тобто гарантії, що російські війська не відважаться перетнути лінію зіткнення і піти в атаку. Це теж дуже важливо.

Думки кремлівської еліти, зрозуміло ж, можуть бути кардинально різними. Олігархи, великий бізнес, безумовно, зацікавлені у припиненні бойових дій та виведенні російських військ. Ця авантюра принесла їм тільки втрати. Ті, хто паразитують на армії та силових структурах, безумовно, за продовження бойових дій і постачання озброєнь бойовикам. В умовах гарнізонного життя та звичайних навчань багато не вкрадеш, а під час війни на чужій території відкривається золоте дно. Але думки одних і других мають небагато значення.
Росія — не демократична держава з безумовним автократичним режимом. Як вирішить цар — так і буде. Нині Путін остерігається і навіть боїться свого ще недавно дружнього оточення. Навіть представники так званого "Кооперативу Озеро" сьогодні не можуть попасти до нього на прийом і вплинути на його рішення.
Мені чимось Путін нагадує Гітлера в другій половині 1944 року. Всім усе було ясно, тільки він жив у своїх ілюзіях, і ніхто не відважувався вказати йому на фаталізм його рішень. Ті, хто ризикнули, дорого за це заплатили. Зараз у Москві ситуація аналогічна. У навколопутінських еліт є два варіанти: "тіхоє роптаніє" в надії, що цар почує і зглянеться, або стара-добра російська традиція — "царєубійство". Другий варіант нині неймовірно складний, а оточення Путіна достатньо боягузливе. Тому тихо нарікають. Цар поки не чує...

Не знаю. Треба переглянути конституцію і закони Росії, якими встановлюється формальний час проведення виборів президента. У нас колись це було дуже розмито, а зараз дуже жорстко регламентовано. Як у Росії — не знаю. Можливо, це чисте співпадіння. Хоча без подібних символічних "скрєпів" російське керівництво жити вже не може. От тільки "Крим-наш" уже не добавляє ентузіазму виборцям.

Ви перерахували технологічні варіанти, які дійсно використовувалися в Росії і давали хороший ефект. Але всі вони були тільки частиною антуражу. Насправді результат формували дві зовсім інші речі: ментальність та фальсифікації. Ментальність така, що росіяни хочуть царя, люблять його і не уявляють собі життя без нього. Тому коливання в 10% від соціальних чи технологічних факторів особливо значення не має. Там все одно ці вибори уже реалізовані.
Щодо фальсифікацій — вони не є конче потрібними для остаточного результату. Все одно російські посполиті нададуть більше 50%, не задумуючись. Але царю треба 80%. Коли ця цифра падає на десятку, в когось летять голови. А якщо в якомусь регіоні, упаси Господи, показник знизиться до 50%, то "винуватець" либонь і сам готовий на себе накласти руки. Тому, щоб не було пізніших розборів, місцеві губернатори наперед встановлюють, яким має бути результат, і підганяють реальні показники до наперед запланованого.
Колись і в нас було подібне, правда, лише в окремих областях. Пригадую вибори 2002 року, коли одна мастита соціологічна компанія увечері після виборів дала абсолютно фальшивий завищений екзит-пол. Всі насміхалися, а до ранку в кількох областях на сході на 20% підвищили явку і якраз до десятих вийшли на цей показник. Пригадую, бо на прохання Ющенка готував тоді з цього приводу запити і заяви.
В Росії це відбувається і донині по всіх регіонах. Тому в Кремлі у Путіна вже є остаточна цифра, яку погодили і донесли до регіонів.

Не маю остаточної думки, але схиляюся до версії, що Собчак — це легалізована, дозволена опозиція для створення більш прийнятного обличчя російської диктатури. Вона не торкається болючих тем, не наступає на «мозолі» Путіна, але імітує опозиційність.
У чомусь психологічно вона і є опозиційною. Їй, як донці екс-мера Петербургу, не до душі дика азійська диктатура Путіна. Вона хотіла б бачити іншу Росію. Їй дали можливість безкарно розповідати про свої ідеали.
Чи слід це називати штрейкбрехерством? Я не знаю, не мені судити. Але в окремих знакових питаннях вона виконує роль пробного каменя.
Пригадуєте тезу про Крим? Путін її за це розкритикував, а насправді вона, як і Земан, відпрацьовували два альтернативні сценарії легалізації анексії Криму. З Донбасу Росія колись піде, а як піти з Криму — там навіть не уявляють. Земан вкинув ідіотську ідею — відкупитися від України. А Собчак запропонувала легалізацію методом повторного референдуму, який провела б російська влада за допомогою своїх спецслужб, але з пропозицією про присутність будь-яких західних спостерігачів. Україна жорстко відкинула цей намір. У Страсбурзі Порошенко саме про ідею референдуму від Собчак сказав, що, якщо колись референдум і проводити, то лише загальнонаціональний, як записано у нас у Конституції, та після остаточної деокупації Криму. Ця тема більше не актуальна, її не проковтнули західні політики, і Собчак її більше не озвучує.

Важко прогнозувати дії непрогнозованого президента непрогнозованої країни. Але якісь зміни мають бути. Я тут писав про чисто ритуальне значення виборів у Росії. Але все одно до них підходять із повною серйозністю. Під них вибудовуються якісь схеми та моделі поведінки.
Зокрема, зараз Путін почав демонструвати свою зверхність по відношенню до Заходу та крайню непоступливість. Ще півроку тому він погоджувався на більшість пунктів плану про миротворців ООН, сьогодні — згоджується лише на 3 з 29, що є повною профанацією.
Зрозуміло, що після виборів певні моделі будуть змінюватися, але я навіть не уявляю — в який бік. Мені здається, що Путін знову включить максимальний переговорний механізм для розміну Криму на Донбас чи інші поступки. Тобто він має стати більш договороздатним, от тільки є проблема — максимальні поступки, які сьогодні декларує Путін, для нас уже є поза межею прийнятності. Коли ми жорстко відмовимося і вмовимо наших партнерів не піддаватися, можливі нові загострення. Припускаю, що такі коливання можуть протривати до кінця року, хоча з часом будуть трошки стихати.
А на якісь абсолютно кардинальні зміни я б не розраховував.

Дуже двояке ставлення. Нинішню Росію не поважаю і ненавиджу, Жириновського — зневажаю. Пельмені і млинці — явно не є основою мого раціону. Тому позлословити з цього приводу міг би з задоволенням. Але є проблема — у світі існує поняття "нематеріальної культурної спадщини", до якої ЮНЕСКО заносить і окремі харчові традиції. Точно пригадую про французький багет та якесь їство, через яке пересварилися ізраїльтяни та араби. Тобто прецеденти є. І комусь це теж видається смішним.
Але у випадку ініціативи Жириновського я б говорив не про суть запропонованих продуктів, а про ціннісний фактор... Країна, яка зневажила всі міжнародні принципи, правила і цінності, апелює до міжнародної організації з вимогою визнати світовою спадщиною (тобто цінністю всесвітнього рівня) якусь свою притаманну їжу. Відстоювання міжнародних цінностей починається зовсім з іншого — з прав людини, демократії, поваги до гідності, а не з пельменів.

Відповідь неоднозначна. У сусідніх областях теж довгий час була повна монополія Партії регіонів. Зокрема, в Харківській вона почала руйнуватися лише після революції. В Дніпропетровській маємо подякувати за кардинальний перелом як місцевим громадянам, так і групі великих бізнесменів, але до революції і початку війни там теж була абсолютна монополія тої самої партії.
Тому причини — зовсім інші. Вони криються і в розмиванні етнічного складу чужоземним населенням, а на Донбас більшість мешканців були привезені з Росії. Також там десятиліттями ще від СРСР виховувався абсолютний патерналізм, що зіграло свою роль. Крім того, саме Донбас і Крим усі попередні влади в Україні віддавали на відкуп місцевим так званим "елітам". В інших областях такого не було. Тому проблема створювалася дуже довго.
Крім того, в Криму й на частині Донбасу фатально спрацював фактор часу. У нас не було армії, силовики лишалися ненадійними, оборону забезпечити нікому. Згадайте ганебне засідання РНБО 29 лютого 2014 року. Тоді наші політики продемонстрували вершину капітулянтства.
Уже за пару місяців суспільство стрепенулося, влада отямилася, а після президентських виборів почали вибудовувати серйозну оборону.
Території, які були втрачені до того часу, переважно залишилися під контролем Росії. Там, куди Росія не встигла увійти в перші місяці, почав формуватися рух опору, як ми це побачили в Дніпрі чи Миколаєві. Проукраїнські акції, які пройшли ще весною в Донецьку, якби не цей фатальний фактор часу, могли б мати такий самий наслідок, як і в інших областях. Це щодо суті проблеми.
Звичайно, людський фактор зіграв свою роль, у тому числі і в органах місцевої влади. Коломойський, Палиця та кілька інших місцевих керівників зуміли організувати спротив та оборону, а Тарута виявився неспроможним. Це чудо, що нам вдалося за таких умов врятувати Маріуполь.
Коли говоримо про певні партійні еліти (а я розумію, що це — основа вашого питання), то їх роль теж помітна, але не визначальна. Частина лідерів і активу Партії регіонів миттєво перейшла на сторону ворога, частина старалася грати «і вашим, і нашим», а хтось зайняв адекватну проукраїнську позицію. Там не було цілісної партії. Це була структура, в яку йшли ті, хто за тоталітарного режиму прагнули створити кар’єру. Не дивно, що для частини з них кар’єрні чи бізнес-плани були пов’язані саме з Україною. Погану гру зіграло з іншими бажання "всидіти на двох стільцях" — вони втратили найбільше.
Чи ті, хто на початку антиукраїнського заколоту виступили проти держави, зіграли ключову роль? Я сумніваюся. Пригадуєте, як з Донецької облради сепаратисти гнали «регіонала»-голову. Там уже були розписані ролі, і для місцевої бізнес-еліти серед них місця не було.
Тільки ті, хто повністю порвав із Україною, швидко переїхав до Москви та став віддано і однозначно служити путінському режиму, змогли отримати свої бонуси. Маю на увазі Курченка.
До речі, мене турбує, що ряд наших опозиційних сил не цураються його грошей та підтримки. Адже він — найгірший приклад зради серед олігархів.
Щодо Ахметова, то я не можу схвалювати його дії на першому етапі. Потім він пробував перехопити контроль над сепаратистськими акціями, тримати їх в якихось межах та торгуватися за це з Києвом. Однак прихід "порєбріков" йому все прояснив. Потім була довга спроба "всидіти на двох стільцях". Він залишався українським бізнесменом, але управляв активами на окупованих територіях. Це невдовзі мало закінчитися. Знаково, що його активи були передані саме Курченку. Не думаю, що сьогодні він дуже "в шоколаді". У нього забирають ту власність, яка була здобута сумнівним шляхом. Згадайте "Укртелеком"…

Я не настільки песимістичний. Те, що сьогодні Україна абсолютно некомфортна для більшості її громадян, не означає, що так буде і надалі.
Стосовно олігархії — ми повторюємо цю фразу, як мантру, але не звернули увагу, що її почав руйнувати (звичайно, не в благих цілях) ще Янукович. Він пробував створити чисто кланову кримінальну систему, яка б розпоряджалася як державними, так і приватними ресурсами. Олігархи, як доволі самостійні фігури, не вписалися в цю концепцію, і пресинг на них теж відбувався. Деякі з них навіть мусили покинути країну, зокрема, під час революції. Я не симпатизую олігархам — я просто проти того, щоб ми завищували їх впливовість. Була спроба відновити впливи олігархічних груп у 2015-2016 роках, але вона зазнала краху. Сьогодні олігархи в Україні є, а олігархії фактично вже немає.
Я не хочу сказати, що аналогічна система ідеальна або принаймні хороша, але це вже точно не влада олігархів. У нас є сьогодні об’єктивні і суб’єктивні чинники, які ускладнюють життя країни та завдають страждань громадянам. Давайте не забуватися, що та ж Росія кинула неймовірні ресурси саме для того, щоб Україна не змогла стати успішною державою щасливих людей. Хіба не це є основною причиною агресивної політики проти нас? Своїми ресурсами Путін може частково досягнути результату.
Наступне — це реальна, а не віртуальна війна, коли в країну не йдуть інвестиції, а бізнес думає: «Чи не вивести свої ресурси у спокійніші країни?».
Крім того, у нас десятиліттями не проводилися базові реформи. Те, що їх тільки зараз почали втілювати — це вирок попереднім урядам. А ефект від будь-яких реформ ніколи не буває миттєвим. Навпаки, спершу завжди відбувається певне просідання.
Це були об’єктивні обставини, але я б збрехав, якби не визнав наявність суб’єктивних. Серед них — низка фатальних помилок у кадровій політиці (той же Саакашвілі, при якому на рік зупинився розвиток цілої області). Колосальний спротив будь-яким змінам цілого ряду еліт та політичних груп, а також безвідповідальність та байдужість значної частини нардепів — це теж фактори, які гальмують будь-які позитивні зміни.
Успішна країна тільки частково живе за рахунок епохальних стратегічних рішень. Більшість підстав для прогресу — це рутинні дрібні дії, а наш парламент заборгував у таких рішеннях вже на два роки.
Крім того, нікуди поки що не ділася ціла низка корумпованих діячів, яких досі не вдалося виловити і, якщо не посадити, то хоча б ізолювати від управління державою, регіонами, секторами економіки.
Я не думаю, що ми робимо якісь жорстко неправильні дії. Ми робимо правильні речі, але неймовірно повільно. Плюс сам факт, що старт відбувався з запізненням на чверть століття, також грає проти нас.
Стосовно того, як у нас «руйнується економіка», «будується корупційна держава», то ви використали типовий пропагандистський штамп. Насправді саме зараз почалися абсолютно протилежні процеси, і багато в чому їх результати вже помітні. Але країна, на жаль, досі залишається достатньо бідною, технологічно відсталою та ще корумпованою. Думаю, що зміни на краще відчуємо вже цього року, якщо, звичайно, захочемо їх бачити, а не жити в полоні вічної "зради".

Я ставлюся скептично до низки заяв Ірини Фаріон: деякі з них провокативні, деякі непродумані, а деякі — цілком правильні. Частіше вона робить помилки не за суттю, а за формою подачі. Я іноді називаю це "комплексом неофіта".
Активна комуністка раптом переходить у діаметрально протилежний ідеологічний табір. Далі починаються комплекси на зразок "бути більшим католиком за Папу Римського".
Чого їй бракує? Звичайного такту.
Я не чув від неї згаданої вами фрази, але, очевидно, щодо громадян таку санкцію застосовувати не можна. Держава зобов’язана створити умови, аби кожен українець зміг належно вивчити державну мову. Саме для цього і була внесена 7 стаття у освітній реформі. Але якісь санкції можуть накладатися лише на того, хто наділений владними повноваженнями.
Я переконаний, що будь-яка людина на будь-якому рівні державної влади повинна на належному рівні володіти державною мовою. Незнання її або відверте небажання застосовувати в робочих моментах повинно приводити до звільнення та позбавлення статусу держслужбовця. Щодо простих громадян, то незнання ними державної мови вже автоматично створює низку перешкод як у кар’єрному, так і в побутовому плані. Ці люди не можуть в Україні отримати повноцінний атестат, диплом, хорошу належно оплачувану роботу. Фактично вони самі себе карають. Державі не слід втручатися в особисте життя людей. Вона має чітко регламентувати мовні обов’язки чиновників.

Ви — глибоко соціально закомплексована людина і нагадали мені про революціонера-народника під час Жовтневого перевороту. "Чого хочуть ці люди?" — питався він. Йому відповідали: "Щоб не було багатих!". На що він говорив: "А ми колись по тюрмах сиділи і боролися, щоб не було бідних". Ви мені нагадуєте багатьох людей із комуністичним соціальним мисленням.
Ми маємо виловлювати, карати, зневажати тих, хто незаконно і нечесно здобув свої статки, тобто фактично у нас вкрав. Ті, хто збагатилися чесно, мають бути зразком для наслідування.
Щодо конкретних звинувачень, то ви так і не переступили через рівень липецької фабрики. Нема вже її! Ще на початку війни вона була арештована російськими податківцями, тому її можна було тільки примітивно закрити, а не продати. Але тема стала основою цілих політичних кампаній.
Насправді у нас багато інших проблем, коли чиновники, судді, силовики, маючи незначні зарплати, ніколи не займавшись бізнесом, живуть так, що й олігархи позаздрять. Мені сумно, що саме такими фігурантами чомусь не надто активно цікавиться наше НАБУ. А саме там і є корінь проблеми.
Тому гляньте на світ трошки іншими очима, не переконуйте себе в тому, що Україна може повернутися в 1917 рік. Пройшло століття, і сьогодні базовим для обурення є принцип не соціальної нерівності, а соціальної несправедливості.

У тій формі, в якій ситуацію представляєте ви, очевидно, що все це несправедливо. І, до речі, багато в чому я з Вами готовий солідаризуватися.
А стосовно тих українських громадян, які покинули окуповані території й переїхали на вільні землі, то тут, безумовно, ми, як країна, маємо колосальний борг. Я не збираюся виправдовувати ті затягування процедур з допомогою реальним переселенцям. От тільки давайте й тут будемо справедливі. Пенсії їм нараховують справно, як і решті українців. Були затримки і перебої, коли вони лише масово прибували на підконтрольні території, але тепер уже непорозуміння вичерпуються. Проблеми є з допомогою житлом, компенсаціями й працевлаштуванням. Але останнє у всіх в Україні зараз виглядає однаково. Ринок праці нерівномірний. Переселенці якраз більш мобільні й можуть мати навіть певну перевагу — від них самих про це чув.
А з допомогою біженцям — тут уже не тільки наша несправедливість, а всього цивілізованого світу. Біженцям сірійцям, афганцям, лівійцям готові допомагати, бо вони масово хлинули в Європу. А наші — найбезпроблемніші для світу, от їх і воліють не помічати. Адже жодна країна світу не спроможна повноцінно забезпечити півтора мільйона власних внутрішньо переміщених осіб, перебуваючи у стані війни. Але значна частина цих переселенців (ті, які були бізнес-активними та більш-менш заможними) якраз особливої допомоги й не потребують.
Тому проблема держави якраз не в масовості допомоги, а в її адресності. Якраз найбідніша частина переселенців не від’їхала далеко від межі розмежування. Й у тому ж Бахмуті чи Маріуполі ви нізащо не відрізните бабусю, яка все покинула й переїхала до нас, і її ровесницю, яка, як ви пишете, там підгодовує дітей бойовиків. Висловлювання й поведінка в одних і других мало чим відрізняються.
А от серед тих, хто залишилися, чи переїхали, помикалися й вернулися на окуповані території, далеко не всі терористи або їх поплічники. Напевно, симпатиків України серед них теж не густо, але послухайте розмови в тому ж нашому Сєверодонецьку чи у Харкові. Ще більше прислухайтеся до розмов деяких власників авто на донецьких чи луганських номерах у Києві… Почуєте таку ненависть до країни, яка ними Займається, наскільки може.
Тож нема дозиметра, який можна було б піднести до пенсіонера й перевірити — добропорядний він громадянин чи затятий сепаратист, і в якій армії служать його діти. Та й проблема вами трохи перебільшена — не так багато людей на окупованих територіях умудряються отримувати українські пенсії та соціальні виплати. А з того, що їм заплатить держава, дай Боже, щоб самим вижити, а не через «рашистські» банки гривню обвалювати. Але я буду готовий визнати вашу правду, якщо ви дійсно запропонуєте якийсь чіткий і справедливий критерій, як відрізнити добропорядних переселенців від недобропорядних.

Це навіть ще безглуздіше, ніж звинувачення про постачання ракетних двигунів до КНДР. Там хоч зуміли використати двозначну фразу дещо заангажованого, але все ж реального американського експерта та отримати таку ж двозначну публікацію в американському виданні.
Тут — повна діра. Першу заяву в світі розкритикували, але трохи нам довелося понервуватися, а тепер одкровення Кремля просто висміяли. Твердження, що Україна винна, оскільки в нас начебто виготовляють таку ж вибухівку, якою нібито атакували московські літаки, просто сміховинна. Наша присутність, активність та впливовість у цьому регіоні близька до нуля (це на жаль). Крім того, в нас нема контактів і співпраці зі сторонами конфлікту. А в Росії є.
Але причини плювка в наш бік я бачу дві.
1. Це вже типово — коли хоч щось погане десь відбувається, пробуй звинуватити Київ. До речі, Петре Олексійовичу, даремно ви тоді Джона Кеннеді застрелили… А, ви тільки через два роки після цього народилися? От прокляття, знову не повезло! Щось в отакому стилі.
2. На це, до речі, звернули увагу всі західні військові експерти. Росія вчергове так забрехалася, аж заплуталася з версіями. Спершу вони взагалі замовчували атаку на авіабазу зі своїми літаками, потім говорили щось невнятне і лише пізніше вигадали версію з безпілотниками, які за участі України атакували їхні війська.
Для чого вся ця дурість? Та просто незадовго перед тим Путін відрапортував, що вони разом із військами Башара Асада остаточно розгромили ІДІЛ: «Тєпєрь іх там нєт». І ось ті, кого вже там не мало бути, не просто виявилося, що є, але й доволі мобільні та боєздатні. І зуміли ці «неіснуючі» «іділівці» впритул наблизитися до спільного сірійсько-російського військового аеродрому та обстріляти його з мінометів, а потім спокійно розчинитися в пустелі…
Якось же з цієї ганьби треба вилазити, хоча би перед своїми посполитими. А що може бути кращим, ніж «підступні укри» в пісках Близького Сходу.
До речі, не здивуюся, що на залишках мін та озброєнь виявили російські клейма. Занадто вже активно офіційно й неофіційно російські генерали раніше ІДІЛ підгодовували. Ви не звернули увагу, що в вищому керівництві ІДІЛ майже всі вільно говорять російською?

У Чехії ситуація дуже подібна до ще кількох країн Центральної Європи. Жителі провінції та депресивних регіонів живуть ностальгією й фантазіями про «світле минуле». Вони більш консервативні, євроскептичні й легко піддаються маніпуляціям (звідси й часті проросійські настрої). Великі міста більш євроцентричні, але в депресивних регіонах виборці дисциплінованіші. Звідси й парад успішних результатів усяких крайніх «правих» та крайніх «лівих». Західна Європа цим ніби вже торік перехворіла, а до Центральної якраз докотилося. За Земана якраз голосують отакі виборці депресивних містечок, сіл, які постраждали від європейського перерозподілу продукції, та ксенофобські групи. Тут потік мігрантів зі сходу сильно підігрів настрої. Але антиукраїнська й проросійська тема для його виборців — стодесята. Вони затяті євроскептики, й Земан їх цим годує. Витівка «феменки», яка його обізвала «путінською шльондрою», для багатьох було одкровенням.
Посада президента Чехії — суто символічна (він навіть за міжнародну політику й державну безпеку не відповідає), але ця символічність у Чехії теж багато важить. Президент впливає на позицію багатьох громадян і політиків, повністю його проігнорувати неможливо. При попередньому євроцентричному уряді Чехії це не було проблемою, але нова коаліція доволі хитка. Олігарх-прем’єр Андрій Бабіш, лідер партії ANO насправді переорієнтовується на західні цінності й ніби покинув думки про Москву, але його партнери більше зорієнтовані на Путіна. Голос президента може стати останньою вирішальною краплею в окремих не найважливіших, але все ж критичних питаннях.
Перемога Земана в першому турі мабуть була пірровою. Всі проєвропейські демократи, які до того йшли порізно, зараз об’єднуються навколо власника другого місця Їржі Драгоша. Соціологи прогнозують йому доволі переконливу перемогу. Його позиція виразно проєвропейська та доволі чітко зартикульована на користь України. Його вплив на політику уряду за аналогією зі сусідньою Словаччиною може бути вельми значним, тим більше, що міністр закордонних справ в уряді Бабіша є симпатиком Драгоша та поділяє його позицію щодо Європи, Росії й України.

Та саме з тим, про що ви й написали. Виправдати злочинну анексію Криму, довготривалу окупацію Донбасу, агресію й порушення територіальної цілісності, авантюри з так званою «Новоросією» тощо. От тільки нічого це їм не дасть. Адже сам факт агресії вже відбувся, і анексія пройшла при чинній угоді. Та й односторонній вихід з-під дії міжнародних договорів з метою створити передумови для агресії завжди започатковує шлях до Гааги. Та й процедура перегляду угоди чи окремих її статей у самій угоді прописана.
Зараз для самої Москви денонсація всієї угоди чи, тим більше статті про непорушність кордонів завдасть Кремлю ще більшої шкоди. Тому, думаю, що це типове рашистське політичне хамство й бахвальство. Загалом, багато останніх заяв у путінській «РФії» важко пояснити здоровим глуздом.
Наприклад, останні одкровення «грустной лошаді» з приводу Будапештського меморандуму. Ну, він же розуміє, що всі інші лідери держав і аналогічних міністерств знають, що в Меморандумі записано, й що він, Лавров, зморозив несусвітню дурість. Але ж для чогось усе це меле… Насправді ж Кремлю було б надзвичайно вигідно, щоб цю угоду в односторонньому порядку денонсувала саме Україна.
І тут у деяких заявах окремих наших «патріотів» я бачу більшу проблему, ніж в істерії путінського істеблішменту. Часом пробую зрозуміти: ті, хто зараз закликають вийти з угоди — свідомі провокатори чи «корисні ідіоти»? Це єдиний документ високого рівня, яким чітко гарантувалася непорушність кордонів, а, отже, відповідальність Москви за їх потоптання. Нема угоди – нема й відповідальності (правда, лише в тому випадку, якщо ми самі денонсуємо цю угоду).
Дуже подібна ситуація з Мінськими домовленостями. Адже на РФ санкції наклали не за агресію чи підтримку бойовиків, а саме за невиконання Мінських домовленостей (це, якщо хтось забув). А за цей триклятий договір з Росією (жорстко критикуючи частину його положень) колись проголосував В’ячеслав Чорновіл та дуже чітко аргументував, чому це було необхідно зробити. Ще тоді казав, що це єдиний документ, який підтверджує кордони та покладає на РФ відповідальність за їх порушення.

У Тимошенко на випадок виборів є трохи більше за 10%. Але вона має жорсткі межі електорального поля. У неї колосальний антирейтинг, що робить її електорат доволі локалізованим. Є ті, хто за неї проголосують за будь-яких умов, але їх число обмежене й недостатнє для перемоги. Зараз вона так активно бореться за ілюзію успішності, розуміючи, що є й інша категорія виборців, які йдуть за більшістю, тобто хочуть ніби бути в команді переможця. Підтримка цієї групи могла б їй гарантувати вихід у другий тур, але далі виникають проблеми. Прихильники інших опозиційних лідерів не готові її підтримувати, а їхні кумири навряд чи закличуть когось голосувати за Тимошенко. Тут лідер «Батьківщини» перехитрила сама себе. Вона надто часто діаметрально міняла свою позицію, ідеологію, принципи, партнерів. Прості виборці часто схильні таке забувати, але політики — ніколи. За межами України число світових лідерів, які з нею готові мати справи, неухильно тане. А жорстка протидія більшості реформ і відверто лівацька риторика позбавила її взагалі будь-якої підтримки з заходу. Дуже боюся, що таке відторгнення неминуче приведе, якщо ще не привело її, до відновлення прямої співпраці з давнім партнером — Путіним.
Щодо потужних фінансових груп та так званих олігархів, то вони теж стомилися від її всеїдності та непостійності. Використати в якійсь тактичній атаці на Порошенка чи будь-якого іншого посадовця — це запросто, але стратегічне партнерство — це вже надто ризиковано. Крім того, ті ж олігархи хочуть зберегти можливості для переговорів, а Тимошенко вже остаточно настроєна на війну до повного знищення.

Дуже мала ймовірність. У нас політика надто персоніфікована, а самі «господарі життя» надто самовпевнені. Не думаю, що хтось із олігархів чи лідерів впливу готовий зробити такий крок.
Крім того, є ще й два інші негативні чинники. Перший — це рейтинг впізнаваності. Неможливо здобути більше голосів виборців, ніж число людей, які пам’ятають ваші основні дані та хоч щось знають про вас та ваші принципи. Думка, що хороший добрий дядечко купить належну кількість ефіру й за пару місяців розкрутить постать, яку до того ніхто не знав, спрацює в шоу-бізнесі, але не в політиці. Тут розкручувати треба тих, кого вже дуже добре знають та пам’ятають, а не просто ідентифікують.
Другий чинник – це ми. Точніше, узагальнений портрет українського виборця. Більшість із нас гарно клює на солодкі обіцянки. От я іноді нарікаю — навіщо Порошенко те чи інше пообіцяв перед виборами, адже це було зайвим, а це взагалі неможливим. А потім думаю: інакше ж він міг і не зібрати тих голосів на виборах. А це ж були унікальні вибори, коли ми голосували так свідомо, як ніколи до того чи після… Це ж ми задаємо правила гри, в яких переважно нема місця серед переможців для тих, про кого ви пишете.
Щодо Тигипка. Я його поважав і на президентських виборах підтримував, хоча в його команду так і не увійшов. Але згадайте, що навіть він на виборах 2010 року був лише третім. Чи варто згадувати, кого українці вивели тоді в другий тур (саме ті переможці першого туру: Тимошенко й Янукович — це наш колективний політичний портрет).
І наостанок — я теж щось не бачу сьогодні саме такого «рятівника-господарника». На цю роль чомусь захотів претендувати один із олігархів — Тарута. Але це вже навіть не смішно. Може все-таки господарникам краще бути в Кабміні. У нас же конституція для президента передбачає зовсім іншу сферу відповідальності.

Дуже високі. Сам суд передбачений ще понад півтора року тому президентським законом «Про судоустрій». Сама ідея створення такого суду доволі сумнівна — в Європі він не прижився, не так давно від нього відмовилася Словаччина, залишається лише в Хорватії, та й там був започаткований у часи автократичного режиму для тиску на опонентів. Зараз і там планують його ліквідувати як неефективну структуру з високими корупційними ризиками. Тому це шлях для Азії, Африки чи Латинської Америки. Але після ухвалення закону «Про судоустрій» уже зворотного шляху не було, та й наші хлопчики-стукачі, усякі лещенки чи шабуніни їздили світами й доказували, як у нас усе погано, і що без ще одного суду просто ніяк. Тепер від нас уже цього вимагають. Тож не треба було піддаватися на пропозиції, коли можна було безболісно відмовитися.
Зараз з його створенням усе вирішено. Мусить бути створений ще цього року (Гройсман на це навіть кошти в бюджеті передбачив).
Тепер трошки про особливості закону, яким він має бути створений. В Конституції є дві згадки, які це регламентують. Перше — законопроект про створення нового суду вносить саме президент (саме так і написано). Він — єдиний, хто може бути суб’єктом законодавчої ініціативи при створенні нових видів судів. Тому обидва проекти, включно з авторством Наєма, були зареєстровані абсолютно незаконно, як і нових (уже ніби чотири альтернативних). Мене це особливо обурює, бо недавно мені від імені голови Ради відмовили в реєстрації проекту постанови про вшанування В’ячеслава Чорновола, а тут масово реєструють взагалі антиконституційні.
Друге — у нас можуть існувати лише спеціалізовані суди (як, наприклад, господарський чи адміністративний), але заборонено існування спеціальних чи особливих. Сподіваюся, розумієте, в чому різниця — дозволені ті, які спеціалізуються на певній тематиці, але створюються, існують, регламентуються та утримуються на загальній, а не якійсь спеціальній основі. Так от, Венеційська Комісія на кожній сторінці стверджувала, що їм подобаються більшість положень наємівського проекту, але визнає, що вони явно суперечать Конституції України. Комісія висловила ряд побажань, які важко назвати конкретними рекомендаціями, бо вони пропонують президенту вишукати якийсь компромісний варіант, щоб максимально врахувати побажання, але не вийти за рамки Конституції. На мій погляд, у новому президентському законопроекті цей компроміс майже дотриманий. Він на межі конституційності, бо створюється й функціонує все ж не на загальних основах.
Щодо заперечень проти закону, то ті, які йдуть від «друзів Ситника», я враховувати не схильний — там пряма зацікавленість отримати свій ручний суд, як перед тим аналогічно бажали отримати своїх завідомо доброзичливих аудиторів. А от із зауваженнями від представника МВФ рахуватися таки доведеться. Найперше — треба спілкуватися, вияснити, чи це офіційна позиція Фонду, чи представник дозволив собі самоуправство, бо форма вислову аж надто бравурна й не достатньо компетентна. Так часто поводяться європейські чиновники після спілкування з яким-небудь Лещенком, але до пояснень від офіційних органів України. Так уже було в ЄС після незаконної провокації хабаря агентами НАБУ.
Друге, що слід зробити — це піти на деякі поступки, які можуть бути прийнятними і навіть корисними. Маю на увазі лише пункт про так зване право вето міжнародної комісії на окремі кандидатури. Зараз проект передбачає таке вето, але Вища Рада Правосуддя може його подолати 2/3 голосів. Я б пропонував передбачити, що при чітко аргументованих запереченнях вето абсолютне, але при оціночних (такі домінували у Раді доброчесності при формуванні нового Верховного Суду) право на подолання має зберегтися.
Зауваження, що цей суд має розглядати лише справи НАБУ — безглузде, в законі передбачений ціновий ценз близько мільйона гривень, коли корупційні справи й від інших органів мають ним розглядатися.
Щодо «можливостей для юридичних затримок», то мені вони видаються надуманими. Але питання теж до дискусії. Тим більше, що поки проект мають лише включити до порядку денного й віддати в комітет. Десь у лютому можна проголосувати в першому читанні, а весною — й у другому.

Не варто перебільшувати. Якихось спеціальних і конкретних планів, вочевидь, нема. А дальніх цілей — і поготів.
Від нас хотіли б, щоб ми їм не створювали проблем. Тому й так тиснули на нас у 2014-2016 роках, щоб ми пішли на поступки Путіну. Не вдалося — змирилися, шукають інший варіант повернення до «максимально стійкої системи».
Європейці й американці не люблять, коли від них чогось настирливо вимагають і безперервно тиснуть, через те там недолюблюють Порошенка. Він їх змушує до дій, яких вони раніше не планували робити (безвіз, повернення до асоціації, посилення санкцій).
Крім того, не існує єдиної політики Заходу щодо України. Одні чітко підтримують Порошенка, Гройсмана, Луценка, хвалять прогрес реформ і роблять це цілком щиро. Інші шукають якихось нових фігур, яких доволі умовно хотіли б підтримати. Ця підтримка навряд чи буде надто прямою й дієвою, скоріше —- створенням проблем для опонентів. Так, окремі західні еліти, яких втомив Порошенко своїми вимогами поступок для України чи тиску на Путіна, почали підігрувати політичній команді Ситника й регулярно нападати на офіційну владу. Але такі речі легко нейтралізуються достатньою комунікацією, зараз її недостатньо. Ще інші взагалі зацікавлені в послабленні ізоляції України та її дискредитації на догоду Росії (і таких теж чимало). А от чисто споживацьких сподівань щодо нас на Заході зараз дуже мало.
Років 15 тому в США це було просто жахіттям — сам у кожному другому кабінеті в Конгресі США чув вимоги про допуск «ніжок буша», розблокування якихось бізнес-проектів тощо. Зараз завдяки СОТ і Угоді про асоціацію є чіткі правила, які більш-менш взаємовигідні й нас змушують жити саме за ними, що цілком нормально.
Про нашу землю в снах марять тільки китайці, але не європейці. Навіть ліс-кругляк нас не змушують вільно експортувати, а вимагають просто рівних умов. Якщо бережете екологію й не рубаєте, то добре. Але так, щоб тотально вирубувати самим, але блокувати вільну торгівлю, то це вже протекціонізм, якого нам не пробачать.
Так само ніхто не буде надто жорстко втручатися в нашу внутрішню політику. Просто наша влада має почати активніше спілкуватися із закордонними партнерами й давати відповіді навіть на ті питання, яких ще не поставили, та йти на півкроку попереду своїх основних критиків. На майбутнє нас хочуть бачити нормальною країною, яка не заповнить світ криміналом чи біженцями.

Ви ніколи не заглядали в словники іншомовних слів, особливо давніші. Там є слово грецького походження, яке українською може визначатися, як: простак, неук, неспроможний до державної служби, прийняття самостійних рішень і суджень, невіглас тощо. Ми характеризуємо цей весь комплекс визначень одним грецьким словом «ідіот». Щоб це слово не набувало надто образливого значення, його класифікують за різними категоріями: медичною (ідіотія), моральною, соціальною та інше. Є ще й таке визначення, як «корисні ідіоти». Усіх їх об’єднує неспроможність робити власні висновки й тупе повторювання найбезглуздіших чужих суджень, якщо вони йдуть в руслі маніпулятивного впливу.
От зараз ви повторили повний набір маразму, який уже спростований або фактів, які вам запропонували цілковито перекрученими. Так от, «звернення Порошенка до ФСБ» уже спростоване, і лише людина, якій я присвятив перший абзац, могла повторити цю дурість, не помітивши, що там «Порошенко в 2007 році їде в місто, де живуть батьки дружини його старшого сина Олексія». А Олексій Порошенко одружився лише осінню 2013 року. Там ще купа брехні, яка лежить на поверхні, але для вас це недоступно.
Гонтарєву, Порошенка, Пасенюка навіть найзатятіші критики не звинувачували в «відмиванні» 1,5 мільярда доларів Януковича. Зараз появилася інформація, що через брокерську фірму, в якій була серед керівників і Гонтарєва (а Пасенюка тоді не було) були здійснені трансакції між фірмами в Україні та на Кіпрі. Вона була легальним посередником, не більше. Зате після втечі Януковича саме її інформація дала змогу вийти на сліди цих кіпрських фірм та їх рахунки в Україні. І лише завдяки креативному кроку Луценка та елементарному везінню ці кошти вдалося конфіскувати й перерахувати в бюджет.
Але у вас в голову вже запакована відповідна схема, яку зруйнувати може лише ще божевільніша. Усе подальше у вашому тексті навіть коментувати не беруся, бо це якась манія хворої уяви. У нас в країні море неправильних рішень, нечесних політиків, явних зловживань. І з ними треба боротися, а ви пропонуєте битися з якимись надуманими вітряками. Не задумувалися, що таким чином підігруєте тим, хто справді має підстави боятися правосуддя?

У мене пам’ять добра. Пригадую ваше питання, там була ще купа всяких дурниць і непорозумінь, які фатально нагадують друге питання від вас у цьому чаті. І відповідь свою можу згадати — сказав вам, що ви на поганому шляху, бо коли якомусь українцю будь-хто зі своєї влади (Порошенко, Гройсман, Парубій, Луценко, Гонтарєва) стає більшим ворогом, ніж Путін, то цей, з дозволу сказати, громадянин уже перейшов на інший бік. І те, коли він стане працювати на ворога вже не в ролі «корисного ідіота», а реального агента, диверсанта, терориста — це лише питання часу й грошей. Вам комплімент — ви ще цей шлях не пройшли до кінця й досі підпрацьовуєте «корисним ідіотом». А всі інші епітети, які ви мені приписуєте, не входять до мого понятійного апарату.
Ще одне застереження. Правила чатів не передбачають неодмінної ідентифікації учасників. Коли хтось просто хоче задати питання, то яке кому діло, як він підписався. Але коли хронічний анонімник береться когось повчати, заявляти про свої абсурдні думки як про істину в останній інстанції, то це вже якась вершина абсурду. Я можу категорично не погоджуватися з думками багатьох журналістів, експертів чи політиків, але їхню думку принаймні можу поважати. Але самовпевнених анонімників ніколи не поважатиму. А на ваше дуже сумбурне питання можу відповісти лише так само, як і минулого разу.
До речі, перед тим, як розкидатися всіма цими звинуваченнями, візьміть листочок паперу, ручку й розділіть на дві колонки: своє звинувачення та аргументи. І так для кожного, кого так дуже не любите. Й заповнюйте, потім аналізуйте, перевіряйте, щось кресліть. І лише після всіх цих дій спробуйте зробити тверезий висновок. Хоча, кому я це все пишу? Ніби ж минулого разу я вам пропонував те саме.