Соціальними мережами свого часу гуляла приказка: "Можна безперервно дивитися на три речі — як тече вода, як горить вогонь і як б'ють Шуфрича". Народилася вона після побиття Нестора Шуфрича в Одесі у вересні минулого року, хоча подейкують — Нестор Іванович екзекуцію над собою організував сам у рамках передвиборчої кампанії. Електорату "Опозиційного блоку" треба продати "жертву бандерівського режиму".
Цього тижня приказка знову стала актуальною, тільки замість Шуфрича згадують його побратима Михайла Добкіна. Разом вони прийшли підтримати "бойову подругу" Олену Лукаш у суді, де соратниці Віктора Януковича обирали запобіжний захід. Кулаком по своєму, за досі актуальним визначенням Геннадія Кернеса, "постному лицу" Добкін дістав від Олександра Кравчука, обуреного безкарністю екс-регіоналів активіста Майдану. Щойно його прізвище стало відомим, Кравчук відразу став героєм Інтернету.
Наступного дня атака на "посіпак режиму Януковича" повторилася. Цього разу в напад перейшов народний депутат Володимир Парасюк: ногою вдарив в голову генерала СБУ Василя Пісного, котрий під час Революції Гідності був причетний до переслідування активістів, а тепер став борцем із корупцією. Тож терпець урвався, і фарбованому лисові спробували різко вказати на його місце.
Це вже не перший бойовий вихід депутата Парасюка, котрий має ще один, майже офіційний статус: сотника, котрий змінив хід історії. Прийнято вважати, що саме після його заклику на Майдані: "Янукович має піти геть до десятої ранку, інакше ми підемо в наступ!", трансльований наживо, той утік, залишивши свій межигірський Мордор активістам. Хоча так само відомо й доведено фактами — Янукович почав готувати втечу раніше, вивозив з Межигір'я все, що можна було вивезти, а розстріл повсталого Майдану лише прикривав його відхід, тягнучи час і переключаючи увагу активістів.
Але сталося несподіване. Соцмережі, плескаючи в долоні Кравчуку, у ставленні до вчинку Парасюка розділилися навпіл. Частина користувачів аплодує йому так само, як колись вітала його індивідуальні визвольні змагання в стінах Верховної Ради. І то не перший раз.
На початку своєї депутатської каденції вчорашній сотник почав битися в грудні минулого року під час засідання, почувши фразу: "Тут тобі не Майдан, сядь на місце!", і постреволюційний Facebook сприйняв це на "ура". Далі він кидався на екс-спікера Володимира Литвина, що теж не викликало спротиву. Потім, через кілька наступних, менш значимих бійок, Парасюк був помічений у сутичці, яка виникла під час голосування за зміни в Конституції. Трохи згодом у Сіверськодонецьку бойовий депутат пустив у хід кулаки проти начальника міліції Луганщини Анатолія Науменка, і тому ніби теж перепало за діло: "кришування" злочинів і корупцію. Але останній з часу вихід Парасюка на ринг вперше викликав, окрім захоплення безкомпромісністю героя Майдану, також купу негативу на його адресу. Що, погодьтеся, дещо несподівано.
28-річному Парасюкові, народженому в селі Майдан на Львівщині, перепадало й раніше. Проте захисників у нього все ж було значно більше, і основний аргумент — це безкомпромісний патріот, який ніколи не ляже під олігархів та "шоколадну владу", цих потенційних зрадників України. Відтак у світлі останніх подій, після інциденту з ударом ногою, у Facebook можна прочитати наступне: "Ви подивіться з кого ви творите героїв??? В свій час завдяки такій розкрутці ви створили Парасюка який виявився істеричкою і політичною проституткою, але ви дали йому прапор в руки. Невже так складно засвоїти урок? Люди які можуть наважитись дати в морду не здатні і не можуть творити системної дії проти режиму". У зв'язку з цим навіть реальність Парасюка як значимої в новітній історії України персони теж почали ставити під сумнів.
Чому так сталося? Чому активною частиною суспільства вже не вітаються кулачні розправи? Навіть якщо у кожного свідомого громадянина чухаються руки на Добкіна з Шуфричем чи ноги — на таких, як Пісний. Бо маємо кілька прикладів, котрі доводять нульову ефективність подібних силових акцій. І фіксуються вони не тепер, а раніше, починаючи від 2012-го року, коли "Свобода" святкувала зоряний час, вперше за двадцять років свого існування ставши парламентською партією. Її лідер Олег Тягнибок називав своїх соратників бойовим загоном опозиції, а записні ліберали віддавали "Свободі" голоси, делегуючи "правим" повноваження бити пики регіоналам і комуністам. Але час дуже швидко показав, наскільки українська реальність, хоч перед Майданом, хоч після відповідає словам із пісні Володимира Висоцького про джина, якого пияк випустив із пляшки: "Кроме мордобития — никаких чудес!"
Пересічну людину за бійку притягнуть до відповідальності. Парасюка — ні. Проте річ не в його недоторканості як народного депутата й наявності такої собі індульгенції за Майдан. Парасюк як обраний народом законотворець взагалі не відчуває перед громадою жодної відповідальності. Він не може вплинути на ситуацію в країні так, як того вимагає професія політика: писати важливі для країни закони й домагатися їх ухвалення. Він та подібні до нього в силу різних причин не здатні до системної й, будемо чесні, нудної роботи в правовому полі. Відчуваючи це, Парасюк і подібні до нього воліють пускати в хід кулаки та ноги, аби в такий спосіб підтвердити свою легітимність в очах прихильників. Проте інших див, окрім биття пик, від них справді не дочекаєшся.
Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред
Читать Главред в Telegram
Главред в Google News
