Інша реальність і програна війна Путіна

Сьогодні хіба лінивий не намагається пояснити ірраціональність дій російського президента по відношенню не лише до Криму, а й до України загалом. Версій, припущень та аналітики різного рівня безліч. Та все це – слова й думки розумних, поза сумнівом, людей, котрі в своїх роздумах та висновках категорично позбавлені одного. А саме – можливості регулярного, прямого, безпосереднього особистого спілкування з Володимиром Володимировичем Путіним.

Інакше доморощеним аналітикам не лише в Україні, а й так само – в Росії, стало б ясно те, що зрозуміла недавно під час телефонної розмови з російським президентом його давня колега – канцер Німеччини Ангела Меркель. Уже широко розтиражована її розмова з президентом США Бараком Обамою, яку фрау Меркель провела, поговоривши з Путіним про військове вторгнення в Крим. Повідомляється, вона оцінила голову російської держави як людину, котра втратила відчуття реальності.

Тепер перекладемо цю оцінку на "українське питання", котре Путін активно намагається вирішити від середини листопада 2013 року та по цей день. До того моменту Володимир Володимирович завжди вирізнявся аналітичним розумом і навіть певним креативом у веденні внутрішньої та зовнішньої політики. Наприклад, політ на планері попереду журавлиного клину можна сприймати по-різному, але це обговорювали без злоби. Але для реалізації своїх планів в Україні він, на свою біду, поклався на тоді ще президента нашої держави Віктора Януковича.

Про нього у часи правління – обережно, а зараз – на весь голос говорять звідусіль те ж саме: утратив відчуття реальності й живе в штучно створеному, комфортному для себе світі. В якому ось він, Янукович – а ось екстремісти, яких купили та налаштували проти його персони опозиціонери. А тих, своєю чергою, фінансує Держдепартамент США. Європа ж – та взагалі його не сприймає, і це особисто Януковича ображає. Яскравим прикладом тому стала знаменита вже прес-конференція президента-втікача в Ростові-на-Дону: путінська риторика чулася в кожному слові, але Путіним екс-мешканець Межигір'я все одно не став.

Але в даному випадку на проблему треба дивитися з іншого боку. Віктор Янукович – фігура не самостійна. Навряд чи колись нею був, принаймні – не протягом свого незавершеного президентського терміну. Його вже відкрито називають маріонеткою Путіна. З чим, між іншим, російський президент до певної міри погоджується. Та це означає: весь час Володимир Володимирович і Віктор Федорович рівними партнерами не були. І, тим більше, не Путін озвучував Януковича, а навпаки – Янукович говорив усе, що диктував Путін.

Що означає: паралельна реальність, в якій перебував і досі, мабуть, знаходиться Янукович, змодельована для нього не ким іншим, як самим паном Путіним. Значить, його уявлення про Україну обмежуються висновками, зробленими в процесі спілкування з паном Януковичем. Котрого можна експлуатувати й купувати. Ще – від співпраці з політичними лузерами, якими є для українців Віктор Медведчук, Вадим Колесніченко, Олег Царьов і носій незграбної малоросійської ідеології Олесь Бузина, що примкнув до них.

Ставка на потенційних невдах, на фоні яких російське телебачення має для частини українців вищий авторитет, ніж заклики та заяви згаданих громадян – ось причина того, що відбувається зараз із Володимиром Путіним. На це хором вказують українські аналітики. Визнаючи: саме дякуючи завідомо невірній оцінці актуальних українських реалій російський президент уже програв свою війну – але через утрату відчуття реальності й красиво відходити поки не збирається. Значить, українські нерви ще якійсь час будуть випробовувати.

Коли йдеться про той же Крим або Донбас, російський президент мав усі важелі впливу на Януковича, аби той своїми указами, постановами та розпорядженнями максимально посилив там не лише російській вплив, а й саму російську присутність. У тому числі – військову. "Харківські угоди" частково це зробили, проте далі Путін не пішов, хоча міг. І ніхто б йому не заважав.

На що розраховував Володимир Володимирович? Насамперед – на створену ним для самого себе іншу реальність. Саме Янукович, а не Медведчук малював йому зручну для сприйняття й оцінки українську картинку. Самому ж Януковичу, боячись "батіного" гніву, в якому він, кажуть, страшний теж давали невірну інформацію – але свідомо. Поки контролювалися фінансові потоки й силовики, Віктора Федоровича інше не цікавило. Путін же, знаючи про свій вплив на Януковича, навіть припустити не міг: той доповідає про українські реалії, пропущені через подвійний викривлений фільтр.

Так, Путін не мав сумнівів: російськомовні українці й росіяни – одне й те саме. Він не підозрював, що Майдан контролює не опозиція, а громадяни на кшталт сотника Володимира Парасюка. Він забув, що крім оспіваного ним російського патріотизму буває, виявляється, патріотизм український. Рівень якого не залежить від того, хто має український паспорт: етнічний українець, росіянин, кримський татарин чи єврей. Він далі вважав Україну "заднім двором Росії" і продовжує вперто переконувати обурений Захід: він, президент Російської Федерації, має право провадити власні інтеграційні проекти. А прагнення українців до ЄС – вигадка того-таки Заходу. Котрий нав'язує Україні не ті цивілізаційні цінності, які їм – нам – ближчі та потрібніші.

Від розуміння, що нинішні дії Володимира Путіна на нашій території – результат того, що він не змінює систему координат і справді втратив відчуття реальності, легше не стає. Натомість варто усвідомити інше. Якщо він засилає на нашу територію для дестабілізації та провокації "тітушок" із російськими паспортами – значить, реальна підтримка його дій в Україні, незалежно від того, Схід це, Захід чи Крим мінімальна. Не маючи підтримки всередині сусідньої держави, її не завоюєш та не окупуєш.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред