Владимир Горбач

Україна платить жертви не за Донбас, а заради себе. Бо це війна не за територію чи населення, а саме існування України як незалежної держави і української нації як суб’єкта історії. Донбас у сучасному стані варто було б поставити на карантин, щоб дати можливість заспокоїти ситуацію і на Донбасі, і в Україні.
Швидше за все, українська влада такий варіант розвитку ситуації розглядає, не може не розглядати. Принаймні народний депутат Юрій Луценка говорить про це у своїх інтерв’ю. Але для такого кроку повинна визріти ситуація, і потрібно дочекатися слушного моменту для такого рішення, бо карантин на Донбасі залежить не лише від нашого бажання, а й від Росії та позиції Заходу.

Світова спільнота, хоча б на рівні ООН, не має консолідованої позиції щодо покарання російського керівництва за вчинені міжнародні злочини. РФ зараз перебуває у половинчастій ізоляції: має місце конфронтація із Заходом, західні персональні та секторальні санкції унеможливлюють повноцінне співробітництво Росії з іншими державами. Навіть із тими, які не накладають свої власні санкції. Але це не є і повна ізоляція Росії, яка намагається компенсувати розриви з Заходом зв’язками з Китаєм, Індією чи Бразилією. Але все-таки напівізоляція — це теж ізоляція. І це перший крок на шляху до покарання Путіна за його міжнародні і військові злочини.

Я думаю, що українська сторона робить все, що може у заданих параметрах. Але вона може не все.

Так, Росія справді з’ясовує свої стосунки з Америкою, воюючи проти України. Російська пропаганда говорить про це відкрито. Україна стала полем бою, який сама не обирала. Захід опирається такій позиції Росії, але навряд чи зможе собі дозволити розіграти Україну як "розмінну монету". Бо конфлікт має багаторівневий характер, і рівень Росія-США є його лише верхнім геополітичним рівнем. У двосторонніх відносинах з Росією і веденні бойових дій Україна має власну суб’єктність і вирішує сама за себе.

Санкції щодо Росії носять системний і довгостроковий характер. Їхньою метою є стримування агресії Росії і зменшення її ресурсного потенціалу. Разом із падінням цін на нафту це становить серйозну загрозу російській економіці і внутрішній стабільності. Але ці санкції не розраховані на швидкий обвал Росії, оскільки Захід сам боїться наслідків від її розпаду, тому й діє настільки м’яко і ніжно, аби не нашкодити собі.

Думаю, що це правильна ініціатива. Там, де держава не може собі дозволити різких випадів щодо агресора, цю ініціативу можуть взяти на себе громадяни. В українському суспільстві накопичилося багато незадоволення політикою влади щодо Криму, тому ця акція може задовільнити цю потребу. Ефективність даної акції вплине на подальшу політику Києва щодо Криму і Донбасу. Окупаційна влада в Криму уникатиме відповіді на ці вимоги до останнього. Швидкого ефекту чекати не варто.

1. Головною темою зустрічі буде проведення місцевих виборів на окупованій частині Донбасу. Україна, Франція, Німеччина наполягатимуть на виконанні Мінських домовленостей, а російська сторона стоятиме на своєму — проведенні виборів 25 жовтня в Донецьку і 1 листопада в Луганську. Це питання може означати вихід Росії і бойовиків з Мінських домовленостей і неминуче продовження санкцій Заходу щодо Росії.
2. Росія погодиться виконувати домовленості тільки в тому випадку, коли не матиме іншого вибору. А це означає відсутність ресурсів для продовження конфронтації і ведення війни. Договороздатність Росії — це не питання формату переговорів, а питання часу і її ресурсної (не) спроможності.
3. Зараз конфлікт перебуває вже на стадії економічного виснаження. Час дипломатії минув з початком бойових дій. Це вже було провалом дипломатії. Війна також проблему не вирішила, а тільки її ускладнила. Зараз очевидно, що ні дипломатичного, ні військового розв’язання конфлікту не може бути. Ставку зроблено на економічне виснаження агресора. Я не виключаю ще одного спалаху активних боїв, але без остаточного вирішення конфлікту.

Вже давно стало очевидно, що Донбас цікавить Росію лише у вигляді інструменту тиску на Україну. На відміну від Криму, Донбас не становить військового стратегічного інтересу для Росії. Здається, це починають розуміти і на самому Донбасі, особливо після евакуації промислового обладнання військових заводів у Росію.

Головна причина — відсутність переваги однієї зі сторін. Друга — те, що вже пролито забагато крові. І третя — Донбас у сучасному стані не потрібен нікому. Відновлювати руїни, спричинені війною, просто ніхто не хоче.

Україна взяла курс на зближення з НАТО, переходу сектору безпеки на натівські стандарти, досягнення оперативної сумісності з силами НАТО. Але політичне рішення щодо інтеграції України в Альянс ще не на часі. Про це можна буде говорити після завершення війни на Донбасі. І це ще одна причина, чому Росія не зацікавлена у завершенні цієї війни.

Воєнна доктрина — це серйозний стратегічний документ. Але питання конкретних кроків щодо євроатлантичної інтеграції стосується розробки і виконання річних національних програм співробітництва з НАТО. Там є і план заходів, і чіткі терміни виконання.

Так, це може означати вихід Росії і бойовиків із мінського процесу. Але реакція Заходу поки що не відома. Вони, безумовно, засудять це явище на словах, але якими будуть дії — ми точно не знаємо. Це може бути і накладення нових санкцій на Росію, і збільшення військово-технічної допомоги Україні, і просто гола риторика. Це однозначно не піде на користь Росії, але чи стане останньою краплею стратегічного терпіння Заходу, ми побачимо далі...

Запас міцності російського політичного режиму може бути меншим, ніж її економічні ресурси. Всі імперії гинули через перенапруження сил на зовнішніх фронтах. Психологічна втома від конфронтації шириться не лише в російському суспільстві, а й серед еліт, в тому числі в оточенні президента. Тому режим може обвалитися дуже несподівано і в будь-який момент. Росія зовнішньо міцна, але внутрішньо крихка.

"Втома від України" вже втомила не лише Європу, але й саму Україну. Так само як нас втомила втома від Європи. :) ЄС зацікавлений у стабільності на своїх зовнішніх кордонах, але у процвітанні України зацікавлені лише українці. Брюссель чи Берлін влаштує заморожений конфлікт на Донбасі хоча б до наступних виборів в ЄС. З іншого боку, санкції проти Росії обтяжують і саму європейську економіку. Чим швидше буде розв’язано конфлікт на Донбасі, тим швидше Європа зітхне з полегшенням. Наша задача — зробити так, щоб це не сталося за рахунок України.

Варіант перший. На Донбасі відбуваються незаконні вибори — 25 жовтня і 1 листопада. Україна оголошує про вихід бойовиків із Мінських домовленостей і відмовляється від введення в дію закону про особливості місцевого самоврядування на Донбасі, а, можливо, і від змін до Конституції. Захід погоджується з таким діагнозом і посилює санкції щодо Росії. Росія розпочинає новий наступ — зимову кампанію, і конфлікт виходить на новий виток ескалації.
Другий варіант. Сторони активно маневрують, звинувачуючи одна одну у зриві Мінських домовленостей, але тим не менше поступово їх виконують зі свого боку. Настає "година Ч" — момент передачі Україні контролю над кордоном. І далі — по першому варіанту. Нова ескалація принесе нові жертви, але й нові санкції щодо Росії, внаслідок яких вона стане більш зговірливою.
Третій варіант. Росія погодиться на повне врегулювання конфлікту — це малоймовірно, оскільки це потягне за собою наступне питання — Крим.

Росія втручається в сирійський конфлікт для того, щоб показати Заходу, що і цей конфлікт також не може бути розв’язано без участі Росії. Фактично росіяни відкривають "другий фронт" у геополітичному протиборстві з Заходом. Застереження Заходу не вплинуть на позицію і дії російського керівництва, але сам факт прямого втручання росіян у ще один конфлікт пришвидшить перенапруження сил і крах імперії.

Найбільше чого боїться російське керівництво — це міжнародний трибунал по Росії. Тому вони вигадують різні нісенітниці, перекладаючи проблему з хворої голови на здорову. Україна визнала юрисдикцію Міжнародного кримінального суду і не боїться жодних розслідувань щодо військових і міжнародних злочинів. Росія ж діє навпаки, блокує створення трибуналу по збитому нею "Боїнгу" і т.д. Реальні дії говорять набагато більше за найсенсаційніші заяви Слідчого комітету Росії.

Зараз цілі Путіна в Україні стали менш амбітними. Росія втратила стратегічну ініціативу на фронтах. Бліц-кригу не вийшло — вийшла консолідація української нації. Сьогоднішні цілі Путіна — уникнути провалу на Донбасі і внутрішньо дестабілізувати Україну. Важливо йому в цій справі не підігравати.

Мінські домовленості насправді були використані як інструмент контролю над ескалацією конфлікту на Донбасі. Зовнішнього контролю Заходу над позицією в конфлікті України і Росії. Це та зовнішня рамка, яка дозволяла Заходу тиснути на російську і українську сторони, змушуючи їх рухатися за мінським алгоритмом. Але Мінські домовленості неспроможні остаточно врегулювати даний конфлікт.

«Мінський формат» — це Україна, Росія і ОБСЄ. Він дозволяє вести регулярні переговори і стримувати ситуацію від ескалації. Але він неспроможний розв’язати саму проблему. Перегляд формату також нічого не дасть сам по собі. Ситуацію вдасться зрушити з місця лише тоді, коли Росія переконається в даремності своїх зусиль. Потрібно не стільці переставляти, а тиснути на Росію всім світом.

Відносини України і Росії вже ніколи не будуть такими, якими були раніше. Міф про братерство зруйновано власними руками. Підозра і недовіра будуть панівними почуттями у відносинах між Україною і Росією протягом життя нинішнього покоління. А окуповані Росією території, включно з Кримом, повернуться в Україну одразу після руйнування Російської імперії у форматі РФ. І це — не фантастика.

Думаю, що це тому, що інші олігархи, на відміну від Коломойського, сиділи тихо, зайвої уваги до себе не привертали і на особливу роль в політичному житті країни не претендували. Лише Коломойський погодився піти на державну службу — губернатором. Думаю, що це також через особистий характер Коломойського і реакцію на це Президента.