Богдан Яременко

Я не бачу сьогодні можливості відставки Трампа, хоча ситуація для нього серйозно погіршилася. Є дуже багато чого незрозумілого поки що. Дуже професійно поводить себе прокурор Мюллер – він не допускає витоку інформації, але все-таки його дії і опосередкована інформація, яка з’являється, свідчать про те, що він підбирається до Трампа. Наскільки серйозними можуть бути звинувачення? Не зрозуміло. Політична ціна для Трампа, зрозуміло, є і буде. Чи буде правова у вигляді імпічменту чи відставки? Поки що я не би не ставив на це, як на найбільш вірогідний сценарій.

Розлита пляшка горілки на пусковому пульті…
Найбільші конфлікти стаються в умовах загострення ситуації через людські помилки, через людський фактор. Тому «останньою краплею» може стати будь-що: неуважність, помилка або непередбачена ситуація чи щось подібне. Відтак технічна помилка або аварія може бути сприйнята іншою стороною як підготовка до удару.
В умовах, коли доктрини Росії і США передбачають удар на випередження, і тут дуже серйозну роль відіграє розвідка, якщо вони потрактують неправильно щось у діях суперника, це може спровокувати ядерну війну. Це може бути що завгодно. Паніка в Кремлі через мишу, якщо її вчасно помітять американці, Штатам може видатися підготовкою до нанесення ядерного удару. Або навпаки, паніка у Білому Домі через мишу...
Тому я і кажу про те, що світ вступив у дуже небезпечну епоху хаосу і військово-політичного загострення.

Вони необов’язково націоналістичні – вони «крайні». Я про це говорив, коли йшлося про кризу представницької демократії, кризу, викликану глобалізацією. У розвинутих країнах, де еліта виграла від глобалізації, отримала екстра прибутки і екстра можливості, пов’язані з торгівлею, перенесенням виробництва в інші країни, з іншими можливостями, які дає інформаційна доба і розвиток логістики.
Водночас це призводить до того, що зникають певні види виробництва і традиційної діяльності в самих цих великих розвинутих країнах. І США не є виключенням: феномен Трампа пов’язаний із незадоволенням частини простих робітників тим, що відбувається в рамках глобалізації. Люди все більше і більше відчувають, що політична еліта їхніх країн не захищає їх інтереси, тому вони ідуть на протест. І для політичних сил дуже зручно тицяти пальцем, вказуючи не на суть процесів, що відбуваються, а на «ворога».
Так, країні сили Європейського союзу «ворогом» часто обирають європейську бюрократію, яка відіграє якусь роль у розвитку їхніх країн, але, очевидно, не вона породила ті проблеми, з якими зіштовхуються громадяни. Тому стають популярними різні євроскептичні рухи або рухи за вихід із ЄС.
Націоналістичні сили, очевидно, піднімаються на тлі міграційної кризи. Відкритість для зовнішніх мігрантів призвела до того, що змінюється баланс та етнічний склад населення. Це виникає невдоволення на тлі економічних проблем. Бо, якби всі при цьому жили краще й заможніше, ні у кого б не виникало жодних запитань. Але оскільки існують економічні проблеми, дуже легко вказати на внутрішнього ворога: "це – мігранти", "це – араби", "це – африканці", "це вони винні в наших проблемах".
Отже, є чимало об’єктивних чинників, і з цим треба навчитися жити.
У нас прийнято дуже огульно говорити про націоналістів чи популістів як щось таке, не варте уваги, людей, які не є серйозними політичними гравцями. Насправді вони є серйозними гравцями, тому що говорять про серйозні проблеми. Так, вони не пропонують реалістичних шляхів виходу з них, але вони звертаються до серйозних проблем. Якщо інші традиційні політичні сили не реагують на ці проблеми, то сумніви виникають якраз у серйозності цих традиційних сил. Треба навчитися відповідати на питання, які ставлять твої громадяни. А з цим у світі почали виникати проблеми…

Німеччина зацікавлена в Росії, бо вже давно вичерпала можливості розвитку за рахунок внутрішнього ринку, тому її цікавлять зовнішні ринки. Німеччина виробляє набагато більше, ніж може сама споживати, і їй треба десь це продавати. При цьому Німеччина виробляє надзвичайно високоякісний і дорогий продукт, тому ще не всі можуть купити його. А у Росії гроші є, тому для Німеччини вона – ключовий партнер. Німці, які дбають про свій розвиток, заможність, збагачення і зміцнення своєї країни, зацікавлені у торгівлі з Російською Федерацією, часом ігноруючи певні військово-політичні чи стратегічні міркування, оскільки Німеччина все ж таки – це не Сполучені Штати Америки.
Я думаю, що "Північний потік-2" буде добудований (хоча й не хотілося б). Тому Україні треба думати про те, як ми будемо реагувати на нові реалії.
Насправді для України проблема полягає не в тому, що Німеччина буде робити з Росією, а у загостренні німецько-американських відносин. Навіть американські санкції проти "Північного потоку-2", де абсолютно чітко проступає український інтерес, нам дуже ускладнять порозуміння з Німеччиною, наприклад, у питанні розширення санкцій проти Росії. Адже, виходить, німці муситимуть не тільки запроваджувати санкції проти Росії, але й страждати від американських санкцій через Росію і через інтереси України. Це створюватиме для нас у найближчій перспективі дуже серйозні проблеми з Німеччиною. Сьогодні ми закликаємо Німеччину і Євросоюз застосувати санкції проти Росії через її дії на Азовському і Чорному морях, але водночас радіємо санкціям США проти Німеччини. Так не буде. Нам доведеться вибирати між партнерами і їх інтересами, а це дуже непростий вибір.

Ні, не може. Але якщо Україна забезпечить стабільність влади, стабільність демократичних процесів і стабільність економічного розвитку.
Угорщина – не Росія. Не треба до неї так ставитися.

Нам треба менше говорити про Путіна і росіян, цитувати їх, слухати їхні пісні, дивитися їхні фільми. Все це – від лукавого. Це – ворог. Він намагається нас знищити. Він буде пробувати робити це далі. Нам треба вистояти.
Це – все, що нам треба знати про Путіна і Росію. А фразеологія – це те, що може змінюватися.

Ангела Меркель вже дуже довго знаходиться при владі, дуже довго очолює свою партію. Через її діяльність і об’єктивні процеси виникають електоральні проблеми. Я вже говорив про кризу представницької демократії у Франції, в Німеччині – так само. У світі, у розвинених країнах та й навіть таких, як Україна, збільшується кількість людей, які відчувають, що вони відокремлені від суспільства, що про них не дбає влада, це протестний електорат і невдоволені люди. Ці люди зараз створюють електоральні перспективи для тих партій, які в Німеччині не існували як парламентські сили, ці партії тільки-но прийшли і є конкурентами для партії пані Меркель.
Відтак, як мудра людина, яка живе за принципами чесної і відкритої політики, розуміючи, що вона не може перебороти певні тенденції, Меркель поступається посадою голови партії. А, відповідно, згодом зміниться і канцлер Німеччини. Такими є реалії життя, це не добре і не погано.
Якою буде політика наступного канцлера та урядової коаліції, невдовзі побачимо і будемо робити якісь прогнози.
А фрау Меркель ми повинні подякувати за її роботу. Вона зробила дуже багато для стримування Росії. Вона є канцлером Німеччини і ніколи не давала обіцянок воювати за Україну, тому критика на її адресу, яка часом лунає в нашій країні, дуже несправедлива, як на мене. Фрау Меркель (довгих років життя їй!), мені здається, заслужила на дуже добру і теплу згадку в історії Євросоюзу, Європи та, можливо, й світу. Вона – видатний державний діяч. Сподіваюся, що все у неї далі, в приватному житті, буде добре, як було понад 12 років у політиці.

Це складне питання. Тут слід пояснити, що є президент Трамп, а є уряд США. Судячи з усього, відставка Метіса пов’язана з тим, що США у частині уряду не згодні з рішенням Трампа про виведення військ із Сирії. Трамп пообіцяв у ході виборчої кампанії і часто обіцяв після того, як став президентом, вивести всі наземні війська США з Сирії. Треба віддати йому належне, він дуже послідовний у виконанні своїх обіцянок. Хоча виконує він їх дуже часто в доволі несподіваний спосіб. Але тим не менше, він виконує свої зобов’язання і наполягає на цьому.
Судячи з того, що я бачив у американській пресі, всі без винятку зовнішньополітичні та військові члени команди Трампа виступають проти виведення зараз військового контингенту з Сирії. І це є сьогодні певною внутрішньою кризою в американській адміністрації. Наскільки я розумію, і держсекретар, і міністр оборони, і радник із питань національної безпеки – всі на різних етапах радили Трампу цього не робити.
Не дивлячись на вищесказане про його послідовність у виконанні, президент Трамп не є послідовним у підтриманні якогось погляду на зовнішню політику. Він дуже хаотичний, недисциплінований, не вміє працювати з командою, відтак від нього йдуть люди, або він їх розганяє (причому це професійні люди, які викликають довіру і в американців, і в міжнародного співтовариства).
Тим і цікаві США, що система балансів і противаг у них працює. Ми бачимо, що уряд, суди і прокурори можуть не погоджуватися з президентом. Хотілося б, щоб і в Україні було так.
Чи означає це завершення війни в Сирії? Ні, жодним чином ні. Це всі прекрасно розуміють. Більшість уряду США розуміє, що в Сирії є і інтереси Росії, і Ірану, і сирійської влади. Території, з яких виводяться сили США, контролюються курдами. Все це залишається, весь цей клубок протиріч і конфліктів. Зрештою, залишається велика кількість прихильників ІДІЛ, що нібито у військовому плані переможений, але насправді не переможений як ідеологія і рух, тому існуватиме можливість його повернення.
Війна у Сирії надовго. Рішення цієї проблеми не існує. Можливість того, що цей конфлікт шляхом втягнення в нього Ізраїлю, США, Ірану розгортатиметься і переростатиме в серйозну регіональну або глобальну війну, дуже і дуже велика.

У випадку, коли польські ЗМІ повідомляють, що пана Пєкла відкликають через те, що він занадто лояльний до «бандерівців», хвалити його – це, з одного боку, створювати для нього додаткові проблеми в Польщі. Але, з іншого боку, оскільки ці проблеми вже так чи інакше озвучені, ризикну сказати, що польська держава, яка останнім часом дуже радикалізована у зовнішньополітичних підходах, і не тільки у відносинах з Україною, не оцінила основної заслуги Яна Пєкла: завдяки йому в Україні у Польщі залишилося дуже багато друзів, які за інших обставин, враховуючи нинішню політику Польщі щодо України, не були б її друзями. Це його персональна заслуга: його мудрість, його зваженість, його збалансованість, його бажання служити взаєморозумінню, не загострювати ситуацію, а шукати спосіб домовитися. З моєї точки зору, таким повинен бути не просто дипломат, а мудрий державний діяч. Я таким і вважаю Яна Пєкла. Думаю, що Україна навіть формально має відзначити його найвищою державною нагородою нашої країни. Він цього достойний.
Те, що у Польщі є люди калібру, масштабу і способу мислення Яна Пєкла, і дозволяє мені казати, що ми з Польщею ніколи не будемо ворогами. А проблеми (вони є сьогодні і будуть виникати в майбутньому) ми вирішимо у мирному і спокійному діалозі. Це – наші друзі. Ян Пєкло – один із найяскравіших і найцікавіших наших друзів у Польщі.

Судячи з усього, цього не відбудеться, і вибори відбудуться в березні наступного року, як і має бути.

Це питання щодо ефективності наших судів. Адже європейські санкції проти Азарова можуть базуватися лише на інформації українських правоохоронних органів, оскільки будь-які санкції проти активів Азарова – це санкції проти активів, які він вивів з України.
Отже, очевидно, що Україна повинна довести, що щось було незаконно. Якщо у нас досі не завершені розслідування справ щодо вбивств на Майдані, щодо розкрадань і так далі, то звідкіля ж візьметься ця інформація у європейців? Самі вони її не вигадають.

Brexit відбувається у спосіб, зрежисований Європейським союзом, який покликаний відбити бажання у будь-кого виходити з ЄС. Думаю, британський приклад буде дуже повчальним. Але повчальний він не з точки зору жорсткості проведення переговорів з боку Євросоюзу, а з точки зору втрати інтересу – чим ближче до Brexit, тим більше Британія розуміє, як багато вона втрачає, у порівнянні з тим, як мало вона здобуває у підсумку.
Для інших держав це буде ще більш болючим у разі їх бажання вийти з ЄС, оскільки Велика Британія належить до тих чотирьох держав, які давали в бюджет ЄС більше, ніж отримували. Тобто переважна більшість членів ЄС і так отримує (навіть у вигляді прямих фінансових програм) значно більше, ніж дає. Тому для них вихід буде ще більш болючим.
Європейський союз переживає екзистенційну кризу. Він не збережеться у тому вигляді, в якому він є зараз. Але це не означає, що він розвалиться. Цілком можуть реалізуватися якісь концепти Європи різної глибини і швидкості інтеграції, що, власне, ми вже бачимо – у європейських країн дуже різні підходи навіть до найгостріших питань, таких як міграційна криза, реформа законодавства в сфері праці, частково зовнішня і безпекова політика. Зовсім різні підходи у країн Західної Європи і наших сусідів (країн Центральної і Східної Європи).
Сподіваюся, обійдеться без серйозних потрясінь. Але через серію реформ і, можливо, міні-криз відбудеться суттєва зміна Євросоюзу.
Розуміння цього процесу має бути і в України. Ми занадто багато говоримо про перспективу вступу та інтеграції в Євросоюз, які на сьогодні є цілком нереалістичними, з точки зору готовності України і з точки зору готовності Європейського союзу.

Я не розумію, що співробітники СБУ могли робити у складі екіпажу. Я ще розумію, якби це був співробітник військової розвідки чи служби зовнішньої розвідки... А завербувати чи схилити до співпраці опору Кримського мосту, очевидно, СБУшник не міг.
Дії СБУ з оприлюдненням даних про затриманих разом із моряками її співробітниками для мене не зрозумілі. Можливо, в такий спосіб вони хочуть забезпечити все, що росіяни могли б дізнатися самі, з тим, щоб це не виглядало як операція проти інтересів Росії. Можливо, в такий спосіб вони намагаються захистити своїх співробітників.
Я не знаю, мені важко коментувати те, що відбувається у середовищі українських спецслужб. тому що так само, як і в усіх інших державних установах, приватні інтереси, які не мають жодного стосунку до державної політики та інтересів України, беруть гору над усім тим, що мало б бути в центрі їхньої уваги. тому можу сказати лише це.

Україна може і повинна жити своїм розумом. Усі ресурси, окрім патріотичної і професійної влади, у нас для цього є. Навіть не влади, а, мабуть, політичного класу. З огляду на цілком очевидні внутрішні проблеми, на сьогодні ми недієздатні і звертаємося за допомогою для підтримання життєздатності країни до зовнішніх гравців. Відтак, надаючи нам якісь ресурси, вони в праві очікувати від нас певних дій. У цьому і є наша залежність. Вона зберігатиметься. Адже суб’єктність здобувається в той спосіб, коли забезпечення основних потреб меншою мірою або не залежить взагалі від сусідніх або іноземних держав. Тому «дудки» ще будуть, нам ще «дудітимуть» найближчим часом. А ми повинні ставати в цей час розумнішими і сильнішими та створювати свої «дудки».

Це залежить від громадян України. У 1677 році не було у кого запитати, а зараз є десятки мільйонів людей, які не дозволять, щоб їх не запитали, в тому числі й зі зброєю в руках. Тому втрата керованості територіями – це проблема, але договір між сусідніми державами, щоб розділити Україну – це неймовірний сценарій.

Зміна світоустрою відбувається весь час, цей процес ніколи не зупиняється. Немає жодного дня, коли б не відбувалися військові, дипломатичні, економічні чи інші події, які б не змінювали світ.
Я не готовий говорити про те, які країни «зникнуть з обличчя землі». Ніхто не зникне. Хоча кордони можуть переглядатися, змінюватися.
Найближчий період буде періодом загострення і хаотизації міжнародних відносин. Це небезпечний період. Тому слід бути сильними та розумними (напевно, навіть більш розумнішим, аніж сильнішим) для того, щоб уникати непотрібних конфліктів, проводячи свою лінію, аби максимально спокійно перейти через тривалий період (10-30 років), поки сформулюються нові правила взаємодії у світі.

У нас буде багато часу для вирішення цього питання. Я не вірю в механізм Мінських домовленостей, який передбачає, що на окупованих територіях відбудуться вибори, і впродовж ночі Донбас повернеться в Україну. Мені здається, що буде знайдений інший шлях.
Є загальна концепція миротворчості та врегулювання конфліктів, яка, базуючись на світовому досвіді, показує, що у випадку затяжних конфліктів повернення території або зміна статусу території потребує дуже серйозного і тривалого перехідного періоду. Тому, очевидно, цей перехідний період, коли Україна поступово повертатиме свою юрисдикцію на Донбас, і буде для нас часом, щоб вирішити питання зі статусом.
Як на мене, не слід під час повернення змінювати статус ні Криму (в назві слово «автономія» можна лишити, але суть треба змінити), ні Луганської, ні Донецької областей. Навіщо? Виділяти окуповані районі окремим статусом? Ні, цього не треба робити. Навпаки, після того, як ми повернемося туди раз і назавжди, нам треба буде сприяти тому, щоб ці регіони максимально швидко акліматизувалися в Україні і адаптувалися до українських реалій. А, отже, краще буде, якщо вони будуть невеликими територіями в рамках більших регіонів, де вже є ця стабільність.
Тому зараз питання полягає в тому, як зупинити кровопролиття, війну, як чітко сформулювати задачі України для переговорів, як знайти концепцію врегулювання конфлікту. А от статус Донбасу – це питання важливе, але у нас буде час для його обговорення.

Не можна зняти напруженість ні в Чорному, ні в Азовському морях, тому що ці моря є зоною бойових дій, зоною, де Російська Федерація веде війну проти України.
Україна може діяти активно, щоб не допускати розгортання російських сил і відстоювати власний інтерес – от що ми повинні і можемо робити. Зрештою, ми побачили, що навіть малими ресурсами, як два броньовані катери, можна досягати певних цілей. Наприклад, після появи двох броньованих катерів ВМС України в Азовському морі Росією переглянута практика затримання суден посеред моря, тим більше, поблизу нашої берегової лінії. Росіяни знахабніли настільки, що проводили затримання кораблів, які йшли в українські порти, за три-шість кілометрів від берегової лінії України. Ця практика припинилася. Наші моряки довели, що рішучість, навіть невеликими ресурсами, дає результат.
Ми повинні не боятися відстоювати свої інтереси і йти на ескалацію, коли потрібно. Але – звичайно, там, де ми розуміємо, що це дасть потрібний результат, а не просто ганяти кораблі, щоб їх розстрілювали по дорозі в Керченській протоці.

Зауважу, що йдеться саме про бойові, воєнні кораблі.
Що стосується суті питання, то, по-перше, я для цього зараз не бачу кліматичних умов, тому що Азовське море замерзне, і без криголамів наші катери не зможуть діяти. А основна сила малих суден – у їхній маневреності, швидкості. Лід не дозволяє їх застосовувати. Тому це перше, що повинно було підказати, що цей перехід слід здійснювати не прямо зараз.
По-друге, ми бачили, що, якщо є потреба, то можна і залізничним транспортом ті ж самі броньовані катери переправляти до пункту призначення, не наражаючи на небезпеку екіпажі і не втрачаючи ці кораблі.
Воєнно-морська присутність України є в Азовському морі, і ми можемо її розвивати в разі потреби, але без таких очевидних і занадто зрозумілих наслідків.
Та я б не поспішав здійснювати цей прохід кораблів саме зараз, бо зараз існує певне загострення, і Росія поводиться дуже нервово, а захистити наші конвої у Керченській протоці ми ніяк не можемо – у нас немає засобів. Тому зараз це виглядає дуже ризикованою затією.
Колись це треба зробити, оскільки ми маємо право мирного проходу через Керченську протоку. Але не в даний момент. Тим більше, зараз є питання із комерційними суднами, тож є чим займатися.
Мені здається, що, якщо зараз повторити цю спробу, то це може буте потрактовано як відверта провокація з української сторони, і це спрацює порти нас. Зараз би я на ці провокації не йшов (хоча не кожна провокація є поганою), тому що нам треба зараз вступити в якісь осмислені переговори про повернення трьох кораблів і 24 моряків. Зрозуміло, якщо ми підемо зараз на ескалацію, це ускладнить роботу по поверненню наших людей і нашої техніки.
Тому я вважаю такі плани і розмови небезпечними на сьогоднішній день.

Сполучені Штати Америки відверто говорять, що розвиток відповідних озброєнь – ракет середньої і меншої дальності – Китаєм створює ситуацію, в якій даний договір втрачає сенс. Тому справа тут не тільки в Росії.
Хоча, безумовно, і Росія порушила цей договір. Договір не передбачав ліквідацію ракет середньої і меншої дальності як клас – він передбачав ліквідацію ракет наземного базування, але це не стосувалося ракет морського та авіаційного базування. Тож Росія скористалася тим, що ці ракети не заборонені взагалі, для того, щоб розвинути також ракети наземного базування. Їх вона встановила і загрожує європейським союзникам США з Калінінграду і т.д.
Отже, є декілька причин, чому даний договір втратив інтерес для Сполучених Штатів Америки.
Мені здається, що Україні необхідно дуже уважно слідкувати за цією ситуацією, тому що для нас є цікавою перспектива створення не ядерної зброї, а такого класу ракет, які ми б змогли застосовувати у війні проти Росії на полі бою і які можуть слугувати засобом стримування, бо, по-перше, вони не даватимуть Росії права на застосування ядерної зброї проти нас, оскільки це не ядерні ракети, а, по-друге, Україна матиме озброєння, здатне дуже точно вражати цілі вглибині території Росії, завдаючи тим самим великих збитків і втрат, перешкоджаючи розгортанню російських військ уздовж українського кордону на випадок війни тощо.
Тому для нас це і небезпечний, і цікавий розвиток подій. У нас є інтереси в цій сфері. Рано чи пізно ми почнемо задумуватися над створенням таких систем, а, можливо, це вже робиться і зараз, не знаю…

Це – красиво. Це виглядає як красивий жест Угорщини. Угорці вже не вперше роблять щось в пику Україні, і щоразу їм це вдається. І це, чесно кажучи, викликає роздратування, але не щодо дій Угорщини, а щодо своєї влади, і сором...
Так, звичайно, Україна повинна забезпечувати інтереси своїх громадян: і сприяти вивченню української мови, і вивченню угорської мови, і забезпечувати їх вакцинами, і всім іншим необхідним. Це має робити не Угорщина, а Україна!

Так, може. Це може статися і через корупцію, і через відхід від тих зобов’язань, які ми на себе взяли. Зрештою, це може статися і через внутрішні причини в Європейському союзу, через міграційну кризу.
Безвіз – це, як і договір про "вічну дружбу" з Російською Федерацією, юридичне рішення, яке може бути переглянуте, бо нічого в міжнародних відносинах не дається раз і назавжди, все є предметом торгу. І Україні кожного дня, кожної секунди у відносинах з кожною країною та інституцією треба бути готовою відстоювати інтерес свій і своїх громадян, у тому числі щодо безвізового характеру поїздок.

У мене є питання щодо того, якщо представник "Опоблоку" стане президентом України (хоча я не вірю в цю перспективу). Але якщо суто теоретично, то мені важко зрозуміти їхню риторику на зближення з Росією - як вони це зроблять.
Але якщо говорити про всіх інших претендентів на посаду президента, то серед них я не бачу тих, хто навіть доктринально скаже, що наша задача - не воювати, а миритися з Росією. Не уявляю, як це можуть зробити. І Зеленський або Вакарчук - не винятки. Думаю, що наступний президент, хто б ним не став, повинен буде думати про те, як цю війну закінчити, і яким чином домовитися (без лапок) із Російською Федерацією. Домовитися буде важко. Загальносвітові умови підказують, що неможлива довгострокова домовленість, яка би на кілька поколінь гарантувала спокій та повагу до України з боку Росії. Така домовленість сьогодні просто неможлива.
У патріотизм Зеленського і Вакарчука я вірю. Чи будуть вони хорошими президентами? Це може показати тільки час. Я думаю, що непогано, якщо просто відбудеться зміна президента.
А мріяти про те, що наступний буде ідеальним..? Ні, не буде.
Тому треба не стільки скаржитися на те, що у нас нема хорошого кандидата, скільки думати, що кожен із нас буде робити, щоб країна ставала кращою, в тому числі як ми будемо критикувати наступного президента, щоб з ним не сталося те, що сталося з нинішнім.

Це дивлячись, як рахувати. Можна рахувати, починаючи з 1917 року - тоді це буде навіть не 20 років боротьби за українську церкву.
Нещодавно я також зробив для себе відкриття завдяки досліднику і священнослужителю Кирилу Говоруну: після виходу з Османської імперії Греція 35 років просила Вселенський патріархат про створення Грецької православної церкви. Тому, враховуючи той факт, що це етнічно ті самі люди, ті самі греки у Вселенському патріархаті, то 20 років боротьби Україну за свою церкву виглядають ні дивними, ні безпрецедентними.
Головне - мати єдність всередині країни. Це хороша ідея - мати одну православну церкву замість трьох-чотирьох. Треба цей процес пройти.
Константинополь - це інституція, якій не 27 років, а майже дві тисячі. Тому він думає, живе, мислить, планує трошки іншими категоріями, ніж інші держави або недержавні інституції. Через це і є певне нерозуміння того, що і як Константинополь робить.

Російська імперія - це величезна територія, це величезні маси людей. І ці люди не хочуть думати про інший сценарій, про іншу можливість, окрім як "сильну руку" для управління ресурсами. Це - їхня біда. Але я думаю, що або через розвал Російської імперії, або через її трансформацію рано чи пізно вони позбудуться цього. Враховуючи близькість Європейського союзу, враховуючи близькість інших зразків - кращих, ефективніших, Росія з часом буде змушена трансформуватися.

Не перебільшуйте і не драматизуйте: Росія не є всесильною.
Так, через те, що Росія має достатньо розгалужену структуру спецслужб і дипломатії, вона вміє вчасно помічати проблеми інших і намагається на них грати. Через безпринципність, через ігнорування норм міжнародного права Росії легше спекулювати і грати на проблемах сусідів або іноземних держав, ніж іншим державам.
Проблеми з Угорщиною, Польщею, Румунією та Білоруссю у нас будуть, навіть якщо Росія кудись зникне. Тому що між сусідніми державами завжди є проблеми. Без жодного винятку історія всіх сусідніх держав - це історія воєн, конфліктів. Можна акцентувати увагу на цьому, а можна - на тому, що це історія культурного проникнення, історія торгівлі і т.д. У нас немає системних проблем із Угорщиною, Польщею, Румунією. З Білоруссю - є, бо це союзна держава для Російської Федерації, яка фактично під егідою Росії зобов'язана проводити політику на знищення України. А от Угорщина, Польща та Румунія - це країни, з якими ми завжди повинні уміти домовлятися. Це - швидше, союзники і друзі, з якими можуть бути проблеми, хай навіть і серйозні, ніж коли-небудь я повірю, що це наші вороги.

Співпраця з МВФ є нічим іншим, окрім як отриманням кредитів. Брати кредити можна, питання лише в умовах та зобов'язаннях, які ми беремо на себе, позичаючи гроші. Я не завжди готовий погоджуватися на ті умови, на які погоджується нинішній уряд України. І, звичайно, треба дивитися на показники загального боргу - зовнішнього і внутрішнього. Адже не можна позичати безкінечно. Це можуть собі дозволити хіба що Сполучені Штати Америки, які позичають гроші в тій валюті, яку самі і друкують. Для нас постійні позики - це, звичайно, не шлях вперед.
У співпраці з МВФ нічого поганого немає. Зрештою, навіть якщо ми припинимо позичати і віддамо всі борги, ми все рівно можемо продовжити співпрацювати як член МВФ і як країна, яка разом із іншими буде приймати рішення про надання кредитів іншим державам.
Тому у співпраці з МВФ нічого поганого немає, але умови, на яких ми беремо кредити - інша справа. Треба кожного разу дуже уважно до цього ставитися.

Якщо розвал "останньої імперії" буде відбуватися в такий спосіб – через захоплення її територій іншими державами, то це ще буде дуже непогано. Принаймні якийсь час китайці гарантуватимуть якусь стабільність.
Росія вже розвалюється. Бо і розпад Радянського Союзу, враховуючи, що Росія була домінуючою силою в ньому, це вже був розвал Російської імперії. Далі війна в Чечні стала продовженням цього процесу, потім – ті заворушення, які виникають зараз. Тож цей процес іде.
Але він буде не дуже радісним для України. Тому що, коли валитиметься ця імперія, у нас теж виникатимуть складні проблеми. Зокрема, хто контролюватиме ту масу зброї, яка буде, коли Росія втратить централізоване управління? Йдеться і про звичайні озброєння, і ядерні. Хто забезпечуватиме транзит газу й нафти, якщо виникнуть кілька країн? Тобто все це створить величезні проблеми.
Та, думаю, найближчим часом ми просто бачитимемо погіршення керованості в Росії. Розвал відбуватиметься таким шляхом. Через погіршення керованості процесів у Росії, погіршення економічної ситуації через корупцію і санкції ми бачитимемо певні соціальні проблеми. Росію труситиме зсередини, і дуже сильно.
Чи відпадатимуть від неї шматки? Не впевнений. Але ще раз кажу: не думаю, що це найкраще для нас, що може статися, якщо на місці Росії виникне кільканадцять "росій", тільки поменше.

Треба розуміти, що руки розв'язуються або зв'язуються не договорами, а бажанням виконувати взяті на себе зобов'язання. Тому нічого з 2014 року руки Москві не зв'язує, не залежно від того був цей договір чи ні. У нас загинуло понад 10 тисяч осіб, то про яке ще "розв'язування рук" може йтися?
Договір про дружбу між Росією і Україною є рамковим. Він містить близько 40 статей, які носять дуже загальний характер, наприклад, що ми зобов'язуємося дружити, поважати і т.д. Щоправда, серед них є статті, які дуже невигідні Україні сьогодні - наприклад, спільно роззброюватися.
Все інше... Дуже довго влада лякала нас, брехала нам відверто, що розірвання цього договору викличе якісь проблеми у судах щодо Криму, створить проблеми в питаннях визнання кордонів України. Справа в тому, що поважати територіальну цілісність України Росія повинна і без цього договору. Це є її зобов'язанням як члена ООН. Росія повинна дотримуватися таких самих принципів у стосунках із усіма державами.
Тож цей договір просто втратив чинність після того, як Росія порушила основні принципи, не просто закладені в цей договір, а основні принципи міжнародного права, на яких цей договір базувався. Тобто саме життя і дії Російської Федерації зробили Договір про дружбу нечинним.
Не варто переживати навіть через наступні моменти. Наприклад, було зобов'язання спільно працювати над вирішенням соціальних питань, але конкретних механізмів переказу пенсій, перерахунку зарплат тощо немає в цьому договорі. Тому нічого для громадян не зміниться, абсолютно нічого. Це не завдасть жодної шкоди інтересам України і будь-кого з українців.

Ми вже трохи про це говорили. Справа в тому, що в Росії немає економіки. У Росії немає, так званої, soft power, тобто "м'якої сили" - культури, гуманітарної сили, яка б робила її глобальною. У Росії немає навіть звичайних озброєнь на тому рівні, який би робив її супер-державою. Тому єдине, що робить Росію супер-державою, це її ядерні озброєння. Тому Путін постійно буде апелювати до ракет, ядерних ударів тощо, бо це єдиний спосіб для нього залишатися впливовим світовим гравцем. Іншої можливості посадити американців за стіл переговорів із собою, окрім як щодо питань ракет малої і середньої дальності, скорочення ядерних озброєнь, у нього немає. Тому готуймося - він уміє блефувати, загострювати, і ця мілітаристська ядерна риторика лунатиме з боку Росії і далі.

Вся зловмисність, підступність і цинізм будуть пущені в хід. Звичайно, найбільш неприємні для нас речі - це те, що російські спецслужби вміють вкладати зброю в руки українських громадян, вербувати їх. Ми бачили, як дехто з них ставав і найманими вбивцями на користь Росії. Можуть бути і провокації. Необов"язково дивитися на провокації з боку релігійних громад... Російська Федерація, на жаль, має різні можливості в Україні.
Звичайно, і на світовій арені РФ буде багато розказувати про порушення прав людини (з точки зору прав православних Російської православної церкви в Україні), буде вести інформаційну кампанію в міжнародних інституціях таких як Рада Європи, ООН, показуючи або вигадуючи якісь порушення з боку української влади або будь-яких представників України в питаннях релігійних свобод.

Впродовж останніх чотирьох років я просто втомився повторювати і іноді почуваю себе папугою, розказуючи, що у багатьох сенсах Білорусь не є незалежною державою. Між Росією і Білоруссю існує союзний договір, який і передбачає скоординовану зовнішню політику та спільну воєнну доктрину. Тому Білорусь в плані визначення воєнних загроз не можна сприймати як щось окреме від Росії. Тим більше, реальна політика та внутрішня ситуація в Білорусі примушує сумніватися в тому, що навіть якщо раптом у Білорусі виникне бажання відійти від своїх союзницьких зобов"язань із Росією, чи зможе керівництво Білорусі проводити незалежну політику. Білорусь повністю контролюється Росією. Відтак не білоруський народ, а Білорусь як держава і білоруська влада - це ймовірний військовий суперник України, це одне із джерел військової загрози для нашої країни. Інакше це сприймати не можна.

Мені здається, що Україна хвора на фантазерство. Нам потрібно вирішувати питання повернення Криму. А що робити з мостом - це питання, яке сьогодні не варте жодної уваги і обговорення. Треба працювати над важливими і реалістичними завданнями, а не тішити себе ілюзіями про те, чого нема.

Не читайте путінських пропагандистів. Якщо нічого іншого читати немає, то не читайте нічого. У заявах представників РФ по Україні останніх років правдою є лише те, що ми - сусідні держави. Все інше - відверта і злонамірена брехня.

Соціологія не дає підстав говорити про непримиримість у ставленні один до одного представників різних конфесій в Україні. В той же час, немає жодних сумнівів, що Росія сутички та кровопролиття провокуватиме. Відтак наше спільне завдання цілком очевидне.

У світі дорослих і достойних це питання вирішується таким чином, що якщо рішення про поновлення ядерного арсеналу приймається, то ніхто думку іноземних держав при цьому не запитує. В той же час, на моє глибоке переконання, Україна не лише політично та технічно не готова до поновлення ядерного арсеналу, але не має причин думати про це. Ядерна зброя не може застосовуватися на полі бою. Ми не настільки багаті, щоб витрачати шалені гроші на створення зброї, якою не зможемо воювати. Окрім цього, через різницю в масштабах територій, населення та іншого ми ніколи не досягнемо з Росією паритету у цьому питанні. Тобто у мене є сумніви, наскільки ефективною буде для України ядерна зброя як засіб стримування. Мені здається, більш важливі завдання для України - це пошук союзників, які нададуть гарантії ядерної безпеки, а також розвиток неядерних засобів воєнного стримування, високоточної ракетної зброї водночас із розвитком протиповітряної та територіальної оборони. Серед технічних проблем поновлення ядерного арсеналу я бачу дуже серйозні питання відсутності циклу збагачення урану та майданчиків для тестування ядерної зброї. Серед політичних проблем - це реакція світу. Фактично ми своїми руками створимо ситуацію, в якій Росія та Захід знайдуть щодо України спільну мову. Тому розмови на тему ядерної зброї в Україні я вважаю небезпечними і шкідливими.

По дорозі на чат прочитав заяву про відставку генерала Метіса. Масштабна фігура, воїн, мислитель. Інтелектуал. Відтак заява про відставку, як на мене, звучить як відкритий виклик президенту Трампу. Але, на жаль, нічого нового не сталося. Трамп залишається хаотичним, недисциплінованим, самозакоханим. Генерали Метіс та Келлі, який теж іде у відставку з посади глави адміністрації Білого Дому, за два роки спромоглися дещо стабілізувати оточення Трампа. Їх зусилля у підтримці традиційних союзників США по всьому світі важко переоцінити. В той же час я щиро сподіваюся, що наступний очільник Пентагону, хто б він чи вона не були, відстоюватимуть ті самі принципи, підходи, які сповідує Джеймс Метіс. Фактор Трампа при цьому, на жаль, залишиться.

Пані Альоно, дипломатія придумана для того, щоб досягати домовленостей, творити договори, альянси. Флешмобами і твіттер-повідомленнями ці завдання, на жаль, не виконуються. Те, що вітчизняна дипломатія надає перевагу ефектним, а не ефективним методам діяльності, на жаль, стає очевидним. В той же час гідно виглядають дипломати тієї країни, яка виграє. Методи є питанням другорядним.

Пане Вікторе, історія малює безальтернативну картину розвалу усіх імперій. Демографія Росії, неефективна економіка, величезні території, що часто контролюються не центральним урядом, а місцевою владою і суміжними державами підказують, що історія не зробить винятків і для РФ. Не вважаю, що розвал Росії - найкращий сценарій для України. І не раджу нікому підштовхувати їх до цього чи радіти з цього приводу. Під уламками цієї імперії може загинути занадто багато людей.

Пане Романе, дякую за запитання. Перш за все, хочу привітати українських дипломатів із їх професійним днем і святом, яке відзначається щороку 22 грудня. Хочу побажати великих планів, серйозної гри і визначних досягнень заради процвітання і миру в Україні.
Говорити про досягнення дипломатії в країні, що веде війну, не може цю війну закінчити і не має в ній союзників, вважаю некоректним. Відтак війна і є найбільшим провалом української дипломатії і української держави.

Нарощування військових сил завжди веде до війни і бойових дій. Війна у Чорноморському регіоні, якщо ви не помітили, розпочалася у лютому 2014 року, а ще раніше - у серпні 2008-го, а ще раніше - на початку 90-х років.

Російський історичний міф - пояснення витоків та причин російської державності - неодмінно пов"язаний із періодом Русі та православ"я. Враховуючи існуючу в Росії практику сакралізації влади, десакралізація, розвінчування російського історичного міфу, призводить у російській хворобливій уяві до втрати підстав для існування російської державності. Історія православ"я для них так само важлива, як ядерна зброя та території.
Поки що бійок депутатів через церковні питання я не бачив і сподіваюся, так і буде. Вчора Шуфрич і Бойко своїми обличчями прикривали честь і достоїнство Віктора Медведчука, який, богу дякувати, ще не причислений до сонму православних святих. Релігійна ситуація в Україні справді загострилася, частково через об"єктивні причини - зміни завжди породжують неспокій, частково й через те, що Росія намагається дестабілізувати ситуацію. Наше завдання як громадянського суспільства - провести свою країну через цей етап хаосу без втрат. І в тому числі без бійок чи то в залі парламенту, чи то на вулицях українських міст і сіл.

Пане Петре, попередження про ймовірний наступ Росії базується на двох аргументах. Перший - Росія вже напала на Україну, її збройні сили перетинали кордон нашої країни та вели бойові дії на нашій території. Другий - військова наука не передбачає велику і тривалу концентрацію військ без планів на їх активне застосування. Думаю, що Росія постійно готується до наступу. І не лише на Україну. Однак це звичайно ж не означає, що наступ може розпочатися в найближчі дні чи години. Україні потрібно готуватися відбити цей наступ і відкинути ворожі війська за межі своєї території. А в ідеалі - слід готувати свої ЗС не допустити того, щоб ворожі війська перетнули наш кордон.

На сьогодні бажання і можливість Росії вести війну проти України мало залежить від того, що робить Україна. Воєнний стан дозволив президенту переключити увагу з ганебної ситуації в Керченській протоці і зберегти "воєнну тему" як стратегічний напрямок його виборчої кампанії. Усе інше, зроблене і не зроблене в рамках ВС, мало бути давно виконано в умовах триваючої війни.

Сергію, дякую за запитання! Трансформувати чи реформувати варто не переговорний процес чи формат. Почати треба з формулювання завдань на переговори. Мені здається, що завдання повернення мирним шляхом тимчасово окупованих територій Донецької і Луганської областей України, зокрема, в той спосіб, що наведений у Мінських домовленостях, є цілком нереалістичним. Складним у реалізації, але реалістичним, на мій погляд, може бути завдання припинення кровопролиття та вогню. Багато з того, що треба зробити для досягнення цієї мети, я описав у статті "Доктрина патріота", що опублікована ще восени 2017 року. Після досягнення сталого припинення вогню Україна отримає можливість змінити манеру поведінки і на переговорах, і на лінії фронту. Президент Порошенко тримається за Мінські домовленості, як на мене, винятково через власну амбіційність і небажання шукати альтернативи, визнаючи, що попередні підходи не спрацювали. Для країн Європи та США Мінські домовленості вигідні, оскільки хоч якось сприяють деескалації ситуації, а також дозволяють запропонувати своїм громадянам чітке пояснення, як довго і чому мають продовжувати санкції проти РФ. Визначальною ж все-таки є позиція України. Якщо Україна запропонує реалістичний сценарій, який буде відрізнятися від мінського, наші друзі на Заходи будуть змушені його прийняти рано чи пізно. У цьому плані у мене є певні сподівання на майбутні президентські та парламентські вибори в Україні.

Пане Данило, признатися чесно, сюрпризом для мене є лише те, який щирий ентузіазм в Україні щоразу викликають подібні резолюції ООН. Нічого, що стосується цієї резолюції, не є для мене сюрпризом чи новиною Не применшуючи заслуги українських дипломатів, а ми бачимо, що проведення через зали ООН цієї та подібних резолюцій варте багатьох зусиль, я хочу ще раз і ще раз наголосити: ООН не допоможе нам вирішити наші проблеми з Росією. Хоча ми зобов"язані працювати з тим, щоб шляхом прийняття подібних резолюцій формувати у світі сприятливе для України сприйняття події на сході та півдні нашої країни.

У 2018 році ми спостерігали активізації українсько-російської війни в регіоні Азовського моря, Керченської протоки, а також підготовку з боку РФ до перенесення конфлікту в інші регіони Чорномор"я. Отже, по Криму просування вперед - жодного, по Донбасу - не лише жодного просування вперед, але і втрата тієї невеликої надії на поступ, що була пов"язана з початком діяльності Курта Волкера. Черговий етап кризи в Азові завершився 25 листопада дуже неприємною для України драмою у Керченській протоці з українськими моряками. Мій висновок: Україна залишається неготовою до війни.

Шукати російських слід в усьому стало певною модою. Особисто мені дуже не подобається перебільшення, драматизація російських можливостей. У Франції розпочалося розслідування, яке, не маю сумнівів, дасть відповідь, чи були присутні російські агенти на масових акціях у Франції. Але Кремль не має жодного стосунку до виникнення цієї кризи та протестів. Вони спричинені помилками Макрона, а також триваючою кризою представницької демократії.

Не знаю. На початку його нової президентської каденції я зробив прогноз, що вона відбуватиметься під знаком швидкого і невпинного старіння російського лідера. З цим я пов"язую втрату гнучкості мислення Володимиром Путіним, недовіру до оточуючих, замкненість. Відтак я очікую від Путіна ще більше помилок. Хоч частина з них буде дуже небезпечною для УКраїни, саме в його помилках криється можливість нашої перемоги. Тому хай старіє разом із своїми двійниками.

Пане Анатолію, відповів на ваше попереднє запитання. Успіх переговорів у Мінську більшою мірою залежить від президента Путіна, великою мірою від президента Порошенка. Леонід Кравчук чи Євген Марчук можуть хіба вчасно поінформувати українців, якщо українська влада робитиме на переговорах чергові дурниці або помилки. При цьому як переговірнику від імені України Євгену Марчуку я довіряю повністю.

Пане Анатолію, припущень завжди є величезна кількість, але, коли дивишся на президента Кучму, згадуєш його вік, біографію, підстав не вірити в його слова немає. Зрештою, для успіху чи неуспіху переговорного процесу в Мінську важлива позиція двох інших діючих президентів.

На мою думку, не існує ніякої політичної Москви чи політичної Росії. Є лише Володимир Путін, який здатний реалізувати всередині своєї країни будь-які політичні рішення і проекти. Його лінія поведінки щодо України залишатиметься незмінною. В той чи інший спосіб він намагатиметься зробити Україну залежною. А прізвище майбутнього президента України на ці плани президента Росії ніяк не вплине. У середньостроковій перспективі через зазначену позицію Путіна Москва, Росія, переважна більшість росіян залишатимуться непримиренними ворогами України. Компроміс із ними неможливий, оскільки їх мета - наше знищення.

Найгірше, що робить Порошенко перед виборами - це розколює українське суспільство на два непримиренні табори: "його прихильники" та "всі інші", вони ж є "рукою Москви". Що стосується Андріївської церкви, не бачу жодних проблем - вона залишається у власності держави, є частиною заповідника Софія Київська. Релігійні відправи відбувалися в ній і раніше. Мені здається, що, намагаючись зберегти наші архітектурні пам"ятки, культурну та історичну спадщину, ми не повинні забувати, що церкви, собори, храми, синагоги, мечеті, інші культові споруди будувалися для того, щоб у них молилися люди. Треба шукати баланс інтересів.

Президент поступає недостойно з достатньо огидними спробами піару навколо Томосу, релігійним турне по Україні і т.д. Але його рішення розпочати процес об"єднання церкви є мудрим, правильним і далекоглядним. Як завжди з Петром Порошенком його дії викликають багато питань і сумнівів у мотивах, але, якщо щось робиться правильно, треба це визнавати. У модерну добу жодна з нових православних церков, які виникали в країнах, що звільнялися від імперських пут, не виникали без ініціативи та визначальної ролі держави. Нічого неприродного і незаконного в ініціативі Порошенка розпочати об"єднання православних церков я не бачу. В той же час, створивши всі можливості для успішного проведення процесу об"єднання православних церков, Порошенку дійсно було б краще залишити внутрішньоцерковні питання священнослужителям та віруючим.

Якщо побачу на поверсі їх головного, обов"язково запитаю.

Я не в позиції пропонувати світу гуманні чи негуманні варіанти майбутнього. Цілком згоден із вами, що розвал системи безпеки періоду після Другої світової та холодної війни призводить до хаосу в міжнародних відносинах. Ознаки хаосу ми спостерігаємо і у внутрішній ситуації в країнах та об"єднаннях, що є основними світовими гравцями. При цьому очевидне бажання авторитарних держав - Росії та Китаю - приховувати внутрішні проблеми за зовнішньою агресивною риторикою та політикою, а також їхні наміри скористатися триваючим процесом перерозподілу сфер впливу (зон відповідальності) на свою користь. Загальна тенденція у світі - до загострення військово-політичної ситуації. Звичайно, є і "хороші" новини: розвиток технологій, які якісно покращують життя людини. Чим це все закінчиться - я не готовий спрогнозувати сьогодні. Для мене очевидним є те, що в умовах наростання непевності, хаосу, бажання вирішувати існуючі проблеми силою, намагання України вирішити свої питання і проблеми шляхом дипломатії є наївним бажанням уникнути відповідальності за незалежне життя.

Наскільки я пригадую день і ніч захоплення українських моряків у Керченській затоці при обговоренні можливості введення ВС саме президент заявив, що це не означає перенесення бойових дій на територію РФ. Будучи критиком рішення президента Порошенка про запровадження ВС у тій формі, в якій він існує сьогодні, хочу визнати, що така деескалаційна заява мала сенс з точки зору не провокування подальших агресивних дій РФ. Хоча все, що робилося при введенні ВС, було спрямоване не на те, щоб заспокоїти Росію, а щоб переконати українців і весь світ, що ніяких серйозних заходів у рамках ВС наш президент реалізовувати не збирається. При цьому, думаю, і ЄС, і США все рівно залишилися не в захваті від рішення про запровадження ВС. Усі їх дії впродовж 5 років полягали в тому, щоб добиватися зняття напруги і деескалації.