Як і чи дійсно українці мусять реагувати на офіційний "віджим" Донбасу

ЛДНР дедалі більше скидається на агресивну Північну Корею, котра огризається на сусідів.

Коли з 1 березня бойовики дружно почали захоплювати підприємства та об'єкти, котрі дотепер працювали на ОРДЛО, визначаючи себе суб'єктами України, в цьому звинуватили організаторів та дезорієнтованих маніпуляторами прибычників економічної блокади окупованих територій. Хоча сам ватажок бойовиків ДНР Олександр Захарченко того ж дня визнав: до блокади "республіка" торгувала з Україною, аби бойовики — так-так, ті, хто калічить та вбиває українців! — могли отримувати платню. Після цього зізнання, котре й без Захарченка було секретом Полішинеля, напрошується не менш очевидний висновок: всі, хто працював на "віджатих" підприємствах, є або чинними, або потенційними бойовиками.

Тож розпач із приводу того, що після блокади шахтарі змушені йти в "ополчення" — крокодилячі сльози й констатація сумного факту: проукраїнських жителів у ОРДЛО майже не лишилося. Звісно, вони є й навіть часом чинять той опір окупантам, на який спроможні. Проте після офіційної "націоналізації" журналіст Максим Бутченко, сам уродженець Донбасу, написав на своїй сторінці в Facebook: "Українській владі варто подумати, як допомогти патріотам, котрі виїжджають звідти". Адже, за прогнозами людини, яка дуже добре знає тамтешню ситуацію, захоплення підприємств означає — точку неповернення пройдено, назад території не повернути, починається замороження конфлікту на десятиліття. Таким чином, ЛДНР повторить шлях Придністров'я".

Про це казали давно, і не лише знайомі з реальною ситуацією в ОРДЛО журналісти та громадські діячі. Вже з початком прямої збройної російської агресії та укладення "Мінська-1" складалося враження: перші особи держави говорять про повернення території вголос лише для Заходу. З ними попрощалися вже тоді, коли з окупованих територій почали вивозити в Росію цінне обладнання взятих під контроль підприємств. Грабунок відбувався неприховано і, до речі, на очах усього світу. Тому правильно, але дивно звучать сьогодні заклики серйозно відреагувати на захоплення майна.

Скажімо так: промисловість, яка працювала до 1 березня нібито на Україну й для України, маючи українську реєстрацію, виконувала роль ширми до пори до часу. Й, звісно, діяли певні домовленості з Ринатом Ахметовим, якому підпорядкована переважна більшість тих підприємств. Його ж структури займалися волонтерством, точніше, постачали в ОРДЛО гуманітарні, без лапок, конвої. Тому бізнесу просто дозволяли працювати, й слід чітко усвідомити: буквально щодня захоплення, про яке говоримо нині, могло відбутися.

Зважаючи на ці обставини, заяви про блокаду як змову українських олігархів, котрі нацькували ЛДНР на свого конкурента Ахметова руками підконтрольних депутатів та цинічно використавши протестний потенціал громадян, виглядають спробою знайти крайнього. Адже непросте, однак таке необхідне, як підвищення тарифів, рішення розірвати з окупованою частиною Донбасу всі зв'язки треба було ухвалювати ще у вересні 2014 року, паралельно з підписанням "Мінська-1" і до повного його виконання. Так, це не діє, украдено "Мінськ-2", до якого теж маса запитань. Але рішення заблокувати загарбані землі все одно мало б діяти аж до виконання всіх наступних Мінських угод, хоч би скільки їх укладали.

Дуже добре пам'ятаю розмови про "Стіну", якою мали б відділити лінію розмежування, і про тимчасовий державний кордон з ОРДЛО, й навіть дискусії, аналог чого там буде: Придністров'я, Абхазії чи Північної Кореї. Станом на тепер останній сценарій вважаю найбільш близьким до реального. Бо попри невизначені статуси різного ступеня давнини Придністров'я, Абхазія, Південна Осетія депресивні, а не агресивні. Чого не скажеш про Північну Корею, яка, не забувайте, була другом СРСР, та й нинішня Росія не проти дружити з самоізольованою диктатурою. Вона огризається на сусіда так само, як ЛДНР, і маю глибоке переконання: будь-яке ставлення до замороженого конфлікту завжди врівноважить припинення вогню й, відповідно, щоденної загибелі українців, військових та цивільних.

"Націоналізація" означає лише відмову від підміни понять. Звісно, чимало понять далі лишаються підміненими, як ось невизначеність між цнотливою АТО й повноцінною війною де-юре. А проведена раніше "паспортизація" в ОРДЛО й заяви ватажків про введення російського рубля як головної тамтешньої валюти так само не варта заяв про різні порушення. Бо найважливіше порушення сталося в день, коли російська армія вторглася на українську територію. Те, що відбувається тепер — лише наслідки окупації. Котрі, покладемо руку на серце, інакшими бути не можуть.

Заява Петра Порошенка про "ми не дозволимо" була розкритикована в Україні в соцмережах, а для частини користувачів Facebook вона стала останньою краплею. З'явилася маса постів з вибаченнями за відданий на виборах "бариги" голос, так, ніби станом на травень 2014 року була реальна альтернатива. Як досі нема й альтернативи, й ради на те. Вчергове складається враження, що від пана Порошенка чекали наказу відбивати "віджаті" підприємства силою, почавши наступ по всій лінії фронту. Натомість його "не дозволимо" було прогнозованим не менше, аніж вимога "суворо реагувати" до Заходу та "глибока стурбованість" самого Заходу.

Чи мусить громадян обурити так звана "націоналізація"? Звісно — якщо обурені прокинулися щойно тепер і спали всі три роки. Найтверезішою та найбільш правильною реакцією на все, що відбувається, має бути активна робота на українській території Донбасу й всебічна підтримка на всіх рівнях біженців та переселенців. Бо на тих, хто вибрав і далі вибирає Україну, ще можна вплинути. На ОРДЛО ніхто, окрім Росії, впливу не має й не матиме — це правда — кілька найближчих років.

ПО МАТЕРИАЛАМ:
Загрузка...