В Україні можлива будь-яка амністія для бойовиків — навіть якщо її не оголошують

Амністія бойовикам Л-ДНР як неодмінна складова "мирного пакету" для Донбасу — ось яка тема уже тиждень формує актуальний порядок денний в Україні. Так чи інакше про неї змушені згадувати експерти, котрі стоять на протилежних світоглядних платформах. І що далі, то частіше і впевненіше говорять про ухвалення закону, котрий дозолить не карати "сепарів" за їхні переконання, святу віру в "русский мир" і бажання захищати його зі зброєю в руках так само, як українські добровольці стали на захист своєї держави.

Більшість крапок над "і" уже розставили у численних виступах, коментарях та заявах політики, насамперед — орієнтовані на політику Президента. Незалежно від прізвища, вони говорили й далі говорять одне й те ж: жодних амністій Захарченку, Плотницькому, Моторолі, Гіві та іншим бойовикам, котрі вбивали українців. А нам із вами не слід забувати: про амністію учасникам незаконних збройних формувань уперше заговорили рік тому, ще до Іловайська і Дебальцевого.

До речі, цю цю тему порушив новопризначений губернатор Донеччини Павло Жебрівський не далі, як улітку поточного року. Він не бачить у цьому жодних проблем і трагедій. У пана Жебрівського були два вагомі аргументи на користь амністії. Перший: під неї підпадатимуть лише ті, в кого руки не в крові. Другий — апеляція до радянських практик, коли товариш Сталін пообіцяв повну амністію тим воякам УПА, які вийдуть із лісів і складуть зброю.

Почнімо з другого. Панові Жебрівському слід нагадати також іншу радянську амністію — за життя товариша Леніна її дали всім учасникам повстанського руху, які воювали з Червоною армією в Центральній, Східній, Північній та Південній Україні. Йшлося про тих, хто воював у загонах під орудою численних отаманів. Описані події не раз брали за основу художніх творів, зокрема, останніх книг Ростислава Самбука, найбільш тиражного автора УРСР — романи "Ненависть" та "Останній заколот" вийшли відповідно в 1987 та 1989 роках. Ті, хто склав зброю, подавалися позитивними персонажами, які до всього ще й допомагали чекістам виловлювати тих своїх побратимів, хто зброю не склав і точив зуби на народну владу.

Для чого згадувати рядових та безіменних, коли 1924 року амністію отримав генерал-хорунжий Юрій Тютюнник, запеклий опонент Симона Петлюри, при цьому — так само ворог радянської влади, полонений під час свого невдалого рейду на Київ наприкінці 1921 року. Далі Тютюнник покаявся, став типовим колаборантом, викладав у Харківській школі червоних старшин тактику партизанської війни, консультував пропагандистів і навіть зіграв у кіно під назвою "Пілсудський купив Петлюру" самого себе. Врятувало це життя екс-отаману Тютюннику? Зовсім ні, його розстріляли.

Така ж доля спіткала у 1930-х роках інших амністованих радянською владою повстанців. А в 1940-х ті вояки УПА, котрі купилися на казочку про амністію, теж за деяких час були заарештовані, страчені чи вислані до Сибіру. Отже, не було жодної реальної амністії, тож апеляція Павла Жебрівського до радянської практики пробачати тим, хто покаявся, як до чогось позитивного, не витримує критики навіть при поверховому огляді.

Тепер — перша теза: пробачити тих, у кого руки не в крові. А як пан Жебрівський пропонує організувати і провести цю операцію "Чисті руки"? Справді, є факт, неодноразово підтверджений: не всі так звані "ополченці" — ідейні вороги України. Одних мобілізують силоміць, під страхом розправи над родинами, і роздають автомати. Інші записуються до лав "армії Новоросії" самі, бо 300-400 доларів на місяць за службу — справді реальна платня на окупованих територіях, яку можна отримати, аби прогодувати ту ж саму родину. За першої ж нагоди ці вояки покидають автомати й розбіжаться в різні боки. Але в кого є гарантія, що до того часу жоден із них не стріляв у бік українських позицій та нікого при цьому не вбив чи поранив?

Російський актор Михайло Пореченков доводить: він стріляв по українцях із кулемета не прицільно, просто випустив по них кілька черг. У нього руки не в крові. Але чи підпадає він під якусь форму амністії? Ті, хто ввів проти Пореченкова санкції, не впевнені в цьому. Значить, всякий, хто тримав автомат і стріляв по українських позиціях, незалежно від наслідків пострілів та обставин, за яких він це зробив, так само не підлягає амністії. Бо вже склався алгоритм: злочинцем є всякий, хто стріляв у бік українських військових. Про злочини проти мирного населення взагалі окрема тема.

Якщо оголошувати амністію тим бойовикам, на кому нема крові людей — значить, до них треба прирівняти і Пореченкова. Звісно, після нашої перемоги не варто таврувати звільнених людей позначкою "був на окупованій території" — ще одна радянська практика, про яку забувають ті, хто до подібного апелюють. Проте компромісним рішенням між амністією і безкарністю може стати ураження у громадянських правах на якийсь строк. Наприклад, ті, хто підтримував окупаційний режим — хоч ходив із автоматом, хоч продавав футболки з Путіним — не матимуть права брати участь у виборах хоча б років п'ять.

Але все це не має значення. Бо без всякої амністії вже півтора року перебувають на волі та беруть участь у різних виборах вчорашні регіонали, прямо чи непрямо причетні до спроб встановити диктатуру, каліцтв та вбивств людей, і не лише на Майдані. Часом соцмережі нагадують про їхні "подвиги". Проте заклики покарати регіоналів і комуністів лише струшують повітря. Через те амністію бойовикам можна офіційно не оголошувати: тих, хто не втече, не покарають і так. А ми не помітимо.

Наши стандарты: Редакционная политика сайта Главред