Президент Украины Петр Порошенко выступил на торжественном заседании Верховной Рады, посвященном 70-й годовщине Победы над нацизмом в Европе и месте и роли украинского народа во второй мировой войне.
Предлагаем вашему вниманию полный текст выступления главы государства.
"Дорогий Український народе! Шановні пресвяті отці, Дорогі ветерани і воїни! Шановні народні депутати! Високоповажні іноземні гості! Шановний пане Генеральний секретарю ООН!
Кадри, які ми щойно побачили, – це історія простої родини: Івана Залужного, його онука Івана Гутника-Залужного і доньки Галини Залужної. Неможливо стримувати емоції, відчуваючи біль цієї сім‘ї, гіркоту її втрати, як і втрат тисяч інших українських родин.
23-річний молодший лейтенант Іван Залужний, рятуючи своїх товаришів, загинув 10 серпня минулого року під Амвросіївкою на Донеччині. Такого онука, нагородженого орденом "За мужність", виховав дід-герой. 96-річний Іван Залужний-старший пройшов всю Другу світову війну, брав участь в боях за Сталінград і завершив свій фронтовий шлях аж на Далекому Сході. Там, де пролунали останні постріли Другої світової. Іван Залужний показав Генеральному секретареві свою медаль за звільнення Кореї.
А сьогодні він тут, серед нас, у цій залі! Дорогий Іване Анікійовичу!
Вся Україна дякує Вам за онука-патріота. Вашій доньці Галині Іванівні – низький уклін за сина, як і всім мамам усіх українських героїв. Дозвольте вклонитися у Вашій особі всім ветеранам за великий ратний подвиг, за звільнення і порятунок України та цілої Європи!
То ж хіба можна, дорогі українці, знайти переконливішу, ніж історія родини Залужних, відповідь на запитання, чому ми так широко відзначаємо і День пам'яті, і День Перемоги над нацизмом?
Тому що такі величні подвиги не забуваються і в історію карбуються золотими літерами. Тому що наша країна, проти якої здійснюється військова агресія, більше, ніж будь-яка інша, цінує мир, який тривав майже 70 років. Тому що, – сказав би Олександр Довженко, – знову "Україна в огні".
Тому що надто очевидними є паралелі між подіями в Європі наприкінці 30-х років минулого століття і тепер. Тому що Україна, яка не була в ті роки незалежною державою, де-факто, стала членом антигітлерівської коаліції, а ми, український народ – народом-переможцем. Хоча закінчення Другої світової так і не зробило Україну вільною.
Наше остаточне звільнення від дурману радянсько-російської імперської пропаганди значно розширює обрії історичного пізнання. Й урочистості цих днів дозволяють нам як ніколи глибоко осягнути минуле, оцінити його вплив на сьогодення, зробити правильні висновки на майбутнє, і проаналізувати ті події винятково в українській системі координат!
Для нас, українців, перші постріли тоді ще майбутньої світової війни пролунали в березні 1939 року на Закарпатті.
Короткочасна поява та загибель Карпатської України стали відлунням Мюнхену-38 і краху сумновідомої політики вмиротворення та задобрювання агресора. Ми добре засвоїли ці суворі уроки історії.
Нам не треба пояснювати, що таке окупація чехословацьких Судетів, бо у нас частково окуповані дві наших області – Донецька та Луганська. Нам не треба нагадувати, що таке аншлюс Австрії.
Ми дуже добре це засвоїли на прикладі анексії Криму. Дозволю собі зачитати короткий вірш. Кожен, хто почує, самі вирішуйте, коли його насправді написано – в червні 43-го чи у червні 2014-го.
"Лежить земля, тверда, розпечена, Дощу чека, щоб напоїв… Мов перед бурею, Донеччина Мовчить в передчутті боїв. Стоять під хатами і клунями В соломі танки й тягачі, І тільки дальніми відлуннями Гудуть машини уночі. Знамена скучили за славою, Ждуть, щоб у бій взяли бійці. І марить парубок Полтавою – Під Лисичанськом, на Дінці…"
Дорогі співвітчизники!
Історія не знає умовного способу, але історична "якбитологія" не залишає сумніву: планетарній катастрофі, якою стала Друга світова, можна було запобігти.
Якби не ховали голову в пісок; якби не розраховували на те, що кожна нова порція людської крові от-от наситить хижака-агресора; якби не тішили себе ілюзіями, мовляв, нас-то ця біда якось омине. Фатальним результатом низки аморальних розрахунків та стратегічних прорахунків і стала Друга світова війна, яка в життя українців увірвалася майже за два роки до 22 червня.
У вересні 1939 року разом з поляками, – а я буквально сьогодні на світанку, ще тільки сонце сходило, повернувся разом з Генеральним Секретарем ООН із Гданська, – українці першими відчули наслідки змови двох тоталітарних режимів – комуністичного та нацистського.
І в стінах цього парламенту абсолютно справедливо ухвалено закон, який юридично прирівнює злочинність нацистської та комуністичної людиноненависницьких ідеологій і кривавих практик. Дуже своєчасно і дуже правильно. І факт залишається фактом: протягом майже двох років, з осені 39-го по червень 41-го, сталінський Радянський Союз був союзником гітлерівської Німеччини.
Промовистим символом цієї співпраці став спільний радянсько-нацистський парад у Бресті 17 вересня 1939 року. Але це не врятувало Радянський Союз від агресії, а народи СРСР – від необхідності сплачувати людськими життями за дружбу Сталіна з Гітлером, цих навіжених маніяків, яким кортіло поділити світ на двох.
У підсумку ледве чи не кожен другий загиблий у Другій світовій війні був громадянином СРСР. Ми з вами по праву пишаємося внеском наших дідів та прадідів в боротьбу з нацизмом.
Україна разом з Білоруссю і європейською частиною Росії, опинилася в епіцентрі воєнних дій, просто кажучи, – в самому пеклі! Смерть своєю скорботною косою постукала в двері майже кожної української хати. Україна втратила вбитими, за різними оцінками, від 8 до 10 мільйонів людей.
Понад два мільйони українських дівчат та юнаків примусово вивезли на роботу до Третього Рейху. Більше половини від загальної кількості нацистських дивізій воювало саме на Східному фронті, і розгромлено їх саме тут. На території України проведено майже половину стратегічних операцій німецько-радянської війни.
"На українських полях і селах в огні й полум'ї вирішується доля людства", – писав Олександр Довженко.
З думкою цього великого українця перегукуються слова американського журналіста Едгара Сноу, зафіксовані у січні 45-го. Вони звучать приблизно так: "Вся ця титанічна боротьба, яку деякі схильні розглядати як славу Росії, була насправді в багатьох аспектах боротьбою, запеклою війною України, яка їй коштувала багатьох болючих утрат… Жодна інша країна Європи не зазнала такого руйнування міст, промисловості, сільськогосподарських угідь, загибелі стількох людей!"
За підрахунками істориків, у лавах Червоної армії з нацистами билися близько 6 мільйонів мешканців України. Серед них – і обидва моїх діди, і дід моєї дружини, який пропав безвісти під Одесою, і брати моєї матері.
Діди, якими я пишаюся, чию славу переказую своїм дітям і передам онукам. Про подвиги українців у тій страшній війні можна говорити годинами, та я зупинюся на головному. 2072 українці заслужили звання Героя Радянського Союзу.
Легендарний льотчик Іван Кожедуб, який збив 64 фашистських літаки, став тричі героєм. Чотири оперативно-стратегічні об'єднання Червоної армії, створені у 1943 року, були названі "Українськими фронтами". Українець Олексій Берест піднімав прапор перемоги над Рейхстагом.
Визнанням нашого колосального внеску у перемогу над нацизмом стало приєднання України в 1945 році до кола країн-засновниць ООН. І я радий вітати в цей урочистий день присутнього серед нас високого гостя – Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй Пан Гі Муна!
Кілька років тому шоком для більшості українців стала сумновідома заява, – образлива і зневажлива щодо наших ветеранів і всіх українців, – ніби Росія виграла б війну і без України.
Такі слова – це і наруга над пам'яттю загиблих воїнів, і знущання над почуттями живих ветеранів. Не виграли б цієї війни без України та українців! Тут навіть нема про що сперечатися! А от, до речі, про те, чи почалася би війна, якби в Кремлі не підписали пакт Молотова-Ріббентропа, можна було би і подискутувати.
Бо саме цей пакт відкрив останні шлюзи, які стримували війну. Ніхто не має права монополізувати перемогу над нацизмом, а тим більше використовувати її для апології своєї імперської політики!
Ця перемога – спільний здобуток всього прогресивного людства, антигітлерівської коаліції та народів колишнього Радянського Союзу. І я зараз від імені українського народу вітаю всі нації світу із 70-річчям перемоги над нацизмом. Але насамперед хочу ще раз звернутися до наших славних дідів-прадідів.
В рядах Червоної армії та радянських партизанських загонів, в лавах Української Повстанської Армії, у військових з'єднаннях країн антигітлерівської коаліції та європейських рухах опору ви рятували цілий світ. Ви відбили агресію проти України із заходу. І низький вам за це уклін.
Та хіба не правда, що навіть у страшних снах ви не могли уявити, що після сімдесяти років миру в життя ваших онуків та правнуків війна увірветься до нас зі сходу?!
Слава Богу, масштаби її не ті, що у світової. Але мотиви такі ж самі. Кордони комусь тиснуть, як замалі чоботи. Імперські амбіції. Марення поверненням "исконных земель". Грубе нехтування міжнародним правом. І нібито боротьба за права своїх одномовців. П
одібна турбота в лапках вилилася у справжню трагедію, яку Москва влаштувала насамперед російськомовним громадянам України, більша частина яких живе саме на Донбасі. Агресивна політика нашого сусіда коштувала життя більше ніж 6000 мирних громадян України – це, до речі, дані ООН.
Більше 1000 зникли безвісти. Сотні тисяч людей внаслідок так званої "Русской весны" стали біженцями, мусили рятуватися по усій Україні.
Вперше за 70 років ми зі зброєю в руках знову захищаємо свою країну, суверенітет та територіальну цілісність держави. Гідні слави своїх героїчних предків, українці встали на захист Батьківщини, виконуючи святий обов'язок в лавах Збройних Сил України та інших військових формувань.
21 людині присвоєно високе звання Героя України. Країна повинна знати своїх героїв! Давайте привітаємо оплесками кожне прізвище. Надія Савченко, Ігор Герасименко, Ігор Гордійчук, Володимир Гринюк (він зараз виступатиме), Михайло Забродський, Василь Зубанич, Олександр Петраківський, Олександр Порхун, Сергій Собко, Олександр Трепак, Сергій Шаптала. Десятеро воїнів звання Героя отримали, на жаль, посмертно. Олександр Аніщенко, Богдан Завада, Євгеній Зеленський, Юрій Коваленко, Сергій Кривоносов, Сергій Кульчицький, Руслан Лужевський, Дмитро Майборода, Костянтин Могилко, Тарас Сенюк.
Слава Героям! Загалом 1675 українських воїнів віддали своє життя за Вітчизну, за нашу перемогу, – неминучу, тому що добро завжди перемагає зло. Прошу всю країну хвилиною мовчання вшанувати пам'ять загиблих і у часи Другої світової, і у нашій Вітчизняній війні за незалежність 2014-2015 років. Вічна їм пам'ять!
"Тільки б не було війни!" Хто з нас трохи старший, той пригадує, як часто ця фраза лунала в пізньорадянські часи.
"Тільки б не було війни", – казали, і продовжували: "Все інше переживемо". Зазвичай в новинах розповідають про бої та перемир'я, вбитих та поранених, біженців та полонених. Відбувається все це за сотні кілометрів, на Донбасі. І коли під вікном не чутно грому канонади, дійсно доволі важко збагнути, що саме ця гібридна війна і справляє визначальний вплив на всі сфери нашого життя. На курс валюти, на ціни, на зарплати і пенсії.
На бюджет країни і кожної родини. Ми в рази збільшили видатки на оборону та безпеку – до 90 мільярдів. А от доходи впали, бо частину економіки знищено фізично. Десятки великих заводів не працюють – стоять.
Десятки заводів демонтовані і вивезені до Російської Федерації. Ще десятки – завантажені на 30-40%, деякі – лише не 10. Тому за минулий рік промисловість на Луганщині скоротилася на 31%, а на Донеччині – на 42.
Решта промисловості пішла вниз по технологічних ланцюжках. І ці ланцюжки охоплюють вже не тільки Донбас, а й сусідні регіони, всю Україну. Це – ефект доміно. Тут справа вже не в конкретних цифрах, а в механізмі впливу на всю економіку.
В світовій історії нема такого прецеденту, коли б в країні, проти якої розв'язано агресію, і на території якої точиться війна, відбувався економічний бум і текли молочні ріки з медовими берегами. І ми, на жаль, не стали винятком. Але мій оптимістичний прогноз полягає в тому, що, коли ми виборемо мир, вже наступного року перші результати реформ дадуться взнаки у відновленні економічного зростання.
Питання війни і миру – гострі та актуальні сьогодні як ніколи. Є такі, хто вимагає кавалерійської атаки, щоб перевести дух аж на Далекому Сході. Тільки-от не кажуть, де ж взяти стільки коней. На іншому полюсі – пацифісти, які вимагають замиритися за будь-яку ціну. А посередині – відповідальні реалісти. Реалісти, які тверезо оцінюють наш військовий потенціал, міжнародне середовище та внутрішню ситуацію. Які твердо знають, що вирішити проблеми можна лише в комбінований спосіб, що поєднує оборонно-військові зусилля із політико-дипломатичними.
Цей шлях до миру зафіксований в Мінських угодах, які визнані основою для врегулювання всім світом, і навіть Росією. І скільки б мене не критикували за мій Мирний план, я зі свого курсу не зверну, бо відчуваю колосальну відповідальність за країну і за народ, який довірив мені владу. Бо курс цей – єдино можливий і правильний. Словом, безальтернативний. Бо він дає можливість зберігати і примножувати наші сили, нарощувати нашу обороноздатність.
Україна неухильно виконує домовленості, досягнуті у Мінську під час саміту в нормандському форматі. Це дозволило забезпечити певну деескалацію конфлікту, і кожний день, якщо у нас немає вбитих – для мене неначе свято.
Ми маємо скоординувати зусилля усіх наших країн-партнерів та ООН. Але рухатися далі ми зможемо лише після того, як наш ворог повністю припинить вогонь, навіть із стрілецької зброї; безповоротно відведе всю важку зброю, і місця її нової дислокації будуть відомі ОБСЄ; коли будуть всі умови для того, щоб ОБСЄ могла виконувати свою контрольну місію; і відбудеться обмін полоненими за принципом "всіх на всіх" та звільнені усі українські заручники. Та боротьба за мир тим успішніша, чим міцніша оборона.
У березні минулого року, на початку агресії проти України, готовими до виконання завдань, та й то з натяжкою, було лише 8 батальйонних тактичних груп.
Мізерний на той час бюджет Міністерства оборони не забезпечував навіть мінімальних потреб армії. Завдяки масовому волонтерському рухові, який вщент знищив хуторянський міф про українця в хаті скраю, створено нові Збройні Сили, Нацгвардію та інші силові структури. Вони у запеклій боротьбі звільнили більшу частину Донбасу і локалізували межами окремих його районів той військовий конфлікт, який Росія планувала розпалити по всій Україні.
Так, в нашій армії ще багато чого не так, і розповідями про це рясніють засоби масової інформації та соціальні мережі. Але ж рік назад війська майже не було. А тепер воно є, та ще й яке: сильне, боєздатне, з рівнем довіри – найвищим у суспільстві.
Позавчора на Раді нацбезпеки ми ухвалили Стратегію національної безпеки. Виходячи з того, що російська загроза має довгостроковий характер, і розглядаючи агресивну політику Російської Федерації як головну загрозу нацбезпеці, проект ставить за мету досягнення повної сумісності сектору безпеки і оборони України з відповідними структурами країн-членів НАТО. Це має забезпечити можливість набуття у майбутньому членства України в Альянсі, – з метою отримання дієвих гарантій суверенітету та територіальної цілісності. Дорогі співвітчизники!
Найголовніше в чому прорахувався ворог – в готовності українців зі зброєю в руках захищати рідну землю, в незламності нашого духу та патріотизмі не на словах, а на ділі. Ворог хотів протиставити нас одне одному, а вийшло навпаки. Важкі випробування, одна на всіх біда і спільні радості, невдачі і перемоги – все це остаточно згуртувало нас в сучасну українсько-європейську політичну націю. Націю, яка стоїть на міцній основі спільного і сильного громадянства і патріотизму.
Я вітаю вас з цим, Україно! Хотів би відзначити, що русскоязычные граждане Украины свою украинскую Отчизну любят не меньше, чем украиноязычные. И доказывают это не только языком, не только словами, а потом и кровью, ратными подвигами и самой жизнью. В АТО, где как минимум каждый второй воин – русскоязычный.
Воює і доводить, що російською мовою любити Україну можна не менше, ніж українською. Не маю сумніву, що ми переможемо, адже захищаємо свою рідну землю.
Переможемо, як перемогли 70 років тому наші діди і прадіди. Слава всім воїнам-переможцям у Другій світовій війні! Слава офіцерам і солдатам, які воювали в Червоній армії! Слава ветеранам Української Повстанської Армії, учасникам українського національно-визвольного руху, які чи не вперше присутні на подібній церемонії на такому високому державному рівні.
Слава бійцям антитерористичної операції, учасникам війни українського народу за незалежність та європейський вибір! Слава українським волонтерам! І особливо – волонтеркам! Слава українським воїнам всіх часів і всіх поколінь!
(Осіняючи себе хресним знаменням) Боже, великий, єдиний, Нам Україну храни…. Всі свої ласки й щедроти Ти на люд наш зверни. Слава Україні!", - подіто жил глава государства.
Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред
Читать Главред в Telegram
Главред на YouTube
