Сергій Рахманін: проблема Донбасу і Криму у тому, що вони не усвідомлювали себе часткою України

17 июня 2015, 17:40обновлено 3 августа 2018, 01:14
"Мінські угоди — це спільний план Путіна та Меркель, де вони йшли на поступки один одному. Україна лишень примирилася з цим планом, бо не мала власного", — вважає журналіст.

Сергій Рахманін

На сайті "Главред" відбувся чат із заступником головного редактора тижневика "Дзеркало тижня", автором і ведучим програми "Гра у класику" на телеканалі ZIK Сергієм Рахманіним. Спілкуючись із читачами, він розповів, скільки ще може тривати конфлікт на Донбасі, чи правильну позицію займав Київ під час формування Мінських угод, чи сприяє українська влада поверненню Донбасу до складу України, чи є користь від когорти журналістів, які подалися в депутати, наскільки українські ЗМІ об'єктивні під час висвітлення війни і чи не творять вони, як росіяни, власні міфи, а також як змінилася українська журналістика за роки незалежності країни.

Подаємо стенограму чату з Сергієм Рахманіним.

видео дня

Ma_rina:Ваш прогноз: когда закончится эта война, и мир вернется на Донбасс?

Сергій Рахманін: Думаю, що нема у світі людини, яка могла б більш-менш точно відповісти на це питання. Розв'язання цього конфлікту залежить від багатьох чинників, зокрема, зовнішніх. Єдине, про що можна, на жаль, говорити більш-менш впевнено: цей конфлікт на роки.

Olecia:Сергію, як думаєте, скільки років знадобиться українцям, аби реабілітуватися, одужати після війни? Які процеси потім можливі у суспільстві, коли наші воїни повернуться з фронту, коли буде чимало і зневірених у владі людей і людей зі зброєю?

Сергій Рахманін: Це надто складне питання, щоб відповісти стисло і точно. Аби прогнозувати, скільки років знадобиться для реабілітації, треба приблизно уявляти, скільки років триватиме війна. А достеменної відповіді не знає ніхто.

Наскільки адаптуються до мирного життя люди, які повернуться з війни, залежатиме від того, наскільки адекватною буде влада і до цих людей, і до суспільства, яке має право вимагати від влади більше, ніж вона робить.

Pangelina:Яценюк натякає на те, що постачання нам зброї Америкою залежить від деяких країн Європи... (президент Конгресу українців Канади Павло) Грод підкреслює, що"нормандський формат"не підходить до переговорів про мир в Україні,що потрібно підсилювати тиск на Меркель, аби долучити в гарантію безпеки Америку та Великобританію. То ким є для України Меркель? Чи дійсно інші країни відмовилисямати справу зПутіним і делегували право представництва Меркель, чи то вона "умовила" інших віддати їй право перемовин?

Сергій Рахманін: Можна сперечатися про те, який формат перемовин є оптимальним для України. Насправді важливо те, яку роль у цьому процесі відіграє позиція Києва як суб'єкта політики. Дуже хотілося б помилятися, але в різних форматах Київ не наполягав на власній точці зору, не нав'язував власний порядок денний і недостатньо жорстко відстоював власні інтереси. До певної міри Мінські угоди — це спільний план Путіна та Меркель, де вони йшли на поступки одне одному, виходячи з власних інтересів. Україна, на жаль, лишень примирилася з цим планом, бо не мала власного. Єдине, що Київ зміг зробити — дещо скоригувати чужий план.

Стосовно України та Меркель я ставив би запитання інакше: чим є Україна для Меркель? Це не війна Меркель, це не війна Олланда чи Обами. Для Німеччини те, що відбувається на Донбасі — зайвий головний біль, і вони намагаються впоратися з ним так, як розуміють. Вони не хочуть широкомасштабної війни на кордонах з ЄС. Вони не хочуть воювати за Україну, і їх можна зрозуміти. Вони не хочуть розширення впливу Росії, але водночас не хочуть остаточно псувати з нею стосунки. Вони вигадали власний план. Він не є бездоганним, але іншого плану у Меркель нема, а у нас, на жаль, нема жодного.

Сергій Рахманін

NI_Kyiv:Сергей, анализируя конкретные действия и риторику нашей власти по отношению к жителям Донбасса, как вам кажется, Киев способствует возвращению региона в свой состав или, наоборот, мы сами, собственными руками отталкиваем его? Спасибо за ответ!

Сергій Рахманін: Можу помилятися, але ключова проблема полягає саме в тому, що Київ не може чітко сформулювати свого ставлення до проблеми Донбасу. Насправді будь-який варіант поведінки є поганим. Але треба обрати якийсь один і коригувати свої дії відповідно до обставин. Влада не ставить питання звільнення Донбасу. Влада не ставить питання відторгнення Донбасу. Влада не робить необхідних кроків для інтеграції вимушених переселенців і для майбутньої реінтеграції неконтрольованих територій. Не розуміючи, хто вони для Києва, навіть ті мешканці Донбасу, які є відносно лояльними до Києва, сьогодні почуваються розгубленими і, як мені здається, прагнуть тільки одного — аби просто припинили стріляти. Ситуація потребує чіткої позиції влади, як вона бачить майбутнє території, яка не контролюється Києвом, і людей, які на цій території мешкають, у короткостроковій, середньостроковій і довгостроковій перспективах. Сьогодні це зрозуміти неможливо.

polit_ua:Як аналітик, скажіть, чи стануть колись Донбас і Крим колись по-справжньому українськими не тільки за формою, але й за суттю? Коли і за яких умов люди на тих територіях, почнуть відчувати себе українцями?

Сергій Рахманін: Прекрасне запитання, шкода, що бракує місця і часу відповісти на нього розлого. Мені чомусь здається, що велика кількість людей, які сьогодні підтримують нашу державу своїми плечима, насправді відчули себе українцями за суттю, а не тільки за формою власне віднедавна. Для мене головна перемога Революції Гідності якраз і полягала в тому, що велика кількість людей, для яких патріотизм був буденним, а не усвідомленим, тільки зараз відчули, що для них не є байдужими прапор цієї країни, її земля, люди, які тут мешкають, і майбутнє цієї країни. Можу помилятися, але проблема мешканців Донбасу і Криму полягала якраз у тому, що вони ніколи не усвідомлювали себе часткою України. Київ та владу могли критикувати у Вінниці, на Закарпатті, у Сумах чи Кіровограді, у Тернополі чи в Ірпені, їм могло щось не подобатися, але вони асоціювали себе з цією країну. А в Криму і на Донбасі відчували себе, перш за все, мешканцями Криму і Донбасу, а Україна існувала просто поруч. Тому не є дивним те, що наших вояків під час бойових дій регулярно запитують: "А вы к нам с Украины приехали?". Я сам неодноразово був свідком, як мешканці Донбасу, судячи з усього, цілком лояльні до Києва, називають українську владу, українську армію і українських журналістів "вашими" і не бачать у цьому нічого дивного чи негативного. Можливо, війна нам знадобилася саме для того, щоб значна кількість мешканців України вперше замислилася над тим, чи відчувають вони себе українцями, і яку Україну вони хочуть бачити. Якби не війна, на Донбасі, певно, такого запитання ніхто ніколи б собі не ставив. Від того, якою буде відповідь на це запитання, і залежить перспектива повернення Криму та непідконтрольної зараз Києву території Донбасу, а головне — чи відчують люди, які населяють ці території, себе українцями.

Xxxyyyzzz:Государством управляют 10 тысяч представителей"элиты" от Печерска до районов. Моя оценкасостоит в том,что среди них:профессионалов10%,порядочных (украли меньше одного миллиона)30%,патриотов—70% (остальныеразнообразные шпионы). Ваша оценкатакого процентного соотношения?Что делать? Видите ливы тысячукадров на замену? Как провести одномоментную ротацию? Иначе катаклизмы...

Сергій Рахманін: Проблема кадрів — найбільша проблема України. Зараз дуже химерний для політики час. Практично всі, кого можна називати професіоналами, на жаль, корумповані, тому що система репродукувала корупціонерів. А ті, хто мають добрі наміри, зазвичай не мають відповідної кваліфікації. Є ще одна деталь, дуже важлива для розуміння того, що відбувається нагорі: сьогодні до влади прийшли люди, які не мають досвіду керування серйозними управлінськими структурами та не мають навички ухвалювати стратегічні та відповідальні рішення. На сьогодні держава потребує кризових менеджерів, а у владі надмірна кількість людей, які звикли торгувати і продавати. Через це інколи необхідні рішення не ухвалюються вчасно або не ухвалюються взагалі.

Сергій Рахманін

Татьяна Ларина:Господин Рахманин, каквы считаете какие перспективы у вновь создаваемых партий типа"Укропа"? И почему "умерли" практически все партии, кроме "Батьківщини", почему она оказалась такой живучей,несмотря на то, что ее гробили и Янукович,и Яценюк?

Сергій Рахманін: В Україні практично не існує класичних політичних організацій та партій, які мають реальні політичні осередки, які створюються на підмурку ідеології, розраховують на більш-менш усталений електорат, не змінюють своїх поглядів і чітко дотримуються обіцянок.

Умовно всі політичні партії в Україні можна поділити на дві категорії: це або структури, створені під вождів, або структури, створені для лобіювання певних інтересів. Думаю, що відсутність нормальних політичних партій — одна з причин кризи, в якій перебуває український політикум зокрема і Україна в цілому. Саме партії мали б стати джерелом постачання кадрових ресурсів для влади, але я не знаю жодного лідера впливової політичної сили, який би ставив подібну мету. Тому говорити про партійне будівництво в Україні поки що безперспективно.

Aqua:Сергей, какие выводы вы делаете об украинском обществе, в частности, глядя на его реакцию в соцсетях на убийства представителей предыдущей власти или ее приверженцев? Разве украинцы не уподобляются в своем злорадстве тем же россиянам, которые радовались убийству Немцова? Или в этом нет этической дилеммы, и правило радоваться гибели врагов даже таким образом?

Сергій Рахманін: Особисто мені посилання на "реакцію соцмереж" видаються дещо дивними. Реакція соцмереж не може бути чітким вказівником настроїв у суспільстві. Я далекий від думки, що переважна більшість українців відчувають зловтіху з приводу вбивства людини, навіть якщо ця людина достатньо завинила перед країною і суспільством. Можливо, я наївний, але я краще думаю про українців.

Voleybolist:Все с нетерпением ждут своих "копов" на улицах столицы. Авы?

Сергій Рахманін: Я теж людина, і мені цікаво, що з цього вийде. Але до будь-яких новин я ставлюся з певною обережністю. Досвід української політики вчить: надмірні очікування призводять до надмірних розчарувань. Але я щиро хочу, щоб бодай у цьому українській владі вдалося досягнути того, що обіцяла.

Marcos:Сергей, что для Вас лично должно стать или уже стало показателем начала глубинных трансформационных процессов нашего общества?

Сергій Рахманін: Особисто для мене показовою є масова здатність мешканців усієї країни до певного рівня самопожертви. Довгий час патріоти дозволяли собі любити Україну, сидячи на кухні. Зараз кількість людей, які готові добровільно жертвувати кар'єрою, часом, грішми, здоров'ям, життям, є набагато більшою, аніж можна було сподіватися півтора роки тому. Саме це є ознакою того, що ставлення людей до країни змінилося. Відповідно неминуче має змінитися і країна.

Tatyana:Громкое назначение Саакашвили для меня до сих пор неоднозначная загадка. Проясните ситуацию, пожалуйста, с высоты ваших журналистских вершин. Спасибо.

Сергій Рахманін: Віднедавна дивуватися призначенню будь-кого будь-куди є моветоном. Стосовно Саакашвілі можу поділитися лишень припущеннями. 1. Треба було швидко прибрати Палицю з Одеси, аби послабити Коломойського, а кадровий резерв у Порошенка досить обмежений. 2. Саакашвілі без роботи може бути навіть небезпечним, тому було логічно його працевлаштувати. 3. Відсутність реальних структурних перетворень треба прикрашати певними вітринними реформами. Вони теж потрібні, але для влади вони виконують роль допоміжного інструмента, який дозволяє відволікати увагу від наявних проблем. Тому так багато уваги приділяється створенню патрульної служби, тому так багато очікувань стосовно намірів Саакашвілі перетворити Одесу на українське Батумі. Щодо його намірів подолати корупцію та контрабанду в окремо взятому місті, це залежить не тільки і не стільки від його енергії, скільки від того, чи дозволять йому подібні речі нагорі.

Сергій Рахманін

Тетяна Сащук:Ваша думка з приводу створення Громадської ради контролю Антикорупційного бюро?Які Ваші прогнози, як знаного аналітика, щодо перспектив та результатів роботи цього органу?

Сергій Рахманін: Не дуже зрозумів, про перспективи якого органу йдеться — Антикорупційного бюро чи Громадської ради. Ефективність роботи Антикорупційного бюро залежить від якості фахівців, які приходять туди працювати, а їхню якість можуть підтвердити лише час і робота. Стосовно Громадської ради, то вона не здатна поліпшити роботу бюро — вона здатна лишень допомогти зберегти його незалежність. Це допоміжна функція. Але якщо комплектація Антикорупційного бюро виявиться не дуже фаховою, ніяка Громадська рада, на жаль, не допоможе зробити його діяльність більш ефективною.

Тетяна Сащук: Оці новомодні тренди типу "журналісти-депутати"... Щови думаєте з того приводу? Як частовас кличуть перед виборами в якісь партії? Якщо не таємниця, що пропонують?

Сергій Рахманін: Мені пропонували брати участь у парламентських виборах, починаючи з 1998 року. Єдина кампанія, коли я не отримав жодної пропозиції, була дочасна кампанія 2007 року. Що пропонують? Чесно кажучи, нічого конкретного не пропонували. Просто пропонували приєднатися до політичної сили. Мені ритуально пропонували, а я ритуально відмовлявся.

polit_ua:Чи виграла українська політика від того, що в цей парламент прийшла така когорта журналістів? Чи втратила від цього вітчизняна журналістика?

Сергій Рахманін: Дві найбільш поширені точки зору стосовно людей, які вирішили поміняти редакційне посвідчення на депутатський мандат: це подвиг або зрада. Я не вважав і не вважаю це ані подвигом, ані зрадою. Можу помилятися, але на сьогодні Україна фахових журналістів потребує не менше, а, можливо, і більше, аніж фахових політиків. Нині ситуація, коли зовні впливати на ситуацію не менш важливо, ніж зсередини. Поки зарано говорити про реальний ефективний вплив нещодавніх журналістів на українську політику. Дещо вдається, дещо — ні. Якщо хтось з них стане неабияким політиком, особисто я буду цьому тільки радий. Але мені здається, що багатьох із них об'єктивно бракує по цей бік.

journ_:Ваше враження, наскільки наші медіа насправді об'єктивні та чесні у висвітленні цієї війни? Чи не творять вони так само міфи, чи не перекручують факти, як російські ЗМІ?

Сергій Рахманін: Я би не узагальнював, тому що насправді треба говорити про різний підхід різних медіа та різних журналістів. Я би не сказав, що має місце поширена практика перекручування фактів. Я би радше говорив про певні помилки.

А щодо міфів, мені здається, є два джерела продукування міфів: соціальні мережі і політикум. Журналісти точно не входять до топ-двійки продукування міфів. І суб'єктивно, завжди, коли є війна, є людська потреба творити міфи. Це неминуче під час будь-якої війни в будь-якій країні.

Liudmyla:Пане Сергію, маю питання щодо термінів. 1) Чи правильно називати нинішню війну на Донбасі "вітчизняною"? 2) Який термін краще вживати щодо тих, хто воює проти української армії: бойовики, терористи, сепаратисти, інше? 3) Ким наразі є мешканці Донбасу: вороги, заручники ситуації, посібники терористів? П.С.: Можливо, варто нашим медіа домовитися, щоб не було розбіжності у термінах, як вам здається? Дякую.

