Группа "Брати Гадюкіни"

Павло Крахмальов: Якщо для себе не визначиш конкретних термінів, то того не станеться ніколи. Тому ми, як пострадянські люди, позначили собі строк — до 1 квітня видати на гора, принаймні технічно, всі пісні, які ми запланували в цьому альбомі. Про все інше (тираж, презентацію тощо) будемо розмірковувати згодом. Але, думаю, альбом презентуємо навесні.
Чому така назва? Тому що сміх і гріх танцюють разом, як чоловік і жінка. І наскільки той танок буде красивим, залежить від обох партнерів. В принципі, все наше життя складається зі сміху і гріху. Що з того вийде — скажуть слухачі та глядачі, коли почують альбом. Але можу сказати, що сюрпризів буде багато: це і соціальна лірика, і любовна лірика, і гріховна лірика, і справжній рок-н-рол.

Михайло Лундін: Коли ми починали, то не було розподілу на попсу, рок та іншу музику. Була лише українська музика, український андеграунд... Тоді ще не було навіть шоу-бізнесу як такого. Хто мав якісь ідеї, той їх і втілював у життя.
Але склалося так, що у нашій державі нам дали премію такого рівня вперше лише через 30 років нашого творчого життя.
Павло Крахмальов: На мій погляд, зараз настільки еклектичний час, що виокремлювати попсу, нарікати на неї, говорити, що вона апріорі є чимось поганим, я би не став. Якщо це якісна хороша музика, яка подобається людям, вона має існувати, має бути присутня. А ми — музиканти і художники у великому сенсі слова — маємо тримати ніс по вітру і щось брати в рок-н-рол електричне, щось попсове, щось з інших стилів. Так само попса має брати щось із року… З таких експериментів і вийде та музика, яка потрібна зараз.
Щодо YYNA... Нам, безумовно, дуже приємно. Номінація «За особливі досягнення» — це єдина номінація, яка не голосується і в якій не треба змагатися. "Брати Гадюкіни" — по праву в тій номінації, бо змагатися в нашому статусі нема з ким і нема за що. :)
Таку премію ми отримали вперше. У "Гадюкіних", не дивлячись на те, що ми вже 30 років на сцені (і, слава Богу, що нас і досі слухають), постійно щось стається вперше. І вперше ми отримали таку нагороду. Вперше була червона доріжка для "Гадюкіних", де ми, як ті корови — прийшли, нагадили і пішли. :) Адже ходити по червоній доріжці — це теж мистецтво. Тож це приємно. Дуже дякуємо. І будемо старатися хоч одну ще премію заробити.

Павло Крахмальов: В мене до цього часу є родичі, які живуть у Росії. Ми не спілкуємося на політичні теми.
Ваше питання не те що філософське — воно дуже складне, бо люди, які живуть у Росії, залежні від тої піар чи пропагандистської технології, яка існує в тій державі. Слава Богу, у нас інакша історія. Але саме тому ми зараз один одного не розуміємо. І завтра не зрозуміємо.
Як прийде час, і всі люди зрозуміють, для чого вони живуть, що для кожного є найціннішим у цьому житті, тоді будемо дивитися.

Михайло Лундін: У Росії у нас багато прихильників було і є. Зв’язок я підтримую із музикантами, але на політичні теми ми не говоримо. Нас і зараз запрошують на концерти в Росію. Але ми не їдемо. Така наша позиція, і вона у нас від початку.
Павло Крахмальов: Нещодавно був випадок, коли нашому директору задзвонили і запросили в Ялту із виступом на якомусь заході, але ми сказали, шо нє. Вони з образою і зверхнім ставленням відповіли: "Як так! Туди приїде багато ваших прихильників з усієї Росії!". На що ми сказали так: "Якщо у нас є прихильники, які нас конче хочуть почути, нехай приїжджають до нас на концерт — безпеку ми гарантуємо". На цьому спілкування з цього приводу завершилося.

Павло Крахмальов: Якщо серйозно, я просто не дуже знаю російський рок. Якось я ніколи не фанатів. Але дуже добре ставлюся до Юрія Шевчука, Андрія Макаревича, але я не досить глибоко знаю цю тему, тому нічого не можу сказати.

Павло Крахмальов: Ми вже говорили про емоційність музики. Власне, за 30 років просто побільшало різних облич на наших концертах. Облич і поколінь. Приходять веселі дідусі і бабусі, тати і мами, їхні діти і вагітні жінки. І що головне для нас — вони посміхаються, дуже світлі. І, якби знімали на камеру обличчя на наших концертах, а потім показували, то ми всі були б більш позитивними, мали б віру в те, що все буде добре. Ми відчуваємо, як люди посміхаються і дістають дуже хорошу і позитивну енергію, а це головне.

Павло Крахмальов: Ми починали в такі часи, коли стався вибух. Вибух — етнічний, філософський, музичний. І саме український. Саме поняття вибуху дає шквал емоцій. В музиці емоція стоїть не на останньому місці. Тому в 1989-90 роках той вибух дав поштовх для розвитку української музики.
Михайло Лундін: Звісно, відповідальність ми відчуваємо. Але наші пісні — чесні. Це історії з життя. У кожного четвертого-п’ятого така історія була.
Павло Крахмальов: У наших піснях то і є Україна. Вона — різна: і весела, і сумна, і сміх, і гріх. Суто суб’єктивно, я би дуже хотів, щоб українці поменше скаржилися, бо все — в наших руках, і, як ми задумаємо жити в країні, так і будемо.

Михайло Лундін: А всі скаржаться: комусь грошей не вистачає, комусь — житла, комусь — хліба...
Павло Крахмальов: Якщо говорити про відмінність і особливість українського  року… На мій погляд, а я є музикознавцем за освітою, то дуже характерна ладовість музики. Гуцульський лад є дуже притаманним, і він робить нашу музику відмінною від будь-якої іншої. Це дуже впадає в очі. Гуцульський лад із ритмічними відмінностями дуже схожий на блюзовий. Тому блюз і Україна — одне ціле...
Михайло Лундін: Тому ми і плачемо.

Михайло Лундін: Ці пісні — це історії життя, вони чесні. Ніц видуманого нема. То всьо — правда. Тому я думаю, що люди, які приходять на наш концерт зі своїми дітьми, а їхні діти потім зі своїми дітьми, є показником того, що наші пісні — хороші. Ми їх самі любимо. Але, корім старих і відомих, у нас є й нові пісні, які теж стануть хітами, ми впевнені.

Михайло Лундін: В минулому році на Національному відборі виринули «Green Grey», цього року — «The Вйо». Це їхній вибір, принаймні вони показали себе. Ми б на таку штуку не пішли. 
Павло Крахмальов: «Євробачення» — то не наш формат. Навіщо там сидіти і займати чиєсь місце, не пускати на конкурс талановитих виконавців? Хай вони роблять революцію в українській музиці. Ми, якщо їм це буде потрібно, їм допоможемо. Нам, в принципі, не має сенсу змагатися на цьому конкурсі, навіть заради одного чи двох праймових ефірів на центральних каналах. 

Павло Крахмальов: Я вважаю, що Melovin може потрапити в десятку.
Михайло Лундін: А я вважаю, що — нє. Бо автентичного українського в цьому хлопцеві нічого немає — є просто форматний англомовний трек.
Павло Крахмальов: Але ми маємо усвідомлювати, куди і навіщо їде той виконавець. І я вважаю, що в тому форматі — він дуже цікавий.
Михайло Лундін: А я вважаю, що — ні.
(Почали битися, — Ред.:))
Михайло Лундін: Моїм фаворитом був Kadnay.

Павло Крахмальов: Виступали, виступають і будуть виступати. Для мене є незрозумілим феноменом формація "Брати Гадюкіни" в тому сенсі, що місцева публіка, не емігранти, в Брюсселі, Парижі, Торонто, Мюнхені досить енергетично і жваво сприймає нашу творчість. То дає нам наснаги творити далі.

Михайло Лундін: Треба залишити 8 березня. Принаймні для людей, які забувають вітати своїх жінок, для дуже зайнятих, для бізнесменів, людей з шоу-бізу — щоб вони могли привітати жінок. Ти ж жінку поздоровляєш, а не якогось диявола чи чорта.
Павло Крахмальов: Ми є старшими людьми, ми були виховані в Радянському Союзі, і 8 березня — то просто для нас звичка поздоровляти своїх жінок. В незалежній Україні з’явилося дуже багато свят, в які ми маємо вітати жінок. Але 8 березня для мене зараз — це просто свято весни і привід привітати свою жінку, приготувати їй сніданок…
Михайло Лундін: Салат "Мімоза". Із цибулею. Та пєчоночний тортик. :)

Михайло Лундін: Робити свою справу. Чесно робити. Займатися тим, що вони уміють.
Павло Крахмальов: Ми робимо українську музику, і це — наша справа. 

Павло Крахмальов: Я дуже радо сприймаю квотність в українському ефірі. Ми почали чути шалену кількість хорошої і не дуже музики завдяки тому нововведенню. І час зробить з тої кількості свій відбір і дасть свої результати для якісної української музики. Ми — колектив, який радіє за молодих у цьому сенсі, а в нас все і так добре.

Павло Крахмальов: Станьте на місце людей, які живуть у Росії, не тільки рокерів. Насправді їм страшно висловлювати свою думку, тому що наслідки можуть бути непередбачувані. І це дуже важливо. А рок — це таке саме життя, тільки на сцені. Ці умовності життя не можуть не впливати на творчість і ставлення до влади, до життя.
До того ж, у російській музиці є різні люди. Важливою є особистість. Макаревич чи Шевчук можуть говорити про наболіле, а хтось — ні. І це приватна справа тої особистості, яка живе в даних умовах.

Михайло Лундін: Запад, безусловно, отличается от востока Украины. Отличается публика. Мы сами со Львова, где говорили на суржике, который до сих пор используют в общении, но не так, как в 80-х годах. Когда мы в те годы приезжали в восточные регионы Украины, нас там до конца не понимали. Как английский юмор... Сейчас — все украинцы, а мы играем для украинцев, для своего народа.
Павло Крахмальов: Мы выступали во всех регионах Украины, и ни разу на наших выступлениях не прозвучало обвинений в наш адрес по поводу националистической позиции или языка. В Донецке, Луганске, Львове, Франковске или Севастополе мы всегда видели позитивных людей, которые хотели слушать нас, а мы хотели им играть. Сегодняшняя ситуация — другая. Она заключается в политической плоскости, и ее анализировать мы не будем.

Михайло Лундін: Нічого не маємо.
Павло Крахмальов: Я мовчу півгодини до концерту і 15 хвилин після нього, бо хвилююся.

Михайло Лундін: Ми — не судді. То справа кожного.
Павло Крахмальов: Є люди, які ходять до театру в босоніжках і спортивних штанях, а є такі, що так не ходять. Але чомусь впускають і тих, і інших. Це питання етичного і патріотичного виховання кожної конкретної людини. А політичні питання повинні не ми тут вирішувати.

Павло Крахмальов: Буде у цьому році. Вся інформація на наших ресурсах у мережі.

Михайло Лундін: Раз ти музикант, ти повинен займатися музикою.
Павло Крахмальов: Законами в нашій державі мають займатися професіонали, а не артисти. Музиканти мають працювати на своєму місці, але вони можуть радити політикам. Політики, як вивчаться у дипломатичних та політичних вишах, будуть видавати хороші закони. Ми — за професіоналізм в усіх сферах.

Павло Крахмальов: А як можна знайти заміну Сергію Кузмінському? Це неможливо. Бо принциповий момент у тому, що кожна людина — незамінна. А Кузя би засміявся, якби почув нинішніх «Братів Гадюкіних». Та він і так чує...
Михайло Лундін: Він би сказав: "Пацани, ви що, погнали?".

Михайло Лундін: Класиками бути дуже кльово і почесно.
Павло Крахмальов: Коли я навчався в музичній школі, у нас у коридорах висіли портрети Баха, Генделя, Моцарта, Шопена, і я думав завжди: «Невже прийде такий час, коли і мій портрет буде висіти поруч із Бахом? У перуці, в камзолі...». Слава Богу, що такого не сталося...

Михайло Лундін: Нічого б ми не хотіли переробити. Ні за що не соромно.
Павло Крахмальов: На те немає ні часу, ні бажання.

Павло Крахмальов: То збиральний образ. "Курва" в перекладі з іноземної "кривий". Тема крива, а пісня вийшла хороша.

Михайло Лундін: Гурт витримує випробування часом тому, що ми всі точно знаємо, що ми любимо, за що любимо і як ми любимо. Тому перепони і випробування часом нас тільки згуртовують. І ми ще щось покажемо цікаве...
Павло Крахмальов: Жінки, любов і секс.

Михайло Лундін: У 1988 році з’явився Кузя, підійшов до мене і сказав: "Давай замутимо якусь поганочку!". Ось і замутили "поганочку". І цей грибочок росте і росте…
Павло Крахмальов: А наші слухачі його підкормлюють.

Павло Крахмальов: Поруч із нами постійно опиняються люди, які крадуть наші ідеї. І ми досить багато речей тепер тримаємо в секреті. Рік буде насиченим, цікавим. Ми доведемо, що "Брати Гадюкіни" не тільки існують, а будуть існувати завжди.