Чи потрібна Україні "книжкова війна" з Росією

Дотримуючись давнього принципу починати невідкладні справи з понеділка, віце-прем'єр України Олександр Сич 28 липня оголосив у рамках запровадження майбутніх секторальних санкцій проти російського виробника про намір застосувати ці дії й на книжки, надруковані в РФ.

Ініціатива "свободівця" Сича не нова. Як це часто робиться в нашій країні, державних мужів випереджають громадянські ініціативи знизу. У "книжковій" війні своє слово раніше за пана віце-прем'єра сказали організатори щорічного Форуму видавців у Львові – головної події українського видавничого бізнесу. Цього року на Форумі офіційно бойкотують видавців із РФ, називаючи їхню присутність на заходах небажаною у зв'язку з відомими подіями. В разі, якщо такі книги все ж будуть продаватися, матимуть відповідне маркування. Відвідувачів Форуму вже попереджають про те, що, купуючи книги, української версії яких нема й не буде, варто пам'ятати про етику. Та робити це лише з крайньої професійної необхідності.

Щоправда, активісти соціальних мереж поспішили, обзиваючи ініціативу Форуму видавців тотальним бойкотом. За його межами, тобто, вже за 200-500 метрів від місця проведення, в будь-якій львівській книгарні, всякий без обмежень може купити будь-яку книгу російського виробництва. Як нову, так і давнішню, за спеціальною знижкою чи в рамках акційного розпродажу. Навіть сьогодні більшість львівських книгарень, котрі займають велику площу, мають у своєму асортименті від 70 до 80% літератури російського виробництва. Для довідки: від неї не може зараз відмовитися навіть найбільш патріотична національна мережа книгарень "Є". Хоча там російська книжкова продукція складає приблизно 25-30%, і врівноважена літературою іншими, менш поширеними в Україні іноземними мовами.

Пан Олександр Сич хоче виправити й цей недогляд. Санкції проти книжок, на його переконання, – це спосіб вберегти український книжковий ринок від надмірного російського імпорту. При цьому державний муж говорить з повною, мабуть, відповідальністю за свої слова: "Все, що йде на український ринок, має третьосортний характер. Ми ніби інформаційне звалище, в яке скидають те, що не потрібно російському суспільству, плюс скидають спеціальний продукт, спрямований на дестабілізацію ситуації в Україні".

Останнє вочевидь стосується книжок серії "Україна – поле бою", випущених одним із лідерів російського книжкового ринку, видавництвом "Эксмо". Назви красномовні: "Украинский ад", "Сломанный трезубец" і таке інше. Ще раніше на полицях російських книгарень можна було знайти історії про те, як під час Другої світової війни радянські солдати-визволителі потрапляли в полон до жорстоких бандерівців, твори з назвами на кшталт "Гопак для президента" й іншу літературу, котру не буде помилкою визначити українофобською. І такою, що розпалює міжнаціональну ворожнечу.

Проте ані ініціативний віце-прем'єр, ані його однодумці не знають: на території України ця друкована продукція ніколи не розповсюджувалася. Навіть у книгарнях, котрі належать "Эксмо". Автор цих рядків ще у довоєнні часи просив київське представництво роздобути таку книгу – просто для ознайомлення, аналізу, моніторингу подібних видань. Проте відповідь була категоричною: не маємо права, це не для продажу в Україні. Якщо ж на нашій території хтось усе ж таки відшукає примірник-другий, це, погодьтеся, не аж такий приклад ідеологічної зброї масового враження мізків, яким є, наприклад, українська безкоштовна газета "Вести". Нагадаю, її видавців підозрюють у тому, що їхню діяльність фінансує олігарх Сергій Курченко, оголошений владою України в розшук за підозрою в розкраданні державних мільярдів у часи керівництва Януковича.

До речі, бізнес "Сім'ї", схеми якого дотепер розкриває українське телебачення, зокрема, журналісти каналу "1+1", попри викривальні сюжети й цілі програми розслідувань, далі діє в Україні. Приносячи власникам у рази більші прибутки, ніж операторам книжкового ринку – торгівля літературою. Але про санкції щодо цього бізнесу чомусь не йдеться. Натомість чиновники почали боротися з тим, чого нема в широкому продажу – відверто українофобською літературою. Тобто, ми знаємо, що вона є. Обкладинки й анотації поширюються в соціальних мережах, збираючи обурені коментарі. Проте карати за розповсюдження нема кого.

Стосовно інших книжок, котрі в Україні вільно продаються, Олександр Сич поспішив, називаючи їх "третьосортними". Під це визначення, наприклад, цілком можуть потрапити романи Ремарка, Хемінгуея, Дос Пассоса, чия антивоєнна й гуманістична спрямованість як ніколи актуальна, й попит на них зріс. Як, до речі, й на класичну антиутопію Джорджа Орвела "1984" - якщо цитувати абзаци й навіть сторінки, не вказуючи автора та назву, маємо один в один ілюстрацію того, що відбувається в нинішній Росії.

Бог із нею, з класикою світової літератури – елементами "інформаційного звалища" пан Сич називає зразки актуальної іноземної белетристики. Твори, котрі очолюють списки бестселерів у Європі та Америці. Я можу припустити – такі книги дійсно не потрібні сьогодні російському суспільству. Але українським читачам взяти новинки й навіть класику просто ніде: в Україні майже не перекладають і не завжди оперативно видають.

Саме в ці дні в Україні заборонили прокат російських фільмів "Біла гвардія" та "Піддубний". Нема великої втрати, бо глядач все одно охочіше ходить на американські бойовики, комедії й мелодрами, якісно дубльовані українською. Загалом у нас є альтернатива будь-якому товару, зробленому в Росії. На жаль, єдиним винятком залишаються книжки. Забравши з наших книгарень російську продукцію, отримаємо на дві третини порожні полиці. Котрі нескоро заповняться аналогічною продукцією українського виробника.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред