Хто може перетворити Україну на Америку

Уже зрозуміло – державні програми допомоги біженцям із Криму на материковій частині України або не працюють, або буксують. Поки що кримчанам найпростіше стати на облік у державній лікарні для отримання елементарної медичної допомоги, скласти ЗНО, віддати свій голос на виборах. Традиційно найболючіші проблеми – житло та працевлаштування.

Поки що громадяни в різних містах надають притулок біженцям. Пускаючи, наприклад, у свої порожні квартири – звісно ж, мова про тих, хто їх має. Але якщо, наприклад, згадуємо в зв'язку з цим Львів, то галицька гостинність поволі почне закінчуватися з початком туристичної активності. Не лише кримчани жили з сезонної оренди квартир і будинків. Боже збав дорікати! Просто одні пересічні громадяни не мають фізичної, юридичної та законодавчої змоги вирішити глобальні проблеми й задовольнити нагальні потреби інших пересічних громадян, котрі потрапили в біду.

Держава ж поки пропонує біженцям в якості тимчасового помешкання кімнати в санаторіях і профілакторіях. Але й тут не слава Богу: з наближенням сезону їх так само попереджають про скоре звільнення приміщень. Такі факти стають топ-новинами. А журналісти подають це, як приклад черствості й бездушності чиновників, котрі не мають жодного співчуття до чужого горя.

Те ж саме – з роботою: біженці з Криму переважно збільшують кількість безробітних у містах, починаючи з Києва. Навіть тиснучи на жалість, кримчанин, котрий шукає роботу, все одно не знайде її швидше, ніж киянин чи інший, хто приїхав не з Криму, а, наприклад, із Донбасу чи Закарпаття. Перед безробіттям усі рівні.

Проте є одна обставина, яку, на мою думку, варто взяти до уваги. Хто створив Америку? Хто заклав фундамент її державності? Емігранти, а точніше – біженці. Серед них варто вирізнити хоча б дві спільноти: ірландці та українці. Причина – не просто пошук кращого життя, а й реальна загроза голодної смерті.

Так, у середині ХІХ століття в Ірландії через неврожай картоплі почалася так звана "картопляна еміграція". Кидаючи вдома все, ірландці цілими родинами вантажилися на кораблі, аби перетнути океан і ступити на американський континент. Причому слід нагадати: Америка в ті часи ще не була експортером демократії. Там усе було ох, як не просто. Зокрема, країну вже починали гризти суперечливості між рабовласницьким Півднем і вільною Північчю (нічого не нагадує?), котрі вилилися в громадянську війну. Словом, до благополучної країни ірландські біженці не прибули.

Те ж саме – з українцями. На рубежі ХІХ-ХХ століть наші предки, переважно – із західних регіонів, почали масово перебиратися за океан, осідаючи далеко від батьківщини, в США та Канаді. Ці процеси фіксував у своїх новелах класик української літератури Василь Стефаник. І показово, що причини еміграції в даному випадку були не лише економічні, а в основному соціально-політичні. Українців утискали за національною та мовною ознаками, позбавляли громадянських прав і свобод на своїй території. Причому робила це окупаційна влада: саме такою слід вважати Австро-Угорську імперію. Знову – нічого не нагадує?

Опинившись далеко від рідних домівок, не маючи засобів для існування, емігранти, а по суті, біженці, починали, засукавши рукави, колонізувати територію. Роблячи її придатною для життя. Нині в Україні кримчанам, як на мене, слід надати такі самі можливості. Й зробити це дуже просто. Простіше, ніж заморочуватися, куди б перекинути біженців із пункту А в пункт Б.

Україна багата не лише унікальними природними ресурсами, а й вимираючими селами. Причому такі населені пункти не завжди знаходяться далеко від основних транспортних комунікацій. Аби зняти закиди в спекуляціях, відразу наголошую: про жодну зону відчуження не йдеться. Лише про села, де є порожні хати. Тобто – дах над головою. Дозвіл біженцям із Криму приватизувати їх оформляється досить швидко. Потрібна лише воля тих, від кого це залежить, і сплата символічної пені в найближчому відділенні Ощадбанку.

Кримчани, таким чином, разом із житлом можуть отримати досить унікальні, як на мене, стартові можливості для колонізації цих територій. По суті, це може стати їхнім відродженням. Звісно, для цього потрібно налагодити такі елементарні речі, як постачання води та електрики, нормальне транспортне сполучення, звільнення від більшості виплат на перших порах, субсидії тощо. Ніхто не каже, що відразу буде легко. Але для біженців, котрі не мають зараз даху над головою, набагато важливіше його отримати. Решта залежить від державних програм.

Засукати рукави й облаштувати занедбану хату навряд чи складно людям, котрі хочуть почати життя в нових умовах. Та готові, за прикладом ірландських, українських та інших колоністів робити це власноруч. Так уже повелося в Україні, що в різні часи людей годували городи. Є дах над головою. Можна посадити картоплю. Не вимикають світло, проведені вода, газ та Інтернет – для старту, як на мене, такі умови виглядають цілком нормальними.

До того ж, зараз дедалі більше благополучних городян добровільно, не будучи біженцями, перебираються подалі від гамірних мегаполісів. Отже, кримчани у випадку спроби реалізації подібних програм навряд чи будуть самі. Владі ж на місцях, особливо – якщо нині говориться багато про розвиток місцевого самоврядування, треба просто не заважати.

Звісно, сказане тут – не заклик, лише роздуми та пропозиції. Приймати їх чи ні, рухатися в такому напрямку, чи далі чекати з моря погоди, вирішувати сторонам. За обопільною згодою: якщо є намір колонізувати та розвивати занедбану територію, заважати цьому не слід. Лише тотальне сприяння. Америка вже довела, як біженці надають країні нової якості.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред