Поганий мир чи добра війна: чого Путін хоче від Донбасу

Як відомо, з початком введення в дію мирного плану Петра Порошенка бойові дії на Донбасі не припинялися. Близько сімдесяти атак на позиції української армії, щонайменше двадцять загиблих силовиків – ось інформація, оприлюднена станом на 27 червня, коли в Брюсселі Президент України нарешті підписав другу частину Угоди про асоціацію з ЄС.

Могло скластися враження, що останній день кривавого протистояння припаде саме на вікопомну для нашої країни дату. Росія програла. Україна, попри небувалі в новому тисячолітті людські жертви, таки поставила на багатовекторності хрест. Цивілізаційний вибір зроблено. Отже, війна втратила смисл. Тож уже 28 червня, символічно – на День Конституції - перемир'я, якого ніхто не дотримувався, почне повільно переростати в поганий, замішаний на прикрих компромісах, але – мир. Проте цього не сталося, і вже в суботу бойовики знову вбили українських військових.

Ще 25 червня, за два дні до офіційного завершення одностороннього припинення вогню, Володимир Путін висловив побажання продовжити так зване перемир'я. В тому, що так станеться, насправді мало, хто сумнівався. Путіна цілком влаштовує, коли українська армія відстрочує перехід у наступ. Тим часом, західні партнери українського Президента-миротворця вітають його ініціативи, водночас наполягаючи на продовженні політики, ключовим словом якої є "мир".

Здається, ніхто не звертає уваги на категоричне невизнання терористами цього самого миру. З ними логічно не рахуються. Списуючи збиті бойовиками вертольоти, підірвані залізничні колії та загиблих від їхніх рук людей на такий собі відсоток непередбачених будь-якими мирними ініціативами втрат, котрий є завжди. Мовляв, навіть після 9 травня 1945 року в захопленому й поруйнованому Берліні ще довго стріляли з-за рогу ті, хто не мирився з капітуляцією.

Головніше – базове: Путін заговорив про мир. Чого раніше від нього не чули. Можливо, саме для того, аби він не припиняв говорити, Петро Порошенко, узгодивши свої дії з ЄС та заручившись підтримкою США, продовжив пізно ввечері 27 червня одностороннє перемир'я ще на три доби.

Як слід було чекати, лідери терористів Павло Губарєв та Ігор "Стрєлок" Гіркін категорично відмовилися визнавати новий мир. Дивного в цьому нічого нема – вони ж не визнавали умови попереднього мирного плану. Це означає: до 30 червня вони та їхні бойовики зброю не складуть (і не складають!). Заручників не випустять. Території Донбасу не залишать. Чим ставлять українську владу перед неминучим вибором. Або вкотре лонгувати термін припинення вогню з нашого боку ще на три доби, а потім – ще, ще й ще. Або – давати команду військам та починати жорстку зачистку.

Треба зрозуміти: продовження ескалації насильства не хочуть ані українська влада, ані український народ, зокрема жителі Донбасу (навіть ті, хто далі вперто підтримує сепаратистів), ані Захід.

Більше того. Наша влада максимально відтягує рішення про початок повномасштабної війни не тому, що боїться відповідальності. Просто потому жертви з боку силовиків, мирного населення та полонених зростуть у геометричній прогресії. Бо поки триває навіть умовне, бутафорське перемир'я, є шанс домовлятися про обмін полоненими. Щойно почнеться наступ, тим, хто в підвалах та катівнях, залишиться жити, без перебільшення, менше доби. Люди ж в обложених містах з активізацією армії автоматично стають заручниками.

Заклики раз і назавжди, одним рішучим ударом покінчити з терористами варто накладати на розуміння того, якою ціною це буде зроблено. Тож владу можна зрозуміти: хоч починай війну, хоч відстрочуй її всупереч войовничим закликам бойових комбатів, нових жертв не уникнути. А значить, в обох випадках відповідальність лежить на ній.

Проте Заходу не підтверджені реальними справами розмови з Путіним про мир набагато вигідніші за війну. Адже є мінімальний шанс утриматися від санкцій, якими наші партнери непристойно давно погрожують Росії. Страхуючи себе від необхідності приймати подібні рішення, Німеччина в особі канцлера Ангели Меркель спершу погоджує переговори з Путіним через посередництво його кума, непопулярного в Україні політика Віктора Медведчука. А потім, менше ніж через півдоби після підписання Порошенком вікопомної угоди, заявляє: без консультацій з Путіним вона не вступить в дію. Хоча до Грузії й Молдови подібних підходів нема, а самі консультації називаються "технічними".

З огляду лише на ці два чинники, можна припустити: в стані, коли на нас нападають, а ми лише обороняємося, маючи сили, країна перебуватиме до завершення запланованих консультацій. Водночас не варто забувати: терористичні організації "ДНР" та "ЛНР" об'єдналися в так званий "СНР" - "Союз народних республік". Фокус у тому, що сталося це після появи в їхній орбіті пана Медведчука. Котрий, як відомо, має не лише юридичну освіту, а й досить добру армію юристів. Правники легко доведуть: новостворена "СНР" не визнана, на відміну від її "складників", терористичною організацією. А отже, може і має право виступати політичним суб'єктом у переговорах.

Ось так Путін, умивши руки, виведе через свого кума на політичну сцену "легітимного" проросійського гравця. З яким Захід, полегшено зітхнувши, почне штовхати до переговорів українську владу. А отже, наближати той самий поганий мир. Це не зніме проблему гіркіних-губарєвих та їм подібних. Зате дасть змогу не заходити в клінч із Росією. Лишивши терористів, котрі не приєдналися до "СНР", головним болем України.

Отже, відтягуючи активну фазу АТО, влада ризикує – і, напевно, вже готова, - отримати гібрид поганого миру з доброю війною.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред