Чому забороненному в Україні "Тарасу Бульбі" необхідна реабілітація

Цього тижня в Україні заборонили Миколу Гоголя та Богдана Ступку. Принаймні, саме так може відреагувати постійний та вдячний читач газети "Вести" й глядач російських інформаційних каналів на новину про те, що Держкіно України заборонило до показу фільм "Тарас Бульба"Володимира Бортка, знятий у Росії 2009-го року.

Очікувана прем'єра п'ять років тому викликала в Україні негативний резонанс. Варто процитувати нинішнє повідомлення Держкіно. Бо оцінка російської версії "Тараса Бульби" відтоді зовсім не помінялася: "Фільм "Тарас Бульба" викривляє історичні події, фальсифікує і дискредитує українську національну ідею, і загалом є кричуще антиукраїнським, ставить під сумнів саме існування українського народу". Оскільки автор твору, Микола Гоголь, був і лишається моїм улюбленим українським письменником номер один, категорично погоджуюся з цим висновком. Російська імперія, пізніше – радянська Росія, а тепер – її пряма спадкоємиця, Росія нинішня, фактично зробила з українцем Гоголем те, що з Кримом: анексувала й привласнила.

Біда української культури, як і українського суспільства загалом, що здебільшого у нас із цим станом справ погоджуються. Навіть не намагаючись запропонувати новий порядок денний. У якому Гоголь, талановитий українець, уродженець Полтавщини та послідовний критик сучасної йому Росії, став таким самим заручником ситуації, як пізніше – певна частина наших сучасників. Наслідком в ідеалі мав би стати фільм "Тарас Бульба" українського виробництва. А по-хорошому, так цей фільм можна й навіть треба зняти спільно з поляками.

Бо про історію Держави Російської в "Тарасі Бульбі" не сказано жодного слова. Натомість Гоголь описує сторінки української історії. Зокрема – період українсько-польських воєн. Нині Польща, ледь не вперше за кілька століть розбрату й непорозумінь, є одним із найпослідовніших політичних союзників України. Що, зокрема, підтвердив недавній візит українського Президента до Польщі, під час якого Петро Порошенко вибачився за Волинську трагедію. Але цей жест виглядає набагато ширшим, аніж вибачення за один конкретний трагічний епізод у стосунках між нашими країнами. Пан Порошенко запропонував Польщі одну з версій свого "мирного плану", і Польща, здається, це прийняла.

Це може, серед іншого, означати: якщо гіпотетично, в середньостроковій перспективі Україна та Польща спільно зніматимуть "Тараса Бульбу", українські козаки не будуть крупним планом гинути "за Русь", "русскую землю" і не сприйматимуться суб'єктами російської історії.

Із забороненим нещодавно "Тарасом Бульбою" парадоксів багато – як із фільмом, так і з твором. Режисер – Володимир Бортко, етнічний українець, вихованець українського радянського драматурга, затятого комуніста Олександра Корнійчука. Вчився, жив та працював у Києві. Сам за переконанням комуніст, зняв культовий фільм "Собаче серце" за забороненою повістю Михайла Булгакова – кіно, як і його персонаж Шариков, нині як ніколи актуальні. Та після "Тараса Бульби" авторові, без перебільшення, блискучого "Собачого серця" в Україні пригадали все, передусім – членство в КПРФ. Знімаючи по суті своїй антирадянські стрічки, Бортко при цьому, виявляється, далі живе з Леніним у серці.

Головна роль – Богдан Ступка, наше все. Іншого актора Бульбою не бачили. Хоча десять років тому його хотів зіграти тоді ще не одіозний друг України, нині – громадянин Росії Жерар Депардьє. Про це тоді навіть офіційно повідомили. Але навіть харизма Богдана Сильвестровича не врятувала фільм Бортка ані від провалу, ані від нищівної критики, ані – від недавньої заборони.

Цікаво, що сам Бортко не сприйняв критику, бо посилався на першоджерело. Мовляв, це в Гоголя так – запорізьку козаки помирають за московського царя. А сам полковник Бульба, коли його палять живцем, пророкує його, государя, прихід. Це справді так. Але варто зазначити: Гоголь не міг реалізувати себе як україномовний автор, у повній мірі. Мав талант – і при цьому мав відповідні до таланту амбіції. Котрі не дозволяли маргіналізуватися – а писати та видаватися українською в Російській імперії автоматично означало займати маргінальну нішу. До речі, сьогодні ситуація з україномовним інтелектуальним продуктом мало, не аж так покращилася, що так само привід для окремої розмови. Тим не менше, спершу в "Тарасі Бульбі" не було визнання провідної ролі Росії як "старшого брата" в формуванні українців. Та коли Гоголеві зробили пропозицію переписати повість та розставити "правильні" акценти, він отримав кошти для існування. Бо, серед іншого, скорочену версію "Бульби" поширювали серед солдатів російської армії для піднесення бойового духу. А це – недосяжні навіть для наших сучасників наклади і, відповідно, авторські відрахування.

Переписавши "Тараса Бульбу", Микола Гоголь зміг перебратися до Італії, тамтешній клімат йому підходив. Але, як показав час, ота згода на проросійські правки перетворилася для митця щось на кшталт угоди з дияволом. Він раптом вичерпався, впав у депресію, поступово збожеволів і заморив себе голодом. Можна сміливо казати: участь не лише в російській версії "Бульби", а й у інших проектах, котрі давали заробіток у обмін на продану душу та подальшу ганьбу – водночас провина, свідомий вибір й трагедія великої кількості українських акторів, та й загалом – митців. Усе це відбувається не тому, що в їхніх головах вата, а через реальний брак можливостей реалізувати себе в Україні на повну.

Тому заборона російської версії "Тараса Бульби", хоч книга це, хоч фільм, нічого не вирішить. Потрібно створювати українську альтернативу. Передусім ідеться про масову культуру, наповнену актуальним українським змістом. І почати справді можна з реабілітації як Тараса Бульби, так і його автора – українського письменника Миколи Гоголя.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред