Битва під Оршею. Хто 1514 року не дав перекроїти карту Європи?

У сучасній науці правдиве відтворення значимих історичних подій слов'янської та української історії на базі наявних матеріалів фактично неможливе.

Бо більшість таких матеріалів знищена або є підробками-компілятами XVII-XX століть зацікавлених у неправдивому викладенні слов'янської та української історії ідеологів. Вони наполегливо приховують головну мету ворожих до слов'янства планів — захоплення простору Прави (істинного православ'я) і викорінення основ давньої віри на землях предків.

У XIV-XVI століттях простір Прави підтримувався рахманами і волхвами на землях союзу Росі-України та Великого князівства Литовського. Захопити цей простір бажали як давні зовнішні вороги, так і внутрішня слов'янська "п'ята колона", так звані яхи.

Яхи — давні переселенці з Прикаспію, які наприкінці I тис. до н.е. разом із сарматами потрапили на слов'янські землі і, попри всі намагання рахманів і волхвів, не змогли стати частиною просвітлених слов'янських народів.

На початку XVI ст. нащадки яхів становили вже значну частину елітарних верхівок царства Московського і королівства Польського.

Між елітами географічно різних груп яхів на початку XVI ст. існували таємні домовленості по перекроюванню карти Європи шляхом взаємного поділу Литви та Росі-України. Узгодженою межею зазіхань зі сходу і заходу яхи вважали Березину та Дніпро.

Першим кроком до здійснення задуманого ними мали стали походи московського війська на Литву 1512 року. Після облоги і взяття Смоленська 1514 року, рух московитів на захід мав дійти аж до Березини. Однак гучна поразка під Оршею тимчасово зупинила експансію Москви.

Але що ж сталось під Оршею?

Відомі описи битви під Оршею, які базуються на односторонніх та сумнівних джерелах, переконують нас в існуванні на полі битви військ польсько-литовської коаліції, які нібито і здобули перемогу. Вони зумисне нівелюють роль українських вояків у битві та зводять українську участь у ній лишень до керівництва військом волинським князем Костянтином Острозьким.

Проте, чи було це так? Чи дійсно Польща того часу була надійним союзником Литви?

Дослідження показують, що єдиним союзником Литви того періоду була єдиновірна Литві Рось-Україна. Українські духівники, рахмани та волхви, військо і люд, були готові боротись і вмирати за свободу духовних побратимів з Великого князівства Литовського.

Тому постають запитання:

— чи були у битві разом з князем Костянтином Острозьким його вірні побратими та військо з Росі-України?

— чому Костянтин Острозький погодився очолювати союзне військо, коли поряд був Великий князь литовський?

Щоб зрозуміти ситуацію, яка склалася на землях від Балтики до Чорного моря, слід прояснити ситуацію з так званими "яхами", оцінити їхню роль у війні з рахмано-волхвівською системою та Правою.

У давніх письменах "яхи" (яхвет) згадуються як азійський степовий народ, що з'явився у Європі разом із сарматами. Його пізніші групи розселилися серед слов'ян під різними назвами — яхи, яги, варяги, ляхи, поляхи, поляни.

Після вигнання частини яхів (варягів IX-XI ст.) з Києва та Новгорода на Волгу та Оку (разом з пізніми Рюриковичами), вигнанці силою підкорюють навколишні фіно-угорські народи та у XIV-XVI ст. формують царство Московське.

Виявляють активність і родичі яхів на Віслі — ляхи. У X-XIV ст.н.е. вони тягнуться до влади серед місцевих слов'ян. У XV-XVI ст.н.е. їх панівна роль серед еліти Польської держави значно зростає. Ляхи стають основою місцевої шляхти та магнатів.

Плани ідеологічно близьких яхів на експансію підтримують і зовнішні сили, серед яких римський кесар і папа. Вони нарощують вплив на яхів і підштовхують їх до реалізації задумів поділу Литви та Росі-України.

Першим 1512 року дії проти Великого князівства Литовського починає Московське царство. Захоплення 1514 року Смоленська стимулює московську еліту до подальшого руху на захід.

Великий князь литовський занепокоєний цим. Він відчуває брак сили для оборони країни і шукає дієвої допомоги проти агресії. Тому звертається до давніх союзників та єдиновірців, росів-українців, до їхнього духовного лідера — Першого Отця роської Трояні.

Послом у важливій справі призначається князь Микола ІІ Радзивілл "amor Poloniae", якого рекомендували дреговицькі рахмани. Прибувши на Волинь, Радзивілл уклінно просить Отця Трояні невідкладної допомоги.

Це прохання Перший Отець Трояні приймає з розумінням, бо він відає таємні плани ворогів про поділ Литви та України. До того ж рахмани знали, що яхи надто гордовиті і займаються чорною магією, що вони не схильні до просвітлення Правою. У гонитві за владою вони потопили у крові усі князівства півночі (Новгородське, Тверське та інші).

Розуміючи надзвичайну загрозу та необхідність поставити на чолі росько-українського війська людину шановану і ту, що битву виграє, Перший Отець Трояні звертається до знаного серед росів-українців князя — Костянтина Івановича Острозького.

Князь Костянтин був людиною вельми духовною та військово досвідченою, і до прийняття духовної обітниці перебував у Острозі. Там він 16 років керував місцевою паланкою Росі-України (її рахманського укладу). Проте, як нащадок роду Бусового, з часом мав повернутися до православного духовного служіння і перейти у рахманство (істинно православне старчество) у місті Рівному.

Перший Отець знав про минулі військові заслуги Костянтина, цінував силу досвідченого і хороброго воєначальника. Він шанував духовну високість, незламну віру князя, його прагнення стати рахманом. Але час вимагав саме військового уміння Костянтина.

Прийшовши до келії, де жив Костянтин, Перший Отець Трояні попросив князя стати на чолі роського війська. Розуміючи, що відмовляти Першому Отцю (виразнику волі Божої) не годиться, князь погодився і склав клятву вірності.

Разом з Костянтином у військо був посланий рахман високого, третього, рівня посвяти з Пересопницького духовного центру. Він володів високими духовними знаннями і був наділений даром духовного яснобачення. Отцю належало стати духовним наставником усьому війську та радником самому Костянтину.

Після формування війська, піші полки Костянтина спустились човнами-чайками по Горині до Прип'яті, а кінні загони пройшли шляхом на Дубровицю і Давид-Городок, до місця загального збору.

По прибутті у Давид-Городок Костянтин зустрівся з Великим князем литовським (на той час — це був Сиґізмунд I Старий, з Божої ласки король Польщі, а також землі Краківської, Сандомирії, Сирадії, Лехії, Куявії, Великий князь Литовський, пан і дідич Русі, Пруссії, земель Хелмна, Ельблонга, Помор'я, князь Мазовецький. — Ред.), і той розповів про складну ситуацію на сході. Костянтин розказав королеві про свій план військової компанії.

Під кінець розмови Сиґізмунд запропонував Костянтину очолити об'єднане литовсько-роське військо, бо зрозумів, що саме ця людина здатна привести союзників до перемоги.

Костянтин погодився. Проте, висунув вимогу — якнайшвидше зібрати усі литовські війська у Полоцьку і направити їх до Борисова. Бо московські загони у розвідувальних дозорах вже здійснювали рейди коло Полоцька і вздовж Дніпра, і часу залишалось обмаль.

Литовське військо, зібравшись у Полоцьку, за два тижні було вже у Борисові. Воно стало на лівому березі річки Березина числом до 20 тисяч воїнів (15 тис. — піхота, 5 тис. — кіннота). Згодом на правому березі з'явилось і росько-українське військо у складі 26 тисяч воїнів (15 тис. — піхота, 11 тис. — кіннота).

Згодом союзне військо рушило на Оршу і, перейшовши Дніпро, розташувалося на Кропивнянському полі, що по смоленській дорозі. Костянтин почав обдумувати стратегію майбутньої битви.

У цей час, переконаний у подальших успіхах, московський воєвода Іван Андрійович Челяднін готувався до походу на захід. Зібравши під Смоленськом свої головні сили у кількості 50 тисяч воїнів (30 тис. — піхоти, 20 тис. — кінноти), воєвода прийняв рішення йти у бік Орші та Борисова.

Йому вже доповіли про появу під Оршею загонів військ супротивника. Але Челяднін був надто упевнений у силі своєї армії, тож вірив у швидку перемогу.

Трьома днями пізніше московське військо підійшло до Орші та розмістилось навпроти росько-литовського табору. Правий фланг своїх полків Челяднін підвів майже до Дніпра, лівий — завів далеко у поле.

Сутичка двох армій мала відбутись у важливому для слов'ян місці — неподалік відомої рахманської обителі, яка здавна називалась Арсою (Арса — арійське світло духом). Ця обитель вважалась святим місцем і там молився за перемогу рахман з Пересопниці (нині це місце зайняте Свято-Богоявленским Кутеїнським монастирем).

Зранку 8 вересня Челяднін першим почав наступ. Він послав московський авангард на литовські передові піші полки і почав тиснути на їхній лівий фланг. Кінні роські полки, які стояли позаду і лівіше, допомогли відбити цей наступ.

Тоді Челяднін дав наказ атакувати правий фланг передових полків союзників, тиснучи саме на литовські загони. Але знову прийшла роська кінна допомога і відкинула нападників на цьому фланзі.

Нова атака військ Челядніна мала вирішити результат битви. Московське військо направило головний удар на литовські полки другого ешелону, того ж таки правого флангу союзників.

Настав вирішальний момент битви.

Під час вирішальної миті, за наказом Костянтина Острозького, литовські полки вдали, що відступають і повільно відійшли у тил. Челядніну здалось, що битву вже виграно і треба лишень рішучіше дотиснути суперника.

Він дає команду загального наступу усім полкам свого лівого флангу і тилу. За цим наказом полки другого ешелону московського війська кинулись допомагати атакуючим.

Проте несподівано нападники натрапляють на завчасно побудовану у тилу союзників лінію міцної оборони. Влучні постріли чотирьох десятків гармат з глибини невеликого лісу та подальші гострі дії засадного полку приголомшують їх.

Потрапивши під несподіваний артилерійський обстріл, московські полки полишають багатьох убитими та пораненими. Вціліла піхота після нападу засадного полку союзників хутко тікає і потрапляє під несподіваний бічний удар союзної кавалерії.

Розвал лівого флангу московського війська робить можливим оточення головних сил Челядніна з півдня. За наказом Острозького кавалерія рушає вперед і вривається з боку поля у тилові позиції другої лінії московських полків. Московським військом шириться паніка.

Костянтин дає команду загального наступу і уся армія рішуче йде вперед. Під таким активним натиском центр та правий фланг московського війська хаотично втікає. Йде переслідування і нищення ворога.

У такому бурхливому переслідуванні потрапляє у полон і сам командувач московських військ — воєвода Челяднін…

Розбивши ворога, князь Костянтин Острозький зламав плани Московського царства захопити значну частину Великого князівства Литовського і загальмував можливість швидкої реалізації ідеї яхів із розчленування Литви та Росі-України.

Він покрив себе вічною славою, яка живе у рахманській пам'яті і донині.

За такий вчинок великий польський король висловив щиру подяку та низько вклонився Костянтину Івановичу Острозькому.

І хоча битва під Оршею не зняла з порядку денного питання нейтралізації яхівських намірів щодо нищенню давнього рахмано-волхвівського (істинно православного) простору від Балтики до Чорного моря, вона показала силу тих, хто єднається для захисту світогляду Прави.

Завоювання території православної Литви та України агресивними сусідами станеться згодом, у ХVII-XVIII століттях, в умова підступної зради та не без участі носіїв яхівської ідеологієї — литовських та українських магнатів та шляхти.

Породжена у далекому минулому ідеологічна війна з Правою, замовчування ролі рахмано-волхвівської системи для становлення Росі-України, спотворене викладення української історії, це те, у чому має навести лад українська історична наука.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред