Леся Воронина

Не можу назвати одного улюбленого прозаїка і єдиного поета. Тому скажу про тих, хто мені в різний час мого життя був найближчий. В ранній юності Булгаков, Айріс Мердок, Герман Гессе, Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Володимир Винниченко. А з поетів – Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Драч (тільки молодий). Згодом – Туве Янсон (її доросла проза), Мілан Кундера, Муракамі, Валерьян Підмогильний. Зараз найбільше враження справляє проза Юрія Андруховича, Марії Матіос. Читаю все, що пише Ірен Роздобудько, зовсім не вважаю ці речі масовою літературою, не переношу снобістського ставлення до письменників, які хочуть бути зрозумілими не лише жменці «високочолих» інтелектуалів. З приємністю читаю романи Галини Вдовиченко, Тараса Прохаська, Леоніда Кононовича, Василя Кожелянка, Юрія Щербака.

Том Сойер (за неймовірну вигадливість, безпосередність і постійне очікування дива), Івасик Телесик (за мужність та оптимізм), Пеппі Довгапанчоха (за вміння здійснити найфантастичніші бажання та мрії), Робін Гуд (за справедливість).

Дякую за «чудові твори».    Поки що написала єдину «дорослу» книжку – це мої подорожні нотатки «У пошуках Огопого». Ця книжка була відзначена на конкурсі «Коронація слова» і вийшла у видавництві «Нора-друк» у 2010 році. Це мої спостереження, спогади, враження від мандрів Канадою, Угорщиною, Польщею, Єгиптом, Австрією, Туреччиною. І це не просто розповідь про екзотичні місця, а бажання краще зрозуміти, чим ми, українці, подібні і в чому відрізняємося від решти світу. Дуже сподіваюся, що у мене буде нагода розповісти про свою подорож до Бразилії, куди я потрапила зовсім несподівано, хоча мріяла про це, починаючи зі своїх 13 років, коли в Ірпінському будинку творчості письменників познайомилася з дивовижною людиною і талановитою письменницею Вірою Вовк. Пані Віра ще дитиною мусила емігрувати з України, зовсім молодою потрапила до Бразилії, стала професором, фахівцем із середньовічної німецької літератури в Університеті Св. Урсули в Ріо-де-Жанейро, і все життя писала власну прозу і поезію українською, перекладала твори українських класиків і сучасних письменників португальською та німецькою, бажаючи відкрити світові нашу культуру. Для мене знайомство з Вірою Вовк було однією з найбільших подій в моєму тодішньому підлітковому віці, і коли її перестали пускати до України через зв’язки із дисидентами, ми втратили зв’язок на довгі роки. І тільки після здобуття Україною незалежності зустрілися знову, і врешті я змогла на запрошення пані Віри побувати в її гостинній оселі, і вона відкрила для мене Бразилію, яку дуже любить і розуміє.

В мандрівках відбувається такий фокус, що час не спиняється, а розтягається. Цей феномен буває у звичайному житті, а особливо це відчуваєш під час подорожей, коли здається, що встигаєш побачити неймовірну кількість місць, дізнатися про якісь особливі історії, пов’язані з людьми, з якими познайомився, ситуаціями, які побачила. Здається, що за ті кілька тижнів, що мандруєш, прожила величезний шматок життя, а повертаєшся додому і бачиш, що майже нічого не змінилося. Тобто це спосіб тікати від рутини, залишатися молодим, тобто твої реакції, сприйняття і враження оновлюються, і світ стає набагато приязнішим і цікавішим.

Перш за все ми не прийняли цю премію удвох із моєю улюбленою художницею Катериною Штанко. Саме з її ілюстрації почалася книжка «Сни Ганса Християна» (фантазії на тему дорослих казок Андерсена), з’явилася ідея видавати її саме так. Наше рішення було одностайне, і ні я, ні Катерина ніколи не шкодували про своє рішення. Якби ми прийняли премію Януковича, ми б зрадили і перекреслили все, у що досі вірили і заради чого писали й малювали.

Найближче – нескінченість людського пізнання і безмежність світів, які нас оточують.

Мої спостереження дуже різні щодо того, як сприймають Україну: від захоплення, яке викликали українці під час Помаранчевої революції, до розчарування, зневіри, а часом, на жаль, і зневаги через те, що відбувається тепер. Я пригадую, як ще 1995 року, коли я була в Канаді, один місцевий українець сказав про те, що не можна скаржитися і нарікати на проблеми, злидні, негаразди, які відбуваються в Україні, коли ти перебуваєш за кордоном, і наводив приклад, як у Канаді розкішно виступила українська молодіжна збірна з хокею, а потім блискучий спортсмен почав розповідати, як йому тяжко живеться у себе вдома. Він казав: «Невже вони не розуміють, що це сормно?» Я зараз думаю, де є та грань, коли ти хочеш сказати правду про несправдливості, які тут відбуваються, і коли ти стаєш жалюгідним нарікаючи? І вкотре вже згадую слова дядька Лесі Українки Михайла Драгоманова в листі до друга: «Знову ти нарікаєш, що нас, українців, б’ють, мало кого у світі б’ють? Шанують не тих, кого б’ють, а тих, хто відбивається». Тому так хочеться, щоб ми знаходили сили відбиватися самі, а не показували свої вавки світу і чекали, що нам допоможуть.

Я вбачаю катастрофічні наслідки, до чого й прагнули ті «разводящие котят» синьоморди (до речі, синьоморди – це антигерої моєї нової книжки «Таємне товариство боягузів та брехунів»). Не хочу нагнітати пристрасті і говорити про зневіру, але це страшний удар, якого завдали нам українофоби. Після відмови від президентської премії мене лякали наслідками й питали: «Ти не боїшся, що тебе за це з’їдять?» Я відповідала на це: «Не з’їдять – подавляться!». А якщо серйозно, то переконана, що тепер саме існування України, українців та нашої мови залежить від кожного з нас.

А кого ми зараз можемо протиставити тим окупаційним силам, які захопили владу? Я думаю, що ті письменники, яких Ви назвали, дуже серйозно поставилися до свого рішення, і, думаю, воно для них було зовсім не простим. Найлегше – нічого не робити, і тоді тебе не звинувачуватимуть у помилках.    Мені здається, що я можу зробити більше, пишучи свої книжки для дітей, і сподіваючись, що їх читатимуть, сприйматимуть ті думки, які я в них висловлюю, звичайно, у формі часом зашифровано-іронічній, бо діти не сприймають пафосу і дидактики.    А коли б я пішла в політику, то, підозрюю, писати веселі історії, сповнені карколомних пригод, які завжди закінчуються щасливо, я б не змогла вже ніколи.

Мене часто запитували про те, звідки беруться мої нямлики, перевертайчики, заманюки та кльоцики, і я, щиро кажучи, губилася. Гадаю, що це марна справа – аналізувати власну творчість і намагатися зрозуміти, звідки беруться герої, повороти сюжету, часом несподівані для мене самої. Для мене вигадувати історії так само необхідно і нормально, як для іншої людини співати чи розв’язувати складні математичні завдання.

Так, Україною подорожую багато, і кожна моя мандрівка – це відкриття дивовижних місць: чи це унікальний парк «Веселі Боковеньки» серед степів Кіровоградщини, чи Криворівня в Карпатах, чи мій улюблений Львів, куди поїду на черговий Форум видавців ось уже за кілька днів, чи просто прогулянка ірпінським лісом. Щоразу це дуже важливі зустрічі, враження і розуміння того, що Україна – зовсім не така примітивна схема, як її сприймають нинішні владці.

Так, гадаю, врато дивитися і на Європу, і на Японію, і на Канаду, де я відвідувала різні школи і спілкувалася з учителями й дітьми. Але ж ми не створимо нормальну людську і гуманну школу в країні, де більшість мешканців відчувають себе приниженими і окраденими. Хоча я, як дитяча письменниця, все одно вірю у дива, вони трапляються попри усі зусилля пана Табачника та його команди. Є розумні, порядні освічені люди, які працюють у школах, і лише такий учитель може заохотити дитину до розуміння світу, який її оточує, і своєї ролі в цьому світі. А головне для наших дітей – не відчувати себе жертвою, бути сильними і відчувати себе захищеними. І зробити це, напевно, найважче. Велечезна відповідальність за це лежить на батьках.

Ця любов може виникнути лише тоді, якщо дитині буде цікаво. Всі ми, ті, хто пройшов радянську школу, пам’ятаємо нудотне зазубрювання безкінечних правил та абстрактних понять. Гадаю, що дитина, захоплена якоюсь особливою книжкою, фільмом, героєм, схоче відкрити цей світ, оволодівши мовою, якою говорять улюблені герої. А ще, вертаючись до теми мандрів, живе спілкування з носіями мови є неоціненним. Так що мандруйте зі своїми дітьми, якщо є можливість, і пізнавайте інші країни, спілкуючись англійською, французькою, китайською. Ну, врешті, мовою есперанто...

Відкрила для себе зовсім недавно чудову дитячу письменницю Анні Шмідт. Вона зробила просто переворот у нідерландській літературі та, можливо, й у світовій дитячій літературі. Її книжки блискучі, сповнені неперевершеного гумору, парадоксальних ситуацій і такої бурхливої фантазії, яку я зустрічала лише у Астрід Ліндгрен чи Туве Янсен. Дуже хочу, щоб її твори з’явилися в перекладі українською, бо просто закохалася в її книжки. Гадаю, що «Прудкий равлик», зовсім молоде видавництво, яке я очолюю, незабаром видасть дві її книжки. Які – не скажу, щоб не зурочити.

Гадаю, що з дітьми, за будь-яких обставин, варто говорити по-людськи. І тоді тобі повірять і сприймуть ті речі, які ти хочеш донести.

Гадаю, що є універсальні казки і універсальні книжки, які можуть читати і діти, і дорослі, в яких кожен знайде щось важливе і особливо близьке для себе. Я вважаю, що по-справжньому талановиті дитячі книжки можуть бути цікаві людям будь-якого віку, і що казка чи фантастична історія часом містить в собі більше правди, ніж найреалістичніший і найсерйозніший твір. Зрештою, грань між уявним і реальним буває дуже умовною.

На жаль, на роль феї я поки що «не тягну». :) Надто багато речей в нашому житті змушують мене сумувати, а то й гніватися. Та попри все, доки я зможу писати свої історії, буду вважати себе щасливою людиною і сподіватися, що бодай трохи зможу змінити цей світ на краще.