Рудницька: Схід патріотичніший за решту України, бо українізується через біль і кров

"Я не буду стріляти, хоча я вмію це робити… Моя зброя — це слово, пісня, моя позиція і любов", — зазначила співачка.

Анжеліка Рудницька

На сайті "Главред" відбувся чат зі співачкою, телеведучою, засновницею "Території А", волонтером, радницею міністра культури України Анжелікою Рудницькою.

Спілкуючись із читачами, вона розповіла, як пройшов перший за час війни фестиваль у прифронтовій зоні "Авдіївка ФМ", який супроводжувався обстрілом міста, великодніми дзвонами та музикою зі сцени, як мешканці зони АТО сприймають виступи українських артистів, які приїжджають туди в рамках програми "Український Схід", як змінюються тамтешні люди з кожним роком війни, чи завжди охоче артисти погоджуються на концерті на Донбасі, і які привілеї просять деякі з них за такі виступи, а також чому сьогодні дедалі частіше трапляються випадки, коли українські військові, що повернулися в мирне життя, закінчують життя самогубством. Гостя "Главреду" також розповіла, як ставиться до Надії Савченко, що думає про автомобіль, призначений для української армії, на якому їздить козак Гаврилюк, чи потрібен Україні президент із шоу-бізнесу, а також чому вона особисто не готова перейти з кирилиці на латинку.

Крім того, Анжеліка Рудницька розповіла, як змінилися музичні смаки українців за часи незалежності, які сучасні артисти були б популярними в 90-і роки, а також які шанси має Melovin на "Євробаченні" у Ліссабоні.

Подаємо стенограму чату з Анжелікою Рудницькою.

Malinka:Розкажіть про ваші враження від фестивалю мистецтв "Авдіївка ФМ"? Як у прифронтовій зоні сприймають українських артистів? Наскільки велелюдною стала аудиторія фестивалю?

Анжеліка Рудницька: Фестиваль — класний. Мені дуже сподобався. Я радію, що це була ініціатива саме місцевої громади, а не "спущений зверху" захід. Людей було багато, і фестиваль тривав дуже довго — від самого раночку до сутінків. В різні моменти було то більше людей, то менше. Але загалом, якщо порахувати всіх, то людей було багато. Просто зранку приходили мамочки з маленькими дітками та літні люди, пізніше була активна частина Авдіївки. Під вечір, коли люди розходилися (адже ми все-таки знаходилися в зоні бойових дій), залишалася дуже активна молодь, якій хотілося дострибати до останнього акорду. Люди були дуже різні — і на вигляд, і за своїми відгуками. Приходили люди, які розказували мені якісь дивні речі...

Але я спілкувалася з усіма, бо фестиваль — це не тільки конкурси, музика, поезія, забави, майстер-класи, наукові пікніки (хоча все це було, дуже багато локацій і активностей), але й комунікація. Всі подібні культурно-мистецькі акції потрібні всім — і тим, хто приїжджає на фестиваль, і тим, хто мешкає у прифронтовій зоні. Для нас це спосіб більше дізнатися один про одного, краще зрозуміти один одного і подумати, як нам жити далі.

Malinka: Чи стане "Авдіївка ФМ" щорічним фестивалем, який надовго пропишеться в Авдіївці? І чому саме Авдіївка, а не якесь інше прифронтове місто?

Анжеліка Рудницька: На цьому фестивалі був присутній Павло Жебрівський, який зараз очолює область, і він пообіцяв авдіївцям зі сцени, що від цього моменту Авдіївка стає епіцентром святкування Великодня. Це було дуже зворушливо, тому що від самого ранку Авдіївку обстрілювали, і всі чули одночасно обстріли, дзвони церкви, в якій правилася ранкова Великодня служба, і саундчек на сцені. І все це у маленькому місті — пораненому війною, великою мірою зруйнованому, де людям, в тому числі морально, дуже важко дивитися на всі ці зруйновані будинки. Тим не менше, це було свого роду поверненням до мирного життя, поверненням міста до великих публічних заходів. І, якщо це стане гарною традицією, думаю, що людей щороку ставатиме все більше і більше. Але за час війни це був перший фестиваль у місті.

Malinka:Як народилася ідея фестивалю? Кого можна вважати його "батьками"?

Анжеліка Рудницька: "Батьками" фестивалю можна вважати ініціативну групу самої Авдіївки, тобто це молодь, яка популяризує українську культур. Саме вона стала ініціатором, вона цього захотіла. Всі інші організації — від Управління культури і Донецької адміністрації до Міністерства культури та міжнародних місій і фондів — були партнерами, які допомагали фінансово, методично, підтримували, підказували, підставляли плече хто як міг. Але авдіївці — молодці, без них ніхто б не наважився зробити такий великий фестиваль, хоча окремі концерти там бували.

kolos.i_42:Що зараз відбувається в рамках програми "Український Схід"? Чи має вона якісь конкретні практичні результати, здобутки?

Анжеліка Рудницька: Напевно, буде неправильним говорити про здобутки… "Український Схід" — це програма, яка залучає гарні патріотичні творчі сили з Києва і не тільки. В залежності від того, які перед нами стоять задачі — чи то провести Шевченківські дні, чи День Незалежності, чи фестиваль в Авдіївці — підбирається команда і їде в зону бойових дій. Зазвичай, це якісь великі акції, які є центральними, довкола яких ми разом із волонтерами вибудовуємо систему поїздок, щоб побувати також у маленьких точечках, де навіть не ставиться великий звук. Але щоб просто потиснути руку нашим захисникам, подякувати за те, що вони там, за те, що ми спокійно тут розмірковуємо про всілякі важливі і не дуже важливі речі.

Анжеліка Рудницька

Aisedora:Що вас спонукає їздити в прифронтові міста чи на передову до наших військових? Адже під час таких гастролей артист не заробить грошей? У чому бачите свою місію в таких поїздках?

Анжеліка Рудницька: Ми повинні працювати, бути наполегливими, займатися кожен своєю ділянкою фронту. Я вже четвертий рік поспіль займаюся волонтерством, але до моїх волонтерських ініціатив додалися більш широкі можливості, тому що як радник міністра культури я можу допомогти логістично, залучити інших людей до цих проектів. Я не уявляю собі, як можна під час війни сидіти, склавши руки, і нічого не робити.

Так, я не буду стріляти, хоча я вмію це робити, вмію збирати і розбирати автомат. Але я ніколи не буду стояти осторонь і вдавати, що взагалі нічого не відбувається.

Це — моя країна, і я відчуваю свою відповідальність за неї. Свого часу я голодувала разом із іншими студентами під час "Революції на граніті". Я все життя намагалася всіма доступними способами робити все для того, щоб розвивати українську культуру. А зараз, коли йде війна, я що, сяду і спостерігатиму, чим це все закінчиться? Це точно не мій шлях. Закликаю і спонукаю інших людей долучатися до наших ініціатив, а не ставити такі запитання.

liubomir482:Ви часто буваєте на сході, які зміни ви помітили в тамтешніх людях? Чи стають вони більш проукраїнськими, чи навпаки?

Анжеліка Рудницька: На сході зараз гастролюю і концертую більше, ніж у будь-якій іншій частині країни. Крім Києва. Схід справді змінюється дуже активно та інтенсивно. Для мене найбільша радість і задоволення — коли я спостерігаю, як на сході з'являється все більше і більше ініціативних людей. Можливо, вони були й раніше, але вони себе не проявляли. А зараз вони себе активно проявляють. Вони хочуть почуватися господарями у своїх містах, містечках, селах. Я бачу, як відбудовуються будинки культури, сільські клуби, як змінюються бібліотеки, як люди беруть на себе відповідальність і надсилають заявки на гранти в міжнародні організації, як вони використовують можливості децентралізації, змінюються самі і змінюють світ, в якому вони живуть. Вони — надзвичайно патріотичні. І щоразу, коли я їду на схід, бачу таких людей все більше і більше. Для мене це справді величезна радість.

Якщо раніше на наші концерти й акції люди приходили, щоб просто почути — "що там у Києві кажуть". Для них було важливе будь-яке спілкування. Можливо, їх не настільки цікавила музика, скільки їм було важливо говорити. А тепер вони вже вибирають, тепер вони вже хочуть чути щось конкретне, вони вже на чомусь акцентують увагу.

Вони трохи оговталися. Вони приходять на концерти з квітами, гарно вдягнені. Раніше люди боялися. У когось просто речі були втрачені, наприклад, згоріли. Раніше ми їм возили теплі речі, книжки, холодильники — все що завгодно. Зараз ситуація абсолютно інша. Нам кажуть: "Не треба нам привозити якісь матеріальні речі". Так, майже в усіх регіонах ще є якісь проблемні зони, де люди готові битися за гуманітарку. Але це крайні точки, куди дуже мало доїжджають, де влада говорить, можливо, якісь неправильні меседжі. Тобто там люди ще в процесі "виховання".

Але, коли з якогось міста пишуть люди або якась ініціативна група і каже, що їм потрібно те і те, що їм потрібні книжки, що їм потрібна рекомендація, кого краще запросити, як можна зробити таке-то і таке-то, я страшенно радію. Для мене це є ознакою створення громадянського суспільства.

За моїми відчуттями, схід набагато патріотичніший за іншу частину України, тому що вони через біль, кров, піт, страшні випробування самі українізуються. Вони стають ініціаторами українізації. Вони запитують: "Чому Київ так повільно реагує на суспільні запити? Чому в нас немає телевізійних уроків української мови? Чому в нас немає класних мобільних додатків, які б допомагали вчити українську мову?". Це — правильні питання. Це великі системні проекти, які не можна зробити в своєму місті. Так, можна зробити курси, але, щоб усі говорили українською мовою, потрібно середовище. Якщо люди прив'язані до телевізора, але весь час чують не українську мову, то, звичайно, це середовище створити складно. Треба включати всі складові для того, щоб українська мова стала модною і популярною не тільки серед активних громадян, а щоб вона була всеохоплюючою.

Inga:Чи доводилося вам колись, виступаючи у прифронтових містах, зокрема під час цьогорічної "Авдіївки ФМ", стикатися з неприйняттям та нерозумінням, спілкуватися з проросійською або "ватною" аудиторією?

Анжеліка Рудницька: Я бачила в залах людей на початку війни, які не вставали під час виконання Гімну України. А ми завжди Гімн співаємо акапельно, без жодних "фанер" — просто всі учасники, навіть якщо вони поети, виходять на сцену, і ми разом з усім залом співаємо Гімн. Бачила, як люди кривилися, відверталися, не співали Гімн…

Минулого року виступала в одному з прифронтових інтернатів, що знаходиться дуже близько до лінії розмежування, і там була людина, яка стояла під час нашого співу, але її вираз обличчя був… недружнім, сформулюю це так. Тоді я запитала у керівництва інтернату, чи ця людина — з окупованої території, і вони сказали: "Так. А ви звідки знаєте?". На це відповіла: "Я — досвідчена артистка. Бачу в залі всіх, навіть коли вимкнене світло". Вони розповіли, що люди приїжджають з окупованих територій, просяться на роботу, і їх беруть. У таких людей є образа на країну, яка їх не захистила від війни.

Але те, що вони їдуть звідти сюди — це гарний для нас знак, тому що все-таки в їхній голові ми сильніші, і вони в нас шукають роботу, порятунок і т.д. І любов, яка має нас навчити прощати один одного… Ми ще йдемо до цього і ще не придумали формулу, як нам це зробити, як знайти порозуміння.

І ці ж люди приходять на виступи добровільно, їх ніхто не заставляє. До того ж, людина може вийти в будь-який момент, але вона сидить до кінця концерту.

Але, з іншого боку, в Авдіївці всі співали Гімн. Після Авдіївки ми виступали в Покровську, вже в залі, а не на площі, і молодь — студенти і старшокласники — всі тримали руку на серці і співали разом із нами Гімн, і це було дуже зворушливо, особливо для тих артистів, які вперше побували в зоні АТО. Це справді класно.

Але бувало й так, що до мене підходила людина й казала: "Ти що, думаєш, що ми з тобою однодумці? Ні. Я думаю зовсім інакше, ніж те, що ти зараз говориш зі сцени. Але я не буду в тебе стріляти". Кажу: " І на тому дякую". Але приходили, слухали, бо людям цікаво.

Ми не можемо провокувати агресію. Про що б ми не говорили — чи то про київські маршрутки, чи то про телевізійні ефіри, чи то про концерти або зустрічі — ми не можемо провокувати агресію, бо її дуже багато в нашому житті. Ми повинні через просвітництво і терпіння спілкуватися, але залишатися із дуже чіткою непохитною позицією. Я не буду битися з такою людиною, але я словом і ділом покажу, що мене неможливо переконати в тому, що я не права, або що моя країна може не бути цінністю для мене. Моя впевненість примусила ту людину звертатися до мене українською мовою, хоча вона не є моїм однодумцем. Адже той чоловік, коли тільки-но підійшов, почав говорити російською, але побачив, що я не переходжу на російську, розмовляю спокійно і впевнено українською мовою, і тоді він почав добирати слова, аби спілкуватися українською. Це — теж ознака нашої сили.

Я знаю також багато пристосуванців, які підтримували сепаратистів чотири роки тому, а сьогодні вони вже надягнули вишиванки. І я думаю, що це теж ознака нашої сили. Я не вірю в їхню щирість. Але, коли пристосуванці намагаються під нас підлаштовуватися, а не ми — під них, то, значить, сила на нашому боці, а не на їхньому.

Люди, які приходять на наші події, часом кажуть, що акції програми "Український Схід" повинні відбуватися щотижня. Єдина проблема — державні кошти, які виділяються на цю програму, мізерні, і сил у мене не дуже багато, щоб цим займатися. Але, окрім запланованих акцій і програм, я завжди спілкуюся з людьми, підказую щось, даю контакти — роблю безліч усіляких дрібниць, які, можливо, не помітні в масштабах країни, але які змінюють всіх нас маленькими кроками і потихеньку.

Анжеліка Рудницька

Inga:Анжеліко, ви регулярно їздите в зону АТО з виступами і вмієте організувати на цю справу інших артистів також. Розкажіть, чи легко знаходити однодумців серед наших співаків і співачок, які охоче погоджуються на такі тури? Чи часто ви чуєте відмовки, і як їх сприймаєте?

Анжеліка Рудницька: Так, часом я чую відмовки. Але здебільшого я телефоную людям, які, знаю, не відмовляться, тому що вони — ініціативні, сильні і свідомі.

Ще одна цікава річ… Раніше у своїй волонтерській діяльності я з таким не стикалася. Деякі артисти, почувши пропозицію поїхати з виступом на схід, спочатку кажуть, що у них на такі поїздки в зону АТО немає часу, а згодом лізуть і читають якісь профайли про мене, а потім кажуть: "То ви зараз радник міністра… Ну, якщо ви нам дасте звання заслужених артистів, то тоді ми поїдемо". На це я відповідаю: "Дякую. Я не роздаю звань, тому навряд чи я зможу бути вам чимось корисною". І на цьому наші переговори закінчуються.

Також деякі артисти, раз з'їздивши в зону АТО, беруть якісь довідки і вибивають собі ордени й медалі. Це — найбільш неприємні враження від того, чим я займаюся. Хоча більшість людей, які їздять у зону АТО, роблять це щиро. Хоча, напевно, ті, хто оформлює собі якісь преференції, теж думають, що вони щирі. Але раз поїхав, галочку собі поставив і одразу хоче отримати всі можливі і неможливі преференції. Я дізналася, що деякі люди навіть поробили собі статуси "учасників війни" або "учасників АТО". І для мене це великий біль, бо я знаю, що мій дядько, який загинув на цій війни, довгий час не мав такого статусу. Тому для мене це вкрай неприємний цинізм.

dim-dim:Як кажуть, після бійки кулаками не машуть… Чи не слід було просувати українську культуру у східних областях до війни, а тепер це не надто ефективно? Чи приживається любов до українського на крові та зламаних долях? Чи я помиляюся?

Анжеліка Рудницька: Це вже теж перегин — "кров", "зламані долі"… Так вже сталося. І так сталося не з ініціативи України. Але те, що Україна до війни не відстоювала власну культуру, не була принциповою з приводу своєї ідентифікації, — це факт. Така проблема є, вона існувала і існує зараз. Якщо зараз не займатися всім тим, чим ми займаємося (маю на увазі всі наші поїздки на схід), то ми нічого не досягнемо. Нехай це й пізно, але краще пізно, ніж ніколи. Тому я проти того, щоб знову скиглити і казати, що все це неправильно. Треба працювати по всіх напрямках, використовувати будь-які, навіть найменші, можливості і робити справу.

Про відсутність гастролей на сході раніше, до війни — це камінь точно не в мій город. Але те, що цього було катастрофічно мало, це справді так. І зараз цього катастрофічно мало.

polit_ua:Анжеліко, а Ви б могли взяти до рук зброю, аби захистити свою землю? І якщо так, то яка межа має бути перейдена, коли Ви не зможете вчинити інакше?

Анжеліка Рудницька: В принципі, я вважаю, що я воюю разом із нашими захисниками. Тому що моя зброя — це слово, пісня, моя позиція. І це не менш важливо, ніж зброя, яка вбиває кулями. Якби у нас були чіткі принципи, якби ми не порушували власні цінності, стріляти було б просто не потрібно.

Ще одна моя фантастична зброя — це любов. Любов'ю можна змінити людину. Коли я приїжджала у деякі щойно звільнені міста, де люди в залах були налаштовані не дуже патріотично — вони сердилися, не розуміли, що з ними відбувається, вони не розуміли, чому Україна, їхня держава, їх не захищає. Їм важко було пояснити, що бойовики — їхні сусіди, чоловіки, батьки — просто виявилися зрадниками, які не захотіли їх захистити. А держава не може покарати всіх, тому що це цілі міста...

Коли я їхала на схід в перші рази, довго думала, що треба говорити тим людям. Потім подумала, що я побачу їхні очі — і зрозумію. Тоді я приїхала у Щастя, гарячу точку, місце бойових дій. Там стояв "Айдар". За декілька тижнів перед моїм приїздом загинув мій рідний дядько. І я там пообіцяла його військовим побратимам, що я буду говорити тільки про любов.

І я весь час із людьми говорю про любов. Але це не кохання, хоча й про це ми інколи говоримо. Це любов глобальна: до землі, до власної родини, до традицій, до всього рідного. Це любов, яка прощає, окрилює, дає сили і дає сили прощати. Хоча нам поки що прощати важко...

А зброя... В принципі, у школі я дуже добре стріляла, їздила на змагання. Навіть у командних змаганнях отримувала призи. І завжди я стріляла останньою в команді, тому що все, що не достріляли інші, я мусила достріляти своїми влучними вистрілами. Чесно кажучи, я зіпсувала собі ідеальний зір гаджетами. Під час війни я не брала зброю до рук, не хотіла фотографуватися з нею... Розумію, що, коли ми приїжджаємо на війну, нам треба бути дівчатками, треба нести мир, а не війну. Але якось я була в Києві у таборі і спробувала стріляти — виявилося, що я ще не втратила повністю кваліфікацію і попадаю в "яблучко". Але сподіваюсь, що в Україні буде достатньо захисників, і мені не доведеться брати до рук зброю.

Анжеліка Рудницька

polit_ua: Чи доводилося вам бувати на окупованій території? Поділіться враженнями, якщо так… Чи не плануєте створювати якісь мистецькі проекти там? Підпільно, напевно… Чи підтримуєте зв'язки з кимось із наших людей, що мешкають у "ЛНР" і "ДНР"?

Анжеліка Рудницька: Звичайно, ні. Сподіваюся мене нема в "розстрільних списках", але багато хлопців, з якими я їжджу в зону АТО вже потрапили до таких списків. Тому, коли я їду на схід, мене, навпаки, застерігають, що не варто переходити кордони, а треба поводитися розумно. Адже я підтримую українську позицію, українських військових, тому це буде безглуздий спосіб нарватися на якісь неприємності. А потім що, іншим викупляти мене з полону, влаштовувати акції?

Певна комунікація з людьми з окупованих територій є, але її все менше і менше, тому що мобільний зв'язок втрачений, в інтернеті люди, знаючи, що за всіма слідкують, спілкуються неохоче. Тому контактувати складно. А на окупованих територіях до війни, коли вони були українськими, я бувала неодноразово. Але після окупації — не була і не планую.

Продовжую ставити собі запитання — як нам бути з людьми, які лишилися на окупованих територіях, як нам повертати не тільки саму територію, але й серця, душі й голови людей, які залишилися на окупованих територіях? Це для мене важливе і болюче питання.

Tarass:Ви часто спілкуєтеся з українськими військовими. Поділіться вашими припущеннями, чому сьогодні дедалі частіше українські бійці, що повернулися з війни, накладають на себе руки? В чому саме недопрацьовує держава, аби запобігти цьому?

Анжеліка Рудницька: І не тільки держава недопрацьовує… Недопрацьовує кожен із нас. Люди, які захищають країну і кожного з нас, ідеалізують мирну Україну, яка каже "ми з вами", "ми вас підтримуємо". А, коли вони повертаються з війни додому і не знаходять у мирному житті для себе місця, не знаходять роботи, підтримки, тепла, любові й поваги в тій мірі, якої вони потребують, це не дуже сприяє гарному стану людини. Всім потрібно бути більш уважними, терпимими, придивлятися до рідних і близьких, уникати конфліктних ситуацій. Я також розумію родини військових, які жили у величезній напрузі. Я це відчувала на собі, тому знаю, як це складно і важко. Знаю, як часом складно впоратися зі своїми емоціями навіть тим, хто не був на фронті. Тут має діяти та "формула любові".

Sidor:Замечаете ли вы разницу в восприятии вашего творчества и реакции публики на концертах или выставках в зависимости от региона Украины? По вашим наблюдениям, действительно ли такие разные украинцы востока и запада, юга и севера, Киева и регионов?

Анжеліка Рудницька: Ні. Це абсолютно штучна ідея, спрямована на розкол України, яку почали просувати ще перед виборами президента Віктора Ющенка і яку продовжує експлуатувати й сьогодні велика кількість наших політиків, медійників і політтехнологів. "Розделяй и властвуй" — ми всі знаємо цей принцип.

Тут йдеться не про мій оптимізм чи моє ставлення до людей. Я придивляюся і прислухаюся до того, що говорять. Українці скрізь гостинні, відкриті до спілкування, однаково люблять поскиглити, однаково хочуть знайти когось винного, крім себе, хочуть, щоб їх хтось підштовхнув, підказав їм, як вибратися з халепи, в якій ми всі знаходимося. Але, з іншого боку, українці скрізь готові гуртуватися. Якщо є якась людина, в якої є класна концепція, ідея, варто цю ідею лишень озвучити — ти знаходиш відгуки в різних частинах країни.

Тому я вважаю, що ми, українці, взагалі мало чим один від одного відрізняємося, а часто й самі не здогадуємося, наскільки ми однакові.

Rikoshet:Что вы думаете о высказывании Дмитрия Гордона, который назвал большинство украинцев дебилами, поскольку им безразлична судьба своей страны, и что украинцы выбирают каждый раз во власть себе подобных?

Анжеліка Рудницька: Такі дурниці не хочеться коментувати.

Україні та українським медіа треба займатися не обзиванням українців, а просвітництвом, розповідати правду про життя, в якому ми зараз живемо, запрошувати на ефіри справжніх експертів, а не людей, які рвуться до влади. Тоді ми не будемо обговорювати всілякі безглузді цитати.

До речі, згадалася одна з моїх учителів, яка щедро називала своїх вихованців "дебілами". Тоді це нас не надихало. Більше того, всупереч цим "компліментам" багато моїх однокласників стали висококласними професіоналами.

То, може, питання не тільки в тих, про кого говорять, а й у тих, хто говорить?

Анжеліка Рудницька

Rikoshet:Как относитесь к возможному "походу" в президенты Святослава Вакарчука или Владимира Зеленского? Вы бы проголосовали за кого-то из них?

Анжеліка Рудницька: Останнім часом так багато говорять про похід у президенти зірок шоу-бізнесу, ніби намагаються нас відволікти від якихось більш серйозних обговорень і розгляду інших кандидатур.

Але, якщо вам так важливо дізнатися мої думки саме про цих людей, то Зеленський вже побував у ролі президента — в кіно, а Святослав Вакарчук останні роки серйозно займається самоосвітою, є безумовним лідером громадської думки та одним із символів консолідації українців. Якщо Славко відчуває в собі сили взятися за цю малопідйомну ношу, то нехай береться. Далеко не кожна людина, яка щедро критикує інших, здатна взяти відповідальність хоча б за ще одне життя. А тут йдеться про цілу країну.

Президентами, як і зірками, стають ті, хто цього прагне, а не ті, хто скиглить у соцмережах. Якщо будь-якому притомному кандидату в президенти, який готовий брати за нас всіх відповідальність і очолювати країну, буде потрібна моя допомога, я готова.

Liam:Как вы относитесь к политическим турам артистов, которые уже совсем скоро стартуют в связи с избирательной кампанией? Для вас приемлемы такие "гастроли" "во имя" какого-то политика? Ведь денег заработать на них можно, но "отмыться" потом сложновато...

Анжеліка Рудницька: Якщо це свідомий вибір артиста, і він розуміє, кого він підтримує і заради чого, то я ставлюся до цього добре. Якщо артист просто заробляє гроші, він, напевно, добре робить для себе і для своєї родини, бо зараз не так легко виживати артистам. Але він робить погано, коли збирає народ під прапори політичних сил або політиків, які думають так само егоїстично, як і той, хто намагається заробити на виборах.

Тут не може бути однозначної відповіді — добре це чи погано. До всього треба підходити з розумом.

Я теж їздила в політичні тури, коли була переконана, що це важливо. Але, чим більше ти думаєш про те, що з нами відбувається, тим більш вибірково ти ставишся до таких пропозицій, більш вимогливо — до політиків, які тобі це пропонують, ставиш їм багато запитань, уточнень тощо.

semen_senia:Ваши мысли по поводу ситуации с козаком Гаврилюком, который, как оказазалось, уже второй год ездит на машине, которая была предназначена для отправки в зону АТО?

Анжеліка Рудницька: Вперше чую про це. Якщо це правда, то це жахливо і неприємно, це нечесно і огидно.

Але будь-яку інформацію треба перевіряти. Я все-таки журналіст за фахом, і для мене неперевірена інформація не є фактом. Перед тим, як звинувачувати в чомусь людину, треба переконатися, що це так і є.

Всяких історій про перегони авто я чула дуже-дуже багато. Вони всі однаково неприємні. Точно знаю, що автомобілі конче потрібні в зоні АТО.

semen_senia:Кто для вас Надежда Савченко — герой Украины, завербованный российскими спецслужбами агент, враг, запутавшийся человек, психически нездоровый человек..? Как вы относитесь к Савченко? Думаете, ее идея о том, чтобы взорвать Раду вместе с депутатами, не нашла отклик и поддержку общества?

Анжеліка Рудницька: Я б не стала приліплювати до людини якісь ярлики, бо кожен із нас робить щось хороше і помиляється. Надія Савченко — теж лише людина, якій я співчувала, коли вона була в полоні, і яку не підтримую в її екстремістських бажаннях когось підірвати чи щось руйнувати.

Для всіх нас Надія Савченко — це ще один життєвий урок і підтвердження біблейської істини "не сотвори собі кумира".

Частина нашого суспільства справді радикально налаштована, але більшість українців, втомлені війною, не хочуть ніяких радикальних способів вирішення проблем. Вони хочуть миру, спокою і доброзичливих сусідів. Але поки що це лишається лише нашою мрією. А, щоб ця мрія стала реальністю, треба не чекати, доки хтось вирішить наші проблеми, а щоденно робити малі важливі справи в тому, в чому ти розбираєшся, а не шукати авторитетів серед непрофесійних людей.

Анжеліка Рудницька

semen_senia:Анжелика, как вы относитесь к идее ввести в Украине латиницу? Вы лично готовы отказаться от кириллицы? Стоит ли, можно ли это делать?

Анжеліка Рудницька: Раніше я ставилася до ідеї введення латиниці як, скоріше, до жарту. Потім мені це стало цікаво. Однак я особисто поки що не готова відмовитися від кирилиці. Можливо, тому що я люблю читати і кирилицею я читаю досить швидко, а латиниця примушує мене прочитувати кожну літеру, щоб зрозуміти зміст, а часу на такі зупинки в житті дуже мало.

Terri:Анжеліко, ви не вперше долучаєтеся до екологічних акцій на кшталт висаджування дерев… Несподіване виникло запитання – а як ви ставитеся до ідеї біопоховань, коли на місці поховання людини залишається не пам'ятник чи хрест, а дерево, що, по суті, виросло з її праху?

Анжеліка Рудницька: По суті, дерева так і виростають.

По-моєму, ця технологія доволі енергозатратна і не така вже й дешева. Не відомо, що більше принесе користі…

Проте наші предки ховали померлих у всьому дерев'яному, все це перегнивало і так само підживлювало дерева. Хіба що тоді не ставили таких пафосних пам'ятників. Можливо, нам краще відмовитися від цих пафосних пам'ятників, величезних скульптур… Тобто мені не подобається пафос на кладовищах, велика кількість каменю та багато штучних квітів.

А біопоховання… Я подивилися цей законопроект, почитала, але, чесно кажучи, мене ця ідея не надто надихнула.

liubomir482:Наскільки, по-вашому, змінилися музичні смаки наших людей за часи незалежності? Що в цих смаках змінилося на краще, а що, навпаки, на гірше?

Анжеліка Рудницька: У нас змінилися підходи до вибору музики у великих медіа. Тобто наші телеканали, які формують суспільну думку і смаки, дуже специфічно вибирають музику. А якщо говорити про людей, які приходять на концерти... Міністерство культури в рамках програми "Український Схід" привозить туди оперних співаків, театри. Дуже складні постановки — інтелектуальні, нестандартні, в міру авангардні, незвичні... Я возила туди інструменталістів. Припустимо, Роман Гриньків — це ж космічна музика! Але, щоб таку музику сприймати, треба мати певний музичний смак, треба розуміти, про що йдеться. Це ж не просто якась "попса", яку безкінечно крутять по телевізору, яку легко сприймати і слухати. Ні.

Я була вражена, коли в страшенний холод (у клубі було холодніше, ніж на вулиці, коли замерзаєш, навіть стоячи за лаштунками у щось закутаний) зібрався зал, щоб послухати Романа. Бандура — дуже чутлива до вологості і температури, тому вона розстроювалася, хоча її намагалися перед самим виходом на сцену настроїти. Роман грав змерзлими пальцями свою нереально гарну музику, а потім люди стоячи йому аплодували навіть довше, ніж він грав. То хіба у нашої публіки поганий смак? Ні, у нашої публіки чудовий смак.

Але у нас погані смаки у телепродюсерів, які намагаються підмінити культуру "попкорном", "жуйками". Але — такий час... Дуже примітивна "попса", танцювальна музика завжди буде популярною. Ніколи не буде більш популярною елітарна вишукана музика, ніж "попса".

Я — не противник "попси". "Територія А" показувала і альтернативну музику, і рок-музику. Але все одно з тих часів усі запам'ятали ті імена, які стосувалися саме поп-музики. Але має бути баланс. Коли ми так багато показуємо "попсу", має знайтися місце в нашому телеефірі і для класичної музики, і для інструментальної музики, і для поезії, і для якихось авангардних речей і постановок.

Недавно я ходила на Нову оперу, постановку "Йов". Це ж бомба! Я слухала це в нашій Київській опері. Після того вистава поїхала в Маріуполь. Впевнена, що там були неймовірні враження, бо все справжнє, щире, нехай і нестандартне, все одно витягує з людини емоції.

Людям не вистачає емоцій: їм треба і плакати, і сміятися. У цей складний період це допомагає людині просто розслабитися. Навіть якщо людина плаче, навіть якщо проходить через якийсь біль... Але краще плакати, коли ти слухаєш музику або дивишся на якусь картину, ніж плакати від інших речей.

Тож смаки наших людей — прекрасні.

До речі, на Київщині в один з госпіталів ми возили Василя Попадюка. У концертний зал госпіталю прийшло мало не все село. І теж люди аплодували стоячи Василю. Він грав складні композиції — він не грав "Во поле береза стояла..." чи "Я лисичка, я сестричка". Але все, що є справжнім мистецтвом — щирим і красивим, людину надихає, окрилює. І не оцінити це не можна.

Анжеліка Рудницька

Inga:Анжеліко, от якщо нинішніх українських артистів перенести в 90-ті роки, як гадаєте, хто з них і чому був би популярним в тодішньому суспільстві?

Анжеліка Рудницька: Багато нинішніх популярних артистів працювали і в 90-і роки. Дехто з них був популярним або не дуже, і почували вони себе теж не зовсім погано. Ще якась частина нинішніх артистів були глядачами "Території А" і вимріювали собі місце на великій музичній українській сцені.

Впевнена, що тоді були б популярні всі нинішні команди, які зараз мелькають в ефірі. Але в 90-і їм би довелося співати українською, бо мода на україномовну пісню, започаткована "Червоною рутою" і "Територією А", була надзвичайно потужною.

Мене радує і те, що "машина часу" переносить зірок 90-х у нинішні часи, і вони продовжують радувати нас своєю музикою.

До речі, багато нинішніх проектів — це такий собі ремікс на тодішні команди і формати. Нічого нового ніхто не придумав.

Дякую за цікаве запитання.

Lada:Як вам новий образ і стиль Юрка Юрченка? Як гадаєте, чи зуміє він збирати стадіони як Yurcash, як це йому вдавалося в 90-і роки в якості Юрка Юрченка?

Анжеліка Рудницька: Я рада, що Юрко Юрченко знайшов у собі сили повернутися в активне публічне життя. Особливо нового в його образі я не помітила — він уже давно з'являвся в подібній стилістиці.

А щодо стадіонів, то у 90-і Юрко Юрченко їх збирав разом з іншими музикантами під егідою "Території А". Згадайте, на всіх афішах, у рекламі, в роликах і т.д. великими літерами було написано "Територія А" і набагато меншими — список тих, хто виступав. На жаль, після припинення співпраці з "Територією А" Юра не збирав великих стадіонів, але якщо йому це вдасться зараз, це буде чудово. Бажаю йому успіхів.

Я ніколи не ставлюся з ревнощами до успіху інших людей. Навпаки, для мене всі артисти, яким "Територія А" дала старт, не чужі люди, і їхні перемоги я сприймаю і як власний успіх.

Sonita:Анжеліко, ви як людина, яка багато років вела хіт-парад, як оцінили б своїм професійним оком шанси України на "Євробаченні" у Ліссабоні? Melovin зможе потрапити хоча б у десятку, ваші відчуття?

Анжеліка Рудницька: Щоб давати таку оцінку, треба знати й інших музикантів. Поки що у мене, на жаль, не було можливості прослухати інших учасників з інших країн.

Але можу сказати, що Україна традиційно сильно представлена на "Євробаченні". Melovin — цікавий. І, якщо його команда придумає яскраве шоу і цікаву легенду, бо це теж немало важливо, то шанси у нас є. Шанси є в нас завжди.

Це я кажу суто емоційно. А, якщо давати фахову оцінку, то треба дивитися і слухати інших учасників. В будь-якому разі я бажаю Melovin успіху.

Edmon:Як гадаєте, чому медійників довелося примушувати ставити українську музику в ефірах за допомогою введення квот? Чому тільки з-під палки можна було заставити звертати увагу на український продукт?

Анжеліка Рудницька: Проблема в низькій громадянській свідомості і низькій громадянській відповідальності. Всім здається, що відповідати за нас має хтось, а не ми самі. Категорично не згодна, мені це не подобається.

Мені, до речі, не подобається і нинішня ситуація з нашими медіа, тому що питання не тільки в квотах і українській музиці, а в українських позиціях, в тому, що людей, які їздять в окупований Крим та Росію, безліч у телеефірі, а людей, які роблять класний митецький продукт і займають патріотичну позицію, вкрай мало.

Анжеліка Рудницька

Sidor:На ваш взгляд, как нужно (если нужно) наказывать украинских артистов, которые гастролируют в России или Крыму? Лишать гражданства, штрафовать, заставлять платить специальный налог с гонорара, особым образом представлять в эфирах?

Анжеліка Рудницька: Думаю, що податки — це було б непогано. Якихось більш радикальних покарань я б не застосовувала. Але обкладати таких артистів спеціальними податками, інформувати про суспільство про такі поїздки артистів — це було б варто робити. У всіх країнах подібні гастролі в країні-агресорі піддавали б осуду. У всіх. А чому ми так спокійно до цього ставимося?

Paulinka: Чи дивитися ви "Голос країни"? Що думаєте про скандальний виліт із проекту сина Повалій та Зіанджі, яку (чи якого) так тягнув Потап?

Анжеліка Рудницька: Безумовно, я цікавлюся музичними телепрограмами. Однак за всіма перипетіями шоу, в тому числі "Голосу країни", я не слідкую, бо просто не маю для цього часу.

Про виліт із проекту Дениса Повалія дізналася з Фейсбуку, а те, як Потап не вибрав Зіанджу, бачила в прямому ефірі. Однак ні в тому, ні в іншому випадку не бачу жодної проблеми, сенсації чи злого умислу. Шоу розвивається за своїми законами, і сценаристи та креативна група роблять усілякі сценарні повороти за своїми уявленнями.

Для цих музикантів будуть ще інші можливості в шоу і на сценах, бо, якщо ви про них запитуєте, значить, своєї мети вони досягли.

Радію, що у нас є величезна кількість талановитих енергійних та впевнених у собі співаків, і бажаю їм покладатися не на режисерів, які керують шоу, а на власні сили, талант, а ще — не зраджувати своїм мріям, не залежно від жодних рейтингів.

Valentyna:Розкажіть, чому саме присвячена ваша виставка у Києві? Які ваші враженні від перших днів виставки? Чи представлені там якісь ваші нові роботи? І наскільки активно кияни зараз відвідують такі заходи, чи їх легше заманити на виставки якогось сучасного провокативного мистецтва, аніж зацікавити етномотивами?

Анжеліка Рудницька: Виставка для мене була святом. Вирішила, що потрібно і себе теж повертати в мирне життя, бо в моєму житті занадто багато війни. Та й, в принципі, ми давно планували зробити виставку. Все склалося ідеально: мої роботи якраз повернулися з-за кордону. Вони довгий час їздили то по одній країні, то по іншій, потім був тур по Сполучених Штатах Америки і Канаді.

Ми вирішили, що потрібно стартувати в ці великодні дні. Тому один із центральних циклів на цій виставці — великодній, і називається він "Містерія літочислення", бо, як на мене, ми знаходимося у точці нового відліку, в якийсь особливий історичний час — дуже болючий, але дуже важливий для кожного з нас. Це не новий цикл, але йому є ще куди розростатися.

Найновіші роботи були в циклі "Еволюція нескінченості".

І "родзинкою" цієї виставки і для мене, і для всіх, хто слідкує за моєю творчістю, стало повернення робіт, які вважалися втраченими. Декілька років тому після серії виставок по Західній Україні у мене пропав цикл "Праморе" і одна з найбільших моїх робіт "Радуйся". Я вже їх оплакувала, шкодувала, розшукувала… Але несподівано перед цим Великоднем вони повернулися. Тому це був теж привід побачитися з ними не тільки мені, але й іншим людям.

Надія Майна

Фото В'ячеслава Ратинського

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять