Бунт Нацгвардії. Що зміцнить українську армію?

Дивлячись на бунтівні сотні солдатів строкової служби, котрі навіть не нюхали пороху, а вже прийшли вимагати демобілізації, згадуєш кращі сторінки історії СРСР.

Сьогодні вже відомо – 14 жовтня бунт нацгвардійців мав місце не лише в Києві. Те, що попервах вважалося одинокою акцією протесту, насправді відбулося в десяти містах України майже в один і той самий час. Хіба з невеликим інтервалом. Але все говорить про наперед сплановану та організовану провокацію.

Вона не мала серйозних наслідків для обороноздатності України, однак ніхто не гарантує, що в ближчий чи дальшій перспективі солдати строкової служби знову не збунтуються. При цьому не слід забувати – у них там доступ до зброї вільний. Зброярську кімнату охороняють, але вартовий не втримає навали сотні бунтівних бійців. Таким чином, збройне повстання пролетаріату, приблизно таке, яке мало місце восени 1917 року в Петрограді та Москві, набуває цілком вірогідного повторення.

Навіть місяці та суть збігаються. У лютому – буржуазна революція, потім – війна, набридла всім, далі – дезертирство по всьому фронту, нарешті – безкровний штурм Зимового палацу. Або дуже скоро оголосити диктатуру пролетаріату з легалізованим винищенням усіх, чиє соціальне походження, писок, одяг чи мова не подобаються "диктаторам". Усе це повною мірою відбувається нині на підконтрольних сепаратистами територіях.

Щоб цього не сталося, варто добре подумати – і відмовитися раз і назавжди він строкової служби. Призовник абсолютно нічим не мотивований, окрім як необхідністю відбувати військову повинність фактично задарма. Натомість доброволець, котрий служитиме за контактом, окрім обов'язків матиме ще й права. Контракт передбачає – або скажімо так, повинен передбачати, – певні умови служби. Туди входять пристойна платня, побутові й соціальні гарантії, інші вигоди.

Зголошуючись до війська добровільно та укладаючи контракт на обумовлену кількість років, громадянин теоретично навіть має право його достроково розірвати! Без всякого бунту, без демонстративних виходів під адміністративні будівлі. Не думаю, що такий вчинок підпадатиме під визначення "дезертирство". Сьогодні з передової повертаються добровольці, котрі чесно зізнаються – втомилися воювати. Хоча переважна більшість готова боронити свою країну. І вимагають насамперед нормального забезпечення: амуніцію, зброю, медицину, побут, харчі, посадові оклади, компенсації за поранення тощо. Окрім потрібного, хоч й пафосного "ми стоїмо за Батьківщину", солдати ще хочуть також знати, як ненька-Україна їх цінить, і мають на те повне право. 

Дивлячись на бунтівні сотні солдатів строкової служби, котрі навіть не нюхали пороху, а вже прийшли вимагати демобілізації, згадуєш кращі сторінки історії СРСР. Проілюстровані фільмами накшталт "Повернення Максима" Григорія Козинцева та Леоніда Трауберга. Нагадаю, хто забув чи не бачив: у фіналі більшовик Максим отримує нове партійне завдання. Він перевдягається у військову форму, стає одним із солдатів і поширює серед служивих агітаційні листівки. У них він закликає воїнів кидати все і розходитися по домівках, бо треба землю орати.

Подібні провокації були поширені і в армії українській. Солдати масово покидали військову службу, в результаті перша українська держава – УНР не мала, як захищатися від зовнішнього агресора. Як бачимо, роки йдуть, перетікають у нове тисячоліття, а більшовицькі методи лишаються дієвими. Хочеться заперечити самому собі, але факти красномовні: вже доведено, що бунт строковиків Нацгвардії координувала російська ФСБ.  Вона, і це не секрет, є наступницею радянського КДБ, праматір'ю якого є ВЧК. А в чекісти йшли вчорашні агітатори-провокатори. Котрі знають больові точки й тиснуть на них.

Так, часи важкі, кожен призваний до війська багнет на вагу золота. Припускаю також, що згущую фарби, і наші хлопці більше не поведуться на провокації російських спецслужб. Та, як часто у нас трапляється, зовнішній ворог докладає більше зусиль для дестабілізації, але більш ефективнішим є ворог внутрішній. Причому він не завжди готовий визнати таким себе, а ми – його.

Бо що таке українська армія в її нинішньому варіанті? Те ж саме, що українська міліція, український політикум чи український ЖЕК. Не ясно, який період переживають – напіврозпаду чи повного розпаду. Коли йдеться про армію, згадуємо насамперед так звану "дідівщину". Ситуація, коли одні солдати знущаються з інших, називається делікатно "позастатутними стосунками", і навіть скорочення часу строкової служби не призвело до її викорінення. Бо її допускають командири – бунти 14 жовтня так само допустили командири.

Три – лише три! – роки тому була поширена інформація про те, як у одній військовій частині офіцер перетворив солдатів-строковиків на рабів. Приблизно в той самий час пішла ще одна інформація – цього разу про командира, котрий бив вояків саперною лопаткою, вимагаючи покори. Якщо поритися, можна знайти десятки подібних фактів, а скільки ще лишається поза інформаційним полем…

Поки ясно одне: тільки професійна армія краще мотивована. Не піддається пропаганді ззовні. Здатна сама навести порядок у своїх лавах. Навряд чи контрактник погодиться копати своєму генералові яму під фундамент. Тим більше – дозволить бити себе чи принижувати в інший спосіб. Поки держава не домовиться з армією, поки солдати мають підстави не довіряти генералам, служба за наказом та примусом буде ахіллесовою п'ятою нашої здатності оборонятися. Про наступ уже не кажу.

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять