Дмитрий Снегирев

1. Погодьтеся, коли Президент України вимагає повернення до положень Мінського протоколу, практично визнаючи військову поразку України, важко вимагати притягнення Лаврова до відповідальності, як представника третьої сторони конфліткту, яка отримала перемогу в цьому конфлікті.
2. Вимагаючи надання Україні хоча б нелетальної зброї, ми забуваємо, що Україна досі лишається одним із провідних гравців на світовому ринку озброєння. У нас достатньо новітніх розробок в усіх галузях ВПК, щоб не бути залежними від постачання чи непостачання військової допомоги з країн Заходу. Сама історія України періоду перших визвольних змагань наочно продемонструвала той факт, що ані грецький морський піхотинець, ані німецький вояка, ані польський жовнір не готові, не мають бажання гинути за Україну.
Приклад сучасної української історії: підписавши Будапештський меморандум, згідно з яким провідні країні Заходу були гарантами нашої територіальної цілісності, ці країни не поспішають виконувати взяті на себе зобов’язання. Україна знову лишилася сам-на-сам з зовнішнім ворогом, який теж є одним із підписантів меморандуму.
3. У разі наступу військ РФ ЗСУ мають виконати покладений на них конституційний обов’язок – захист територіальної цілісності України. Щодо права поневолених народів Росії на самовизначення та державний устрій, то Україна має заявити на дипломатичному рівні про підтримку таких намірів.
4. Незважаючи на наявність стабілізаційного фонду та золотовалютних резервів, основа яких – реалізація нафти та газу, світова тенденція зменшення ціни на нафту боляче вдарила по економіці Росії, що призвело до падіння ВВП на 7-10%. У цій ситуації, коли країни-виробники нафти несуть величезні втрати, граючи на штучному пониженні ціни на нафту, незрозумілою є політика вищого політичного керівництва Україїни, яке фактично рятує економіку Росії, говорячи словами Порошенка, дозволяє зберегти Путіну обличчя, наполягаючи на поверненні до Мінських угод. Тобто Україна, з одного боку, апелюючи до країн цивілізованого світу щодо підтримки та надання допомоги у протистоянні зовнішньому ворогові, з другого боку, фактично рятує цього ворога, пропонуючи йому визнати власну поразку. Така незрозуміла зовнішня політика України викликає питання не тільки у її партнерів на Заході, яких ми звикли звинувачувати у бездіяльності, але й подібні питання виникають всередині українського суспільства – чому Україна має рятувати обличчя лідера країни-агресора ціною поступок власних територій.

Так, беззаперечно. Військовий стан дає можливість проведення не хвиль мобілізації, які, як засвідчила практика, не відповідають сучасним викликам, а дасть можливість проведення загальної мобілізації та створення потужного резерву. Військове положення дає розширені повноваження спеціальним службам у проведенні контртерористичних операції не тільки в зоні проведення бойових дій, але й на всій території України, яка наразі потерпає від хвилі терактів. Воєнний стан дасть змогу переведення економіки на «військові рейки», що дасть змогу максимально задовольнити потреби ЗС.

Ви самі відповіли на своє запитання. У Росії є певні геополітичні страхи саме в моменті втрати позицій регіонального лідера в разі вирішення проблеми мирним шляхом. Якщо ситуація буде вирішена за столом переговорів, або Україна перейде в контрнаступ з метою звільнення своїх територій, позиції Росії, як країни, яка диктує свою волю, якщо не світові, то найближчим сусідам, зазнає певних змін. Імідж «жандарму», який, маючи певні економічні негаразди всередині країни, але володіючи військовим потенціалом, може нав’язувати країнам пострадянського табору своє бачення їхнього геополітичного та економічного розвитку, зазнає не тільки політичних втрат. Таким чином, наочно продемонстровано, що військова потужність Росії – це ще один штучний міф, красива картинка, яка нічим не підтверджена.

