Давньоруські літописи — фальшивки XV-XVI століть

Оригіналів літописів XI-XIII ст. ніхто не бачив, а "достовірні" копії виготовили в монастирях на північ від Москви за часів Золотої Орди!

Летописи 01
Лаврентієвский літопис — одне з давньоруських літописних зведень
Засадничими документами у питанні вивчення давньослов'янської історії досі є так звані давньоруські літописи. У царські часи їм присвоїли загальновизнані нині назви, а саме: "Повість врем'яних літ", "Літопис Київський", "Літопис Галицько-Волинський".

У XVII-XIX століттях ці літописи були об'єднані в певне зведення (зібрання творів) з досить гучною назвою — "Літопис руський" ("Летопись русская").

Своїми текстами літописи торкались давньослов'янських часів (до X ст. н. е.), періоду Київської Русі (X-XI ст. н. е.), часів так званої феодальної роздробленості (XI-XIII ст. н. е.), пори утворення Галицько-Волинської держави на Прикарпатті та Західній Волині (XIII ст. н. е.).

Можна було б щиро порадіти появі важливих знахідок давніх історичних джерел, які розкривали глибини слов'янського минулого, якби не одна дивна обставина.

Виявилося, що оригіналів літописів XI-XIII століть за останні п'ятсот років так ніхто і не бачив, а тексти літописів лишень відтворені якимись "достовірними" кириличними копіями XV-XVI століть, виготовленими у далеких монастирях на північ від Москви за часів Золотої Орди!

При цьому власники копій клятвено запевняли читачів, що тексти чітко відповідають давнім оригіналам, хоча ці оригінали з невідомих причин чомусь не збереглися! Бо з тих часів ніхто не бачив і шматочка найдавніших їх текстів!

Звідси виникають шокуючі запитання.

А чи дійсно існували давньоруські кириличні літописи XI-XIII століть?!

І чи варто сліпо довіряти сумнівним московським кириличним копіям XV-XVI століть?!

Адже вони написані далеко від слов'янських територій, на землях Золотої Орди, після кривавого піднесення Москви над сусідніми князівствами, у часи "збирання" нею навколишніх земель?

Летописи 02
Московське князівство — улус Золотої Орди у XIV-XV століттях
Виконаний ще у XX столітті аналіз московських кириличних літописів XV-XVI століть виявив у них чіткі сліди компілятивності, різних вставок, ознаки обробки історичного матеріалу та численних правок.

Вже тоді було ясно, що виконавці московських копій підганяли викладення матеріалу під чийсь задум, вибудовуючи перебрану інформацію у потрібну їм конструкцію, виявляючи у такий спосіб свої пізнання наслідків описаних подій.

Окрім того, усілякі запевнення, що копії начебто "повністю відповідають оригіналам" Нестора, Сильвестра та інших невідомих слов'янських авторів XI-XIII століть (тобто первісним літописам) виглядають дуже дивними. Бо досі не знайдено жодного зразка літописів Нестора та Сильвестра.

Природньо, що постає і чергове запитання.

А якою азбукою писали Нестор, Сильвестр й інші автори оригінальних літописів XI-XIII століть?

Є надто великі сумніви у тому, що вони користувалися кирилицею, азбукою далекою від сакральності та слов'янського світогляду.

Знахідки артефактів з давніми докириличними (велесовичними) написами вказують на те, що у XI-XIII століттях, як і у ранні слов'янські часи, сакральним письмом у слов'ян була велесовиця.

Саме вона міцно тримала сакральні вимоги до духовного письма: один звук — одна буква; одна буква — один звук; як пишеться так і говориться!

Летописи 03
Давньослов’янське кільце з велесовичним написом СВРГІЄОЦЬ (Сварог і є Отець)
В XI-XIII століттях велесовиця була важливим інструментом у православних духівників, у колах рахманів та волхвів, які шанували багатотисячолітній православний світогляд і служили державі Рось і Трояні.

Саме зусиллями старотців-рахманів, стараннями Роської Трояні, у ХІІ столітті, з Києва, було випроваджено авторитарних Рюриковичів, які надалі стали на шлях кривавої помсти Роській державі та місту Києву.

Згадаймо жорстоке руйнування роського міста Андрієм Боголюбським у 1169 році та масове вбивство його мешканців!

Окрім того, кирилиця, як продукт штучний і не слов'янський (його сформували у IX столітті Кирило та Мефодій за вказівкою візантійського імператора Михайла III), для письма сакрального є конструкцією химерною та складною і позбавленою сакральності!

Кирилиця дивувала нагромадженням знаків, у деяких варіантах до 54(!), схожістю звучання багатьох букв, що дуже ускладнювало відтворення простого і логічного слов'янського звукового ряду.

Одному звуку в ній могло відповідати до 4-5 знаків(!).

Так звук "о" відтворювався буквами "он", "оук", "ота", "ом", "одь", а звук "у" — буквами "ук, оук, "іжиця"  та іншими.

До того ж у кирилицю були привнесені букви, які не мали звукових відповідностей у давньослов'янській мові. Серед таких літери Ѱ — псі, Ꙇ — йота, едо, ета, ень" та інші. Складними виявилися правила користування буквами і звуками.

Але особлива роль у історичній перспективі належала кириличній букві Ꙋ — "оук".

Кириличний "оук" копіював зображення велесовичного "о" як овалу з двома лініями догори, проте діапазоном свого звучання вводив читача у суцільну оману. 

На відміну від велесовиці, де буква чітко читалась як "о", кириличний "оук", звучав по різному, як "у", "оук" та "о", що дозволяло нащадкам авторитарних Рюриковичів трактувати назву загальнослов'янської держави Рось (навіть у велесовичних документах) на свій лад, уже як Русь (!?).

Летописи 04, пластина, соуренж
Пластина, ймовірно ІІІ-ІІ ст. до н. е., з сакральним написом СОУРЕНЖ, де поряд стоять велесовичні букви "о" та "у"
Важливо також зауважити, що у кириличних літописних текстах XV-XVI століть переважають розповіді виключно про родину Рюриковичів. Решта сімей і родів або затушовані, або подані малозначимими, залежними від Рюриковичів.

Майже нічого не пишеться про Троянь і систему духовної влади в роських землях. Рюриковичам приписуєють суцільне всевладдя, хоча їхні діяння на землях Росі відбуваються на досить обмеженому просторі, у трьох-чотирьох регіонах, і переважно у ході руйнівних загарбницьких воєн.

Відчувається, що Рюриковичі не творці, а лише користувачі та споживачі, ті хто посягає на здобутки роського народу.

Саме тому у кириличних літописах відсутній пласт інформації про історію слов'янських народів, про їхню державність, про тисячолітнє духовне будівництво (мова йде про так звані часи Троянові, часи Бусові, Дулібский союз та державу Рось).

Діяльність волхвів і старотців-рахманів на землях Роської держави літописи або упускають, або подають у негативному плані, називаючи Святих Отців підбурювачами народних повстань проти них, самозакоханих Рюриковичів.

Видворення Рюриковичів з Києва та київського уділу у середині XII століття у текстах обійдено і не пояснено правдиво.

Тому надто важко зрозуміти чому Юрій Довгорукий, Андрій Боголюбський та інші Рюриковичі опинилися за межами Роської держави і чому вони так жорстоко мстилися Києву та місцевим росам.

А відповідь є простою — роський народ, на чолі з рахманами і Троянню, вигнав світоглядних зрадників за межі Роської держави і не дав їм можливості звити авторитарне імперське кубло візантійського типу на слов'янських землях. До того ж Юрія Довгорукого, який насмілився повернутись у Київ, кияни просто отруїли.

Разом із варягами Рюриковичі перенесли свої авторитарні ідеї на Верхню Волгу, у середовище угро-фінських та венедських народів, поневолюючи і вбиваючи непокірних, використовуючи підступність і силу Золотої Орди.

Летописи 05
Слов’янський світ і держава Рось на межі X-XI століть
Звідси випливає висновок, що формування кириличних підробок XV-XVI століть (підміни роських творів XI-XIII століть) було необхідне виключно нащадкам Рюриковичів, вигнанцям з держави Рось, які осіли на Верхній Волзі.

Там, на угро-фінських та венедських землях Верхньої Волги, в умовах Золотої Орди, вони почали створювати новий центр, який міцно зрісся з ординською владою. Надалі цей центр у кривавих сутичках з сусідами широко розрісся і почав претендувати на верховну владу вже у самій Золотій Орді!

У XV-XVI століттях ця, зміцніла в міжусобних війнах, влада Московського царства спрямувала свій погляд на давні слов'янські землі. Нащадки Рюриковичів, онуки Олександра Невського, виявили бажання повоювати за них.

Але для здійснення агресії потрібні були політичні мотиви, які мали стимулювати різноетнічне населення царства (угро-фінів, венедів, татар, варягів, мосхів) до боротьби за чужі їм слов'янські землі. Потрібно було показати, що ці землі повинні бути "їхніми", бо раніше вони нібито належали Рюриковичам!

Таким обґрунтуванням могли б стати підробки, які б вихваляли вигнаних Рюриковичів і приписували їм величезну владу на давніх роських, слов'янських землях у XI-XIII століттях.

Основою для фальшивок могли б послужити вкрадені Боголюбським у XII столітті й татарами у XIII столітті древні роські літописи.

Так було запущено компілятивну машина монастирських підробок — текстів давньоруських літописів XV-XVI століть!

Окрім цього, у підробках їхні автори намагалися прикрасити й окремі події золотоординського часу, факти прямого співробітництва Рюриковичів з татарами, участь зрадливих князів у татарській владі, у організованому ханом Батиєм грабунку місцевого населення.

Важливо було створити міф про державну мудрість Олександра Невського, який пішов шляхом налагодження родинних стосунків із сім'єю Батия.

Летописи 06
Олександр Невський гостює у названого батька Батия і зведеного брата Сартака
Компіляторів геть не бентежило, що підробки формували далеко від місць літописних подій, за межами слов'янських земель, без участі живих нащадків старотців-рахманів, письмом, яке не мало поширення на слов'янських землях Росі-України.

Фальсифікатори чудово розуміли, що після поразки ординців на Синіх Водах 1362 року всі слов'яно-роські землі були остаточно очищені від прямої влади Рюриковичів і перебували у складі Волині—України (Росі). Знали вони, що тут існує алфавіт, староукраїнське письмо, яке походить від велесовиці.

Була у них інформація, що влада Волині—України (Росі) не була зацікавлена у звеличуванні збанкрутілих і вигнаних Рюриковичів — давніх підбурювачів внутрішньослов'янських воєн, руйнівників старотцівсько-рахманських центрів, прислужників золотоординських ханів і носіїв владних татарських ярликів.

Розуміли вони і те, чому союз Литви і Волині—України активно воює із Золотою Ордою на її західному кордоні, і чому союзниками у XIV-XV століттях були здійснені походи на улуси-князівства, в яких верховодили Рюриковичі — носії грабіжницької золотоординської загрози слов'янським землям.

З найбільш відомих акцій того часу — похід на Москву (1370 р.; 1372 р.), у Смоленську землю (1375 р.; 1384 р.; 1402 р.), у Псковську землю (1405 р.).

Усе через те, що ідея можливого підкорення слов'ян вже тоді збурювала середовище золотоординських Рюриковичів. Але достатніх сил для великих загарбницьких походів на слов'янські землі у них ще не вистачало.

Успіх кривавого "збирання земель", розправи над сусідніми князівствами-улусами стали прикладами агресивної політики централізації з боку московської влади на візантійсько-золотоординський копил.

Після підкорення сусідів на Верхньому Поволжі для Москви стало цілком можливим не тільки мріяти про походи на землі слов'ян, а й реально здійснювати бажану експансію. Війни Великого князівства Московського кінця XV століття (1487—1494 р.) і початку XVI століття (1500—1503 р.; 1512—1522 р.; 1534—1537 р.; і т. д.) у південно-західному напрямку — тому підтвердження.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Битва під Оршею. Хто 1514 року не дав перекроїти карту Європи?

Битва под Оршей 04
Розгром московської армії під Оршею українсько-литовськими військами 1514 року
Послабивши свою залежність від Золотої Орди (у результаті подій на Нижній Волзі), зберігши візантійський вплив на місцеву культуру, Рюриковичі зробили наголос на зміцненні авторитарної золотоординської влади, вважаючи її для себе найбільш ефективною.

Набирав сили вирощений ними вірус великодержавності і рюриковицької величі.

Москва у XVII столітті дедалі більше прагла до прямого втручання у справи козацької України. Вона здійснювала перші спроби приєднання її північних, а далі і східних, земель до Московського царства, виголошуючи гасло про "братське (рюриковицьке) возз'єднання".

Заграючи зі шляхтою та магнатами, які воювали з Українською державою, вона робила ставку на найбільш піддатливий елемент "п'ятої колони" всередині слов'янського світу — магнатів, гетьманів та їхніх прислужників.

Москва активно підтримувала розкол України і стимулювала всілякі масонські проекти, включаючи і створення самої Гетьманщини, яку царі вважали своїм вдалим великодержавним проектом.

У такому ділі Москві сприяли випускники єзуїтських колегіумів, зрадники православної віри та слов'янського світогляду — численні "українські" магнати, гетьмани та шляхта, які прагнули багатства та влади за будь-яку ціну.

Однак тільки за Петра І, одержимого невгамовним бажанням перетворити Московське царство на нову Римську імперію (Третій Рим), великодержавність реально стає стрижнем політики царизму. Інтерес до компілятивних підробок у Московському царстві різко посилюється.

Летописи 07
Цар Петро І зробив ставку на компілятивні літописи XV-XVI століть
Розуміючи значення компілятивних літописних зведень XV-XVI століть, найперше для обґрунтування агресивної експансіоністської політики, Петро І значно розширив пошук давньоруських підробок.

Дізнавшись про знаходження одного з "літописів" у Литві (у князя Радзівіла), Петро дав вказівку ретельно переписати знахідку для свого особистого користування (1716 р.).

1721 року після подій, пов'язаних із Карлом ХІІ і Гетьманщиною, а також після знайомства з роським минулим України (історією держави Рось), цар посилює ідеологічний тиск на слов'янські землі, привласнюючи назву Рось.

Він зумисне перейменовує Московське царство на Російську імперію!

Трохи пізніше, 1760 року, згаданий літопис Радзівіла було викуплено (чи знову компільовано?) царськими представниками, і він потрапив у імператорську бібліотеку разом із іншими літописними зведеннями.

Зусиллями нащадків Петра І пошук інших "літописних" списків розгортається на місцях їхнього компілювання — у монастирях північної частини імперії.

Про знайдені там "джерела" стає відомо лише під кінець XVIII століття, коли нащадок знатного татарського роду Кара-Мурзи, історик Микола Карамзін, член масонської ложі "Золотого вінця" та історіограф царя Олександра І, отримав царське завдання написати "Історію держави Російської" (видана 1818 р.).

Летописи 08
Аркуші Іпатіївського літопису
1809 року в імператорській бібліотеці Академії наук Карамзін "знаходить" для своєї "Історії…" один із компілятів. За відомостями бібліотеки, список був привезений з Іпатіївського монастиря під Костромою.

Інший "твір", ймовірно дублікат Іпатіївського літопису, Карамзін знаходить того ж року у бібліотеці купця Хлєбнікова. Список різниться від "Іпатіївського", хоча обидва вони складаються з відомих нам трьох літописів.

1811 року в імператорську бібліотеку було передано ще один компілятивний список, так званий "Лаврентіївский" або "Пушкінський". Він був куплений графом Мусіним-Пушкіним у якогось приватного колекціонера 1792 року. Вважається, що цей список прибув із монастиря у Володимирі на Клязьмі.

Видання "Історії держави Російської" Карамзіна — це початок процесу "наукової" канонізації літописних підробок. Зусиллями усіляких комісій імперської Академії наук (археографічних і т.п.) давньоруські літописи зараховуються до "достовірних" і "надійних" історичних джерел!

"Літописи" стають канонічним матеріалом для обґрунтування подальших територіальних претензій імперії на слов'янські землі України, Білорусі та Польщі. Домінування компілятивних літописів посилюється за радянських часів. Підробки стають "базовими" документами для всіх істориків у Радянському Союзі та за його межами.

Фальшивки лягають в основу досліджень давньої історії слов'янства і України навіть у емігрантському середовищі, у колі тих, хто вважав імперську політику Російської імперії та СРСР, неприпустимою та нелюдською.

Летописи 09
"Історія держави Російської" Карамзіна — книга, що канонізувала давньоруські літописні підробки XV-XVI століть
Але нові часи вимагають нового розуміння — чи дійсно давньоруські літописи є правдивими історичними документами?

Та й де поділися давні оригінальні роські літописи, якими користувалися фальсифікатори?

Де справжні літописні тексти XI-XIII століть?!

Можна лишень припускати, що найімовірніше, вони були знищені по завершенні роботи над підробками. Адже існувала небезпека викриття кириличних підробок. Бо майже всю свою історію імперська влада шукала і нищила усе те, що їй заважало!

Це підтверджується величезною кількістю прикладів спалення документів, які вчиняла Російська імперія на землях України у XVIII-XIX століттях, ліквідуючи у такий спосіб усе їй незрозуміле та написане слов'янською велесовицею або староукраїнським письмом.

Це було актом свідомого нищення історії слов'ян-росів та їхніх нащадків — українців!

Є й інші непрямі докази, які засвідчують, що давньоруські кириличні літописи — фальсифікати.

Нам нічого не відомо, про проходження кириличними літописами сучасної незалежної (електронної та хімічної) експертизи, в найкращих лабораторіях світу, у провідних іноземних криміналістів. Чи не тому, що підробки можуть виявитися творіннями значно пізнішими, можливо XVII—XIX століть?

Які ж висновки можна зробити зі сказаного?

Аналізуючи вищевикладене, можна констатувати таке:

1. Жодних оригіналів давньоруських літописів XI—XIII століть нині не існує!

2. Давньоруські літописи (списки), що знайдені в імператорській бібліотеці та в приватних колекціях Москви у XVIII-XIX століттях, є компілятивними московськими підробками, ймовірно, XV-XVI століть, часів Золотої Орди!

3. Кириличні компілятивні літописи ("Повість врем'яних літ", "Літопис Київський", "Літопис Галицько-Волинський") — завідомо є творами замовними, укладеними за наполяганням нащадків Рюриковичів, московських князів і царів!

4. Своїм ідеологічним вістрям давньоруські літописи спрямовані проти правдивої слов'янської історії, давньої Роської державності, яка надалі відродилася у козацькій Волині—Україні. Вони сформовані з метою подальшої узурпації усієї слов'янської спадщини царською, а надалі імперською владою.

Наслідки цього ми відчуваємо і нині, коли рюриковицько-московська ідея отримала іншу назву — "русский мир"!

Летописи 10
Мініатюра у Радзивілівському літописі із зображенням хреста, типового для XVI-XVIII століть
Тому варто добре замислитися над тим, а що ми маємо за головне джерело у слов'янській історії?

І чи може влаштовувати нас те, що для вивчення історії слов'янських предків користуємося відвертими московськими підробками часів Золотої Орди?

Та й чому ми досі не почали шукати правдивих джерел на землях давньої Роської держави? Що заважає?

Питання, швидше, риторичне.

Як і відповідь.

ПО МАТЕРИАЛАМ:sviatoiar.uamodna.com
Загрузка...