Сергій Рахманін: Нашим медіа було б простіше домовитися про терміни, якби влада визначила своє ставлення до цієї війни. Якщо це війна, то чому вона називається АТО? А АТО не може бути "вітчизняним" — це нонсенс. Якщо це терористи, то чому ми домовляємося з ними про можливість проведення виборів? Якщо це сепаратисти, то чому українська влада припускає, що сепаратисти за певних умов можуть бути обраними до українських органів місцевого самоврядування, обиратися мерами міст, чому з ними треба погоджувати призначення прокурорів?

Стосовно мешканців Донбасу дуже важко говорити про якесь узагальнення. Я думаю, що там є і заручники ситуації, і посібники терористів, і просто розгублені люди, які взагалі не дуже розуміють, що відбувається.

Сергій Рахманін

journ_:Що думаєте про роботу російських пропагандистів, і яка їхня вигадка вас найбільше вас розсмішила чи здивувала своєю неймовірністю?

Сергій Рахманін: Насправді російські пропагандисти послуговуються різними методами. Якщо оцінювати їхню роботу відсторонено, то є дуже фахова цинічна робота, а є дуже незграбна і неохайна. Насправді мене дуже важко чимось здивувати, коли йдеться про пропаганду чи журналістику. Але розіп'яті снігурі і корова, що плакала, — це надто навіть для мене.

Rika:Навіть українські воїни часом визнають, що, загалом, заважав ажіотаж довкола ДАПу та "кіборгів", бо перетворив аеропорт на надважливу позицію, звідки після здійнятого галасу просто ніяк було відступати вчасно.А як ви думаєте? Чи варто було його боронити так довго, пожертвувати стількома життями наших воїнів? Можливо, не було б стільки шуму, можна було вчасно відійти та зберегти сили і людей для іншого потужного ривка? Де та межа для журналістів: щоб і про подвиг наших військових знало суспільство, і щоб ця "інформаційна кампанія" не заважала вести воєнні операції та зберігати життя наших воїнів?

Сергій Рахманін: Я, звісно, не військовий, але можу висловити власну суб'єктивну точку зору. 1. ДАП не був надважливою позицією з огляду на те, що не планувався подальший наступ. Аеропорт мав цінність виключно як плацдарм для подальшого наступу.

2. Згідно з домовленостями, територія ДАПу мала відійти інший стороні. Але Росія з сепаратистами вирішила його захопити достроково, і після цього для українських військовослужбовців стало питанням принципу захищати його і надалі.

3. Навіть попри це, напевно, була потреба і можливість відвести бійців, аби зберегти людські життя і вирівняти лінію фронту. Тим більше, було зрозуміло, що найближчим часом там захищати не буде чого.

4. Не думаю, що варто говорити про провину журналістів у тому, що врешті сталося з ДАПом. Військові виконували свій обов'язок і чесно захищали позиції. Журналісти чесно виконували свій обов'язок і писали про мужність наших військовослужбовців. Якщо говорити про провину, то про провину військового і політичного керівництва, яке своєчасно не дало наказ про відхід, що б зберегло людські життя.

journ_:За вашими спостереженнями, як змінилася українська журналістика за роки незалежності країни? Вона развивається і прогресує, чи навпаки? (Розумію, що відповідь тут може бути чимала, тож кількома словами.)

Сергій Рахманін: Єдине, що я можу сказати точно: українська журналістика протягом 24 років постійно змінювалася. За моїми суб'єктивними враженнями, позаяк журналісти знаходилися на вістрі подій через особливості своєї професії, вони першими відчували розчарування. І це в різні періоди новітньої української історії неминуче позначалося на якості їхньої роботи. Але після кожного розчарування починалася нова хвиля, і щоразу в українській журналістиці знаходилося достатньо молодих людей, які штовхали журналістику вперед, незважаючи на те, що поруч були колеги, які переживали певне розчарування. Думаю, якщо в Україні справді відбудуться принципові докорінні зміни, а натяк на це у суспільстві простежується, то журналісти в цьому процесі відіграватимуть суттєву роль.

Сергій Рахманін

Ma_rina:Что вы считаете главными болезнями украинской журналистики?

Сергій Рахманін: В різний час українській журналістиці були притаманні різні вади. Якщо говорити про нинішній стан, то я би виокремив дві хиби. Перша — це певна самовпевненість і поверховість. Друга — намагання виконувати невластиві журналістиці функції. Як на мене, журналісти мають інформувати, акцентувати увагу на тих питаннях, які потребують розв'язання, та розтлумачувати явища і події, справжній зміст яких не зрозумілий пересічному громадянинові. Натомість сьогодні чомусь велика кількість медіа та журналістів намагаються бути полководцями, адвокатами, прокурорами, суддями, проповідниками, пропагандистами. А це, на мій погляд, призводить тільки до підвищення рівня недовіри читачів, слухачів та глядачів до медіа.

Олена Юрик:Пане Сергію, ваше ставлення до використання в журналістських матеріалах постів із соціальних мереж. Чи допустиме воно в якісній професійній журналістиці?

Сергій Рахманін: Журналістика стає іншою, і не завжди зімни на краще. З одного боку, вона стає більш уривчастою, дещо поверхневою, але, без сумніву, більш мобільною. Споживач звикає до стислих форм та оперативного реагування медіа на події. Тому журналісти і ЗМІ, аби залишатися актуальними, мають відповідати цим вимогам. Я не бачу нічого поганого в тому, щоб використовувати інформацію з соціальних мереж як новину, яку можна та варто перевіряти. Я проти сліпої ретрансляції того, що з'являється в соціальних мережах. Але якщо журналіст має можливість та вміння перевірити інформацію, доповнити її, розшифрувати і розтлумачити її, пов'язати з іншими подіями, то немає нічого поганого в тому, щоб інформація з соціальних мереж була джерелом інформації.

Olena Levandovska:Хочу поцікавитисявашим телепроектом "Гра у класику". Чим взяв Вас ZIK? Чи не відчуваєте, що зраджуєте "Дзеркалу тижня"?

Сергій Рахманін: "Дзеркалу тижня" не можна зрадити. Щодо "Гри у класику", це звичайний збіг обставин. У мене з'явилася ідея подібної програми під час Майдану. Я розмірковував над тим, якому каналу запропонувати подібний проект. В цей момент мені передзвонив Дмитро Добродомов, який на той момент працював на телеканалі ZIK, і запитав, чи не зацікавила б мене співпраця з цим каналом. Я поділився з ним власною ідеєю, вона йому сподобалася — от і все.

Тетяна Сащук:Пане Сергію, у витонченій, на мій погляд, аналітичній статті в "ДТ" про нещодавню прес-конференцію нашого гаранта відчувається змішаність почуттів із присмаком безнадії і безвиході.Невже дійсно "все пропало"?

Сергій Рахманін: По-перше, нічого не пропало, а все тільки починається. Можете вірити, можете — ні, але у мене не було відчуття, що все тільки починається ані в 1991 році, ані, приміром, у 2005-му. Українська держава як така тільки збирається зіп'ятися на ноги і з "невеличким" часовим запізненням. А подібний процес завжди є дуже болісним. На жаль, якість еліт не відповідає масштабам очікувань суспільства. Сподіваюся, це тимчасове явище.

Стосовно безнадії, є такі підходи до дійсності, до висвітлення фактів: можна не помічати негативу, можна зосереджуватися виключно на негативних явищах та оцінках. Я ж намагаюся бути критичним, але мені не подобається критиканство. Головна думка, яку я намагався вкласти в статтю, про яку Ви згадали, полягає в тому, що Порошенко — це ще не вся Україна. Є інші люди, які, з моєї точки зору, уособлюють нинішню Україну набагато точніше. І поки ці люди є, у нас є шанс на майбутнє. Кількість таких людей збільшилася, відповідно збільшилися наші шанси на появу лідерів нової якості.

Фото Владислава Мусієнка

Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред

Реклама

Последние новости

Реклама
Реклама
Реклама
Мы используем cookies
Принять