Перемогти у війні ми можемо лише за умови, якщо війною будуть займатися військові, а не політики. У нашому випадку армія стає заручником підкилимних домовленостей політичного керівництва країни, яке диктує їй умови проведення військових дій. Трагедія в Іловайську, здача аеропорту та 31-го і 32-го блокпостів є яскравим тому підтвердженням. Іловайськ повинен був стати українським Хасав’юртом і наочно продемонструвати ціною величезних жертв необхідність підписання ганебних Мінських угод. Про те, що ця поразка – штучне явище, не говорить лише лінивий, не тільки серед військових, але й серед української громади. Панує думка, що в армії вкрали перемогу і блокують саме військове вирішення ситуації на Донбасі на користь України. Ситуація навколо донецького аеропорту та номерних блокпостів була створена таким чином, щоб унеможливити подальший спротив українських військових та під час контрнаступу російських військ змусити наших вояків відійти з займаних позицій. Саме цим пояснюється те, що під час "перемир’я" були фактично заблоковані не тільки славетні "кіборги" в ДАПі, але й українські вояки поблизу 31-го блокпосту, які фактично знаходилися в оточенні ворожих військ.
Наразі в Луганській області росіяни мають намір взяти в кільце оточення українське угруповання (як це було в іловайському «котлі»). Саме цим пояснюється активізація бойових дій поблизу Станиці Луганської та так званої Бахмутської траси. Головною ціллю російських військ є захоплення великих промислових міст: Лисичанськ, Северодонецьк, Рубіжне та взяття в кільце оточення українського угруповання поблизу міста Щастя. Пан Муженко має нести персональну відповідальність за події в ДАП та на блокпостах. Але, як свідчить практика, Гелетей, як один із винуватців іловайскього "котла", так і не поніс покарання. Більше того, його кандидатура розглядається на посаду посла в Угорщині. Виникає риторичне запитання – чим завинила Угорщина перед Україною? І послом в яку країну працевлаштують пана Муженка?

Дуже багато запитань і до самого міністерства, і до людини, яка його очолює. На жаль, підтвердилася та думка, що це – штучне міністерство, яке було створено конкретно під одну особу – пана Стеця. Сьогодні війна ведеться на двох фронтах: військовому та інформаційному. І перемоги на інформаційному фронті створюють умови та необхідну атмосферу для перемог на військовому. Ми змушені констатувати, що Міністерство, яке в умовах війни живе за рахунок держбюджету, не виконує покладені на нього функції. Фактично інформаційна війна ведеться на рівні небайдужих до долі України журналістів, блогерів та волонтерів, які власними силами та іноді ціною власного життя виконують ті функції інформаційного супроводу військових дій та інформаційної війни з Росією, які б мало виконувати відповідне міністертсво.
Говорячи про сучасну "гібридну війну", ми повинні розуміти, що йдеться не лише про військое протистояння, а, в першу чергу, про протистояння в інформаційному просторі. Якщо в Росії створено спеціальний центр в Ольгіно для просування ідей "русского мира" та необхідності війни на українських східних теренах, то наше міністрество за час свого існування не видало жодного продукту саме інформаційної війни, не взяло жодного ворожого "окопу", а навпаки, за нього діють безіменні герої, чиї "подвиги" та прізвища не відомі. Якщо пан Стець не виконує покладені на нього зобов’язання (а він їх не виконує), він змушений просто піти у відставку, а його місце має зайняти інша людина, яка є фаховою у цьому питанні.

Фраза про федеративний устрій України Вами процитована не повністю. Малося на увазі, що федеративний устрій України пропонується в межах історичних кордонів України, що є суб’єктами федеративного устрою. Окрім існуючих територіально-адміністративних одиниць, які є складовими частинами України, до складу федерації увійдуть такі землі: Кубань, Воронежчина, Курщина, Білгородщина, частина Ростовської області, Надсяння та Придністров’я. Враховуючи той факт, що певний час ці території перебували під юрисдикціями інших держав, є певні протиріччя у соціальній, економічній і культурній сферах. Тому єдиним можливим шляхом утворення Української держави в кордонах цих земель є саме федеративний устрій, який дрозволить з урахуванням особливостей соціально-економічного і культурного розвитку цих регіонів зеберегти територіальну цілісність у рамках новітніх кордонів. Говорячи про федеративний устрій України, малася на увазі історична перспектива розвитку України як держави-регіонального лідера та її претензії на свої історичні землі.

Донецький аеропорт, передусім, мав величезне політичне значення – не тільки як символ української звитяги, а й української присутності та того, що Донецьк був і залишається українським містом. Говорячи про донецький аеропорт, який розташований у межах самого Донецька, та присутність українських військ, які захищали його, ми мали на увазі, що українські військові захищають не саме летовище, як окрему територію Донецька, а сам Донецьк, як столицю українського Донбасу. Я неодноразово попереджав, що є інформація, згідно з якою територія донецького аеропорту, а також Дебальцеве, Щастя та Станично-Луганський район, відповідно до мінських домовленостей, мали відійти самопроголошеним "ЛНР" та "ДНР". Отже, фактичну здачу аеропорту та створення умов, за яких його подальша оборона стала неможливою, слід розглядати як факт державної зради, за яку мають понести персональну відповідальність не лише керівники Міністерства оборони, але й вище політичне керівництво України, яке відсутністю реальних дій дозволило створити ситуацію, яку ми маємо на сьогодні, а саме – здачу аеропорту.

Говорячи про можливий наступ росіян, треба чітко усвідомлювати, що ескалаціця напруженості та бойових дій на Донбасі є свідченням саме цього наступу та прямої агресії з боку сусідньої держави – Росії. Ми маємо визнати, що наразі на Донбасі відбувається не АТО, а саме військове протистояння та протидія зовнішньому виклику, збройній агресії з боку РФ. Протистояти цьому ми можемо, по-перше, визнавши сам факт військової інтервенції з боку Росії, змінивши формулювання з АТО на вітчизняну війну. По-друге, ВР має на законодавчому рінві визнати квазіреспубліки «ДНР» і «ЛНР» терористичними організаціями. По-третє, Президент має оголосити не четверту хвилю мобілізації, а загальну мобілізацію. По-четверте, Україна має на міжнародному рівні заявити про те, що є державою, яка потерпає від зовнішньої агресії, і те збройне протистояння на сході є не суто внутрішнім конфліктом, а фактом зовнішнього втручання, і, виходячи з цього, вимагати не лише економічних санкцій проти Росії, але й надання реальної військової допомоги та визнання РФ країною-агресором.

Люди, які перебувають за ґратами, залишаються громадянами України, які мають не тільки право обирати, але й право зі зброєю в руках захищати свою землю. Інше питання, яка саме категорія підпадає під хвилю загальної мобілізації? Якщо йдеться про тих, хто засуджені до довічного ув’язнення та мають "важкі" статті, вони не можуть бути мобілізовані до лав Збройних Сил України (ЗСУ). Ми маємо досвід Другої світової війни, коли однією та іншою стороною застосовувалася практика так званих «штрафних батальйонів», на плечі яких були покладено виконанння найбільш складних завдань: утримання проблемних ділянок оборони та прорирв укріплених ліній супротивника. Ми маємо надати людям, які вперше порушили закон, кров’ю спокутувати свою провину перед українським народом. Це було б справедливо і по відношенню до самого народу, і по відношенню до людей, які вперше порушили норми чинного законодавства, бо за часів існування незалежної України поняття "чинного законодавства" мало дуже умовні кордони.

Дійсно, така думка є, і вона штучно поширюється в українському суспільстві. Метою цієї «акції» є бажання політичного керівництва виправдати свою недолугу політику на Донбасі та фактичну зраду у вигляді анексії українських земель Донбасу країною-загарбником – Росією. Донбас не є однорідною територією, де панує підтримка політики Путіна та створення "русского мира". Навіть під час так званого "референдуму" проросійські настрої коливалися у відсотковому співвідношенні 15-20%, тобто вони не є домінантними, тож не можна, спираючись на них, казати про певні політичні уподобання мешканців регіону. Більше того, землі Донбасу завжди були суто українською територією, а кордони України з Росією – не в межах сучасних кордонів. Після останніх подій проросійські настрої мешканців Донбасу стрімко зменшилися. Той "русский мир" у вигляді найманців із Північного Кавказу та інших регіонів РФ, які принесли з собою не мир та спокій, а збройний бандитизм та вакханалію насильства, остаточно поховали плани Путіна щодо мирної анексії українських земель Донбасі на прикладі того, як це відбувалося в Криму. До речі, саме збройне протистояння на Донбасі, на відміну від беззбройної анексії Криму, є яскравим свідченням того, що населення Донбасу не сприйняло ані самого факту збройного втручання Росії, ані відокремлення цих територій від України. Тож не можна сказати, що Донбас заслуговує на те, що відбувається там зараз, більше того, така теза є образливою не лише для мешканців Донбасу, але й для всього українського народу, який зі зброєю в руках боронить свою територіальну цілісність.

Це може означати тільки одне: збільшення військової присутності збройних сил РФ, метою якої є подальша ескалація військової напруженості на сході України. У ЗСУ є достатньо важелів, які дозволяють не лише констатувати перетин кордону, але й активно протидіяти цьому процесу. Ситуація, коли вище військове та політичне керівництво зайняло позицію спостерігача, який тільки рахує війська, що перетинають кордон, і не вдається до жодних конкретних дій, аби стати на заваді цьому процесу, є згубною для самого факту існування України як суверенної держави. На сьогодні стоїть питання анексії Росією не окремих територій Донбасу, а просування вглиб України з метою створення нових квазіреспублік типу «ХНР», «ОНР», тобто Харківської, Одеської, Запорізької та Дніпропетровської «народних республік». Станом на сьогодні ми можемо говорити не про ескалацію конфлікту, а про його перехід у активну фазу і просування ворожих військ вглиб української території.

Що стосується основних моментів життєзабезпечення Донбасу – постачання електрики, газу та води. Україна виконує свої зобов’язання щодо цих територій, більше того, заборгованість цих територій перед українським бюджетом складає більше одного мільярда доларів. А це свідчить про те, що Україна (попри всі негаразди) турбується про долю своїх громадян, які лишилися на тимчасово окупованій території.
Те саме стосується українських гуманітарних конвоїв, які туди відправляються, але стають здобиччю та предметом спекуляцій з боку керівників «ДНР» і «ЛНР»: продукти харчувати, які мали б безкоштовно роздаватися громадянам, реалізуються через торгові мережі лідера «ЛНР» Плотницького.
Щодо кількості людей, які залишилися на цих територіях, красномовно про це говорить цифра – від 700 тисяч до 1 мільйону вимушених переселенців з цих територій. Лишилися ті, кому нема куди їхати і кому нема за що їхати.
Крім газу, електрики та води, до жовтня Україна продовжувала фінансування вугільну промисловість в окупованих регіонах. Була виділена сума понад 8 мільярдів гривень. Інше питання, що ці гроші не дійшли до свого адресата – шахтарів та членів їхніх родин.
Щодо образ на київську владу, то більшість населення Луганщини вважає себе громадянами України. Виходячи з цього, у них є справедливі претензії щодо дій центральної київської влади, яка на їх думку, залишила їх сам-на-сам з озброєними мародерами та російськими найманцями.

На жаль, ми зіткнулися з фактом, що, крім зовнішньої агресії у вигляді прямого збройного протистояння, Росія намагається за допомогою терористичних актів дестабілізувати ситуацію не тільки на Донбасі, але й у великих містах України, які є поза межами збройного конфлітку, з метою створення панічних настроїв та невпевненості серед українського суспільства. Нам треба бути готовими для того, що нам кинуто виклик, мета якого – дестабілізація ситуації та створення зон напруженості у таких містах, як Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одесса, Херсон.
Протистояти цьому можна розширенням повноважень спеціальних служб України, веденням жорсткого контролю над переміщенням людей та вантажів з тимчасово окупованої території, створенням фільтраційних таборів на момент перевірки осіб до незаконних збройних формувань і введенням режиму контртерористичних операцій у прикордонних з АТО областях України.

Перша і основна функція – захист територіальної цілісності України та активна протидія як окупаційним силам, так і місцевим посіпакам. З цією метою створені розвідувальні та розвідувально-диверсійні групи, які займаються збором інформації, проведенням диверсійних та контрдиверсійних акцій як на території окупованих районів, так і на території України.
"Права справа", як структура, базовими районами якої є території Донбасу, від початку створювалася для можливої протидії військовій агресії з боку РФ. У відповідності до цих завдань проводилися відповідні вишколи членів організації, що дало свої позитивні результати на момент збройної інтервенції з боку РФ.

Як свідчить історичний досвід, всі угоди, підписані з Росією, не варті навіть того папірця, на якому вони написані. Не будемо глибоко занурюватися в історію, достатньо пригадати Будапештський меморандум, згідно з яким Росія є одним із гарантів територіальної цілісності України в обмін на відмову України від ядерного статусу. Якщо ми вже загадали цей меморанум і ядерним статус, відповідно, єдиним стримуючим моментом агресивних дій з боку Росії є саме відновлення ядерного статусу, на чому наполягає "Права справа". На сьогодні ядерна зброя є фактором стримування, а не зброєю нападу. Достатньо пригадати слова де Голля, який казав, що якщо крайна не має ядерної зброї, вона не має майбутнього. Відповідно до цього, у зв’язку зі збройною агресією РФ Україна повинна вимагати денонсації Будапештського меморандуму та створенням умов для повернення ядерного потенціалу як зброї стримування. В України є всі технічні та фінансові можливості, щоб протягом року відновити ядерний статус та увійти у клуб ядерних держав.

Сценарій один – подальша ескалація напруженості на лінії протистояння. Росія на тлі падіння національної валюти та реальної дії економічних санкції Заходу проти її економіики постала перед питанням, ті величезні матеріальні та людські витрати, які понесла Росія у момент реалізації своїх імперських амбіцій щодо захоплення території сходу України, наразі опинилися перед загрозою краху. Подальше перманентне продовження військових дій, які відбувалися протягом останнього півріччя, економіка Росії не витримає. На сьогодні падіння ВВП Росії складає від 7 до 10%. У самій Росії починаються антивоєнні виступи та розуміння того, що реалізація імперських амбіцій Путіна загрожує економічним колапсом та, відповідно, падінням рівня життя росіян. Враховуюче ці чинники, було прийнято рішення військово-політичним керівництвом Росії про ескалацію військової агресії саме в січні, а не навесні, як прогнозувалося. Вже сьогодні ми можемо казати, що бойові дії ЗСУ ведуть не з місцевим «ополченням», а з регулярними військами РФ, що передові штурмуючи загони – це не анархічно налаштовані партизанські загони «ополчення» «ДНР» і «ЛНР», а частини спецпризначення РФ, які мають на меті прорив оборонних позицій ЗСУ та вихід, як мінімум, на кордони Луганської та Донецької областей. Як Росію, так і квазіреспубліки у вигляді «ЛНР» і «ДНР» не задовільняють ті кордони, які запропоновані Мінськими угодами. Неодноразово з боку Росії та лідерів «республік» лунали заклики щодо зміни існуючих ліній розмежування та захоплення всіх територій цих двох областей. Саме з цим і пов’язана сьогоднішня ескалація напруженості. Тобто ми можемо говорити, що маємо справу з координованим наступом та єдиним військовим керівництвом, яке здійснюється з Росії, а не містечковою ініціативою так званих "ополченців". Сама присутність російських ЗС покликана не лише дестабілізувати обстановку. На них покладені функції, і вони виступають гарантом існування самих цих "республік", а також фактором тиску на політичне керівництво України з метою юридичного визнання статусу цих територій.

Ні, не демонструють. Скоріше, ми маємо всі підстави казати про зворотнє. Російській стороні при закликах припинення прямого збройного протистояння не вигідне припінення збройної ескалації в регіоні. Росії потрібно підтримувати певний градус протистояння з метою створення зони постійної нестабільності, як чинника, який буде заважати Україні у проведенні економічно-політичних реформ, створювати певні перешкоди на її шляху до євроінтеграційних процесів.
На жаль, з української сторони військовий конфлікт використовується в якості "чорної діри", в якій безслідно зникають мільярди з українського бюджету. В якості таких прикладів можемо навести фінансування з січня по жовтень вугільних підприємств, які розташовані на тимчасово окупованих територіях. Міністерство вугільної промисловості перерахувало більше 8 мільярдів гривень. Останнім кричущим фактом стало відшкодування ПДВ Алчевському металургійному комбінату, який знаходиться на окупованій території.
Чимало запитань виникає щодо постачання Україні так званого південно-африканського вугілля, яке насправді є вугіллям з окупованих територій. Так само багато запитань викликають непрозорі тендери Міністерства оборони України.
Тобто можемо констатувати, що військовий конфлікт, як це не парадоксально, на сьогодні вигідний обом сторонам протистояння: Росії – у вигляді анексії українських земель, українським можновладцям – у вигляді розкрадання бюджетних коштів.

Я хотів би почати свою відповідь із Вашого другого питання, а саме – збройне протистояння як момент вирішення ситуації на Донбасі. Мирні переговори щодо припинення збройного протистояння можливі лише у двох варіантах. Перший – визнання Україною своє поразки, і як наслідок – втрата певних територій. Другий – визнання Україною свої перемоги. Третього шляху немає. Відповідно всі мирні переговори під час військових дій, не зважаючи на їхній формат – нормандський чи мінський – точаться навколо двох питань: поразка чи перемога. Все інше – від лукавого.
Тому Президенту України треба чітко визнатися з характером перемовин: що буде основним – визнання поразки чи визнання перемоги. Якщо Президент обирає мирний шлях (а він неодноразово декларував, що він – «президент миру», а не війни), він має набратися мужності й взяти на себе персональну відповідальність та пояснити народу України, що досягнення миру з Росією можливе лише шляхом визнання Україною певних територіальних втрат, а саме Луганської, Донецької областей та АР Крим.

Землі Донбасу завжди були, є і залишаться українськими. Як за формою, так і за змістом. Якщо брати історичний аспект цієї проблеми, то російськомовне населення на Донбасі у домінуючій більшості з’явилося після подій 33-го року Другої світової війни – Голодомору. Коли українське населення було або заморене голодом, або загинуло на фронтах світової війни. Тому відновлення економічного та промислового потенціалу здійснювалося шляхом переселення з інших районів СРСР саме російськомовного населення.
Хотів би нагадати також рішення відповідних пленумів та з’їздів КПРС 60-х років минулого століття, які мали на меті русифікацію українського Донбасу та створення умов для витіснення української мови з загального вжитку.
Як не парадоксально, але саме ця війна змусила покинути територію українського Донбасу найбільш активних адептів "русского мира" і переселитися на територію РФ. Відповідно успішне у військовому плані закінчення для України цього конфлікту призведе до природної українізації цих земель.
Щодо тих територій Луганської та Донецької областей, які зараз під юрисдикцією української влади, то головним завданням їх реального повернення та наповнення справжнім українським змістом є створення українських адміністрацій, які б відповідали своїй назві не тільки за формою, але й за змістом. Йдеться про те, що сьогодні практично весь управлінський апарат – це залишки старої системи (не лише пострадянської, а саме структури, яка була побудована Партією регіонів). Тому основним завданням центральної влади України є повна заміна всього апарату управління, правоохоронних та спеціальних служб, щоб вони були дійсно українськими, а не представляли інтереси кланів Єфремова та Ахмєтова. Інакше, погодьтеся, дуже дивно, коли збройне протистояння та військова звитяга українських вояків нівелюється присутністю саме цих перевертнів у владних кабінетах, які, залишивши своє антиукраїнське нутро, виступають від імені держави Україна, тим самим дискредитуючи саму країну.

Я не наважуюся висловлювати власну проукраїнську – я її відстоюю збройним шляхом. Наразі місцем мого постійного перебування є територія Луганської та Донецької областей, а в самому Луганську та на інших окупованих територіях діють підрозділи "Правої справи", якими я здійснюю загальне керівництво.

Так, змінилося. Ті настрої, які панували в березні-ківтні 2014 року на теренах Луганщини, у період так званої "русской весны", та заклики відкоремлення цих територій від України, наразі зазнали дуже великих змін. Навіть у той період підтримка саме ідеї відокремлення цих територій від України коливалася у межах 15-20%. На сьогодні мешканці Луганської області, які вже півроку перебувають під владою збройних терористів, на власні очі побачили, що собою являє і сам "русский мир", і ідея, яку Ви називаєте "прийди, Путін". Замість обіцяних миру та спокою, мої краяни отримали повне безвладдя та панування банд озброєних мародерів та вбивць. Факти так званих «віджимів» рухомого та нерухомого майна, повне беззаконня, відсутність елементарних норм недоторканості, гарантованих Конституцією в плані недорканості житла, права на освіту, отримання медичних послуг тощо, змусили моїх краян змінити своє ставлення і погляди щодо ролі Росії в цьому конфлікті. Свідченням цього є чисельні факти масових виступів проти дій окупаційної адміністрації, які від економічних вимог (забезпечення світлом, газом, водою та продуктами), переходять до політичних, а саме – поверненя в лоно України. Все це відбувається на тлі жорсткого терору та придушення будь-якої альтернативної думки.

Для Геннадія Москаля перебування на посаді губернатора Луганська – це не перший досвід у його житті, він уже був головою Луганської ОДА та знає проблеми та специфіку регіону. Призначення Москаля, як людини військової, а саме генерала міліції, в умовах збройного протистояння та хаоса розглядалося як єдине можливе і правильне рішення центральної київської влади, бо під час збройного конфлікту саме військова адмінстрація повинна перебрати на себе всі владні повноваження та забезпечити нормальне функціонування життєдіяльності регіону. Першими кроками, які обіцяв пан Москаль, була саме кадрова політика – обіцянка каленим залізом випекти сепаратистів, які в більшості своїй є членами ПР. Але не так сталося, як гадалося. Кадрові призначення в Луганській області (і в силових струткурах, і в органах влади) не відповідають тим викликам, які постали перед Україною і фактично представлені людьми колишньої політичної системи. З таким кадровим потенціалом та відстуністю нових облич дуже важко казати про те, що Луганщина, а саме райони, контрольовані центральною українською владою, наразі є українськими за змістом, а не за формою. Яскравим прикладом такої політики є призначення очільником Луганської обласної державної телерадіокомпанії пана Гаркуші, який був і залишається заступником одіозного Родіона Мірошника, який вважає українців «недорасою», і такі прикладі характерні длі всіх без винятку структур влади на Луганщини.

Дякую за питання, в якому Ви підняли питання інформаційної безпеки України. Це болюче питання, яке було і залишилося, незважаючи навіть на пряме військове протистояння з Росією. На жаль, ми змушені констатувати, що інформполітику в Україні здійснюють приватні телеканали, які належать не державі, а приватним власникам. Відповідно контроль з боку держави над інформаційним наповненням цих ресурсів практично зводиться до нуля і є лише в моменті ліцензування їхньої діяльності. Тому треба піднімати питання не щодо паритетної основи радіомовлення, бо важко уявити собі, що уряд Росії зобов’яже приватних власників демонструвати на власних каналах український медійний продукт. Треба піднімати питання, що на момент видачі ліцензії має бути положення, що національний продукт має займати не менше 70% від загального об’єму, відповідно, держава має створити всі умови для підтримки саме національного виробника теле, радіо та музичної продукції, якість яких повинна відповідати світовим стандартам і бути конкурентоспроможною. Якщо піднімати питання щодо паритетності основ, то у відповідь на закриття українських центрів у Росії українська влада повинна була б закрити відповідні російські центри, які фактично є осередком резидентури ФСБ на теренах України, на чому, починаючи з 2010 року, наполягала "Права справа".

Станом на сьогодні на Донбасі кількість так званих простих шахтарів, за оцінками РНБО, перевищує вже кількість ЗСУ. більшість так званих простих шахтарів - це найманці з різних регіонів Росії, близького та далекого зарубіжжя. Ви не будете заперечувати факту присутності так званих донських козаків, які контролюють 80% території Луганської та Донецької областей, на відміну від так званих "простих шахтарів". Щодо боєспроможності ЗСУ, то події липня-серпня 2014 року наочно засвідчили факт, що українська армія здатна не тільки боронити свої рубежі, але й вести успішні наступальні бої. Біда української армії полягає в тому, що перемогу в неї вкрали політики, які втрутилися в перебіг збройного протистояння на сході України заради вирішення своїх меркантильних інтересів. В одному можу погодитися з Вами: в кого правда, той і сильніший. наша правда полягає в тому, що ми боронимо рідну землю, а не зазіхаємо на чужі території. Тому саме ця правда є стрижнем військової звитяги українських воїнів, які попри зрадницьку політику політичного керівництва демонструють свою непохитну волю у моменті захисту рідної землі. Саме тому українських воїнів називають кіборгами, а військовий підрозділ ДНР, який протистоїть їм, називають "Сомалі" - сама назва свідчить про характер і цілі бійців цього підрозділу.

Почнемо з питання про південно-африканське вугілля. Коли я піднімав питання щодо недоцільності та можливих економічних збитків з боку України у разі виконання пунктів цього контракту щодо постачання вугілля в Україну, я мав на увазі ліквідацію самої корупційної схеми, а не перерозподіл фінансових потоків, який відбувся після призначення Демчишина. Ми маємо тут ситуацію, коли замість однієї людину, яка відповідала за корупційну складову цієї схеми, призначена інша людина. Є висновки парламентської комісії щодо угод з південно-африканским вугіллям: збитки України – 800 мільйонів. Погодьтеся, на цьому тлі продовження постачання і закупівля Україною неякісного південно-африканського вугілля виглядають дуже дивними. А якщо казати відверто, то це – кримінальний злочин, на який закривають очі і Генеральна прокуратура, і правоохоронні органи України.
В той час, коли Україна конче потребує вугілля на свої ТЕЦ, фактично руйнується вітчизняна вугільна промисловість, не виплачуються зарплати шахтарям в Луганській та Донецький областях та закриваються шахти у Волинській області. Це дає підстави вважати, що можновладцям нецікава підтримка вітчизняної вугілньої промисловості, як запоруки енергетичної безпеки України. Їм більше довподоби корупційні схеми з постачання вугілля з-за кордону, бо саме такі схеми дають можливість для корупційних дій.
Так зване "російське вугілля", яке мало постачатися і постачається на українські ТЕЦ – це вугілля з українських шахт, які зараз знаходяться на тимчасово окупованих територіях. Вугілля навіть не вивозиться на територію Росії заради створення картинки щодо природи його походження. Щодня через Дебальцеве проходять каравани вантажівок в бік України (50 вантажівок, кожна по 32 тонни), які везуть це вугілля. Розповідаючи про дефіцит вугілля та вимушені "віяльні відключення" електроенергії на території України, Міністерство вугільної промисловості забуває повідомити, що воно перерахувало 8,3 мільярди гривень у якості дотацій на шахти, які знаходяться під контролем бойовиків. Цих грошей було би достатньо, щоб вирішити питання щодо наявності вугілля на українських ТЕЦ, але дивним чином, перерахувавши гроші, ми не вимагаємо ні від урядів «ЛНР» та «ДНР», ні від Росії, як третьої сторони конфлікту, відвантаження вугілля за проплачені суми. Більше того, наразі ведуться перемовини щодо постачання вугілля з цих регіонів, але на інших умовах.
Таким чином, можемо казати про те, що ті 8 мільярдів гривень є подарованими урядом України.
Та сама ситуація і щодо постачання електроенергії. Поки Україна потерпає від "віяльних відключень", вся електроенергія, яку закуповує Україна, йде на потреби Криму та Донбасу. Загальна заборгованість цих територій складає більше 1 мільярда доларів. І це в умовах жорсткої економічної кризи.
Говорячи про перемогу на фронті, ми маємо пам’ятати, що фронт є не тільки зовнішній, але й внутрішній. І цей другий фронт більш страшний, бо там не чутні вибухи та постріли, але наслідки його для економіки України є болючими. Тому, якщо ми хочемо перемогти у військовому протистоянні, треба перемогти на внутрішньому фронті – боротьби з корупцією та розкраданням державних коштів. Бо незрозумілою є ситуація, коли Президент звітує про те, що Україна не може продовжувати пряме військове протистояння, бо кожен день війни коштує бюджету близько 10 мільйонів доларів. Водночас значно більші суми не просто розкрадаються, а фактично направляються у регіони, які наразі не контролюються центральною владою. Це стосується не тільки закупівлі вугілля та електрики. Є схеми відшкодування ПДВ, корупційні схеми у моменті проведення тендерів, де Україна фактично виступає донором терористів.