Олеся Яхно-Белковская

Политолог, кандидат политических наук
17 мая 14:00

   

Читать ответы
  • Чи безпечно в Росії бути політологом, який не підспівує "генеральній лінії партії"? Як працюється там Вам та Вашому чоловіку Станіславу Олександровичу?
    Безперечно, сьогодні в Росії небезпечно для всіх, хто не дотримується офіційної позиції російської влади. Згадайте, з яким цькуванням на початковому етапі російської агресії проти України стикалися російські діячі — політичні, громадські, культурні, які висловлювали незгоду з діями Кремля, чим це закінчувалося для них... Згадайте приклади Андрія Макаревича, Лії Ахеджакової та інших. На Київському вокзалі в Москві була навіть створена «алея антислави», куди вписували прізвища людей, які не погоджуються з позицією російської влади. Тому, звичайно, Росія все більше занурюється в процес фашизації суспільства, живе за логікою постійного інформаційного стресу, тому що фактично російська пропаганда переводить будь-яке сприйняття в емоційну сферу, щоб тим самим зняти будь-яку потребу в критичному та раціональному мисленні. Це — основне завдання пропаганди. Звідси й «зовнішні вороги», загрози для Російської Федерації, які продукує сама ж Росія. Але йдеться не лише про те, як живеться людям, причетним до політичних процесів, але й звичайних громадян. Тому що такі ідеї як картонний Рейхстаг та його захоплення, як надання права голосу "мертвим душам" (тобто щоб онуки мали право голосувати за дідів) та інші абсолютно абсурдні та безглузді ідеї, яких дуже багато, відволікають громадян від адекватного сприйняття сучасної картини світу. Все це говорить про те, що Росія рухається кудись не туди. У ХХІ столітті сильна країна — не лише та, в якої є танки, "Гради" та різна зброя. Сильна країна — це та країна, в якої є сучасна економіка, високий рівень життя, сучасні технології і тощо. Що стосується особистісного аспекту, то я живу і працюю у Києві, але інколи буваю в Росії на так званих «політичних шоу», але загалом рідко. 99% часу я перебуваю в Києві. Що стосується Станіслава, то все-таки він — мій колишній чоловік, але ми можемо чути чимало його публічних виступів у Росії і трошки рідше — в Україні, які свідчать про те, що там жити не зовсім просто. Загалом, для людей, які зайняті інтелектуальною роботою, рівень публічної дискусії в РФ — це інколи, навпаки, деградація.
  • Чи не є війна в Україні та війна в Сирії просто маленькими частинами великого «паззла», в який бавиться Кремль, та, якщо це дійсно так, то на що тоді спрямована "велика гра"?
    Мені особисто доводилося чути, коли політики та провладні експерти в Росії говорили про те, що Росія активізувала свої дії в Сирії для того, щоб домовитися з США по Україні. В Росії цього ніхто не приховує. Але помилка нинішньої російської влади в тому, що вона зробила ставку виключно на персоналії, на суб’єктивний чинник, недооцінюючи об’єктивних реалій. Я маю на увазі ті дифірамби і шампанське, яким вітали в Росії обрання Дональда Трампа на посаду президента США, а також сподівання на Ялту-2 як пакт, який би дозволив Росії взяти реванш після розпаду СРСР у 1991 році. Звичайно, на рівні високої політики чинник особистості завжди важливий. Але якщо ви йдете, як це робить Росія, всупереч тому світопорядку, який склався після Другої світової війни і щодо якого у світі був консенсус (дві неформальні базові позиції — територіальна цілісність держав і невикористання ядерної зброї для шантажу, в першу чергу, маленьких країн з боку великих країн), то це є загрозою не лише для сусідів Росії, а й для інших країн зі сталим розвитком. Тому ми й побачили, що в низці європейських країн, де відбулися вибори цього року, саме російський чинник зіграв проти Росії. Ті кандидати, політики й партії, яких підтримувала РФ, не перемогли — і на парламентських виборах у Нідерландах, і на президентських виборах у Франції. Це означає, що політика, яку проводить Росія з 2014 року, сприймається не як загроза виключно Україні, а як наміри гібридизувати саму Європу, обвалити її інституції та привабливі досягнення (скажімо, безвіз), раз Росія не може конкурувати і запропонувати більш привабливий проект у порівнянні з ЄС. Але, як ми вже бачимо, цей "пакетний підхід", коли проблему Сирії можна обміняти на поступки Заходу щодо України, не спрацював. До і після візиту Тіллерсона до РФ, де він зустрічався з Володимиром Путіним та Сергієм Лавровим, відбулася телефонна розмова Тіллерсона з Петром Порошенком, під час якої він сказав, що такий підхід, що передбачає обмін, неприпустимий, його не буде. І фактично Тіллерсон приїжджав до Росії з американським варіантом вирішення проблеми Сирії. Після хімічної атаки в провінції Ідліб США сформулювали для Росії такий вибір: або Росія підтримує спільну позицію антитерористичної коаліції, або ця проблема буде вирішена без Росії. Подібний підхід, я впевнена, буде і щодо Північної Кореї. Той же Тіллерсон казав, що період толерантного очікування щодо цих проблем закінчується, і Росія, яка думала, що вона шантажуватиме цими проблемами і зможе домогтися кардинальних поступок щодо українського питання, в тому числі зняття санкцій, тепер опинилася перед ситуацією, коли ці дві проблеми, до яких залучені багато країн світу, — Сирія та Північна Корея, будуть вирішені без Росії. Якщо Штатам вдасться домовитися з Китаєм по проблемі Північної Кореї, а також із Туреччиною та Іраном — по проблемі Сирії, у Росії не буде вагомих важелів впливу на ситуацію.
  • Чи вигідно зараз Кремлю проводити більш широкі наступальні операції на Донбасі? Яка ймовірність ескалації конфлікту найближчим часом?
    Ризик більш масштабних військових дій Росії проти України є, і він нікуди не зник. Водночас найбільш імовірним, на мій погляд, є варіант подальшої логіки гібридних спецоперацій. Якщо Росія відкрито активізує свої дії на Донбасі, це зробить більш очевидним її участь як суб’єкта війни. При цьому логіка, коли РФ шляхом військового шантажу хотіла нав’язати Україні політичні зміни, які могли б призвести до кризи в країні загалом, не спрацювала. Сьогодні ніхто з європейських лідерів не говорить про те, що Україна повинна змінювати Конституцію, проводити вибори, легалізувати бойовиків. Навпаки, акцент робиться на безпековій складовій і демілітаризації регіону, без чого будь-які політичні зміни в принципі неможливі. Враховуючи, що в Росії будуть президентські вибори в 2018 році, а також те, що будь-якого позитивного порядку денного на сьогодні, принаймні у публічній площині, немає, можна прогнозувати, що Росія і надалі вестиме військові дії в тому обсязі, в якому вони є на сьогодні, використовуючи при цьому як інструмент тиску та шантажу питання українських заручників, розраховуючи на те, що Україна та українські громадяни втомляться і почнуть списувати низку причин та наслідків військової агресії Росії не на російське керівництво, а на українську владу. Але красивого виходу для Росії з війни на Донбасі — немає. Враховуючи збитий "Боїнг", враховуючи 10 тисяч загиблих українських громадян, враховуючи ті судові позови, які уже розглядаються. Тому Росія певною мірою затягує час...
  • Вітаю. Згідно з останньою російською соцологією, рейтинг Путіна трошки просідає. Питання: до яких заходів та авантюр він може вдатися, аби його підвищити перед виборами? Знову щось на кшталт війни в Сирії, "крим-нашу" та захисту російськомовних на Донбасі?
    Я б не казала, що рейтинг Путіна "просідає". Але він і не росте. Хоча це не є проблемою для переобрання Володимира Путіна у 2018 році. Проблема в тому, з якою ідеєю він піде на вибори, в чому полягатиме суть його кампанії. У цьому сенсі ми дійсно можемо передбачити, що ця кампанія будуватиметься не на позитивах, а на негативах (маю на увазі агресивну риторику війни). Проблема в тому, що Володимир Путін, ставши президентом внаслідок дострокового завершення повноважень Бориса Єльцина, дійсно, на той момент ніс позитивні меседжі для країни. Я не маю на увазі теракти в РФ, щодо яких є певні застереження відносно того, ким і для чого вони були здійснені. Я маю на увазі той курс і завдання, які були проголошені Володимиром Путіним. А це, наприклад, подолання сепаратистських настроїв, побудова державного капіталізму. В принципі, вони були виконані. І в першій половині 2000-х Путін сприймався різними верствами російського суспільства дійсно як лідер. А всі ті завдання, які він ставив на початку своїх двох перших термінів президентства до 2008 року, він їх виконав. Далі російське суспільство чекало від лідера — чи то Медведєва в 2008 році, чи то Путіна в 2012 році — навіть не вирішення, а постановки нових завдань та окреслення викликів, що стоять перед РФ у ХХІ столітті. Недарма, коли Медвєдєв став президентом, звучала тема модернізації. Інша річ, що вона нічим не закінчилася — вона була лише у вигляді розмов. Тому коли кажуть, що такий різкий розворот у своїй політиці РФ почала здійснювати з українських подій, мені здається, це не зовсім так. Тому що Росія здійснила такий розворот раніше. Це були події 2010- 2012 років у самій РФ. У 2010 році був великий мітинг у Москві на Манежній площі з приводу вбивства російського вболівальника "Спартака" представниками кавказьких республік. Тоді ця тема активно обговорювалася, особливо в контексті "русских маршей", які відображали важливу проблему — міжнаціональну політику. У Росії проживає понад 200 національностей, РФ — багатоконфесійна держава. І проблема міжнаціональних відносин, цивілізованого діалогу між різними конфесіями і проблема сепаратизму — ці теми більш важливі і актуальні для Росії, а не для України, як РФ прагне це показати. Далі в 2011-2012 роках були мітинги на Болотній площі та Площі Сахарова, де був сформульований запит російського суспільства на модернізацію, в першу чергу, економіки. Російські керівники частково пішли назустріч: була повернута низка політичних свобод, зокрема, обрання губернаторів, але через президентський фільтр, також були певні поступки щодо участі партій у виборах, але глобально жодні нові завдання не були озвучені. Російське суспільство критично поставилося до самої технології "політичного перевдягання" між Медведєвим та Путіним. І далі стало очевидним, що ніяких нових завдань, а це, в першу чергу, побудова сучасної економіки, російська влада не озвучує. Я думаю, що розворот у бік Донбасу та Криму був спробою відкласти проведення реформ всередині власної країни, тому що будь-які реформи — це завжди конкуренція, а конкуренція — це завжди ризик. Відтак сьогодні Кремль намагається відтермінувати вирішення таких питань, як міжнаціональна політика, подолання сировинної економіки тощо, переключивши увагу російського суспільства на тему начебто "зовнішніх загроз". Тому, якщо повернутися до виборчої кампанії, важливо, під яким гаслом вона проходитиме. Чи то це буде стандартна тема безпеки громадян, враховуючи недавні теракти в метро в Петербурзі, чи то це буде питання "зовнішніх ворогів" — кардинально це не змінить ситуацію, тому що озвучування адекватних, а не пропагандистських викликів, які є перед Росією в ХХІ столітті, все одно не буде. На мій погляд, конкуренція за формат передвиборчої кампанії буде між радикально налаштованою частиною еліт та більш поміркованою частиною еліт. І те ж вбивство Бориса Нємцова я сприймаю як свого роду крок, який був здійснений з метою незворотності посилення радикальної позиції всередині російської еліти. Умовно кажучи, одна частина еліт, яка сподівалася, що санкції і війна— це ненадовго, могла виступати за те, щоб Росія почала миритися із Заходом і зробила певні кроки назад від тієї політики, яку вона проводить з 2014 року. Інша частина еліт, навпаки, могла вважати, що треба йти до кінця, жодних поступок, а будь-яка переламна подія може зробити незворотними кроки в напрямку поміркованої позиції. Можливо, і на виборах у 2018 році глобально буде конкуренція між тими, хто вважає, що Росія має йти на певні поступки, тому що санкцій вбивають російську економіку, і варіант ізоляціонізму, який дехто в Росії називає начебто перспективним, це глухий кут. Та частиною, яка вважатиме, що все правильно, і Росії все-таки вдасться гібридизувати Європу, досягти розвалу ЄС, переглянути наслідки "холодної війни", в якій вона програла, розпад Радянського Союзу, і, таким чином, реалізувати варіант Ялти-2.
  • чи здатні білорусія та росія на майдани, чи не дозріли?
    Насправді ситуація в Білорусі та Росії кардинально відмінна. Я не вірю в майдан ні в Білорусі, ні в Росії в найближчій перспективі, але з різних причин. У Білорусі сьогодні навіть та частина суспільства, яка налаштована проти Лукашенка, прекрасно розуміє, що майданом або іншими акціями, спрямованими на демократизацію внутрішньої ситуації в Білорусі, може скористатися Російська Федерація. Я особисто чула на окремих програмах в РФ звинувачення Білорусі у нібито русофобії, в тому, що в Білорусі нібито виходять русофобські підручники, і навіть, що восени 2016 року в Білорусі були окремі акції, де учасники виголошували: "Хто не скаче, той — москаль". Білорусь сьогодні знаходиться у важкій ситуації, розуміючи ризик гібридної спецоперації з боку Росії проти Білорусі. Недарма Петро Порошенко після недавньої зустрічі з Лукашенком запевняв, що Білорусь не піддасться на можливий тиск із боку Росії щодо участі у військових діях проти України. Сам Лукашенко сказав, що "ми можемо приїхати в Україну на тракторі, а не на танку". Білорусь, розуміючи цей ризик, намагається диверсифікувати значну економічну залежність від РФ. ЄС зняв на півроку санкції з Білорусі в обмін на певні демократичні кроки Лукашенка. Білорусь ввела безвізовий режим для короткострокових поїздок з 80 країнами світу, що, до речі, було негативно сприйняте Росією, і було введено гібридний митний контроль. Тому громадяни Білорусі, маючи значну кількість претензій до Лукашенка, все-таки розуміють, що для їхньої країни більшою загрозою, особливо напередодні виборів 2018 року, є Російська Федерація. Тому навряд чи можна очікувати якихось активних внутрішньополітичних процесів саме в цей період. До речі, коли в березні цього року були мітинги в Білорусі, і було затримано багато учасників, то вони наступного ж дня були звільнені. І такий захід мав радше захисний і превентивний характер від провокацій. Наскільки я розумію, багатьох затримували не для того, щоб їх покарати та дати терміни, а просто щоб не було здійснено жодних провокацій. Що стосується Росії — майдани для неї це непритаманна форма зміни влади. Як правило, криза державності у Росії була тоді, коли всередині еліт виникав розкол на ґрунті різного бачення ситуації. Також злами державності відбувалися тоді, коли лідер впадав у політичний волюнтаризм — коли у лідера втрачається сприйняття реальних викликів та загроз, коли немає реальної конкуренції, яка б повертала в реальне життя цього лідера. Тоді починається продукування рішень, які не є обумовленими жодними об’єктивними чинниками. Я читала щоденники Миколи ІІ, які він писав незадовго до розстрілу, і в цих щоденниках нічого не виказує відчуття можливої катастрофи. Багато записів стосується звичайного буденного життя, наприклад, «була чудова погода», «гарна прогулянка», «читали гарні книжки». І це стосувалося не тільки Миколи ІІ, але й записів інших представників правлячої еліти. Тому в Росії масові протести ставали наслідком або супроводжувальною частиною того, коли сам лідер втрачав адекватне розуміння викликів перед державою, або коли починалися конфлікти всередині еліт. Як правило, такі конфлікти починаються, коли Росія є слабкою після тієї чи іншої війни. Але як самодостатній чинник громадська думка чи незадоволення суспільства якимись явищами… Таких прецедентів у Росії немає. До речі, розпад СРСР певною мірою став наслідком того, що еліти не вивчали достатньою мірою тих процесів, які відбувалися в радянському суспільстві. Соціологія, історія та інші суспільні науки сприймалися як продовження ідеології. І коли Горбачов оголосив «Перебудову», фундаментальних досліджень, на якій стадії знаходиться суспільство, просто не було. Тому розвал став неочікуваною подією, яка не прогнозувалася. І сьогодні для сучасної Росії не зовнішні начебто вороги, а в першу чергу нерозуміння самим елітами об’єктивних процесів та завдань, які стоять перед РФ, і є найбільшою реальною загрозою для російської державності.
  • Изжил ли себя "Минск", на ваш взгляд? Какие задачи еще способен решать этот формат? Можно ли с его полностью полностью урегулировать конфликт? Спасибо!
    Я считаю, что Минск себя не изжил. Во-первых, в условиях гибридной войны дело не в форматах. У нас есть многочисленная договорная база — и двусторонняя (Россия и Украина), и международная, которую РФ не выполняет. Например, Большой договор между Украиной и Россией. На вопрос, почему Россия его нарушает, российские политики дают следующий ответ: "Мы не с этим государством подписывали соглашения", подразумевая пропагандистский штамп о «госперевороте». При этом, когда дело доходит до такого вопроса, как 3 миллиарда долларов, которые Россия одолжила Януковича, почему-то Россия судится именно с этим государством, и вопрос о «госперевороте» не возникает. Потому дело не в формате — их может быть несколько. Это не значит, что если есть Минск, то не может быть переговоров на других площадках. Это может быть женевский формат, международные суды и т.д. Эти форматы не взаимоисключают друг друга, а дополняют. Потому что задача — заставить российскую власть как недоговороспособного субъекта уйти с украинской территории. Во-вторых, к Минским соглашениям, кто бы что ни говорил, привязан ряд решений международного характера. Это и часть резолюций, где указано, что Россия должна выполнить Минские соглашения, это и санкции, которые политические элиты Запада связывают с Минскими соглашениями. В-третьих, вопрос Минских соглашений был связан с определенными рисками для Украины, и эти риски сейчас сняты, их нет. Потому выходить из «Минска» для Украины нет смысла, потому что не к ней сегодня есть претензии на основании этих договоренностей, а именно к РФ. И в значительной степени на основании этих претензий продлевают санкции и указывают России, что она является субъектом агрессии. В первый год Минских соглашений действительно был риск навязывания Россией Украине и Западу своей последовательности выполнения пунктов договоренностей. РФ очень хотела, чтобы Украина приняла новую Конституцию, чтобы провела выборы под сопровождением "Градов", и чтобы это впоследствии спровоцировало или политический кризис, или расползание сепаратизма по всей стране. Но ничего этого не произошло, никакой "Новороссии", о которой говорили еще год назад в России, на сегодня нет, и нет "ДНР" и "ЛНР" — есть ОРДО и ОРЛО, как часть Луганской и Донецкой областей, которые находятся под контролем РФ. Запад сегодня не требует от Украины никаких политических изменений, а в рамках «Минска», по большому счету, ведутся переговоры вокруг заложников, гуманитарного аспекта в целом и вокруг безопасности. В общем, Украине нет смысла отказываться от «Минска». Можно параллельно инициировать другие форматы. Но «Минск» для нас ценен и участием в нем самого Путина зафиксирована позиция России, и тем, что к нему привязано экономическое давление на Россию через санкции с целью деоккупации Украины. «Минск» не привел к миру, но остановил расползание псевдосепаратистских процессов (на самом деле, это — внешняя агрессия, которая шифруется под сепаратизм на уровне ОРДО и ОРЛО). Привести к миру может (как я понимаю, именно эта линия сегодня реализовывается где-то с большим успехом, где-то — с меньшим) сочетание разных подходов и инструментов: усиление нашей обороноспособности, которая удерживает в нынешних рамках ОРДО и ОРЛО, санкции, международные суды и разного рода международные документы, в частности, резолюции. Часто можно слышать, что мы должны либо ввести военное положение и уйти в военную логику, либо отрезать эти территории через закон об оккупированной территории и рассчитывать, что эти регионы когда-либо вернутся в состав Украины. Безусловно, разные точки зрения имеют право на жизнь, и это нормально, что они обсуждаются. Но, мне кажется, это тот случай, когда уход в определенную конкретику и выбор крайних вариантов может сократить маневр для украинского государства. Первый вариант может спровоцировать активизацию военных действий. Думаю, что все понимают, что прямое столкновение России с Украиной — это полное безумие. Второй вариант — отрезать территории, и он может спровоцировать уход миссий с этих территорий, прекращение международной поддержки, как это произошло в Грузии, после принятия закона об оккупированных территориях — Абхазии и Южной Осетии, и снятие санкций. Кстати, отдельные министры в Грузии, которые отвечали за это направление, сейчас считают ошибкой принятие такого закона. Любое решение не должно иметь целью просто что-то назвать или обозначить на понятийном уровне, например, война или АТО. Любое решение должно быть вписано в общий план понимания того, как мы собираемся возвращать эти территории, если мы ставим такую цель. Можно назвать АТО войной, но нужно просчитать, какие риски это даст для восстановление территориальной целостности Украины. Такого подхода в публичных политических обсуждениях очень мало.
  • Пані Олеся, як ви думаєте, чим можна пояснити 12 балів на "Євробаченні" від України білорусам? Намагаємося забрати у Росії союзника?:)
    Я думаю, що такий результат був прогнозованим, виходячи з кількох позицій. По-перше, номер білоруських учасників був білоруською мовою, і це в контексті гібридної політики Росії сприймається як заявка на самодостатність, тому і викликає симпатію. По-друге, Білорусь як союзник для України дійсно має важливе значення. Варто відзначити, що ні Білорусь, ні Казахстан як партнери Росії по Митному союзу не ввели мита на українські товари після вступу в дію зони вільної торгівлі з ЄС. Це була демонстрація того, що Митного союзу, який проводить єдину митну політику, немає. По-третє, в безпековому плані позиція Білорусі може для нас бути або стримуючою російську агресію, або, навпаки. Ми знаємо, що Білорусь відмовилася від відкриття російських військових авіабаз, які можуть бути використані і проти самої Білорусі, і проти України. Крім того, наскільки мені відомо, влада Білорусі зайняла принципову позицію щодо можливої участі найманців у війні на Донбасі. Російське законодавство насправді містить статті, які карають громадян за участь у військових конфліктах в інших країнах, але російська влада дотримується зворотної логіки і вітає таку участь. А в Білорусі дуже жорстко до такого ставляться, і це дійсно карається законом.
  • Нужен ли сейчас, на ваш взгляд, визовый режим с Россией? Как Вы относитесь к этой идее, как человек, которому часто приходится ездить туда?
    Будь-яке рішення під час «гібридної війни» має свої плюси та мінуси. Очевидно, ми в перспективі рухаємося до того чи іншого варіанту візового режиму з РФ, але наскільки його доцільно вводити саме зараз — це питання. Ймовірний візовий режим України з Росією має декілька застережень. По-перше, ситуація з Кримом: це означатиме, що тоді існуватимуть візи і з Кримом, що ускладнить ситуацію. По-друге, значна кількість українських громадян у Росії, яка таке рішення може сприйняти досить негативно. Представники різних силових структур України неодноразово публічно заявляли про можливі ризики перебування в РФ, працюючи таким чином на поступове зменшення потоку українців, які їдуть до Росії. Але якщо вже сьогодні ввести візовий режим, це може ускладнити ситуацію для українців. По-третє, інформаційна складова. У цій темі Росія може виграти інформаційну війну в Україні. Але в перспективі я думаю, що ми все-таки рухаємося в напрямку візового режиму. Що стосується безпеки, то тут, як ми знаємо, в’їзд громадян Росії і так здійснюється виключно за закордонними паспортами. Те саме, до речі, стосується дипломатичних відносин. Якась частина суспільства і політикуму вважає, що їх потрібно розірвати з Росією. І тут є свої можливі мінуси. При тому що рівень дипломатичних стосунків між Україною та Росією зведений до мінімуму, навіть цей мінімум є важливим для нас самих. Я маю на увазі питання заручників, які перебувають у Росії, та переговорного процесу, а також необхідність нотного листування між зовнішньополітичними відомствами України та Росії, що є необхідним для судових процесів. Ми знаємо, що в рамках двох позовів України до Росії в Міжнародний суд ООН (порушення Росією конвенцій про расову дискримінацію та боротьбу з тероризмом) українська сторона якраз і надала повне листування між зовнішньополітичними відомствами двох країн. В цьому сенсі можливий розрив дипвідносин ускладнить цей процес, перш за все, для самої України.
  • Олеся Михайловна, каковы на сегодняшний день позиции России в мире, благоприятно ли для нее складываются обстоятельства в связи с выборами в европейских странах и настроениями по отношению к ней в международных объединениях и организациях? На какие страны она действительно может опереться и ждать поддержки своих действий? Спасибо!
    Я считаю, что внешняя конъюнктура складывается для России неблагоприятно. Во-первых, ставка на тех лидеров, которые пришли к власти в европейских странах и США, не оправдалась. Во-вторых, попытка России гибридизировать Европу провалилась. На первом этапе Европа, возможно, была не готова и не понимала, в чем смысл такого подхода Кремля, но сейчас мобилизовалась. И радикальные или популистские партии и политики проиграли в ряде европейских стран, в частности, в Нидерландах и Франции. Для Украины были очень важны выборы в этих странах. Как мы знаем, одна из палат нидерландского парламента должна ратифицировать Соглашение об ассоциации Украины и ЕС. Выборы во Франции для Украины имели важное значение, с точки зрения целостности позиции ЕС, что косвенно влияло на единство ЕС в вопросе санкции против РФ. По большому счету, у России сегодня из крупных союзников есть только Иран. С Китаем, который долгое время занимал нейтральную позицию по ряду вопросов и конфликтов, сегодня ведут активные переговоры США. Собственно, в то время, когда Соединенные Штаты разбомбили сирийскую базу, из которой, как считают США, осуществлялась химическая атака, в Америке как раз присутствовал китайский лидер. Как бы парадоксально это ни звучало, но именно Владимир Путин, по сути, завершил партию Черчилль-Рузвельт-Сталин, то есть Ялту-1, где лидеры-победители очертили поствоенную международную систему, и где Россия, как страна-победитель над фашизмом, получила много выигрышных геополитических бонусов, в частности, место постоянного члена СБ ООН. И именно лидер России как правопродолжательницы СССР, по сути, обессмыслил итоги Ялты-1, в том смысле, что Путин обваливает институты, которые сложились как итог клуба победителей. И именно Россия пересматривает историю, а не кто-либо другой. И за этим пересмотром российский лидер и не заметил, как из страны-победителя над агрессором в ХХ веке РФ стала превращаться в страну-продолжателя агрессии уже в ХХІ веке. То, что и сниться не могло Соединенным Штатам (единая позиция между США и ЕС, ведь определенная конкуренция всегда была), по сути, сейчас реализовывается как результат действий на политику Путина. Геополитическую работу по объединению США и Европы сделал сам Путин. Когда-то мудрый российский политик Примаков сказал, что открытая война между Россией и Европой чревата тем, что позиция США и Европы станет единой навсегда. Именно это, я думаю, и сдерживает Россию от большой войны. Мюнхенская речь Путина в 2007 году, которая активно обсуждалась во всех СМИ, тогда была обращена к Европе, которая не в полной мере разделяла политику США (военные действия в Ираке, Афганистане). А дальше Путин, имея все возможности выстроить сотрудничество в треугольнике Украина-Россия-Европа, с европейскими технологиями, российскими ресурсами и украинским транзитным геополитическим расположением, не воспользовался этой возможностью, потому что она требовала определенных реформ внутри самой РФ. Условно говоря, две зоны свободной торговли с СНГ, которая уже тогда существовала, но не работала в полной мере, и в РФ от ЕС требовали определенных изменений. Но Кремль посчитал, что проще уйти в Крым и Донбасс, развалить существующие институции и привлекательные площадки в Европе и восстанавливать свое влияние на разрушительном, а не созидательном подходе. В итоге, это только сплотило ЕС и США.
  • пані олесю, як ви вважаєте, чи завжди з розумом київська влада бореться з російською агресією в інформаційній, культурній, гуманітарній тощо сфері, чи завжди правильно визначаються приорітети і першочерговість завдань? чи нам пропонують перейменування міст чи заборону "георгіївської стрічки" замість того, щоб РЕАЛЬНО боротися з корупцією, підвищувати рівень життя пересічного українця, аби просто було враження, що хоч щось робиться? дякую за вашу щиру думку
    Боротьба з російською агресією, в тому числі в інформаційній, культурній та гуманітарній сферах, це компетенція, перш за все, загальнодержавного рівня, і київська влада, як і влада в інших містах, виконує ті рішення, які прийняті на загальнонаціональному рівні. Є внутрішні виклики, які були озвучені в тому числі на Майдані, зокрема, й  боротьба з корупцією. Є зовнішні виклики. І вони взаємно не замінюють одні одних, а доповнюють. Тому треба і боротися з російською агресією, в тому числі в гуманітарній та культурній площині, і працювати на побудову сучасної пострадянської держави всередині країни, безумовним елементом якої є покращення рівня життя українців. Обмежувальні заходи в рамках боротьби з російською агресією в гуманітарній сфері, в тому числі і заборона "георгіївської стрічки", пов’язані з тим, що Росія активно використовує історичні символи, «м’яку силу» у вигляді мови та релігії в якості інструмента військової агресії. Тому Україна змушена вдаватися до таких заборон, які спрямовані не проти історії або культурних обмежень, а які спрямовані проти використання символів історії у «гібридній війні» проти України. Що стосується досягнень всередині країни, то для пересічного українця вони на сьогодні поки що мало відчутні, і соціально-економічна ситуація досить складна. Водночас, на мою думку, створені передумови для того, щоб макроекономічна стабілізація ситуації (якщо після першого року агресії в кінці 2014 року падіння ВВП у нас складало майже 15%, то на кінець 2016-го у нас зростання ВВП 1,8%) наприкінці цього року стала принаймні в окремих сферах життя суспільства відчутною.
12