Чи є життя за межами Євромайдану?

Заяви про те, що події на Майдані сколихнули всю Україну, поки що не відповідають дійсності. Треба знайти в собі сили та визнати цей факт. Більше того - навіть живучи у Києві, люди не знають і, як особисто переконався ваш автор, не хочуть знати про те, що відбувається в центральній частині столиці. При тому, що інформація подається широко та різноманітно.

Влада справедливо заявляє - про Майдан є різні думки. При цьому не уточнює, які джерела формують таку альтернативу. І вона дійсно є. Події останніх місяців справді багато хто не сприймає.

Згоден: від самого початку думку частини громадян формувало доступне нам державне російське ефірне телебачення. Тепер на київських вулицях активно роздають кольорові газети та журнали, і ці безкоштовні видання ненав'язливо розповідають про "бандерівський шабаш", "екстремізм", американських агентів, проституток на Майдані та інший "євросодом". А багато з широко доступних загальнонаціональних і муніципальних телеканалів транслюють те ж саме для людей, котрі не отримали безкоштовного чтива.

Громадяни, котрі радо проковтнули таку інформацію, справді отримують з вуст представників чинної влади статус таких, котрі, цитата, "мають альтернативну Майдану позицію". Ї чиї права брутально порушують протестувальники. Прем'єр - міністр Микола Азаров гнівно засудив "екстремістів", котрі захоплюють в полон та незаконно утримують своїх опонентів. При цьому забувши згадати: ті, кого він називає опонентами Євромайдану, ходять ночами по вулицях Києва, озброєні молотками й ножами, та чинять погроми.

Вранці 22 січня міністр юстиції Олена Лукаш закликала іноземних дипломатів у своїх оцінках подій в Україні враховувати, цитата, "позицію більшості громадян". Говорячи так, вона, вочевидь, мала на увазі тих, на кого подіяла пропаганда. Заодно - загони "спортсменів", бійці яких отримують за свою участь у силових акціях 200-300 гривень на добу.

Але пані Лукаш помиляється. Бо пенсіонерки, готові обізвати всякого, хто носить жовто-блакитну стрічку в петлиці, "майданутим", бюджетники, яких у наказовому порядку зганяють на провладні мітинги, університетський викладач-філолог, котрий у соцмережах висловлює "Беркуту" щиру подяку за регулярні зачистки активістів, керівник патріотичного бійцівського клубу з портретом Сталіна в руках – це меншість порівняно з Майданом.

Проте в суперечці між противниками та прихильниками Євромайдану є третя сторона. І це – реальна більшість, яку поки вперто не помічають всі учасники світоглядного конфлікту. Значна частина не лише жителів Києва, а й громадян України загалом активно, навіть значною мірою панічно, відгороджуються від довкілля невидимою стіною. Або, в кращому випадку, цікавляться ходом силового протистояння в центрі нашої столиці, наче подіями світської хроніки.

Варто проїхати хоча б пару зупинок від станції метро "Майдан Незалежності" в будь-який бік та вийти на поверхню, відразу поринаєш у таке знайоме, таке звичне та комфортне життя. Звісно, це краще, аніж занурення міста в морок тотальної паніки. Але якщо спокій одних давно порушений, інші – й таких знову більшість! – навіть не займаються психотерапією, навчаючись цей самий спокій зберігати. Людям просто все одно. І це, між іншим, теж можна вважати чіткою й послідовною громадянською позицією.

Зону їхнього персонального комфорту нічого не порушує. По телевізору – шоу й серіали. По радіо – останні хіти актуальної, переважно російської естради. Інтернет – лише для купівлі товарів онлайн або для спілкування "ВКонтакте" чи в "Одноклассниках". Про соцмережі типу Facebook громадяни не чули. А якщо й чули, то не є її користувачами.

Наведу показовий приклад. Перукарка, яка молодша за мене років на десять, зі світською цікавістю запитала, чи не розійшовся ще Майдан. Це було 20 січня, коли на Грушевського вже тривали вуличні бої. Потім захотіла дізнатися, заради чого це все, і кого з політиків підтримують активісти.

Аби не морочити її абстрактними істинами, вирішив для прикладу нагадати події у Врадіївці минулого літа. У тому контексті, що, мовляв, Україна нині – це велика Врадіївка. Виявилося: моя співрозмовниця про врадіївську трагедію теж нічого не знає. Не чула про не таку вже й давню трагедію Оксани Макар. І попросила більше нічого такого не розказувати.

Закликаю погодитись без жодних застережень: таких громадян в Україні – десятки мільйонів. Здавалося б, Олені Лукаш, Михайлові Добкіну чи Миколі Азарову логічно, говорячи про захист інтересів більшості, спиратися саме на цю верству населення. Проте це буде помилкою.

Адже мільйони, котрих зовсім не зачіпають трагічні події в своїй країні – катування людей у міліції, фактична відсутність правосуддя, безкарність мажорів, щоденне насильство за врадіївським зразком тощо – не мають насправді жодних інтересів. Проблеми європейської інтеграції обходять їх так само мало, як можливість вступу до Митного союзу. А вибори – лише чергова зміна або незмінність влади. Загалом їх усе влаштовує. Майдан не є дискомфортним, бо це не на сусідній вулиці. Тітушок вони не бояться, бо здебільшого сидять удома. Міліції не бояться теж, бо діяльність силовиків не входить в соціальну орбіту кожного такого громадянина.

Та головне: така більшість - не опора для режиму. Адже вона готова прийняти будь-який суспільний лад. На неї не діють аргументи жодної з протиборчих сторін. І це означає: значна частина наших співвітчизників, котрих ми вважаємо байдужими, не буде активно опиратися змінам, коли влада врешті-решт поміняється. Вони приймуть їх, як належне.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред