Алексей Кошель

Для мене також залишається загадкою, чому багато безперспективних політиків балотуються на президентських виборах чи виборах народних депутатів України, усвідомлюючи, що їх рейтинг має дуже символічні показники.
Але в цьому насправді криється значно глибша проблема – проблема великих коштів в українській політиці.
Якщо ми подивимося на кошти, які витрачаються на українських виборах, то, скажімо, за висновками кампанії 2014 року ми побачимо, що українські партії витратили приблизно в 2,5 рази більше грошей, ніж польські на виборах до польського Сейму. Порівнювати Україну і Польщу вважаю цілком коректним.
Через те, що доступ до влади дає можливості захисту, підтримки чи розвитку свого бізнесу, ми бачимо засилля коштів на виборах. А завжди там, де є надмірні гроші, з’являються різноманітні виборчі експерименти, багато епатажу і просто нерозумних витрат. Тому партії зараз «пачками» можуть скуповувати поп-виконавців та організовувати концерти. Не уявляю, щоб французькі, німецькі або польські політики дозволяли собі подібне марнотратство.
Отже, все це відбувається через засилля великих і швидких грошей.
Саме через це, до речі, часто кошти вкладаються навіть у малоперспективні політичні проекти. Причому не просто в них не просто вкладають гроші, а регулярно впродовж років окремі політики або лідери невеликих політичних партій підтримуються в інформаційному просторі, на них працюють цілі телеканали й цілі групи фахівців. Їх підтримують, бо потім ці партії і цих політиків можна використовувати у дрібних і великих «політичних війнах» або з іншими цілями.
Політика в Україні – це дуже і дуже дорога справа.
Крім того, часто участь у виборах – це спроба для окремих бізнесменів надати політичного забарвлення кримінальним справам, у яких вони фігурують. Якщо ми подивимося перелік кандидатів на посаду президента України, то побачимо, що третина з них є фігурантами кримінальних справ. Тож стає цілком зрозумілим, що участь у виборах для них є способом виживання.
Чому, скажімо, Олександр Онищенко не продовжує спокійно займатися кінним спортом у Лондоні, а намагається повернутися в українську політику? Тому що це – елемент певного захисту.
У політику йдуть із метою захисту себе від кримінальних переслідувань старі, і нові обличчя.
Безумовно, часткове або повне зняття депутатської недоторканності призведе до того, що у парламенті буде менше депутатів, які шукають захисту у парламентській залі. Зверніть увагу: поступово оздоровлення нашого політикуму відбувається. Згадайте парламент початку 2000-х років, у якому ми бачили цілу лінійку українських олігархів. Зараз вони також стоять за спинами окремих політиків та політичних партій, але самі вже не присутні в Раді.
Загалом, питання не лише у частковому знятті депутатської недоторканості, але й у зміні політичного життя загалом. Мають бути цивілізовані інститути лобізму, максимальна прозорість коштів, здешевлення політичного життя і виборів, а поява нових політичних сил автоматично матиме місце. Все це змінює політику, тому дивних облич у виборчих бюлетенях ми будемо бачити все менше і менше.
Ще одна причина появи випадкових політиків у списках – це звичайна хвороба марнославства. Люди прагнуть додати у список до своїх регалій ще одну позначку про те, що були кандидатом у народні депутати або на посаду президента. Багато хто готовий витрачати кошти на виборчу заставу лише для того, щоб проявити себе, самоствердити в очах родини або друзів. Іншого пояснення по багатьом прізвищам я просто не уявляю…

Якщо кандидат не проявив себе як яскравий політик, не сформував команду, не користується підтримкою впливових політичних сил, його прізвища не знають виборці, або він просто прагне отримати швидкий результат, він вдається до достатньо дивних технологій.
На цих виборах ми спостерігали всю лінійку традиційних технологій. Але мене здивувала масова роздача дорогих подарунків школярам. В одному з виборчих округів на Житомирщині ми фіксували цинічні технології, коли в передвиборчій період масово надавалися стипендії і премії для школярів – зрозуміло, що це є технологією купівлі голосів батьків.
Також ми мали змогу переконатися, що кандидати часом не гребують нічим. Скажімо, в Тернопільській області була встановлена маленька копія статуї Ісуса Христа, яка нагадує пам’ятник у Ріо-де-Жанейро, але на статуї розміщена табличка: «Встановлено на честь 20-річчя агрофірми такої-то, одним із керівників якої є кандидат у народні депутати такий-то».
Подібні речі не регулюються чинним законодавством, але, як на мене, це мало б регулюватися нормами загальнолюдської і християнської моралі. Ставити на статую Ісуса Христа табличку з нагадуванням про кандидата, як на мене, доволі цинічно.
Я бачив багато цинізму у своєму житті, наприклад, могилу патріарха біля воріт Софії Київської, де також стоїть табличка «Встановлено за кошти Київської міської державної адміністрації». Але хочеться закликати кандидатів хоч трошки керуватися здоровим глуздом та у своїх виборчих іграх не виходити за межі моралі.

Зараз від політиків лунає багато різних оцінок Виборчого кодексу. Здебільшого вони розглядають прийняття кодексу у парадно-феєричному або парадно-емоційному форматі.
Я вітаю прийняття нового Виборчого кодексу. Більше того, наша організація ще на початку 2000-х років розробила перший в історії країни його проект. Вважаю ухвалення кодексу важливим кроком, і вкрай потрібно, щоб президент Володимир Зеленський його підписав. Однак в оцінці Виборчого кодексу я, м’яко кажучи, більш стриманий.
Виборчий кодекс кодифікує законодавство, що регулює питання проведення виборів, однак у нинішньому вигляді він не вирішує ключових проблем на виборах. Тому вважаю, що парламент IX скликання повинен буде доопрацювати кодекс. Якщо зараз його не підпишуть, ми втратимо близько року роботи. Адже знову буде вноситися проект Виборчого кодексу, знову його засипатимуть правками, а далі знову на нас чекатиме тривалий період розгляду.
Тому найоптимальнішим сценарієм я вважаю підписання Виборчого кодексу президентом, за чим розпочнеться другий етап виборчої реформи – доопрацювання кодексу парламентом.
Що я маю на увазі? По-перше, має бути вирішене питання зменшення ролі реклами на виборах. Ми пропонуємо або заборонити політичну рекламу взагалі (телевізійну, радіо та зовнішні площини, тобто борди і сіті-лайти), або максимально обмежити політичний рекламний продукт. Інакше без обмеження реклами ефективність пропорційної системи з відкритими списками буде вкрай низькою, тому що вибори – це в тому числі боротьба фінансів.
Наприклад, кодекс передбачає поділ України на 27 округів, і, за винятком Києва і Дніпропетровської області, межі округу будуть становити межі області. Якщо вести повноцінну виборчу кампанію у Хмельницькій, Вінницькій або Харківській областях, депутату знадобиться, як мінімум, сто бордових площин. А сто бордів із розрахунку, що виборча кампанія триває три місяці, коштуватиме близько 2 мільйонів гривень. А телевізійна реклама коштуватиме в разі дорожче…
Це означає, що без обмеження реклами ми фактично закриємо доступ до політичних і виборчих процесів для експертів, журналістів, політично активних громадян, які не користуються підтримкою значних фінансово-промислових груп.
Тому заборона або обмеження реклами є принциповим моментом.
По-друге, Виборчий кодекс у нинішньому вигляді не регулює питання спрощених механізмів голосування для українців, які проживають за кордоном. За найбільш скромними оцінками, під час кожних загальнонаціональних виборів 2-3 мільйони громадян України не можуть проголосувати через різні бар’єри.
Наприклад, аби із маленького німецького містечка доїхати до Кельну або Берліну, щоб проголосувати, знадобиться чимало часу (бо це значна відстань – 300-500 км, а в Австралії це взагалі 1,5 тисячі км), а також серйозних фінансових витрат, особливо для людей, які приїхали заробляти гроші для своїх сімей.
Потрібно застосувати нові механізми для голосування, наприклад, голосування звичайною поштою. Досвід Франції свідчить про те, що така система діє, причому досить успішно. Україні потрібно цей досвід не просто переймати, а негайно запроваджувати, аби на наступних виборах таке голосування могло мати місце.
По-третє, новий Виборчий кодекс не регулює питання прозорості виборчих коштів. Зараз ми дізнаємося про надходження коштів на рахунки політичних партій і кандидатів та про їхні витрати лише за два дні до виборів – за такий короткий термін журналісти й громадяни не встигнуть проаналізувати цю інформацію і зробити висновки, аби потім керуватися ними, роблячи свій вибір. Політичні партії та кандидати повинні звітувати про надходження коштів і витрати, за кожну гривну, у форматі онлайн щоденно. Тоді ми отримаємо зовсім іншу якість виборчої кампанії у питанні чистоти коштів.
По-четверте, кодекс мав би регулювати питання розширення повноважень Центральної виборчої комісії. Аналог нашої ЦВК у Грузії регулює в тому числі й питання проведення виборів директорів шкіл та й взагалі виборів у системі вищої школи. Згадайте гучні корупційні скандали довкола виборів ректорів університетів в Україні – якби ЦВК займалася організацією цих процесів, корупції було б менше.
Таким чином, зараз Виборчий кодекс не регулює багатьох надважливих питань, зокрема, тих, без яких роль нової системи буде мінімізована. Тому завданням парламенту наступного скликання стане прийняття другого етапу виборчої реформи з найбільш принциповими змінами.

Політики завжди шукають винних у будь-якому провалі законодавчої роботи. А затягування прийняття Виборчого кодексу впродовж чотирьох років, безумовно, є такою негативною історією.
У тому, що Виборчий кодекс так довго не могли прийняти, винна переважна більшість фракцій парламенту, які просто засипали профільний комітет правками до законопроекту. Адже саме керівництво фракцій повинно було прослідкувати за тим, щоб правки не дублювалися, щоб не подавалися правки, які не відповідають позиції політичної сили, тощо.
Також значна провина лежить на робочій групі, до складу якої входить понад 20 народних депутатів. Втім, середня кількість присутніх на засіданнях робочої групи, як правило, складала два-чотири народних депутати, а три чверті просто ігнорували роботу в робочій групі. Це також стало однією з причин затягування.
У тому, що кодекс прийнятий під вибори, я не вбачаю особливих політтехнологій. Але для чотирьох із п’ятьох фракцій, окрім Опозиційного блоку (йдеться про фракції, які підписували коаліційну угоду і які мали зобов’язання – провести виборчу реформи), було важливим прийняття кодексу саме Верховною Радою цього скликання. Відтак це – один із пунктів, за яким вони будуть звітувати перед своїми виборцями.

Передусім нинішня передвиборча кампанія стала несподіваною для багатьох політичних сил. І я поділяю позицію тих політичних сил, які говорили про сумнівну юридичну легітимність президентського указу про розпуск Ради. Тому реально виборча кампанія була розпочата за місяць до голосування. У багатьох округах ми навіть спостерігали, що за три тижні до дня голосування окремі кандидати, які можуть претендувати на достатньо суттєві результати, навіть не встигали розпочати виборчу кампанію.
Тож перша особливість цієї кампанії – надзвичайно стислий термін: реальний термін агітаційної кампанії значно менший, ніж два місяці.
Друга особливість – нинішня кампанія фактично стала продовженням президентських виборів, що також вплинуло і на головні технології, які використовуються під час виборів. Ми бачимо, що у багатьох округах і на всеукраїнському рівні кампанії відбуваються у карнавально-розважальному жанрі. У більшій частині округів наші спостерігачі фіксують використання технологій шоу-програм, концертів, шоу аніматорів, вогняних шоу тощо.
Це – принципова відмінність, тому що на виборах 2014 року ми подібних технологій не зустрічали, або вони були винятком із правил. Коли в країні була гостра фаза війни, такі технології, скоріше, шкодили б кандидату або політичній партії, яка б до них вдавалася.
Зараз ми повернулися до формату 2012 року, коли також відбувалося змагання шоу та виконавців. Тобто середовище виконавців та акторів у переважній більшості зосередилося на виборчій кампанії.
Це – надзвичайно негативна тенденція, оскільки і концерти, і спортивні змагання не мають політичної складової. Відтак великим негативом є те, що відбувається змагання не кандидатів, ідей, програм, майбутніх законопроектів, а представників шоу-бізнесу, які підтримують кандидатів.
Більше того, три виборчі партії використовують концерти як головну складову виборчої кампанії: партія «Голос» – концертний тур Святослава Вакарчука, Аграрна партія – концертний тур Михайла Поплавського і Олега Винника та «Слуга народу» – 19 безкоштовних фестивалів студії «Квартал 95», в яких задіяні кандидати від політичної партії «Слуга народу».
Закон про вибори містить достатньо дивну норму про те, що концерти та спортивні змагання є формами проведення виборчої агітації. Так чорним по білому записано в законодавстві. Відтак, зараз ця технологія є цілком законною. Я вважаю, що цю норму потрібно переглядати. Поки що ми постійно наголошуємо, що в разі, якщо під час концерту згадується політична сила, відбувається агітація за кандидатів, використовується символіка або елементи символіки певної політичної сили, такі програми мають бути оплачені виключно в рамках виборчого фонду. Це – принциповий момент.
Якщо політики використовують необдумано дорогі технології, бо навіть якщо не враховувати гонорар виконавця, організація професійного концерту, тобто оренда сцени, професійне світло та звук – це щонайменше півмільйона гривень. Ці кошти мають бути показані в офіційних фінансових звітах.

Питання російського втручання у виборчий процес та у політичне життя України загалом ми часто сприймаємо за лекалами тих проблем, які мали місце у Сполучених Штатах, Франції, під час Brexit у Великобританії та низці інших країн. Насамперед йдеться про влив фінансів і кібератаки.
В Україні такий вплив набагато суттєвіший. І тим експертам, які вважають, що, мовляв, жодного серйозного втручання Росії у наші справи не відбулося, я завжди наводжу аргумент: для Росії важливо не зірвати українські вибори, не вплинути на результати конкретних політичних сил – для Росії ключовою метою є зміна порядку денного українського політичного життя і виборчого процесу. І Москві це вдається.
Саме для цього була застосована низка технологій. Так, під час президентської кампанії були кандидати-провокатори, які включали провокативні тези у свої виборчі програми. Наприклад, кандидат Олександр Соловйов, лідер партії «Розумна сила», зазначав у своїй виборчій програми, що він виступає за проведення переговорів у форматі США, ЄС, «ЛНР», «ДНР» та Росії. Від імені Комітету виборців України я офіційно звертався до СБУ із тим, що така теза є порушенням чинного законодавства України, яке тягне кримінальну відповідальність за заклики щодо порушення суверенітету і територіальної цілісності України.
Загалом, ми бачимо, що порядок денний українського політичного життя змінився. І в цьому, звичайно, «велика заслуга» Росії. Хіба можна уявити, щоб рік або два роки тому українські політики та лідери політичних партій літали з великим поклоном до російського прем’єр-міністра Медвєдєва або очільника «Газпрому» Міллера, ба більше – робили це публічно і використовували це як піар-складову виборчої кампанії.
Отже, змінюються виборчі програми, і риторика проросійських сил стає більш жорсткою. Для медіа у порядок денний вкидаються теми, які складно було уявити ще рік тому, але зараз вони стають реальністю.
Так, питання не в тому, відбудеться чи не відбудеться телеміст із телеканалом Росія 24. Питання в тому, що така провокація змінює форму риторики проросійських сил на більш радикальну. І паралельно з’являються політики, які виступають із дуже м’якою проросійською позицією. Зараз питання навіть не в тому, скільки отримають відкриті проросійські партії в українському парламенті. Проблема в тому, що багато кандидатів у депутати, в тому числі мажоритарники, виступають із м’якою проросійською риторикою: вони не говорять про «дружбу з Росією», але говорять про відновлення торгівлі з ОРДЛО, про перегляд окремих рішень парламенту цього скликання тощо. Це – дуже небезпечна тенденція.

Якщо говорити про мажоритарну складову, то проблемою №1, на моє переконання, залишається технологія підкупу виборців. Ця технологія стала дещо іншою – м’якшою. Часто, як би не дивно це прозвучало, підкуп відбувається у відповідності до чинного законодавства.
Так, зокрема, на старті виборчої кампанії, у період з кінця травня до середини червня ми бачили надзвичайно активну діяльність майбутніх кандидатів-мажоритарників. Формально вони ще не були зареєстровані як суб’єкти виборчого процесу, тому їхні подарунки школам і дитячим садкам, їхні продовольчі набори, які масово роздавалися, стипендії, дорогі призи та подарунки для учнів та школярів – все це відбувалося відповідно до чинного законодавства. Зараз – у період виборчої кампанії – багато цих політиків вже звітують перед виборцями про виконані ремонтні роботи, про вирішені питання благоустрою, полагоджені спортивні майданчики і садочки, за ту конкретну допомогу, яку вони надавали раніше. Таким чином, політики просто нагадують виборцям про те, що вони вже купили їхні голоси.
На початку червня, особливо на День захисту дітей та випускні, ми спостерігали масовану кампанію в школах і дитячих садках. Політики в ті просто окупували дитсадки і шкільні заклади. Вони засипали дітей подарунками і солодощами, масово проводили свята. Іншими словами, політики цинічно через дитячі емоції купували голоси батьків.
По суті, це – підкуп. Але, з юридичної точки зору, такі дії не є порушенням чинного законодавства.
Тож проблема підкупу виборців залишається актуальною і на цих парламентських виборах.
Слід також зазначити, що технологія підкупу виборців постійно змінюється. Якщо на початку 2000-х років було достатньо роздати конверти з грошима – і близько 80% громадян голосували за свого благодійника, то пізніше, під час кампанії 2012 року, політтехнологи вказували, що ефективність цієї технології зменшилася до 50%.
При тому не забуваймо, що частина грошей просто банально розкрадається виборчими штабами.
Сьогодні технології підкупу виборців стали більш витонченими. Впевнений, якщо політик просто під час виборчої кампанії масово буде роздавати гроші або продовольчі набори, то він може отримати і зворотний ефект у вигляді публічних протестів та засудження. Через це технологія стала м’якшою. Політики тепер начебто займаються благодійністю.
У підсумку все це призводить до викривлення виборчої кампанії, вона ніби відбувається в іншій паралельній реальності, коли кандидати говорять не про майбутні законопроекти, не про стратегії і не про логіку реформ, а про те, що вони засклили певну кількість вікон, відремонтували стільки-то фасадів, вибили гроші і побудували дорогу.
Вершиною абсурду цієї технології став випадок, коли один із кандидатів на посаду президента України, лідер парламентської фракції, приїхав в один із обласних центрів і урочисто передав обласній лікарні сертифікат на три мільйони гривень. Спочатку я здивувався, подумав, що, можливо, це багатий політик, який все життя заробляв кошти. Виявилося, що – ні: на сертифікаті дрібненькими літерами було написано, що ці кошти – з державного бюджету. Тож часто ця технологія є просто обманом виборця, але багатьом виборцям подобається, коли їх обманюють.
Якщо говорити про головні технології, які застосовуються і в мажоритарних округах, і в партіях, то, перш за все, політики вдаються до концертно-розважальних технологій. Такі технології використовуються масово. Громадяни України забувають про події на фронті, забувають, що майже щодня ми отримуємо повідомлення про загиблих і поранених на Донбасі, люди поступово повертаються до довоєнного періоду. А в результаті вони отримують карнавально-розважальний формат передвиборчої кампанії.

«Гречкосійство» ніколи не буде повністю викорінене – воно, як корупція, яку не можна подолати, але можна мінімізувати. Щоб у вас не складалося враження, що Україна – єдина у цьому дикому феномені, хочу нагадати, що в країнах Євросоюзу, особливо Східної Європи, подібні технології використовуються, щоправда, у значно менших масштабах, ніж у нас.
Викорінити це явище дуже складно. Це – не лише питання якості законодавства. Це – питання якості правоохоронних органів та політичної культури.
Наприклад, під час виборів – загальнонаціональних чи виборів об’єднаних територіальних громад – ми фіксуємо низку прикладів технологій підкупу. Це може бути як прямий підкуп, так і підкуп, який майже неможливо довести, відповідно до законодавства. Але – ми не фіксуємо протестів громадян проти підкупу. Є лише поодинокі факти протесту у соціальних мережах. Тобто люди звикли до такого формату. Йдеться не лише про конкретні продовольчі набори для сім’ї, а й інші технології, які люди також хочуть бачити.
Виборці часто запитують у свого кандидата: «Що ви конкретно зробите для нашого міста чи села?». І кандидат розповідає їм про дитячі спортивні майданчики, про благоустрій території та будь-що інше.
Отже, політики побудували паралельну реальність, в якій підкуп та інші технології, які мало відрізняються за своєю суттю, стали невід’ємним атрибутом виборчих реалій. У цьому не можна звинувачувати лише виборців – я би насамперед звинувачував політиків, які нав’язали паралельний світ, в якому їм зручно і комфортно існувати і який є прекрасним середовищем для квіту політичної виборчої корупції.

Ні, такі партії «не вимерли, як мамонти», вони справді існують. Якщо говорити про парламентські політичні партії, то впродовж кількох останніх років, насамперед на виборах до ОТГ, ми не зустрічали підкупу від партії «Самопоміч». Є також партії, які не вдавалися до підкупу, але вони й не брали активної участі у виборах. Це – низка позапарламентських партій. Скажімо, мені подобаються підходи політичної партії «Сила людей», яка намагається будувати справжню партійну команду і йти до виборців з ідеями, програмами і програмними тезами. Однак такі політичні сили перебувають сьогодні у переважній меншості.

Технологія двійників не є новою для українських виборів. Її традиційно використовують і під час загальнонаціональних, і під час місцевих виборів.
Останній приклад – це кандидат-однофамілець у президентському виборчому бюлетені і кандидат-однофамілець, який взагалі не проводив виборчої кампанії і публічно заявляв про те, що він не має коштів на це. І от цей другий кандидат отримав 0,62% голосів. Це – достатньо суттєвий результат, якщо врахувати, що низка відомих лідерів парламентських партій отримували 0,1 або 0,2%. Тобто технологія двійників діє.
Але традиційно двійники, або однофамільці, під час виборів отримували невелику кількість голосів, тобто така технологія раніше була мало дієвою.
Однак нинішня парламентська виборча кампанія є специфічною тим, що вона є дуже і дуже короткою – час агітаційної кампанії вимірюється всього кількома тижнями. Тому багато виборців можуть просто загубитися і не розібратися в різноманітті двійників.
Використовується дві технології: технологія однофамільців і технологія клонування лідера рейтингу (або лідера перегонів). За підрахунками Комітету виборців України, на сьогодні балотується 162 однофамільця – це дуже велика кількість. В окремих округах ми бачимо в бюлетенях по три-чотири однофамільці, у яких часто збігаються прізвища, імена і по-батькові. Якщо кандидат, проти якого висунули клонів, не встигне донести до кожного виборця інформацію про те, хто справжній, а хто – фальшивий, це може коштувати йому навіть не 0,5% голосів, а значно більше.
Швидше за все в парламенті наступного скликання ми отримаємо низку політиків, які виграли вибори саме завдяки технології клонування.
Проблема №2 – це масове клонування лідера виборчих перегонів. Зараз ми спостерігаємо різноманітні спекуляції на назві, кольоровій гамі та символіці політичної партії «Слуга народу». Найбільш парадоксальний приклад – кандидат Зелінський, прізвище якого майже збігається із прізвищем президента. В офіційній інформації про нього вказано, що він працює у приватному підприємстві «Команда Зе» та представляє політичну партію «Слуга народу». Три в одному, як кава із цукром і молоком в одному пакетику! Я думаю, що він отримає достатньо непогані результати завдяки неуважним виборцям. І це при тому, що в цьому окрузі балотується також справжній представник від партії «Слуга народу». Але багато хто з виборців може орієнтуватися на прізвище, місце роботи, інформацію, яку донесуть через поштові скриньки, а не подивиться на графу, де зазначено, висуванцем якої політичної сили є той чи інший кандидат.
Тобто проблема клонів досить суттєва. І на цих виборах вона буде набагато більш результативною, ніж під час попередніх кампаній.

Маємо досить дивну ситуацію, коли, з одного боку, держава зробила суттєві кроки для забезпечення прозорості виборчих коштів, зокрема, запровадила обов’язкове подання електронних декларацій кандидатами, значно в більших масштабах ЦВК оприлюднює інформацію про витрати кандидатів і надходження коштів на рахунки кандидатів та політичних сил тощо. З іншого боку, все одно залишаються суттєві підстави говорити про надзвичайно серйозну проблему прозорості виборчих коштів.
По-перше, закон передбачає, що кандидати обов’язково повинні заповнювати електронні декларації. Тобто якщо людина балотується до парламенту на чергових виборах або на місцевих виборах до селищної ради, кандидат має заповнити електронну декларацію. Але в законі забули вказати про позачергові вибори… Тому ми маємо дивну ситуацію, коли кілька лідерів рейтингових політичних партій, які працювали в парламенті чи в уряді, оприлюднили інформацію про свої доходи, а інші політики не оприлюднюють, оскільки використовують помилку законодавства.
Зараз, в останні дні кампанії, вкрай важливо, щоб лідери та принаймні перші десятки партійних списків, а бажано – більше кандидатів, оприлюднили свої електронні декларації. Так буде чесно перед виборцями, щоб усі були в рівних умовах.
По-друге, ми дізнаємося про надходження на рахунки партій або кандидатів та їхні витрати всього за два дні до дня голосування. За такий короткий період виборець не встигне ознайомитися з цією інформацією, яка є важливою і може вплинути на його вибір.
Як не дивно це звучить, мені дуже подобалися скандали, пов’язані із фінансуванням політичних партій – журналістські розслідування, які виявляли, що, наприклад, касир супермаркету або пенсіонер перераховував улюбленій політичній партії свою зарплату або пенсію за п’ять років вперед. Такі скандали йшли на користь партійної системи в цілому, тому що вони створили прецеденти. Тепер інші партії більше слідкують за чистотою виборчих коштів. Тож подібні прецеденти йдуть на користь, не зважаючи на скандальний відтінок.
Отже, якщо ми говоримо про Виборчий кодекс не лише як про гарну назву, а й як про повноцінну виборчу реформу, звітування кандидатів про надходження та витрати має відбуватися в форматі онлайн.

Переважна більшість рейтингових політичних партій або періодично консультуються з технологами, або політтехнологи працюють у їхніх виборчих штабах, тож частково «чорні технології» вони використовують. Це – не український феномен. Такі технології використовуються в усьому світі.
Показовим є те, що в країнах із авторитарним режимом ці технології використовуються більш масштабно та ефективно. Проте Україна значно ближча у використанні політичних технологій до Польщі та Словаччини, тобто до західних сусідів, аніж до Росії.
Наведу один класичний приклад. На початку 2000-х років на виборах мера Москви одному з кандидатів потрібно було зменшити явку людей віком 35+, які були виборцями конкурента. Для цього представники штабу купили дачу під Москвою, спалили її і масово транслювали по телебаченню інформацію про те, що «у Підмосков’ї горять дачі». Таким чином, частина виборців у день голосування виїхала за місто, щоб зберегти своє майно.
Це – цинічна і груба гра на людських емоціях. І, якщо виходити з норм моралі, такі технології неприпустимі.
Але за кілька років схожа ситуація повторилася на виборах мера Варшави, коли також одному з кандидатів потрібно було зменшити явку середньої і старшої вікової групи у свого конкурента. Тоді масово поширювалися повідомлення про неймовірний врожай грибів у лісах перед Варшавою. І частина виборців у день голосування поїхала збирати гриби, весело проводити час і дихати свіжим повітрям.
Як на мене, такі приклади найкраще ілюструють відмінність східноєвропейської і російської політтехнологічної школи.
Вплив технологій, які були привезені і нав’язані російськими політтехнологами, в Україні сьогодні значно менший, ніж раніше. Багато «чорних технологій» ми спостерігали на початку 2000-х років, коли ледь не в кожному виборчому штабі рейтингової політичної партії сиділи, так звані, «російські експерти», які спеціалізувалися лише на тому, яку кількість бруду вилити на політичного опонента. Мені здається, що зараз попри все ми одужуємо від цього, і виборчі кампанії більше нагадують кампанії, які ведуть наші західні сусіди. Але проблема «чорних технологій» є, і вона залишається достатньо масштабною.
Якщо говорити про нинішні позачергові парламентські вибори, то ми бачимо, що ці технології масово проявляються у псуванні рекламних носіїв політичного опонента: масово закидають борди фарбами, масово витягують інформаційні матеріали зі скриньок (окремі кандидати навіть виставляють нічну варту біля багатоповерхових будинків, щоб гарантувати збереження своїх матеріалів) тощо.
Та попри все українська політика змінюється на краще, значно змінюється. І роль «чорних технологій» зменшується.

Нам слід очікувати традиційних проблем у мажоритарних округах, особливо там, де має місце гостра конкуренція між кандидатами. Я не виключаю, що можуть бути спроби зірвати вибори на окремих виборчих дільницях. Не виключаю, що можуть мати місце фальсифікації та застосовуватися інші технології. На превеликий жаль такі проблеми традиційно присутні у мажоритарних округах. Є лише сподівання, що вони не будуть системними, і ми не отримаємо проблемних виборчих округів. Поки що, якщо слідкувати за ходом і характером виборчої кампанії, немає підстав говорити про проблемні виборчі округи.
Але 21 липня ми можемо отримати весь спектр подібних технологій по фальсифікації виборів на окремих округах, де насамперед буде дуже гостра конкуренція. На превеликий жаль, проблеми в мажоритарній складовій настільки суттєві (механізми підкупу виборців, викривлення виборчої кампанії з акцентом на, так званих, «добрих справах», а не на політичних стратегіях, використання політтехнологій), що для оздоровлення політичних і виборчих процесів варто змінювати виборчу систему, що й було зроблено у Виборчому кодексі.

Тема про голосування громадян, які проживають на нині окупованих територіях, розглядається вже кілька років. Довкола цієї теми було чимало спекуляцій. Навіть були політичні заяви та дискусії про можливість проведення місцевих виборів на окупованих територіях Донецької і Луганської областей вже за кілька місяців. Тобто політики всерйоз обговорювали особливості виборчого законодавства, особливості безпеки і т.д.
Я не бачу перспектив проведення місцевих виборів на окупованих територіях упродовж найближчих років. Для того щоб провести вибори там, потрібно не лише гарантувати безпеку членів виборчих комісій, потрібно також гарантувати безпеку політичних партій, які проводитимуть агітацію. Тобто, щоб вибори стали можливими, потрібно, щоб Юлія Тимошенко, Петро Порошенко, Олег Ляшко та інші політики могли безперешкодно поїхати в окупований Донецьк чи Луганськ для проведення передвиборчої агітації.
Вибори також означають вільний доступ до інформації, тобто на Донбасі має бути повністю відновлено мовлення українських телеканалів, вихід місцевих газет тощо.
Я назвав лише кілька прикладів із переліку міжнародних стандартів демократичних і чесних виборів. Розумію, що зараз окремі проросійські політичні партії під час виборів спекулюють на цих питаннях і розглядають можливість надзвичайно швидкого проведення виборів. Але питання не в технічній організації, а у стандартах виборів та в реальному контролі над цими районами, а не в певних формальних моментах.

Літні місяці – найгірший час для проведення будь-яких виборів: і місцевих, і загальнонаціональних. Тому що увага до виборчих процесів значно нижча, і велика кількість громадян перебуває на відпочинку.
Це буде великий виняток із правил, коли людина піде змінювати місце голосування з Києва чи Житомира на дільницю поблизу з пляжем Одеси, Затоки або Бердянська. Це – виняток із правил.
Тому ми втратимо голоси громадян, які перебуватимуть у відпустках або займатися городніми роботами у селах, де проживають їхні батьки, тощо.
Зараз різні соціологічні опитування говорять, що явка можлива на рівні 70%. Цілком природно, що такої явки не буде. Якщо буде 60%, це буде дуже високий показник. Однак, скоріше за все, ми отримаємо явку на рівні близько 50%.
Досить цікаво явка вплине на позиції окремих політичних сил. Тому що в плані поїздок на курорти більш активні міські виборці, особливо мешканці великих міст, а жителі сіл та селищ переважно не виїжджають за межі своїх населених пунктів. Тому, очевидно, варто розглядати дані соціологів з корекцією на окремі політичні сили.
Так, наприклад, електорат партії «Батьківщина» значною мірою сконцентрований у малих населених пунктах або селах, тому ця партія може отримати на виборах дещо вищий результат, ніж очікується зараз. Натомість партії «Слуга народу» або «Опозиційна платформа – За життя», чий електорат проживає здебільшого у містах чи великих містах, частково можуть втратити голоси за рахунок курортників.

Якщо говорити про вплив явки на результати виборів, то попри все це будуть незначні коливання.
Не думаю, що за ці кілька днів, які залишилися до виборів, можуть статися події, які кардинально вплинуть на рейтинги політичних партій. Але я цілком припускаю, що партій, які подолають виборчий бар’єр, буде не п’ять, як зараз показує соціологія, а сім. Тому що інші дві партії мають серйозні електоральні позиції і досвідчених лідерів виборчих списків.
Реально на результати виборів може вплинути будь-який конфлікт, скандал, корупційний скандал або помилка політичної партії. Але, на моє переконання в останній тиждень навряд чи варто розраховувати на кардинальні зміни рейтингів. Попри все різні соціологічні організації показують приблизно однакову динаміку та позиції різних політичних сил. Тож я думаю, що суттєвих несподіванок не буде. Але я б у жодному разів не став би говорити про п’ять політичних сил, яку пройдуть у парламент. Є сім лідерів, які можуть реально змагатися за місця в парламенті.

Переконаний, що партія «Слуга народу» отримає рекордну кількість голосів за всю історію українського парламентаризму. Але я також переконаний, що політична партія «Слуга народу» жодним чином не зможе одноосібно сформувати парламентську коаліцію.
Тобто питання не лише у рейтингах партії, а в тому, скільки ця партія може отримати у мажоритарних округах. У багатьох округах «Слуга народу» висунула достатньо слабкі кандидатури, які не проводять активної виборчої кампанії, прізвища яких є незнайомим для виборців, і часу, щоб донести до виборців інформацію про ту чи іншу особистість, про її позицію та політичну програму, досить мало.
Я думаю, що на політичну партію «Слуга народу» чекає неприємний сюрприз, коли результати виборів у мажоритарних округах будуть суттєво відрізнятися від результатів виборів у загальнонаціональній частині списку.
Тобто цілком очевидно, що мова може йтися виключно про коаліцію двох або трьох політичних партій у парламенті, але не може йтися про одноосібну більшість через активність і роботу в мажоритарних округах та низку конфліктних ситуацій у мажоритарних округах, коли цю політичну партію звинувачували в тому, що вона висуває своїх кандидатів з огляду на інтереси тих чи інших груп.

В усьому світі популізм базується на ключовій ідеї протиставлення народу і політичних еліт. Я би не став говорити про особливість Радикальної партії Олега Ляшка, тому що лінію протиставлення народу та еліт (протиставлення «ми» і «вони», або протиставлення під час цьогорічної парламентської кампанії «старі» і «нові»), вибудовує низка політичних партій. Проблема популізму завжди мала місце в Україні, починаючи з кінця 90-х років. Але зараз ми бачимо активний сплеск популізму, просто епідемію.
Ця хвороба притаманна багатьом політичним партіям. Хочу нагадати, що за, так званий, «законопроект про долар по вісім» голосувала більшість народних депутатів. Ми маємо підстави говорити про проблему популізму як одну з хвороб парламенту цього скликання. Також хочу нагадати про гасло «Прийде весна – саджати будемо». Хочу нагадати і про обіцянки зменшити ціну на газ в два рази чи в чотири. Тобто проблема популізму є проблемою не тільки Радикальної партії, а загалом українського парламенту.
Багато хто закидає Ляшку, що його партія популістська. Але насамперед ці закиди стосуються того, що вони часто додають піар-компонент до своїх політичних заходів або проводять заходи у форматі епатажу. Олег Ляшко запам’ятався тим, що намагався завести корову в приміщення сесійної зали парламенту або їв землю на трибуні парламенту. Часто через цей епатаж Радикальну партію сприймають як популістську політичну силу. Але РПЛ несправедливо буде виділяти з-поміж інших.
Популізм – це не лише український феномен. Він присутній і в політичному житті європейських країн. Але українські політики мають брати приклад з європейських популістів, тому що у них, окрім форми, є досить сильна змістовна складова.
Наприклад, часто як популістську розглядають «Партію піратів». Колись у німецькому Кельні я бачив, як «Партія піратів» проводила агітацію: по вулиці міста їхав піратський корабель, на якому стояли пірати і вигукували політичні гасла. Це було класичне шоу. Але разом із тим програма «Партії піратів» є надзвичайно змістовною. Ця партія виступає за посилення демократії, за свободу слова, за свободу громадянина.
Українським політикам важливо розуміти, що популізм – це не лише частина жанру політичного життя, і що європейські партії, які базують свою діяльність на епатажі, часто мають змістовні програми, причому набагато змістовніші, ніж у деяких українських парламентських партій.
Чому падає рейтинг Радикальної партії? Ми спостерігаємо дуже серйозне зниження рейтингів цієї політичної сили впродовж короткого періоду часу. Багато в чому це пов’язано із політтехнологічними помилками. Вони не врахували побажань виборців. А зараз один із найбільших запитів – на нові обличчя. Радикальна партія пропонує список, який складається переважно з чинних народних депутатів. Але я цілком поділяю прагнення РПЛ базувати виборчий список на фахових політиків, а не на нових обличчях.
Загалом поділ на «нові» і «старі» обличчя перетворився просто на політичне гасло. Але водночас дуже великий мінус, що під час виборчої кампанії не використовується критерій оцінки за ознакою фахівець чи не фахівець, професіонал чи не професіонал, має досвід чи не має, розуміє логіку, як працює державна машина, чи не розуміє, уявляє, яка функція у парламенту, чи не уявляє. В цьому – велика проблема.
Наведу приклад. Народний депутат Віктор Пинзеник. За нашими дослідженнями, це один із найбільш результативних депутатів, який показав участь у голосуваннях 98-99%. Крім того, він показав високу якість законодавчої роботи. Це – один із найбільш якісних і активних народних депутатів, якого зараз ми не бачимо у прохідних частинах виборчих списків.
На превеликий жаль, через поділ на «нові» і «старі» обличчя ми недорахуємося у парламенті десятків фахових політиків, які показували достатньо високу якість законодавчої роботи.

Я вбачаю серйозну проблему не лише в тому, що в українському парламенті збільшиться кількість політиків, що виступають із проросійською риторикою, але й у тому, що у нас з’являється низка проросійських політичних сил, які ведуть кампанію у форматі провокацій або м’якої проросійської риторики. Тобто проросійський політичний фронт став іншим – ширшим і більш багатогранним. У нас, скажімо, з’явилася партія проросійського блогера Шарія, яка бере участь у виборах і веде кампанію у провокаційному форматі. У нас з’являються заклики до телемостів, спроби Надії Савченко поїхати в ОРДЛО для начебто проведення агітації. Тобто у виборчій кампанії з’явився елемент провокацій.
З іншого боку, також змінюється риторика. Наприклад, замість слова «війна» вживається слово «конфлікт» або «протиріччя, які потрібно зупинити», лунають заклики до відновлення торговельних зв’язків з ОРДЛО, робиться акцент на запровадженні другої державної мови – російської, а також відбуваються спроби повернення до російського культурного простору (відновлюються покази радянського кіно, ведуться дискусії щодо концертів російських артистів чи акторів в Україні тощо). Все це також є частиною російського фронту.
Тому я бачу серйозну проблему в тому, що проросійська колона буде представлена в українському парламенті нового скликання. Більше того, її програма базується на ревізії кроків, які приймалися парламентом VIII скликання. Йдеться про скасування люстрації, декомунізації, повернення до спроб встановити двомовність тощо.
Мені важко віриться у можливість коаліції або тісного союзу між «Опозиційною платформою – За життя» та «Слугою народу», не зважаючи на заяви лідерів «Опоплатформи». Попри все в Україні є низка стримуючих чинників. Такий союз спричинив би не тільки появу сильної опозиції в парламенті, але й появу потужної позапарламентської опозиції на чолі з тими партіями, які отримають на виборах 2, 3, 4%. До того ж, сотні тисяч людей пройшли війну та школу волонтерства, були активістами під час подій на Майдані – цей стримуючий чинник, очевидно, буде значно серйозніший, аніж парламентські чи позапарламентські політичні партії. Тому таких прямих союзів у парламенті не буде. Але м’яка форма «співпраці» матиме місце. Уже зараз, як бачимо, відбувається дискусія щодо другої державної мови для окупованих територій, щодо скасування законодавства, яке передбачало перейменування церковних організацій, щодо мовної політики в кінематографі та можливої присутності представників російського шоу-бізнесу і т.д. Я вважаю такі дискусії достатньо небезпечними. Але в будь-якому разі, це буде досить м’яка форма, тому що позапарламентська опозиція та опозиція активної частини громадян є достатньо потужною.

Я би не ставив усіх перелічених людей в один ряд. Скажімо, для всіх очевидна громадянська позиція Святослава Вакарчука і Сергія Притули – вони проявили себе і під час першої та другої революцій на Майдані, і під час системної волонтерської діяльності. Я би виокремив цих двох людей, тому що сприймаю їх не як представників шоу-бізнесу, а як громадських діячів.
Саакашвілі є зайвою людиною в цьому виборчому списку. Досить стримано оцінюю його як українського політика, однак як екс-президента Грузії вважаю його найбільш результативним на пострадянському просторі.
Тому нові обличчя бувають різні…
Щодо актора із псевдонімом «Юзік» – мені важко щось сказати, тому що я ніколи не слідкував за його виступами. Цей жанр мене ніколи не цікавив.
Зараз під час виборчої кампанії і виконавці, і спортсмени повинні дати відповідь на ключові питання. Вони повинні пояснити своїм виборцям, як вони розуміють логіку проведення реформ в Україні (покроковість реформ), яким є їхнє бачення завершення реформи децентралізації, перезавантаження судової реформи та системи антикорупційних органів.
Однак я не виключаю, що хтось із олімпійських чемпіонів або хтось із акторів, які зараз масово присутні у виборчих списках, виявиться справді хорошим експертом. Можливо, людина паралельно із заняттями спортом або акторською майстерністю отримала блискучу освіту і має відповідний досвід. Тому я би не давав характеристику всім разом. Однак було б чесно, якби вони проводили виборчу кампанію не з акцентами на свої творчі здібності, не у форматі концертів та розважальних шоу, а розповідали про своє бачення ключових реформ.

Оскільки вже за тиждень – день голосування, тому переважну більшість заяв я сприймаю виключно у виборчій площині. Цілком природно, що в інформаційному полі достатньо вигідно зараз подавати саме такі заяви.
Але самі кроки в цьому напрямку я оцінюю критично оцінюю. Владу потрібно ділити не на «стару» і «нову», «корупційну» і «не корупційну» – потрібно проводити лінію поділу відповідно до критерію фаховості і нефаховості.
У команді Петра Порошенка є низка достатньо сильних фахівців. Наприклад, Володимир В’ятрович. Проведення декомунізації в Україні є його заслугою – у цій справі його особистий внесок набагато суттєвіший, ніж внесок парламенту. Також хочу нагадати представників команди Гройсмана і його особисто, які лобіювали реформу децентралізації. Також у команді Порошенка було кілька яскравих особистостей, які керували обласними державними адміністраціями: вони були настільки результативними, і їх настільки підтримували громадяни, що вперше в Україні можна було побачити, що роль голів ОДА у виборчій кампанії була надзвичайно суттєвою.
Також хочу зазначити, що і у команді Володимира Зеленського є люди, які показали високу результативність своєї роботи. Наприклад, Олександр Данилюк. Але ці люди в тому числі мають потрапити під закон про люстрацію...
Тому поділ за критерієм «старий» та «новий» – один із найгірших способів оцінки політика.

Анонсований телеміст між телеканалом NewsOne та «Россия 24» був виключно передвиборчою провокацією, яка виявилася доволі ефективною для політичної партії «Опозиційна платформа – За життя». Ця політична сила дала чіткий сигнал радикально налаштованим проросійським виборцям в Україні, що «Опоплатформа» – політичний монополіст в питаннях дружби з Росією. Проросійських виборців в Україні не багато, але вони є: у нас зберігаються виборці компартії, партії Наталії Вітренко, колишньої Партії регіонів та інших. До того ж, соціологічні опитування показують, що 16% українців позитивно оцінюють роль Йосипа Сталіна – на щастя, не 52%, як у Росії, але все одно доволі багато.
Тож це – звичайна політтехнологічна провокація, яка була потрібна для того, щоб додати голосів проросійських виборців «Опозиційній платформі – За життя».
З іншого боку, ця технологія значно складніша. Вкинута ідея про телеміст – не просто провокація, а спроба формувати порядок денний в Україні. На тлі скандалу з телемостом інші дрібніші російські провокації та проросійські тези, наприклад, про прямі переговори з «Л/ДНР», питання двомовності і т.д., виглядатимуть значно м’якшими. Тож це була частина російської пропагандистської кампанії.
Щодо реакції Національної ради, то я вважаю, що своє слово в історії з телемостом мала б сказати РНБО. Телеканал NewsOne мав би бути націоналізований, і на його базі міг би бути створений достатньо якісний пропагандистський канал, який би мовив для окупованого Криму або Донбасу. У нас таких каналів не вистачає. Про посилення такої роботи, до речі, свого часу вже говорив президент Зеленський.
Хочу нагадати, що у Грузії була налагоджена робота окремого пропагандистського каналу для окупованої Південної Осетії. Чисельність жителів окупованої Південної Осетії становить близько 70 тисяч громадян, і для них був створений окремий телеканал.
Тому NewsOne міг би стати хорошою базою для нового пропагандистського телеканалу.

Я є категоричним противником того, щоб питання проведення параду до Дня незалежності вирішувалося виключно у площині коштів (яка сума коштів повинна на цей захід бути виділена).
Ми можемо по-різному ставитися до проведення чи скасування параду. В українській історії є приклади, коли воєнні паради не проводилися в цей день. Після завершення війни і повернення окупованих територій ми могли б повернутися до дискусій про доцільність парадів, але на сьогоднішній день паради вкрай необхідні для української армії і українського суспільства.
На параді традиційно демонструються кращі зразки української зброї, скажімо, у 2018 році були «Джавеліни». Це потрібно для того, щоб продемонструвати і ворогу, і всьому світу, і українському суспільству силу української армії. Парад потрібен для українських військових, щоб підняти їх бойових дух.
Вважаю, що найгіршою ситуацією буде, якщо 24 серпня парад буде проводити не держава, а добровольці, учасники АТО та громадські організації. Це буде найгіршим сценарієм. Переконаний, що парад має бути проведений державою.
Чесно кажучи, для мене залишається незрозумілою сума в 300 мільйонів гривень, яка була озвучена як потрібна для проведення урочистих заходів до Дня незалежності. Наскільки я розумію, за оренду Хрещатику платити не потрібно. Робота правоохоронців також оплачується в рамках чинного бюджету. Монтаж сцени для керівництва держави оплачується в рамках роботи державного управління справами. Тому цифра дещо незрозуміла.
Не виключаю, що ця заява була помилкою команди президента, яка просто намагалася в інформаційному полі знизити увагу до іншої інформації – про 300 мільйонів гривень, які потрібні на переїзд офісу президента. Вони намагалися посилити увагу до однієї теми, перебивши увагу до іншої.
В будь-якому разі, ще є час для того, щоб виправити ситуацію і провести парад до Дня незалежності державою, яка перебуває у стані війни з Росією.